Ще у першій згадці про Львів 1256 року було написано, що місто це стоїть на трьох пагорбах, серед яких нинішній Святоюрський. Саме з останнім пов’язана одна з найдавніших історій духовного життя міста, починаючи від княжої доби і закінчуючи сьогоденням.
Львівський бургомістр і перший хроніст, або як його ще називали – «львівський Соломон», Бартоломей Зіморович у своїй праці «Львів потрійний» так згадує про будівництво першої кам’яної церкви св. Юрія:
«1363. У той же час вірмени зводили свій храм, (подібний) до гермафродита, частково цегляний, використавши одного і того ж архітектора Доре, який, можливо, будував для русинів Святоюрський храм на горбі, що височить над містом, і обидві будівлі, очевидно, зробив подібним за планом і оздобленням».
А перед тим, близько 1270-тих років, за працею Зіморовича, на Святоюрській горі оселяється стрий князя Лева Василько, який і був першим монахом у передмісті. Бартоломей пише:
«Цією своєю надзвичайною суворістю життя хотів він, як вище говорилося, спокутувати ту жахливу різню 20 років тому, що її вчинив у Сандомирському замку. На його побажання Лев на самій верхівці того пагорба поставив храм з букового дерева, а поряд також житло для ченців і святому Юрію, яко воєводі воїтелів Христових, присвятив, вибираючи того рицаря патроном для особливо визначних».
Та насправді у літописах було вказано, що князь володимирський Василь Романович помер ще у 1269 році, тобто першим монахом аж ніяк не міг бути стрий Лева. Як припустив І. Крип’якевич, «ціла історія… вийшла, очевидно, з перемішання імені Василька з його сучасником Войшелком, сином литовського великого князя». А останній дійсно був протягом 1252-1254 рр. монахом у Святоонуфріївському та Лаврівському монастирях.
Натомість дослідник І. Мицько відсилає нас до мандрівника Мартина Груневега, який згадував у кінці ХVІ століття про печеру на Святоюрській горі біля Львова. Цю печеру віддавна називали Змієвою ямою, що відразу ж викликало алюзії про легенду боротьби св. Юрія зі змієм. А до чого ж тут князь Василько або Войшелк? А річ у тім, що його ім’я співзвучне до назви легендарного змія, якого вбив святий. Чудовиська звали Василіск або Вазилішк. От і казали «Вазиліск на Святоюрській горі»…
Тепер перед самим входом у храм є печера, щоправда вона не Змієва, а присвячена св. Онуфрію, який є покровителем монахів і, зокрема, покровителем найстаршого монастиря у Львові – монастиря св. Онуфрія, який спочатку знаходився біля підніжжя Святоюрської гори.
До нині не збереглося якісне зображення, як виглядав цей храм і монастир коло нього. Відомо, що старий храм св. Юра був свідком і учасником важливих історичних подій. На площі біля нього у 1655 році розташувався табір Богдана Хмельницького. У 1672 році він зазнав пошкоджень під час великої облоги міста турками. А у 1695 році на монастир напали татари.
Ще з XVI ст. храм став осідком Львівських єпископів. У 1596 році єпископ Гедеон Балабан не підписав документ Берестейського собору, оскільки на цей час під впливом зовнішніх обставин був противником унії з Римом. А тому Львівська єпархія довший час була не унійною. Щойно єпископ Йосиф Шумлянський у соборі св. Юра 1 липня 1700 року проголосив акт єднання Львівської єпархії з Римським престолом. Цей єпископ загалом був дуже цікавий і активний. Ще 1673 року він звелів перевезти з Теребовлі, що на Поділлі, до собору св. Юра чудотворну ікону Матері Божої. Поблизу храму він побудував дві каплиці. Першу – святого Прокопа – з південного боку при дзвіниці. А у 1700 році прибудовано Покровську каплицю, куди і було спочатку перенесено чудотворну ікону з Теребовлі. Також єпископ заснував при кафедрі друкарню, де у 1687-1688 роках постали непересічні твори книжкового мистецтва — «Метрики» та «Псалтир». А у 1700 році видрукувано «Ірмологіон» — нотну книгу, в якій уперше в Україні й у східнослов’янському книжковому мистецтві було використано нотний шрифт.
З XVII ст. на площі перед собор св. Юра почали відбуватися велелюдні ярмарки з нагоди храмового свята.
Проте у ХVIII ст. споруда храму опинилася у незадовільному технічному стані, у стінах були тріщини, які могли призвести до руйнування. Окрім того, церква всередині була вузькою і темною. А тому владика Атанасій Шептицький (1715-1746) вирішив побудувати новий храм. Він хотів створити для нащадків щось величаве, що відповідало б найвищим досягненням тогочасної архітектури. Та, на жаль, фундатор нового храму Атанасій Шептицький не дочекався завершення свого задуму. Вмираючи у 1746 р., він доручив продовжити і довершити будівництво своєму братові та правонаступнику, єпископові львівському Льву Шептицькому (1749-1779), призначивши на це 116820 злотих. У свою чергу, Лев Шептицький планував частину грошей використати на побудову греко-католицької семінарії безпосередньо біля храму, та цей проект не було реалізовано через брак коштів.
Щоби зібрати потрібнусуму на побудову храму, Митрополит призначив окремий податок, і фінанси були зібрані за 10 років. Незадовго до своєї смерті Лев Шептицький купив два села коло Львова: Мшану та Мальчиці, — а прибутки з них призначив на будівництво, що теж сприяло завершенню проекту цілісного архітектурного Святоюрського ансамблю.
Споруди у стилі рококо зводили за проектом Бернарда Меретина. Будівництво храму тривало майже 20 років. Після смерті Бернанда Меретина розпочату справу завершив Мартін Урбанек. Оздоблювальні роботи тривали значно довше. Над головним порталом храму стоять дві скульптури архиєреїв – Атанасія Великого, Архиєпископа Олександрійського та Папи Лева VІ, які відповідно були покровителями Атанасія та Лева Шептицьких. На фасаді, ніби увінчуючи постаті покровителів храму, розміщена скульптурна композиція «Юрій-змієборець». Автором роботи є відомий львівський скульптор, майстер експресивної пластики Йоган Пінзель. Його роботи вважають кращим зразком західноукраїнської барокової скульптури ХVІІІ століття.
До самого подвір’я собору ведуть дві пари парадних воріт, друга брама яких оздоблена алегоричними фігурами. На арці скульптор Михайло Філевич символічно представив Римську (латинську) та Грецьку (візантійську) Церкви. А на третій брамі, що стоїть у напрямку до старого міста, зображено дві скульптурні постаті, що уособлюють Віру і Надію.
Навпроти собору – палац греко-католицьких митрополитів, який спорудив популярний на той час архітектор і головний будівничій Львова Клеменс Фесінґер, син відомого Севастьяна Фесінґера. Апартаменти палацу мають багате архітектурне оздоблення теж у стилі рококо, але із вкрапленнями класицизму. Назва споруди відповідає її призначенню: тут від відновлення Львівської митрополії у 1808 році тут проживають місцеві владики. А у 2001 р. в палатах зупинявся св. Іван Павло ІІ під час свого візиту в Україну. До 2005 р. тут жив Глава УГКЦ, а після перенесення його осідку до Києва, у палатах знову мешкає провід УГКЦ у Львові.
Повертаючись до храму, цікаво звернути увагу на пам’ятну таблицю на стіні праворуч від головного входу. Вона присвячена Францу Ксаверію Моцарту (1791-1844) – сину відомого композитора Вольфгана Амадея Моцарт. У 1826 р. Франц виконав знаменитий батьківський «Реквієм» під час концерту в кафедральному соборі Святого Юра. У Львові Моцарт-молодший створив музичне товариство св. Цецилії, а також інститут співу, який фактично став першою музичною школою у місті.
Відчиняючи важкі двері собору, опиняємося в хрестово-купольному плануванні, інтер’єр характерний для пізнього бароко (рококо) – білі стіни, наповненість форм і багата позолота. На пілонах у медальйонах розміщено портрети галицьких митрополитів,у тому числі – Андрей Шептицький та Йосиф Сліпий.
Головний вівтар виконаний скульптором Себастьяном Фесінґером (XVIII). Іконостас теж у стилі рококо, його творять лише Царські та Дияконські врата, вміщені поміж цоколями колон. Іконостас багатий різьбою та позолотою, містить на решіткоподібній основі традиційні медальйони із зображенням чотирьох євангелістів; вище – сцена Благовіщення із Архангелом Гавриїлом і Богородицею. Над царськими вратами, вверху, між колонами, височіє скульптурний образ Христа Пантократора (Вседержителя). Інтер’єр вівтаря доповнюють центральна ікона Христа Вчителя, яка за сюжетом відтворює Нагірну проповідь Ісуса Христа (художник – Франциск Смуглевич), та скульптурна композиція Бога Отця в ореолі.
Інші ж, традиційні для українського іконостасу, образи розміщено в соборі окремо. Особливо цінними є роботи українського художника, вихованця віденської Академії мистецтв, Луки Долинського. Йому належать ікони пророків та празничні, які можна побачити у вівтарній частині храму.
Амвон належить авторству Михайла Філевича Нижня частина проповідальниці містить ікону Тайної Вечері, а верхня – скульптурну композицію Ісуса Христа з хрестом на земній кулі (поряд – євангелисти), показуючи в такий спосіб жертву Ісуса Христа на хресті, через яку Він спасає людство.
Навпроти амвону, праворуч, в золотих окладах знаходиться чудотворна ікона Матері Божої з Києво-Печерської лаври, яку привезли з православної святині на так званий Львівський собор 1946 року, де планували розірвати унію з Римом (Берестейську унію 1596 р.) і насильно возз’єднати УГКЦ з Російською Православною Церквою. Після того, як УГКЦ вийшла з підпілля і храм повернули греко-католиках, ікону залишили як святиню, що нагадує про перешкоди перед Возз’єднанням Церков.
Ще одна чудотворна ікона знаходиться ліворуч, в бічному вівтарі храму. Це ікона Матері Божої Теребовлянської з XVII ст. У народі її називають плачуча Богоматір. За переказами, Богородиця плаче як попередження перед різними небезпеками. 1663 року в судовій книзі міста Теребовлі під присягою засвідчено, що у четвер і в суботу перед Великоднем ікона Богородиці плакала у церкві Преображенського монастиря. У 1673 році Львівський єпископ Йосип Шумлянський переніс ікону до собору Св. Юра у спеціально збудовану каплицю. У 2001 р. Папа Іван Павло ІІ під час паломництва Україною коронував чудотворну ікону Теребовлянської Богородиці папськими коронами.
Також за дорученням Папи Івана Павла ІІ собор Святого Юра у Львові отримав ще одну цінну реліквію – копію Туринської плащаниці – як дар Церкві, яка особливо постраждала в часи тоталітарних режимів. Святиня виставлена в соборі Юра у бічному вівтарі для постійного почитання.
Поруч із колонами в соборі у золотистих мощівниках знаходяться частинки мощей різних святих. Серед них – святого Миколая Мирлікійського Чудотворця і Апостола Петра, святих Валентина, Пантелеймона-цілителя, Йосафата Кунцевича та інших.
Про сам комплекс головного греко-католицького собору на території Західної України можна сказати багато цікавого щодо заснування, обернення апсидної частини, стилю бароко-рококо архітектора Бернарда Меретина тощо. Та більше таємниць може повідати саме крипта під вівтарною частиною собору, яка оберігає в собі усю історію Святоюрської гори: від княжих часів до відродження УГКЦ та сьогодення.
У листопаді 1991 року у підземеллях собору св. Юра за сприянням Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові почали археологічні розкопки, які тривали до березня 1992 року. Причиною до початку дослідження став заповіт Йосипа Сліпого, який просив перепоховати його зі Собору св. Софії у Римі до крипти Собору св. Юра, коли Україна стане незалежною. Друга ж умова – перенести останки митрополита до Софії Київської, коли в Україні буде Помісна Церква. Отже, коли у 1991 році почали розкопки, за словами одного з чотирьох учасників археолога Миколи Бандрівського, крипта була перетворена на склад, адже за радянські часи собор був у розпорядження Московського Патріархату.
«Пил, стільці, купа мотлоху, ми були вражені таким захаращенням святині, – згадує початки розкопок археолог М. Бандрівський. – Зараз в крипті доволі затхле повітря, натомість, коли ми тут працювали у 1991 році, то циркуляція повітря була задовільною. До не зовсім якісної сучасної реставрації храму, тут працювали усі повітротяги, вентиляція, розроблена архітектором Меретином. Саме гарна вентиляція забезпечувала краще зберігання останків усопших».
Під час дослідження у крипті знайшли поховання понад сімдесятьох людей, серед яких були і грудні діти. Експертиза не змогла показати точний час поховання, але серед людських кістяків були пластикові ґудзики, що вказує на першу половину ХХ століття. Також у перший день знайшли винний льох з чотирма дерев’яними скринями, в яких були пляшки 1920-х років з італійським вином для причастя. Серед інших експонатів – митрополича епітрахиль Йова Борецького 1623 року, хрести, медальйони, різноманітний священичий одяг, що безумовно підтверджує особливий статус собору св. Юра як усипальниці видатних церковних діячів протягом довгого періоду свого існування. Хоча археологи не змогли достеменно пояснити появу в цій крипті єпитрахилі Й. Борецького. На жаль, на сьогодні складно простежити і встановити повну карту давніх захоронень в підземеллях святині так само, як і причину деяких з них.
Серед унікальних знахідок є також розп’яття Христа зі слонової кістки. Хоч саме розп’яття дуже мініатюрне (висота – 3,3 см; ширина – 1,7 см; товщина – 1 мм.), та це є зразок високохудожньої майстерної роботи, де чітко прорізано кожен м’яз, ребра, стопи ніг, пов’язка на бедрах. Оскільки розп’яття має виражений східний тип сакрального мистецтва, то дослідники припустили, що воно могло бути виконане вірменськими майстрами. Щобільше, ще з ХІV століття у Львові оселилися вірмени, які були також знаними міськими ювелірами.
Та найбільшою знахідкою у крипті була невеличка дерев’яна коробка з анатомічно складеними людськими кістками, які були загорнуті у театральну афішу довоєнного Львова та у сторінки з підручника українсько-німецької граматики. Біля лівої ключиці була капсула із запискою на передвоєнному бланку музею НТШ: «Заява. Отут заявляю під словом чести науковця, що приложені до сего письма кости, се є останки чоловіка, якого я знайшов у кам’янім саркофазі княжого собору в Галичі. Се є останки основника згаданого собору князя Ярослава Осмомисла…» /цитовано за М. Бандрівським/. Останки князя Ярослава Осмомисла доктор Ярослав Пастернак знайшов у серпні 1936 році під час археологічних досліджень кафедрального Успенського собору давнього Галича у Крилосі. Про поховання князя Галицько-Волинської держави у цьому соборі було згадано в «Слові о полку Ігоревім».
З Крилоса останки перевезли до Львова, де планували їх перепоховати, проте 31 серпня 1939 року знахідку довелося тимчасово сховати у крипті собору, оскільки за декілька днів почалася Друга світова війна. Ймовірніше, що про небезпеку Я. Пастернака попередив Митрополита Андрей Шептицький, який опікувався розкопками і в крипті Собору св. Юра, і в Галичі.
Наразі останки князя перепоховані в одній з дванадцятьох ніш-аркасоль крипти, в яких лежать і невідомі людські останки початку ХХ століття. Де саме цінне поховання науковці не вказують, оскільки ймовірна небезпека зі сторони чорних археологів, адже останки Осмомисла – де факто єдині віднайдені останки руського князя, які знаходяться на території України.
На сьогоднішній день у святоюрській крипті поховані відомі архиєреї Греко-Католицької Церкви: Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, Сильвестр Сембратович. Серед поховань також є в одній з аркасоль тлінні останки ігумена-номіната монастиря св. Онуфрія у Лаврові Никифора Шептицького. У 1958 році, коли собор вже був під юрисдикцією РПЦ, у крипті поховали архиєпископа Фотія.
Крипта щодень відкрита для усіх християн, які мають намір помолитися чи віддати шану похованим тут священнослужителям. Не можна заходити тільки під час богослужінь.
Львівський собор Святого Юра і його ансамбль 1998 р. внесено до списку Світової культурної спадщини ЮНЕСКО.
Використані джерела та література:
Світлини автора, РІСУ, зі сайтів Собору св. Юра, Фотографії старого Львова, www.skyscrapercity.co, "Твоє місто"