Сьогодні вшановують мученика Маманта, з крові котрого виросли Отці-Каппадокійці

Жив і постраждав Мамант у Кесарії Каппадокійській у ІІІ ст. Тому його засвідчення віри в Христа своєю смертю було ще доволі живим для св. Григорія Богослова, котрий розповідає про постання церкви над могилою мученика, та св. Василія Великого, котрий у ній виголосив проповідь “На честь святого мученика Маманта”, що збереглася до сьогодні. Щось подібне, як мученики, котрі потерпіли від тоталітарних режимів ХХ ст., надихають сучасних християн. Недаремно сказав Тертуліан, що “кров мучеників — насіння християн”.

Культ мученика Маманта поширився в Кесарії одразу по його смерті, а далі перейшов на всю Візантійську імперію не без заслуги вищезгаданих Отців Церкви. У ІХ ст. св. Теофан склав канон на його честь, який дотепер на Утрені 2 вересня оспівує особливості подвигу мученика.

Мучениками були і батьки Маманта — Теодот та Руфина. Хлопець народився напередодні їхньої смерті у в’язниці, і його взяла на виховання християнка Аммія. “Батьки твої за непорочну віру наражені на небезпеку, переслідувані оманою, замкнуті в темницях, Божим повелінням народили тебе, що розірвав союз багатобожжя”, — розповідає про походження Маманта канон Утрені на його честь.

А св. Василій Великий, виголошуючи свою проповідь і бажаючи зосередитися саме на подвизі Маманта, каже всупереч законам тогочасної риторики: “Ми не маємо потреби згадувати його славних батьків і знаменитих предків, бо не личить осяяному власними чеснотами прикрашатися чужими оздобами… Бо ні коня не робить прудкішим те, що він випереджує в бігу свого батька, ані пса не хвалять за те, що він походить із родоводу прудконогих псів. Але як достоїнства кожної живої істоти шукаємо в ній самій, так і людину належить хвалити за її власні заслуги”.

Життя святого розповідає, що ще у п’ятнадцятилітньому віці він відмовлявся приносити жертви ідолам, до чого змушували дітей у школі, а відкрито сповідував Христа. Канон Утрені на честь святого оспівує його як “від пелен сповненого розумом та солодкістю доброти багатогранно прикрашеного”. За те довелося потерпіти від переслідувачів, але юнак залишився живим.

Він поселився у печері неподалік Кесарії і провадив самітницьке життя, віддаючись молитві та посту. З’явилися у нього навіть послідовники, котрі прагнули наслідувати таке життя. Але найбільше дивувала людей його здатність приручати диких звірів. Він доїв диких кіз, які приходили до його печери, з їхнього молока робив сир та годував ним потребуючих.

Василій Великий у своїй проповіді назве його пастухом. “Пастух не має нічого, крім щоденного харчу, що кладе собі в торбину, і, завдавши її собі на плечі та взявши палицю, вирушає зі світанком, не переймаючись турботами про завтрашній день”, — так підкреслює святитель Кесарії Каппадокійської рису Маманта не перейматися життєвими клопотами, а покладатися на Бога. І далі розвиваючи тему пастушого ремесла, яким освячувався Мамант, св. Василій показує, як звеличувалися ним біблійні персонажі, наскільки близьким є воно до царського служіння, та, що сам Господь є пастирем.

Так від святого приборкувача диких тварин Василій Великий плавно переходить до Сина Божого, навколо Особи котрого велися в ті часи жорстокі суперечки, які сіяли послідовники Арія. Їхній зарозумілості святитель протиставляє покору пастуха. А зайву допитливість щодо речей незбагненних, пов’язаних, скажімо, з надприродним родженням Сина та його єдиносущністю з Отцем, викриває як таку, що нічого спільного з пізнанням Бога не має. “Пізнавати Бога — це виконувати Його заповіді… Досить тобі знати, що пастир є добрий, що Він поклав Своє життя за вівці. Ось межа богопізнання”, — так св. Василій, взявши образ пастиря з повсякденного життя Маманта, закриває рот охочим до мудрувань опонентам.

За звичайного пастуха прийняли Маманта переслідувачі, коли наступного разу прийшли до печери, щоб схопити його. Святий пригостив їх сиром і лиш тоді зізнався, хто він. Його привели до правителя, і почалися нові муки. Дикі звірі, яким кинули Маманта на поїдання, не завдали йому жодної шкоди. Після наступних тортур його, пораненого, християни перенесли до однієї з печер, де він помер у 275 році. У ній же його і поховали, а згодом там побудували церкву, про яку згадує св. Григорій Богослов.

Мученика Маманта на іконах можна впізнати в образі пастуха, верхи на леві, іноді з пастушою палицею в руках, котрий тримає в обіймах козеня чи ягня. Такий образ випливає з прижиттєвої харизми святого. А літургійні тексти на його честь вбачають у його діяльності глибший сенс — як Мамант за життя приборкував диких безсловесних тварин, так, що важливіше, він приборкав власні пристрасті та безсловесся своїх гонителів.

Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".

МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.