Історія політики папства на Україні містить іще багато непрочитаних сторінок. Це, зокрема, стосується Галичини, яка здавна привертала увагу Римської курії.
Колись, до війни, в Галичині було немало домініканських костелів і монастирів. Про їх роль у тогочасному житті розповідають численні документи, зібрані в Центральному державному історичному архіві у Львові, а також у Львівському музеї історії релігії, який, до речі, займає приміщення колишнього домініканського монастиря. При вході до нього в стіну вмурована плита, на якій зображено собаку, що лежить на Святому письмі, тримаючи в зубах палаючий смолоскип у вигляді людської кістки. Це — офіційний герб ордену домініканців. Походження самої назви монахи пояснюють злиттям двох латинських слів: «domini canes», що значить «пси Господні», підкреслюючи цим, очевидно, свою собачу відданість папському престолу.
Офіційно домініканський орден затверджений 12 грудня 1216 року папою Гонорієм III. Ініціатором його створення був іспанський дворянин Доменіко де Гусман, який до прийняття чернецтва відзначився винятковою жорстокістю, переслідуючи і викорінюючи єресь катарів у Лангедоку на півдні Франції. Нетерпимість до іновірних і до будь-якого вільнодумства — основна риса характеру Доменіко. За походженням він був кастільцем, а вони, як відомо, славились фанатичною відданістю ортодоксії. Усе це наклало відбиток на головну мету створеного ордену, яку засновник вбачав у винищенні єресі, проголошуючи як засіб її досягнення ідеал бідності.
На першому генеральному капітулі в Болоньї у 1220 році орден був проголошений «жебручим»; на його членів покладено обов’язок відмовлятися від майна і жити жебрацтвом. Але ця постанова не виконувалася і 1425 року була скасована папою Мартином V. Члени ордену взяли за форму білий одяг і сандалії босоніж.
Домініканці давали обітницю бідності, що мало сприяти їх авторитетові серед віруючих. Орден був побудований за зразком централізованої військової організації на чолі з генералом, який підпорядковувався безпосередньо папі.
Сувора дисципліна і фанатична відданість папському престолу скоро перетворили домініканців на ударну силу католицької експансії. Домініканські місіонери проникають у Чехію та Прибалтику. В 1272 році з’являються в Китаї, кількома роками пізніше — в Японії та Африці.
На Західній Україні домініканці з’явилися вже через 17 років після заснування ордену, а починаючи з 1233 року осіли в Києві, де заснували свій монастир. Папа Григорій IX спершу доручив їм з’ясувати можливості утворення римо-католицького єпископату на руських землях. Для цього ще в Римі папа затвердив кількох «єпископів без постійної кафедри». Але проповідь домініканців на «схизматській Русі» зустрічає різку відсіч місцевого населення. Про ненависть до домініканців свідчить один з хроністів ордену: в середині XIII ст. в Києві було вбито 92 домініканських ченці, у Галичі — 27, у Житомирі — 4, у Коломиї — 4, у Теребовлі — 8, Новогрудку — 6, Любартові — 7. Біля Жовкви був повішений пріор з усім конвентом...
Подібної реакції папа, очевидно, не чекав і тому звернувся із закликом до всіх провінцій ордену іти на Русь. У 1234 році було затверджено генерального вікарія «руських» домініканців, який підпорядковувався не польському провінціалу, як того вимагав статут ордену, а виключно самому папі. З цього можемо зробити висновок, якого виняткового значення надавав Рим окатоличенню наших прадідів.
Особливо рельєфно ці намагання проступили в тривалих і складних переговорах папи з галицько-волинським князем Данилом, які повинні були привести до прийняття населенням руських земель церковної унії. Ось що писав папа Григорій IX до князя Данила Галицького в листі від 18 липня 1231 p.: «Як дізнались ми з повідомлення шановного брата нашого єпископа пруського, ти — християнський князь, але дотримуєшся грецьких і руських звичаїв та обрядів і вимагаєш цього від тих, що живуть у твоєму королівстві, але тепер, натхнений Божою милістю, бажаєш перейти до поклоніння й покірності апостольському престолові і нам. Ми ж, з найглибшою любов’ю турбуючись про спасіння твоєї душі та твою найбільшу вигоду і славу, вмовляємо і закликаємо твою світлість в ім’я Господа, щоб ти не відкидав правильного вчення, але, пройнявшись благочестям, побожно прийняв обряд і звичаї християн-латинян і дотримувався їх, віддавши себе і своє королівство, заради любові до Христа, під солодку владу Римської церкви... Дано в Рієті 18 липня у п’ятий рік нашого понтифікату».
У переговорах про унію Данило вбачав політичний маневр, що мав застрахувати Галицько-Волинське князівство від нападів тевтонського ордену і сусідів-католиків (угорців, поляків), але найголовніше — створити загальнохристиянський союз проти татар.
Проте, переконавшись, що папа домагається в цих переговорах своєї мети — окатоличення галицьких русинів, що було б практичним втіленням сентенції «чим більше овець, тим більше вовни», Данило припинив переговори.
Всюди, де б не з’являлися домініканці, поставали численні монастирі і костели. Одним з найбільших на західноукраїнських землях був домініканський монастир у Підкамені (тепер селище Підкамінь Бродівського району на Львівщині). Зараз кожному, хто завітає сюди, найперше впадуть в око залишки похмурих, напіврозвалених оборонних мурів, рештки потемнілих від часу дерев’яних конструкцій, порожні віконні отвори. В чудом уцілілій монастирській будівлі розміщено психоневрологічний інтернат закритого типу. Попід стінами купи сміття, все потрощене й понівечене. Кілька років тому вітер зірвав покрівлю костелу, адміністрація інтернату для своїх потреб розібрала 40 метрів оборонного муру... Аж не віриться, що колись це був один з найгарніших архітектурних ансамблів XIV-XVII ст. З дивовижною байдужістю місцева влада споглядала руйнування монастиря. І коли домініканцям можна закинути багато гріхів, то чого в них справді варто було б повчитися — так це тієї працьовитості і скрупульозності, з якою вони споруджували і доглядали свої будівлі, добирали книги до своїх бібліотек...
Цікава історія будівництва монастирського колодязя, який підкамінські монахи рубали в скелі 18 років. Робота утруднювалася тим, що на всю глибину доводилося довбати дуже твердий камінь, який «ніяке залізо не хотіло брати». Справа посувалася поволі, і засмучені монахи вирішили вже припинити роботу, але якийсь невідомий чоловік дав їм добру пораду: опустити в яму коріння дерева твердої породи і підпалити, повторюючи це багато разів. Коли дерево згорало, монахи бралися до роботи і скеля починала ламатися великими брилами. Так повторювалося щораз, аж поки на глибині 94 метри дісталися води. Розповідь про це зберігалась в архіві Підкамінського монастиря. Ще донедавна тут були й залишки чудової бібліотеки, заснованої 1762 року, яка налічувала близько 5 тисяч томів. Серед них — чимало рукописів на теологічні, філософські, медичні та історичні теми. Більшість усіх цих скарбів пограбовано, втрачено в роки воєнного лихоліття...
Історія монахів-домініканців на українських землях іще не написана. Це — справа майбутнього. Перед дослідниками — гори матеріалу з цього питання. Труднощі у їх опрацюванні полягають у тому, що більшість з них написана латинською та італійською мовами, або ще й польським скорописом, який без фахового знання графології майже незрозумілий. Але той фактаж, той колосальний пласт знань з минувшини нашого народу, який криється в досі ще не прочитаних манускриптах домініканських ченців у сховищах наших архівів, сторицею віддячить за витрачені зусилля.
Людина і світ. — 1991. — № 3. — С. 53-55