Сьогодні вшановують святих мучеників Михаїла та Федора Чернігівських

Перша згадка про Михаїла Всеволодича датується 1223-м роком. Він брав участь у з’їзді князів у Києві, які вирішували, що робити з наближенням монголо-татарського війська. Воно саме воювало із половцями, і руські князі підтримали сусідів. На річці Калці (тепер Кальчик у Запорізькій та Донецькій областях) русько-половецьке військо зазнало поразки. У битві загинув брат Михаїлового батька Мстислав, і молодий князь посів його місце в Чернігові.

Певний час на запрошення місцевого населення князював у Новгороді. Тамтешні літописи з великим пієтетом звеличують князя Михаїла тоді, як Галицько-Волинський літопис створює не вельми привабливий його образ. За вплив над Галичем він вів боротьбу з князем Данилом. На період 1235-1238 рр. таки заволодів містом і ще на певний час залишив там по собі свого сина Ростислава. 1238 р. повернувся до Чернігова, де йому довелося зіткнутися з монгольською воєнною загрозою.

Підійшовши під це центральне для великого і впливового князівства місто, орда затрималася на п’ять тижнів, не в силах здобути фортецю Козелець поблизу. Коли ж їй це з великими зусиллями вдалося, вона дощенту знищила це містечко. Російські історики згодом завдячуватимуть цією героїчною боротьбою містечку Козєльськ Калузької області, однак воно було лише тим місцем, куди перебралася частина вцілілих. Руїни Козельця археологи знайшли таки поблизу Чернігова.

Сам центр Чернігівського князівства ординці, розлючені затримкою та втратами в Козельці, також здобули і спалили. Сталося це 18 жовтня 1239 р. Князь Михаїл на той час уже посів великокняжий престіл в Києві. У цьому напрямку і продовжила свій завойовницький шлях орда.

Війська Менгу-хана спустошили містечко Пісочне поблизу столиці та вислали послів до князя Михаїла. Запідозривши підступ, кияни вбили послів та дали гідну відсіч Менгу-хану. Після неї ще рік монголи не наважувалися підходити до Києва.

Князь Михаїл, бачачи, що в майбутньому самотужки не впорається з Ордою, вирушив до Угорщини, Польщі та Німеччини, щоб заручитися підтримкою союзників. Також намагається досягти згоди зі своїм політичним опонентом Данилом Романовичем.

Тим часом 1240 р. Київ, обороною якого керував тисячник галицького князя, захоплюють і спустошують татаро-монголи. Правителі захоплених територій, щоб зберегти свою владу, змушені відвідувати ставку хана Золотої Орди Батия у Сараї, щоб отримати ярлик — дозвіл на правління. Відсутність Михаїла в цей час у Києві неприхильний йому Галицько-Волинський літопис ставить йому на карб, трактуючи як боягузтво і втечу. Переймають цю риторику, щоправда в дещо пом’якшений спосіб, і Житія святого.

1241-1243 рр. Михаїл повертається і править у вже зруйнованому Києві. 1243-1246 рр. — у Чернігові. І всюди зіштовхується з потребою отримання ярлика від Батия. З Києва його, наприклад, витісняє Ярослав Всеволодич Володимирський, котрому цей ярлик вдалося здобути.

1245 р. робить спробу достукатися до католицького світу. Одні джерела відправку київського митрополита Петра Акеровича на Ліонський Собор, що відбувався цього року, приписують Михаїлу, тоді як інші — Данилу Романовичу. Єпископ представив на Соборі невідрадне становище захоплених ординцями руських земель та просив Папу організувати хрестовий похід проти монголів. Однак прохання не було задоволене.

1246 р. з Чернігова викликає Михаїла до своєї ставки хан Батий ще з кількома князями, котрі не мали ярлика. У всіх подорожах князя супроводжує його боярин Федір. Їхній мученицький подвиг описав незадовго після того єпископ Йоан, котрий доводився духівником вельможам. У 60-70-х рр. ХІІІ ст. вийшло його “Сказання про вбивство в Орді князя Михаїла та боярина його Федора”.

Як згадує це джерело, князь перед поїздкою до ставки хана передбачав свою загибель і висловлював готовність постраждати за віру в Христа. Духовний отець поблагословив Михаїла та Теодора і дав їм на дорогу Святе Причастя.

Усі, хто прибував до Батия, повинні були пройти установлений церемоніал. Перед зустріччю з ханом їх пропускали через прохід, по обидва боки якого горів вогонь. Це мало би означати очищення від усіх злих намірів супроти правителя Золотої Орди. “Сказання” також говорить про обов’язок поклоніння ідолам, про що інші джерела не згадують.

“Сказання” подає, що проходження крізь вогонь мученики потрактували як антихристиянську практику і відмовилися її виконувати. Але найімовірнішою причиною вбивства чернігівських вельмож стала помста. Батий пригадав їм затримку і втрати в Козельці та Пісочному, вбивство послів у Києві, тож усе це разом і підписало Михаїлу та Федору вирок. Релігійний мотив відійшов на задній план, адже Золота Орда була доволі віротерпимою, не накидувала своїх культів поневоленим народам, а церемоніалу проходження крізь вогонь перед ставкою хана надавала радше світського, ніж сакрального значення.

Князя Михаїла схопили, катували, бивши його в ділянці серця, а коли він помер, відтяли голову. Боярина намагалися спокусити отриманням князівської влади, але той відмовився від земної слави і вирушив за своїм правителем по небесну славу. “Перемогли ви мучителеву гординю, преблаженні: через неї на поїдання псам кинули тіла ваші, але Божою благодаттю збереглися вони неушкодженими”, — каже тропар канону на честь святих, який приписують вихідцю з українських земель атоському монаху Пахомію Русину (кін. XVII — поч. XVIII ст.).

Тіла мучеників перенесли до Чернігова і поклали в Спасо-Преображенському соборі. Тут вони зберігалися до середини XVI ст., поки Іван Грозний не забрав їх до Москви. 1805 р. в Чернігові на місці колишньої садиби гетьмана Павла Полуботка побудували храм на честь святих мучеників князя Михаїла та боярина Федора. Їхнє загальне почитання на руських землях бере свій початок з XIV ст.

Так сталося, що тепер князя Михаїла і боярина Федора найбільше почитають нащадки тих, котрі колись гналися назирці за правителем Чернігова і Києва, та кому він в певні історичні моменти добряче поруйнував ілюзії про непереможність. І не важливо, чим було проходження крізь вогонь у ставці хана, — ідолопоклонством чи звичайним двірським церемоніалом, — Михаїл та Федір, на відміну від більшості правителів захоплених Ордою земель, не пішли з нею на співпрацю. Чи з власної волі, чи в силу обставин — це вже інше питання. І хоч тепер нащадки Золотої Орди, викравши їхні мощі, словом вшановують мучеників, Михаїл та Федір Чернігівські ділом показали, хто є хто, підтверджуючи біблійну мудрість, що “праведник покійний осуджує безбожників живучих” (Муд. 4,16).

Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".

МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.