Скарб отця Бобринського
Іван КРАЙНІЙ. – „Україна Молода”, 27 червня 2006 року
Славне місто Коломия у другій половині ХІХ — на початку ХХ століть вважалася провідним, другим за значимістю після Львова, науково-культурним центром Галичини. «На користь цього висновку можна навести чимало фактів, — підтверджує заступник міського голови Володимир Бойцан, котрий тривалий час фахово займався краєзнавчими дослідженнями. — Під час так званої весни народів, підвладних короні Габсбургів, тобто в 1848 році, саме в Коломиї була створена Національна військова рада, яка складалася з українців. У відділі рукописів бібліотеки імені Василя Стефаника у Львові зберігаються надзвичайно цікаві документи, в яких зафіксовано повний перелік запроваджених тоді військових команд українською мовою, що було на той час унікальним для нашої нації явищем. У 1849 році священик Микола Синовіцький створив у Коломиї першу читальню, після чого популяризація знань серед простого люду поширилася по всій Галичині. Перед Першою світовою війною тут започаткувався потужний антиалкогольний рух та виник перший український аматорський театр під керівництвом отця Івана Озаркевича, діяло чотири друкарні та чимало видавництв».
Очевидно, не випадково філософ і мрійник вселенського масштабу Олесь Бердник у 1990 році, віддаючи данину Коломиї за півторастолітню генерацію і збереження українського духу, саме тут провів Духовний собор України.
У наш час пальму науково-культурної першості в Галичині після Львова перехопили Івано-Франківськ та Тернопіль, проте й Коломия не втратила свого особливого інтелігентного шарму. Не в останню чергу — завдяки організованому ще в 1926 році Музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського.
Про роль цісаря у просуванні в Європу етнокультури гуцулів
Як не дивно, пробудженню ідеї спорудження Народного дому і створення під його дахом музею певним чином посприяв цісар Франц-Йосиф І. До приїзду його імператорської величності в Коломию у вересні 1880 року представники польської та української громад міста підготували дві окремі етнографічні виставки, які знайомили із життям та побутом гуцулів і покутян. Франц-Йосиф І, котрий з почтом прибув у Коломию залізницею, з цікавістю, як писав згодом у книжці «Руська читанка» І. Крижанівський, оглядав експонати, звернувши особливу увагу на церковну різьбу, образи, а також на вироби домашнього селянського промислу, передусім різьбярські роботи гуцула Юрнюка, гончарні — Бахматюка. Він висловив повне задоволення побаченим. А дві весільні гуцульські пари, які прибули на конях з Криворівні та Космача, так подивували цісаря, що отримали від нього по 50 золотих дукатів.
Приїзд монарха завдяки тодішнім акулам пера, що його супроводжували, відкрив для Європи дуже цікаву етногрупу гуцулів. Настільки, що серед австро-угорської знаті стало модно прикрашати помешкання мистецькими виробами найвідоміших майстрів з краю Черемошу й Пруту. Їхні імена зазвучали у Відні. Австрійське етнографічне товариство вельми зацікавилося Гуцульщиною, і на його замовлення Іван Франко та Володимир Гнатюк здійснили експедицію в Карпати, де зібрали велику кількість цінних ужиткових речей для віденського Музею народного мистецтва. Нині його колекція нараховує близько 3 тисяч експонатів iз Гуцульщини та Бойківщини. Твори прикарпатських народних майстрів демонструвалися навіть на всесвітніх виставках у Парижі.
Усвідомлення національної значимості і необхідності мати свій координуючий культурно-освітній та господарський центр пробудили в місцевих українців задум спорудити в Коломиї Народний дім. Ще в 1880 році на кошти, одержані від етнографічної виставки (650 золотих ринських), ініціатори небувалого почину в найкращій частині міста викупили майданчик під забудову і завзято взялися збирати кошти. Особливо цій справі прислужився отець Йосафат Кобринський, ім'ям якого згодом назвали сам Народний дім, а потім — і Музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття.
Во ім'я отця Йосафата
Його заслуги перед мешканцями краю — неоціненні. Народився о.Йосафат у Коломиї в 1818 році в учительській родині. Прізвище Кобринських, напевне, походить від назви містечка Кобриня, що на Волині, звідки предки переселилися в Галичину. Мав добру освіту — як відмінника Львівської гімназії його перевели до генеральної семінарії у Відні. Душпастирську діяльність розпочав у Москалівці, побіля Косова, а потім переселився до Мишина під Коломиєю, де служив на парафії цілих півстоліття, до кончини. Своїм коштом ще в 1842 році видав буквар, підготував сільськогосподарський посібник для земляків, аби підняти, мовлячи сучасною термінологією, рентабельність селянської праці. Його парафіяни відреклися від алкоголю, почали застосовувати передові технології у рільництві, садівництві, бджільництві, розведенні кіз. Останні роки життя о. Кобринський всеціло віддав спорудженню в Коломиї Народного дому з театральною залою, бібліотекою, музеєм та промисловою школою для вбогих дітей.
Він був в окрузі єдиним священиком, який робив записи у церковних книгах лише українською мовою, хоча його за це постійно переслідували, — розповідає нинішній директор Музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття Ярослава Ткачук, яка працює тут уже чверть століття. — Він знав сім мов, листувався з відомими людьми, і не тільки Галичини. Народний дім перетворився для нього на найзаповітнішу справу життя. За його ініціативою ентузіасти зробили кілька десятків скриньок і ходили з ними від села до села, збираючи пожертви на будівництво. З нього сміялися — ніхто не вірив, що цю фантастичну ідею можна довести до логічного завершення. Проте отець Йосафат не здавався. Він харчувався дуже скромно, переважно кулешою. Казав, що їжа — не основне, а людина, яка поставила перед собою мету, повинна йти до її досягнення, долаючи всілякі труднощі. Зі спогадів одного заболотівського дяка ми дізналися, що мишинський парох жив як монах-аскет. Відвідавши хворого отця Кобринського, дяк був вражений тим, що священик лежав на незастеленому ліжку. «Чому ви, отче, — звернувся він до недужого господаря, — лежите на голих дошках, адже на подвір'ї — цілі скирти соломи. Скажіть челяді, хай вам зроблять матрац». На що почув у відповідь: «Не вольно. Ми заборгували багато грошей за Народний дім, а поляки можуть його відібрати».
Справді, який треба було мати дар переконувати, аби за тогочасних обставин, коли затуркане українське населення так бідувало, що думало лише про виживання, змусити нужденних повірити у священикову мрію. Люди власними фірами привозили в Коломию камінь і ліс, віддавали останні крейцери і самі тижнями працювали на будові.
Отець Кобринський не дочекався свята. Знесилений роботами, він помер 27 березня 1901 року. У похоронній процесії за його домовиною йшло понад чотири тисячі прикарпатців і 27 священиків. Народний дім відкрився наступного року.
За поляків — конюшня в театральній залі, за «совітів» — багаття з раритетів
Одним із пунктів статуту Народного дому, як задумував о. Йосафат, було створення музею Гуцульщини. Вуйкову волю виконав племінник Володимир. За фахом він — залізничник і, будучи чільним посадовцем при цісарському дворі, об'їздив чимало європейських країн. Там він побачив розквіт музейної справи і подивувався прозорливості о.Йосафата, котрий планував створити музей у Коломиї. Володимир Кобринський ціле десятиліття, починаючи з 1926 року, працював над організацією виставкової структури, яка мала первинну назву «Український народний музей ім. о. Йосафата Кобринського». Наскільки це було важко робити в умовах жорстокої польської окупації, свідчить хоча б такий приклад, розказаний мені працівниками музею. На першому поверсі Народного дому містилася театральна зала, де виступав Іван Франко, Микола Лисенко, двічі звучало неперевершене сопрано Соломії Крушельницької. Польські військові, аби зневажити українців і показати, хто тут господар, у 1919 році з цієї театральної зали зробили конюшню. Обурений таким зухвальством блискучий юрист і відомий за романом «Сагайдачний» письменник Андрій Чайковський протягом року боровся в судах за право українців володіти Народним домом і, зрештою, виграв справу. На знак глибокої вдячності члени української управи виділили Андрію Чайковському три кімнати на другому поверсі для довічного проживання з сім'єю.
Із приходом «совітів» Володимир Кобринський зазнав ще більшого гоніння, ніж за Польщі. «Червоним інквізиторам» у 50-ті роки вдалося на музейному подвір'ї спалити майже десять тисяч раритетів, стародруків та гуманітарних книг із «українським національним ухилом», а частину перемолоти на паперовій фабриці.
Розуміючи, що над безліччю експонатів, особливо сакральних — ідеологічно ворожих радянській владі — нависла реальна загроза знищення, організатор і перший директор музею роздав їх на таємне зберігання надійним людям. Одну унікальну річ він передав о. Білинському, настоятелю Святомихайлівського собору в Коломиї, з приписом: «Оцим передаю до нашої церкви дерев'яний хрест, який є цінним зразком мистецтва... Таких хрестів, здається, немає в цілому світі... Передаю цю неоціненну пам'ятку, бо відтепер цей хрест може згоріти в печі».
5 серпня 1999 року реліквію, на яку молилися в повстанському бункері вояки УПА, передав музею Степан Володимирович — онук о. Білинського. Але це один із небагатьох експонатів, що «пішли в народ» і повернулися в рідні стіни.
Сам не гам, а на збереження фондів дам
За радянської влади на третьому поверсі музею існувала таємна кімната, якою опікувався головний хранитель, людина енциклопедичних знань Любомир Кречковський. Там зберігалися іконостаси, різьблені хрести, інші сакральні речі та твори, пов'язані з життям письменника Андрія Чайковського, забороненого комуністами.
Після розпаду СРСР музей підстерегла інша біда — безгрошів'я і нерозуміння нової влади, до якої прийшли політично активні, але не дуже обізнані з проблемами культури люди. Були навіть натяки на недоцільність фінансування «виставкової етнографії» в умовах економічної кризи і пропозиції передати приватній банківській установі привабливе приміщення музею. У ті скрутні часи, кажуть його працівники, хтось скидався на пляшку, а вони — на збереження фондів. Самі чергували ночами, бо не мали коштів ні на воєнізовану охорону, ні на сигналізацію. Та найстрашніше тоді було втратити контакт із народними майстрами.
Щоб виживати, майстри почали підлаштовуватися під часто примітивні смаки базару, — пригадує Ярослава Ткачук. — І ми мусили якось їх підтримувати, аби не перервалася ниточка народних ремісничих традицій. Ми жебрали, де могли, гроші і замовляли їм справжні витвори мистецтва, а не кон'юнктурні поробки. Таким чином вдалося не розгубити надбання, напрацьовані тисячоліттями, і не тільки зберегти кращі зразки творчості майстрів минулого, а й підтримати сучасне гончарне ремесло, обробку дерева та шкіри, ткацтво».
Нині в музеї зберігається понад 50 тисяч експонатів від часів трипільської культури до наших днів. Із них виставлено лише близько трьох відсотків, решта — в запасниках. Мені показали десятки туго набитих експонатами шаф і скринь. Окрім високомистецьких творів, зокрема інкрустованої зброї, розписів на кахлях, чудової колекції картин і жіночих прикрас , тут лежать речі ужиткового призначення — кептарі, кожухи, тайстри, череси, ліжники, кресані, бартки тощо.
Музей — знаний і шанований в Україні і поза її межами. Його унікальні експонати захоплено — майже як цісар Франц-Йосиф І — оглядала «незалежна» владна еліта, включаючи перших осіб держави, проте надати статус Національного ніхто не спромігся. Лиш тепер Івано-Франківська облдержадміністрація подала пакет документів на Печерські пагорби.
Навіщо нам статус Національного? — перепитує пані Ярослава. — Річ не тільки у поліпшеному фінансуванні, хоча це також для нас важливо. Передусім у такий спосіб були б пошановані засновники музею, який задумувався саме як національний. Виступаючи на п'ятому з'їзді представників українських музеїв у Перемишлі в 1937 році, Володимир Кобринський сказав: «Нація, що хоче жити своїм власним життям і в сім'ї народів стати самостійною, безумовно мусить іти вперед та безупинною працею і непохитністю духа навіть у найважчих часах поневолення здобувати собі кращі умови свого майбутнього. Однак, ідучи вперед, мусить забирати з собою і зберігати своє минуле, бо нація, що не шанує своїх пам'яток та не зберігає своєї традиції, не має права називати себе народом... Музей — це правдиве дзеркало культури і мистецтва, це живий образ розвою та поривів і переживань народу...».
Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, ідея створення якого зародилася в умовах австрійської окупації, постав на громадських засадах за панування Польщі і пережив чотири зміни систем влади, але завжди залишався національним за змістом і духом. Це вже само собою — унікальне явище.
Іван КРАЙНІЙ. – „Україна Молода”, 27 червня 2006 року
У справу, яка для багатьох здавалася утопією, мишинський парох Йосафат укладав усі сили й заощадження, до останньої соломини. І задум здійснився — через рік після його смертi
Славне місто Коломия у другій половині ХІХ — на початку ХХ століть вважалася провідним, другим за значимістю після Львова, науково-культурним центром Галичини. «На користь цього висновку можна навести чимало фактів, — підтверджує заступник міського голови Володимир Бойцан, котрий тривалий час фахово займався краєзнавчими дослідженнями. — Під час так званої весни народів, підвладних короні Габсбургів, тобто в 1848 році, саме в Коломиї була створена Національна військова рада, яка складалася з українців. У відділі рукописів бібліотеки імені Василя Стефаника у Львові зберігаються надзвичайно цікаві документи, в яких зафіксовано повний перелік запроваджених тоді військових команд українською мовою, що було на той час унікальним для нашої нації явищем. У 1849 році священик Микола Синовіцький створив у Коломиї першу читальню, після чого популяризація знань серед простого люду поширилася по всій Галичині. Перед Першою світовою війною тут започаткувався потужний антиалкогольний рух та виник перший український аматорський театр під керівництвом отця Івана Озаркевича, діяло чотири друкарні та чимало видавництв».
Очевидно, не випадково філософ і мрійник вселенського масштабу Олесь Бердник у 1990 році, віддаючи данину Коломиї за півторастолітню генерацію і збереження українського духу, саме тут провів Духовний собор України.
У наш час пальму науково-культурної першості в Галичині після Львова перехопили Івано-Франківськ та Тернопіль, проте й Коломия не втратила свого особливого інтелігентного шарму. Не в останню чергу — завдяки організованому ще в 1926 році Музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського.
Про роль цісаря у просуванні в Європу етнокультури гуцулів
Як не дивно, пробудженню ідеї спорудження Народного дому і створення під його дахом музею певним чином посприяв цісар Франц-Йосиф І. До приїзду його імператорської величності в Коломию у вересні 1880 року представники польської та української громад міста підготували дві окремі етнографічні виставки, які знайомили із життям та побутом гуцулів і покутян. Франц-Йосиф І, котрий з почтом прибув у Коломию залізницею, з цікавістю, як писав згодом у книжці «Руська читанка» І. Крижанівський, оглядав експонати, звернувши особливу увагу на церковну різьбу, образи, а також на вироби домашнього селянського промислу, передусім різьбярські роботи гуцула Юрнюка, гончарні — Бахматюка. Він висловив повне задоволення побаченим. А дві весільні гуцульські пари, які прибули на конях з Криворівні та Космача, так подивували цісаря, що отримали від нього по 50 золотих дукатів.
Приїзд монарха завдяки тодішнім акулам пера, що його супроводжували, відкрив для Європи дуже цікаву етногрупу гуцулів. Настільки, що серед австро-угорської знаті стало модно прикрашати помешкання мистецькими виробами найвідоміших майстрів з краю Черемошу й Пруту. Їхні імена зазвучали у Відні. Австрійське етнографічне товариство вельми зацікавилося Гуцульщиною, і на його замовлення Іван Франко та Володимир Гнатюк здійснили експедицію в Карпати, де зібрали велику кількість цінних ужиткових речей для віденського Музею народного мистецтва. Нині його колекція нараховує близько 3 тисяч експонатів iз Гуцульщини та Бойківщини. Твори прикарпатських народних майстрів демонструвалися навіть на всесвітніх виставках у Парижі.
Усвідомлення національної значимості і необхідності мати свій координуючий культурно-освітній та господарський центр пробудили в місцевих українців задум спорудити в Коломиї Народний дім. Ще в 1880 році на кошти, одержані від етнографічної виставки (650 золотих ринських), ініціатори небувалого почину в найкращій частині міста викупили майданчик під забудову і завзято взялися збирати кошти. Особливо цій справі прислужився отець Йосафат Кобринський, ім'ям якого згодом назвали сам Народний дім, а потім — і Музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття.
Во ім'я отця Йосафата
Його заслуги перед мешканцями краю — неоціненні. Народився о.Йосафат у Коломиї в 1818 році в учительській родині. Прізвище Кобринських, напевне, походить від назви містечка Кобриня, що на Волині, звідки предки переселилися в Галичину. Мав добру освіту — як відмінника Львівської гімназії його перевели до генеральної семінарії у Відні. Душпастирську діяльність розпочав у Москалівці, побіля Косова, а потім переселився до Мишина під Коломиєю, де служив на парафії цілих півстоліття, до кончини. Своїм коштом ще в 1842 році видав буквар, підготував сільськогосподарський посібник для земляків, аби підняти, мовлячи сучасною термінологією, рентабельність селянської праці. Його парафіяни відреклися від алкоголю, почали застосовувати передові технології у рільництві, садівництві, бджільництві, розведенні кіз. Останні роки життя о. Кобринський всеціло віддав спорудженню в Коломиї Народного дому з театральною залою, бібліотекою, музеєм та промисловою школою для вбогих дітей.
Він був в окрузі єдиним священиком, який робив записи у церковних книгах лише українською мовою, хоча його за це постійно переслідували, — розповідає нинішній директор Музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття Ярослава Ткачук, яка працює тут уже чверть століття. — Він знав сім мов, листувався з відомими людьми, і не тільки Галичини. Народний дім перетворився для нього на найзаповітнішу справу життя. За його ініціативою ентузіасти зробили кілька десятків скриньок і ходили з ними від села до села, збираючи пожертви на будівництво. З нього сміялися — ніхто не вірив, що цю фантастичну ідею можна довести до логічного завершення. Проте отець Йосафат не здавався. Він харчувався дуже скромно, переважно кулешою. Казав, що їжа — не основне, а людина, яка поставила перед собою мету, повинна йти до її досягнення, долаючи всілякі труднощі. Зі спогадів одного заболотівського дяка ми дізналися, що мишинський парох жив як монах-аскет. Відвідавши хворого отця Кобринського, дяк був вражений тим, що священик лежав на незастеленому ліжку. «Чому ви, отче, — звернувся він до недужого господаря, — лежите на голих дошках, адже на подвір'ї — цілі скирти соломи. Скажіть челяді, хай вам зроблять матрац». На що почув у відповідь: «Не вольно. Ми заборгували багато грошей за Народний дім, а поляки можуть його відібрати».
Справді, який треба було мати дар переконувати, аби за тогочасних обставин, коли затуркане українське населення так бідувало, що думало лише про виживання, змусити нужденних повірити у священикову мрію. Люди власними фірами привозили в Коломию камінь і ліс, віддавали останні крейцери і самі тижнями працювали на будові.
Отець Кобринський не дочекався свята. Знесилений роботами, він помер 27 березня 1901 року. У похоронній процесії за його домовиною йшло понад чотири тисячі прикарпатців і 27 священиків. Народний дім відкрився наступного року.
За поляків — конюшня в театральній залі, за «совітів» — багаття з раритетів
Одним із пунктів статуту Народного дому, як задумував о. Йосафат, було створення музею Гуцульщини. Вуйкову волю виконав племінник Володимир. За фахом він — залізничник і, будучи чільним посадовцем при цісарському дворі, об'їздив чимало європейських країн. Там він побачив розквіт музейної справи і подивувався прозорливості о.Йосафата, котрий планував створити музей у Коломиї. Володимир Кобринський ціле десятиліття, починаючи з 1926 року, працював над організацією виставкової структури, яка мала первинну назву «Український народний музей ім. о. Йосафата Кобринського». Наскільки це було важко робити в умовах жорстокої польської окупації, свідчить хоча б такий приклад, розказаний мені працівниками музею. На першому поверсі Народного дому містилася театральна зала, де виступав Іван Франко, Микола Лисенко, двічі звучало неперевершене сопрано Соломії Крушельницької. Польські військові, аби зневажити українців і показати, хто тут господар, у 1919 році з цієї театральної зали зробили конюшню. Обурений таким зухвальством блискучий юрист і відомий за романом «Сагайдачний» письменник Андрій Чайковський протягом року боровся в судах за право українців володіти Народним домом і, зрештою, виграв справу. На знак глибокої вдячності члени української управи виділили Андрію Чайковському три кімнати на другому поверсі для довічного проживання з сім'єю.
Із приходом «совітів» Володимир Кобринський зазнав ще більшого гоніння, ніж за Польщі. «Червоним інквізиторам» у 50-ті роки вдалося на музейному подвір'ї спалити майже десять тисяч раритетів, стародруків та гуманітарних книг із «українським національним ухилом», а частину перемолоти на паперовій фабриці.
Розуміючи, що над безліччю експонатів, особливо сакральних — ідеологічно ворожих радянській владі — нависла реальна загроза знищення, організатор і перший директор музею роздав їх на таємне зберігання надійним людям. Одну унікальну річ він передав о. Білинському, настоятелю Святомихайлівського собору в Коломиї, з приписом: «Оцим передаю до нашої церкви дерев'яний хрест, який є цінним зразком мистецтва... Таких хрестів, здається, немає в цілому світі... Передаю цю неоціненну пам'ятку, бо відтепер цей хрест може згоріти в печі».
5 серпня 1999 року реліквію, на яку молилися в повстанському бункері вояки УПА, передав музею Степан Володимирович — онук о. Білинського. Але це один із небагатьох експонатів, що «пішли в народ» і повернулися в рідні стіни.
Сам не гам, а на збереження фондів дам
За радянської влади на третьому поверсі музею існувала таємна кімната, якою опікувався головний хранитель, людина енциклопедичних знань Любомир Кречковський. Там зберігалися іконостаси, різьблені хрести, інші сакральні речі та твори, пов'язані з життям письменника Андрія Чайковського, забороненого комуністами.
Після розпаду СРСР музей підстерегла інша біда — безгрошів'я і нерозуміння нової влади, до якої прийшли політично активні, але не дуже обізнані з проблемами культури люди. Були навіть натяки на недоцільність фінансування «виставкової етнографії» в умовах економічної кризи і пропозиції передати приватній банківській установі привабливе приміщення музею. У ті скрутні часи, кажуть його працівники, хтось скидався на пляшку, а вони — на збереження фондів. Самі чергували ночами, бо не мали коштів ні на воєнізовану охорону, ні на сигналізацію. Та найстрашніше тоді було втратити контакт із народними майстрами.
Щоб виживати, майстри почали підлаштовуватися під часто примітивні смаки базару, — пригадує Ярослава Ткачук. — І ми мусили якось їх підтримувати, аби не перервалася ниточка народних ремісничих традицій. Ми жебрали, де могли, гроші і замовляли їм справжні витвори мистецтва, а не кон'юнктурні поробки. Таким чином вдалося не розгубити надбання, напрацьовані тисячоліттями, і не тільки зберегти кращі зразки творчості майстрів минулого, а й підтримати сучасне гончарне ремесло, обробку дерева та шкіри, ткацтво».
Нині в музеї зберігається понад 50 тисяч експонатів від часів трипільської культури до наших днів. Із них виставлено лише близько трьох відсотків, решта — в запасниках. Мені показали десятки туго набитих експонатами шаф і скринь. Окрім високомистецьких творів, зокрема інкрустованої зброї, розписів на кахлях, чудової колекції картин і жіночих прикрас , тут лежать речі ужиткового призначення — кептарі, кожухи, тайстри, череси, ліжники, кресані, бартки тощо.
Музей — знаний і шанований в Україні і поза її межами. Його унікальні експонати захоплено — майже як цісар Франц-Йосиф І — оглядала «незалежна» владна еліта, включаючи перших осіб держави, проте надати статус Національного ніхто не спромігся. Лиш тепер Івано-Франківська облдержадміністрація подала пакет документів на Печерські пагорби.
Навіщо нам статус Національного? — перепитує пані Ярослава. — Річ не тільки у поліпшеному фінансуванні, хоча це також для нас важливо. Передусім у такий спосіб були б пошановані засновники музею, який задумувався саме як національний. Виступаючи на п'ятому з'їзді представників українських музеїв у Перемишлі в 1937 році, Володимир Кобринський сказав: «Нація, що хоче жити своїм власним життям і в сім'ї народів стати самостійною, безумовно мусить іти вперед та безупинною працею і непохитністю духа навіть у найважчих часах поневолення здобувати собі кращі умови свого майбутнього. Однак, ідучи вперед, мусить забирати з собою і зберігати своє минуле, бо нація, що не шанує своїх пам'яток та не зберігає своєї традиції, не має права називати себе народом... Музей — це правдиве дзеркало культури і мистецтва, це живий образ розвою та поривів і переживань народу...».
Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, ідея створення якого зародилася в умовах австрійської окупації, постав на громадських засадах за панування Польщі і пережив чотири зміни систем влади, але завжди залишався національним за змістом і духом. Це вже само собою — унікальне явище.
