За 70 кілометрів від Харкова, і 7 кілометрів від кордону з Росією, розташоване невеличке село — Вільча. За мірками людських поселень, воно зовсім юне — тридцятирічне з гаком. За мірками людської географії — несподівана резиденція Полісся у серці Слобожанщини. До 1986 року Вільча в Україні була лише одна — у Поліському районі Київщини, за кілька кілометрів від Білорусі. Вибух на Чорнобильській електростанції змусив безліч людей облишити рідні міста та селища, а радянську владу — нашвидкуруч створювати поселення для евакуйованих із заражених територій людей. Так і з’явилась у Харківській області нова Вільча. А згодом — і нова греко-католицька громада із незвичною для цих місць тягою до громадської активності.
Це єдине в Україні окремо збудоване селище для переселенців з Чорнобиля — зазвичай людей переселяли в інші міста. Якщо пройти уздовж трикутне село (чомусь нову Вільчу будівничі бачили саме трикутною), поштамт, школу та кілька магазинів, неминуче побачиш крупне триповерхове приміщення. Сірі квадрати будинку увінчує невеличка башта з хрестом. Навколо приміщення скупчились зигзаги й виверти дитячого майданчику, доріжку від брами до дверей будинку обплела виноградна лоза.
Зсередини будинку теж росте дерево. У його намальованому вітті посміхаються, човпуться та роблять збитки сфотографовані діти різного віку, обмежені тільки рамками фотографій.
Але ніхто з них більше не живе у цьому домі.
— Будинок матері та дитини ми заснували у 2010 році, хоча думка була і раніше. Розуміли, що є жінки у складних життєвих обставинах, які постраждали від домашнього насилля. І всі потребують турботи та захисту.
Нас, тобто групу, організовану Українською освітньою платформою, зустрічає місцевий душпастир — отець Сергій Коваль. За сумісництвом, — ідейний натхненник усієї кипучої діяльності своїх парафіян. Отець згадує, що реальне життя будинку почалося з 2014 року: УГКЦ зареєструвала “Карітас” у Харкові та почала допомагати внутрішньопереселеним особам з Донецької та Луганської областей. Тоді ідея невеличкої вільчанської парафії ожила — ініціативою зацікавився австрійський “Карітас”, готовий підтримати українців, що борються з наслідками війни. Разом з партнерами вільчани доробили в уже наявному будинку ремонт, збудували дитячий майданчик і заселили туди перших мам.
— Ми займалися різними випадками: внутрішньопереселеними, людьми з інвалідністю, жінками, чоловіки яких загинули на війні або з якоїсь причини залишились у так званих “ЛНР/ДНР”. Розуміли, що матері мусили переїхати сюди, не маючи житла, і маючи всі ті самі базові потреби, що й інші люди.
Отець проводить нам екскурсію. Майже весь нижній поверх у будинку пофарбований у блакитний. Дерев’яні східці наверх ведуть до більшого розмаїття: зеленої ігрової з ляльковими будиночками, іграшковими кухнями та м’якими іграшками; трьох рожевих спалень з дитячими ліжками всіх розмірів, шафи зі шкільним приладдям та пузатим синім глобусом. Жінок, які раніше жили в різного роду центрах і гуртожитках, мусили втікати з окупованого Криму, Донецька та Луганська, умови задовольняли повністю.
— Наша програма тривала впродовж п’яти місяців. Ми забезпечували житлом, харчуванням і навіть навчанням — жінки могли їздити до Харкова на курси: хтось на перукаря, хтось на швачку. Допомагали з тимчасовою орендою житла для тих, хто уже переїжджав до Харкова.
З 2015 року і до призупинення своєї діяльності центр прийняв 20 жінок та їхніх дітей. Отець каже, що громада мала справу з випадками різного рівня складності. Особливо чутливими були ті, де жінка страждала від домашнього насилля, і потім не отримала ніякої психологічної реабілітації.
— Коли чоловік — аб'юзер, має алкогольну чи наркозалежність, часто жінка не розуміє, що поводиться з дітьми, так само як він поводився з нею. Тому нам був потрібен соціальний працівник, який наглядав би за порядком в будинку, — пояснює отець. — До місяця часу жінкам треба просто щоб заспокоїтись. Люди в біді й у травмі — як діти.
Курси з працевлаштування вільчани вигадали ще й для того, щоб жінки могли спланувати своє подальше життя. Втомлені режимом виживання, у стінах Будинку не всі з них поспішали замислюватись, що будуть робити після нього. Хтось зривався на дітях, хтось бездумно скролив стрічку в соціальних мережах. Вільчани розуміли, що три місяці в спокої після пережитого — це дуже мало. За три місяці можна було допомогти мамам з юридичними питаннями, але аж ніяк не з покращенням психологічного стану. Вірогідність того, що вони повернуться до того ж стилю життя, терпіти те ж саме насилля — лишалась дуже високою.
— Це й було наше недоопрацювання, — зітхає отець. — Австрійські партнери підводили нас до того, що кожен проєкт має свої часові рамки: що ви робитимете, коли фінансування закінчиться?
Так вільчани й вигадали свою соціальну пекарню.
На блакитній кухні будинку на нас чекали велика каструля з борщем і таця рум'яних пирогів з абрикосами, яблуками та вишнями, щедро посипаних маком. У суміжній з кухнею їдальні під вишитим рушником ховалась свіжа городина. Парафіяльна громада церкви Покрови Пресвятої Богородиці готувалась до гостей.
Ідея соціальної пекарні звучала приблизно так само, як українське трапезне мотто: “Хліб — усьому голова”. Вільчани вирішили продавати частину випічки своїм парафіянам, частину — розносити на соціальні потреби, а ще частину — віддавати жінкам з “Центру матері і дитини”. Внутрішнім амбітним бажанням активістів було залучити мам до роботи в пекарні. Новоспечені бізнесвумен думали, що комусь з них може сподобатися пекарська діяльність, і залученість переросте в професію.
— Були мами, які пробували випікати якісь булочки. Хоч програма забезпечувала проживання, комунальні послуги, харчування і засоби гігієни, добре мати власну копійчину на прожиття. Словом, ми пропонували, але ідея між дівчатами чомусь не прижилась.
Жінки полишали будинок кожна по-своєму — хтось уже переїхав до Харкова чи Вовчанська, використавши допомогу на оренду, і знайшов роботу; хтось перейшов до іншого центру чи притулку, щоб продовжити реабілітацію там. По закінченні проєкту з австрійцями, отець з парафіянами почали шукати інших партнерів — зараз вони в активному переговорному процесі з потенційними грантодавцями.
Хай серед жінок Будинку не знайшлося таких, хто хотів би працювати в пекарській сфері, але вільчани не припинили своєї діяльності.
З початку 2020 року, парафіянки тричі на тиждень приходять до маленького приміщення місцевої імпровізованої пекарні. Випікають по 8-10 буханок хліба та кілька партій булочок. Фінансовий внесок у парафію йде на оплату комунальних та потреби громади, а роботу в пекарні отримали 8 людей.
Для людей, що потребували, створили соціальну шафу: одяг можуть брати діти, сім’ї у складних життєвих обставинах.
Громада згуртувалась: по вечорах ставили фільми у світлиці біля каплички, разом ліпили вареники та пельмені, готували голубці. Збирали кризову допомогу в часі пандемії, брали участь у програмі "Папа для України”, щоб допомогти потребуючим жінкам. У Вільчі та районі — велика кількість переселенців, їм допомагали і паливом, і продуктами, і засобами гігієни.
— Чекаємо замовлену пічку, будемо пробувати випікати піцу — сподіваємось на більший попит в піці, ніж в хлібі. Піца є тільки у Вовчанську. У Вільчі будемо монополістами, — говорять між собою парафіянки. Жінки думають випікати особливий хліб — бездріжжовий чи на заквасці, пробують пекти його на камені.
— Знаєте, більшість з моїх парафіян сюди примусово переселили, у 1992. Хоча аварія сталась у 1986, вони ще шість років лишались на достатньо сильно ураженій радіацією території. Вплинуло на здоров'я — більшість має інвалідність. Чимало людей досі ображені й травмовані.
Отець Сергій не йде вглиб села — розраховане на п’ять тисяч осіб, воно досі недобудоване. Вільчан небагато — півтори тисячі. Перед тим, як поїхати на східну парафію, священник серйозно розглядав для себе місію в Казахстані. Проте все ж вирішив, що якщо Бог його сюди скерував, значить тут він і потрібен. За понад 15 років у Вільчі, душпастир встиг навіть потрапити на “підвищення кваліфікації” до Канади, але все ж повернувся до своїх поліщуків.
— Їм же наобіцяли одного, вийшло інше. Обіцяли робочі місця — у результаті не створили жодного підприємства. Люди почали шукати місця праці у Вовчанську та Харкові. З молоді в селі є лише школярі, випускники виїжджають на навчання й уже ніколи не повертаються.
Горизонт у Вільчі близький і рівний — дерев небагато, плоскість ґрунту після горбистої Західної України виглядає незвично. Вільчани розповіли, що багато хто з них досі сумує за лісами, грибами та ягодами Полісся. Розташування селища у сучасних умовах теж викликає тривогу — якщо в Кремлі остаточно з’їдуть з глузду, російські війська можуть напасти і з Криму, і з тимчасово окупованих частин Донбасу, і навіть з Білорусі. Отець старається зайвий раз не читати місцеві новини — вистачає симпатиків новоросій, малоросій і фейкових республік.
Сьогоднішній навчальний тренінг від львів’ян з Української освітньої платформи теж не схвалили — дзвінок з районної ради, і парафіянам отця Сергія завадили провести зустріч для більшої кількості людей.
— Бо люди могли б щось сказати. Нас штовхни — поллється, як з бочки. Ми тут самі, і хай тридцять років як нас вивезли, ми досі — окрема республіка. — гордо каже пані Мар’яна, одна з найбільш войовничо налаштованих вільчанок.
Отець згадує, що коли тільки приїхав сюди, Вільча мала багато перспектив по залученню фінансування.
— Німці приїжджали, австрійці, японці, студенти з різних міжнародних організацій. Дивились на селище, спілкувалися з головою. Казали — бачимо і розуміємо ваші потреби. Подайте якісь заявки, напишіть грант, ми вам доможемо. Але ніхто в адміністраціях цього не вміє. Інколи кошти від благодійників ідуть через район, і мають звичку “зникати в повітрі.” Були роки, коли ми тут мали хороші дороги, і свинарники, і птахоферму, і кролеферму, а потім все потихеньку почало закриватись і зникати.
Вільчани активно борються проти подібного стану речей — вимагають звітів від чиновників, запроваджують власні благодійні й соціальні ініціативи, намагаються працювати з різними категоріями населення. Для дітей зробили відкритий простір у старому шкільному приміщенні, до того вщент забитому підручниками та партами. Назвали його “Вуликом”. Ліхтарики зі стелі відсвічують у дзеркалах у повен зріст — тут бувають танцювальні заняття для дітей та фітнес для жінок.
Крім пекарні, виготовлення вареників і пельменів, парафіяни отця пробували вирощувати й продавати квіти та цибулю. Не всі ці починання увінчались успіхом. Але селяни намагаються використати кожен доступний їм ресурс, щоб рухати свою Вільчу вперед.
— У нас тут є принцип — де ти є, скільки маєш — роби що можеш. Манна з неба не впаде. А у Бога немає інших рук, крім наших, — каже отець Сергій і стинає плечима.
##DONATE_TEXT_BLOCK##