Сьогодні вшановують блаженних новомучеників УГКЦ ХХ століття

Це свято було встановлене після того, як Папа Іван Павло ІІ відвідав Україну та 27 червня 2001 р. проголосив цих двадцятьох шістьох осіб блаженними. В Католицькій Церкві це — перший етап до визнання святості. Йому передує беатифікаційний процес, під час якого Дикастерія визнання святих (до 2022р. — Конгрегація у справах канонізації святих) досліджує життя праведників на наявність геройських чеснот та факти чудес за їхнім посередництвом. Остаточне рішення щодо визнання когось блаженним приймає Римський Архиєрей.

Так сталося і з мучениками Української Греко-Католицької Церкви. Більшість із них — єпископи, священики, монахині, хоча є і один мирянин — дяк Володимир Прийма. Усіх їх об’єднує любов до Бога та людей, безкомпромісність щодо зла, висловлення правди посеред тотальної брехні, закоріненої в державній системі та суспільній свідомості, вірність Євангелію, не зважаючи ні на що.

Така позиція не могла пройти повз увагу каральної машини, яка чи то через ув’язнення, чи через убивство без суду і слідства розправилася з Христовими слугами. З кожним у свій спосіб. Кожен із двадцяти шести блаженних прожив особливе життя і по-особливому увінчав його мученицькою смертю.

Спільні та індивідуальні особливості мучеництва ХХ століття від рук тоталітарних систем лягли в основу служби Блаженних новомучеників УГКЦ. Її, взоруючись на принципи візантійської гимнографії, протягом Світлого тижня 2009 р. написав протопсалт та перекладач Андрій Шкраб’юк з нагоди освячення храму Блаженних новомучеників ХХ століття при Українському Католицькому Університеті (тепер переданий на потреби військового капеланства). Він же уклав і ноти для її піснеспівів на основі “Напівника Церковного” Ігнатія Полотнюка (1902). А деякі тексти, запозичені з інших служб, наново переклав з грецької.

Від 2016 р. діє декрет Отця і Глави УГКЦ Святослава, згідно з яким служба Блаженним новомученикам використовується у літургійному житті Церкви ad experimentum (з можливістю виправлень і доповнень). Її тексти укладені так, що переспівують різні фрагменти зі Старого та Нового Завітів, відтворюючи на їхній основі історичний контекст, в якому українським мученикам доводилося засвідчувати свою віру.

Вечірню розпочинає стихира, в якій закладено основну цінність, якою керувався кожен з новомучеників: “Все возложивши на Бога уповання, ви прийняли заповіт Небесного Вчителя, що сказав: “Хай не тривожиться серце ваше!” (пор. Йо. 14, 1). З неї випливає щоденне служіння кожного з них, готовність в певний момент прийняти страждання та муки, коли вони постали перед вибором: бути з Христом чи згодитися на компроміс задля безпечного існування, та отримання небесних вінків за усі подвиги.

Мученики спершу пізнали радість віри та служіння, бо “все Сотворитель создав для радости й любови, все творіння звершив не на смерть, а на Свою прославу” (стихира Вечірні, пор. Муд. 1, 13-14).

А потім “спізнали і страждання, пізнали Отця — спізнавши Лик Страждальця, що і Сам пройшов шлях скорботний” (стихира Вечірні, пор. Йо. 14, 9; Іс. 53). Адже “довкола нищено життя і гідність людську”, “руйнував лютий гонитель Церкву видиму”, панувала “круговерть смерти та ворожнечі” (стихира Вечірні). Святі ж “відчаєві не піддалися і служіння не покинули, що його заповів Господь друзям своїм” (стихира Вечірні, пор. Йо. 15, 15 - 17). І це виявилося недаремним, бо “після ночі зблиснув досвіток відродження і настав час відбудови, коли інші перейняли плоди страждань і мук”, на що, як каже стихира Вечірні, покладали надію мученики, приносячи себе в жертву.

Крім ідеалів любові до Бога та ближнього, пошани до життя й гідності людини, блаженні новомученики, — кажуть нам тексти їхньої служби, — обстоювали єдність із Вселенською Церквою тоді, як “замишляв підступно лютий і нелюдський ворог знищити непідвладну йому Церкву через ложне возз’єднання з Церквою, яку знекровив і зневолив”. Мученики ж своїми словами й ділами в різний спосіб продемонстрували мучителям думку: “Ми в правді славимо Бога і в правді навчаємо слово Його істини. Не зрадимо Церкву тиранопоклонством, не відречемося Первоапостольної Єдности” (стихира Вечірні). Вони не відреклися, навіть знаючи, що за це їх очікують страждання та загибель.

Десятиліттями опісля, як свідчить сам автор служби А. Шкраб’юк, він особисто 17 вересня 1989 р. став свідком тих плодів, які принесли страждання українських мучеників, що оспівав у сідальному Утрені: “Здивувався світ увесь, бо узрів чудо неможливе: явилася, мовби з небуття, Церква зі святителями, кліром і множеством вірних, століттями руйнована, але не знищена, і в останнім часі умертвлена. І явила прецінну окрасу — своїх мучеників, ісповідників і праведників, що просіяли у досвітній темряві”.

Так Утреня Блеженним новомученикам набирає воскресного настрою. Інший її сідальний автор так уклав, щоб він за змістом та мелодією нагадував аналогічний у воскресній службі: “Як гріб Твій, Спасе, так і Церкву-страдницю запечатав і стеріг безбожник. Та явилися, як Ангели, святі її ісповідники і звістили Воскресіння у досвітній темряві”.

Канон Утрені являє собою сукупність 28 тропарів, присвячених кожному з блаженних, так що перші їхні літери складаються в акростих: “Блаженні Богомудрі твої, краю наш”. Тож в такому порядку подаємо коротку інформацію про життя та подвиг кожного з блаженних.

1. Святитель Миколай Чарнецький. Був апостольським візитатором на Волині, Поліссі, Холмщині та Підляшші. Переніс 6 років каторги в Сибіру. Як невиліковно хворий повернувся 1956 р. в Галичину, де ще три роки підпільно душпастирював.
2. Святитель Микита Будка. Служив єпископом українців-католиків у Канаді. Після повернення до Львова був генеральним вікарієм та опікувався Собором св. Юра. Помер в ув’язненні 1949 р.
3. Святитель Григорій Лакота. Єпископ-помічник Перемиської єпархії. Помер в сибірському таборі від важкої хвороби 1950 р.
4. Преподобна Йосафата Гордашевська. Хоч і не потрепіла від тоталітарних режимів, Папа Йоан Павло ІІ беатифікував її як першу настоятельку Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Померла 1919 р., і за її посередництвом здійснювалися численні чуда.
5. Преподобномучениця Тарсикія Мацьків. Належала до Згромадження Сестер Служебниць. Часто молилася за навернення росії і загинула від рук одного з радянських солдат, котрі увірвались до їхнього монастиря.
6. Преподобномучениця Олімпія Біда. Була настоятелькою чернечого дому Згромадження Сестер Святого Йосифа в м. Хирові. Померла в сибірському таборі 1952 р.
7. Преподобномучениця Лаврентія Герасимів. Звершувала своє чернече служіння разом з прпмчц. Олімпією Бідою в м. Хирові. Їх разом вивезли в Томську обл., де Лаврентія померла через хвороби та відсутність догляду на кілька місяців раніше від співсестри.
8. Святитель Йосафат Коциловський. Єпископ Перемиської єпархії. Польська влада передала його в руки радянських каральних органів. Протягом двох років його переводили з однієї в’язниці до іншої, поки 1947 р. він не помер у Києві.
9. Священномученик Северіан Бараник. Був ігуменом монастиря отців Василіян у Дрогобичі та парохом храму Пресвятої Трійці. 1941 р. помер від тортур у дрогобицькій в’язниці.
10. Священномученик Йоаким Сеньківський. Священик-василіянин. Був заарештований разом зі свщмч. Северіаном Бараником. Прийняв мученицьку смерть через зварення у котлі.
11. Священномученик Віталій Байрак. Третій з дрогобицьких мучеників-василіян. 1941 р. очолив Дрогобицький монастир замість закатованого Северіана Бараника. 1945 р. його заарештували, а напередодні Пасхи 1946 р. помер від тортур.
12. Священномученик Петро Вергун. Був апостольським візитатором для українців-католиків у Німеччині. 1945 р., коли більшовицькі війська захопили Берлін, його заарештували і вивезли до Сибіру. Провів 10 років в таборі і помер на засланні.
13. Священномученик Роман Лиско. Був парохом с. Белзець Золочівського району. Під тиском радянської влади переїхав з родиною до м. Городка і в селах поблизу продовжував священнодіяти. 1949 р. його заарештували. Помер у львівській тюрмі на Лонцького.
14. Священномученик Миколай Цегельський. Священик у с. Сороки Гримайлівського деканату. 1946 р. заарештований і відправлений у Мордовію, де через п’ять років помер.
15. Святитель Теодор Ромжа. Єпископ Мукачівської єпархії. 1947 р. радянські військові спричинили ДТП з кінним екіпажем, у якому він їхав, після чого спецслужби отруїли його в лікарні.
16. Святитель Симеон Лукач. 1945 р. блаженний священномученик Григорій Хомишин таємно висвятив його на єпископа. Двічі був ув’язнений. 1964 р. помер у рідному селі Старуня, де сьогодні є відпустовий центр на його честь.
17. Святитель Йоан Слезюк. Також отримав таємні єпископські свячення від блаженного Григорія Хомишина. В Сибірі відбував ув’язнення разом з владикою Григорієм Лакотою. Після повернення на Івано-Франківщину священнодіяв у підпіллі. Зазнав повторного арешту. Помер 1973 р. в Івано-Франківську, усього провівши в ув’язненні 14 років.
18. Святитель Василій Величковський. Був ігуменом монастиря отців-редемптористів у Тернополі. 10 років провів на каторзі. Після повернення Йосиф Сліпий таємно висвятив його на єпископа. Був повторно ув’язнений. Після цього його депортували до Канади, де він помер 1973 р.
19. Священномученик Йоан Зятик. Був настоятелем монастиря Матері Божої Неустанної Помочі на Збоїщах (отці-редемптористи). 1950 р. його заарештували. Помер 1952 р. у сибірському таборі після тортур.
20. Священномученик Зиновій Ковалик. Священик-редемпторист, котрий прославився як проповідник. 1940 р. його заарештували в Тернополі. 1941 р., коли радянські війська, втікаючи від нацистського наступу, знищували ув’язнених, о. Зиновія розіп’яли на тюремній стіні.
21. Священномученик Олексій Зарицький. Душпастирював на Львівщині. Відбував ув’язнення в таборах Сибіру й Казахстану. Помер 1963 р. у Карагандинському таборі Долинка.
22. Святитель Григорій Хомишин. Єпископ Станіславівський. 1945 р. заарештований і помер у київській в’язниці.
23. Священномученик Андрій Іщак. Викладав у Львівській Богословській Академії догматику та канонічне право. Звершував священиче служіння в с. Сихові біля Львова. Тут 1941 р. загинув від рук радянських військ, що відступали перед нацистами.
24. Священномученик Миколай Конрад. Викладав у Львівській Богословській Академії та душпастирював у с. Страдч (де сьогодні є відпустове місце). 1941 р. повертався від хворої жінки, котрій уділив Таїнство Сповіді і натрапив на радянських військових, від чиїх рук загинув.
25. Мученик Володимир Прийма. Виконував служіння дяка та регента у с. Страдч. 1941 р. супроводжував о. Миколая Конрада і разом з ним загинув.
26. Священномученик Леонід Фьодоров. Його митр. Андрей Шептицький призначив екзархом для греко-католиків у росії. Радянська влада заарештувала його 1923 р. Відбував ув’язнення у різних таборах. Помер 1935 р.
27. Священномученик Климентій Шептицький. Рідний брат митр. Андрея Шептицького. Був архимандритом Унівської лаври. 1951 р. помер у Владимирській в’язниці.
28. Священномученик Омелян Ковч. Під час нацистської окупації рятував євреїв, за що був ув’язнений 1942 р. Загинув 1944 р. у концентраційному таборі Майданек. Як праведник України визнаний також єврейською громадою.

Радянська влада впала. Гноблена і заборонена нею УГКЦ вийшла на свободу. Як і представники інших конфесій, її новомученики кинули виклик людиноненависницькій системі та показали, що все побудоване на насильстві, ненависті, брехні, залякуванні — скінченне, що після темряви настає світло, а після смерті — воскресіння.