Чернігівське князівство та його мученики

Чернігівська земля була єдиним князівством, в складі якого існували землі як власне Русі в її вузькому, подніпровському значенні, так і землі, що Руссю називалися Заліссям. Тобто ті землі, перші, на загарбання яких буде згодом претендувати підживлюване ханами Золотої Орди Володимиро-Суздальсько-Московське князівство.

А поки що під час навали монголів першою, але ой якою для них важкою жертвою, стала в 1238 р. чернігівська фортеця Козелеськ. Сили трьох туменів Бату, Кадана та Бурі, тобто три тисячі професійних вояків, штурмували цю фортецю п'ять тижнів. Такий довгий та запеклий опір на Русі не чинило жодне місто, та й перед тим монголам так довго протистояло хіба що хорезмійське місто Отрар, яке монголи після захоплення стерли з лиця землі. Славу героїчного опору московські історики приписали містечкові тепер Калузької області під назвою Козєльськ, але археологічні розкопки там доводять, що це містечко виникло у XVII ст., а своєю назвою воно, скоріш за все, завдячує переселенцям з дійсно героїчного, знаного з часів Русі, міста Козельця теперішньої Чернігівської області, суцільна руйнація якого часів навали підтверджується археологією. Та де б, зрештою, не стояло це "зле містечко" (за виразом монголів), воно було однією з фортець Чернігівської землі, тому за таку ганьбу "непереможного війська Чінгісхана" (ледь не написав — "другої армії світу") повинен був відповісти князь землі чернігівської.

18 жовтня 1239 р. був взятий штурмом та спалений монголами Чернігів. Але там винуватця "стояння під Козелеськом" не було — князь Михайло Всеволодович вже був тоді одночасно з чернігівським князівством ще й великим князем Київським (1238-1239 рр.). Але і Київ від монголів він вже не захищав, а "евакуювався" в Угорщину. Потім звернувся до свого суперника за вплив на київських землях князя Данила Романовича, який надав тому "на кормлєніє" на деякий час місто Луцьк. Пізніше повернувся у вже спалений Київ, знову ставши таким чином Великим князем Київським (1241-1243 рр.), який згодом знову ж таки втратив. А відібрав у нього стольний град Ярослав Всеволодович Володимирський, який отримав монгольський ярлик на Київ. До слова, це батько майбутнього монгольського холуя Олександра Невського, який теж вже був у монголів "на посилках". Михайло, зрештою, повернувся в спалений та пограбований Чернігів (1243-1246 рр.).

Як бачимо, на відміну від галицьких та володимирських князів, князь Михайло Чернігівський весь час тільки втрачав свій авторитет, був князем земель, що найбільше постраждали від навали, та ще й мав невиплачений "боржок" перед завойовниками, які свої "незручності" нікому не пробачали.

У 1246 р. Бату-хан викликав в Орду Михайла та ще декількох князів, які на той момент ще не мали офіційних ярликів від монголів на свої князівства. Подальші події з житія цього всеправославного святого досить добре відомі. Михайлу було запропоновано перед заходом до юрти Бату-хана пройти стандартний степовий ритуал очищення повз запалені вогнища та земно вклонитись зображенню (або дерев'яному символу) "батька нації" Чінгіс-хана. Князь Михайло та його боярин Феодор нібито відмовилися виконати явно язичницькі обряди і були покарані "лютою смертію".

Чому в попередньому реченні стоїть слово "нібито"? Тому, що істинні причини цієї офіційної розправи, як завжди, криються в деталях та політичних розкладах. Ще за рік до цього в Орді вже побували деякі князі Залісся, а також і Данило Романович, які всі були допущені до юрти Бату та отримали ярлики на княжіння у своїх землях. Отже, вони або не проходили цей ритуал, або не вважали його неприйнятним. Або, що найвірогідніше, ця причина покарання князя з Чернігова була придумана спеціально для нього, щоб обґрунтувати його страту і не нагадувати всім про "ганьбу Козельця", та про те, що страта відбувається над Великим князем Київським періоду навали Батия, тобто над формальним головним супротивником Батия цього періоду.

До речі, майже одночасно з цією стратою загинув, але вже в Монголії, в Каракорумі, і князь Володимирський та тодішній Великий князь Київський Ярослав Всеволодович. Як про це пише Плано Карпіні, він був отруєний матір'ю новообраного великого хана Гуюка ханшою Туракіною (Дорегене) як прислужник суперника Гуюка хана Бату. Зрадників власного народу не поважають навіть нові господарі.

Отже, якби Російська Православна Церква не віддавала перевагу в цій події формальній стороні справи, тобто боротьбі князя за чистоту віри перед "безбожними татарами" тенгріанцями монголами (чого насправді не було, тому що монголи були досить толерантні у вірі, а серед них було багато християн-несторіан), то могла би наголошувати на розправі над Великим князем Київським, главою всієї Руси. То може ПЦУ варто змінити ці акценти в прославленні цього святого землі української?

Варто тут, також принагідно, звернути увагу на ще декілька "деталей" цих розправ. Майже одночасно зі стратою князя Михайла відбулась в Орді страта ще одного князя з Чернігівщини — Андрія, описана у Плано Карпіні. Український історик та генеолог Леонтій Войтович вважає князя Андрія сином князя Мстислава Глібовича, активного організатора (на відміну від князя Михайла) оборони Чернігова, чий син був Новгород-сіверським князем. Примітно, що і тут ми маємо формально-надуманий, щоб не назвати це огидно-зневажливим, привід для страти. Князь Андрій був звинувачений у найважчому степовому злочинові — крадіжці коней у татар, та засуджений за це до смерті, хоча у самих же монголів за їх звичаями в такому виді злочину була можливість компенсувати збиток в десятикратному розмірі. Отже, це була лише формальна зачіпка для страти.

Але цими двома напряму немотивованими стратами справа щодо Чернігівської династії Олеговичів в Орді не закінчилась. Закінчення було зовсім вже трешевим. Як розповідає Плано Карпіні, після страти Андрія в Сарай приїхав його молодший 12-річний брат (Олег?) та Андрієва удова, неназвана на ім'я. Судячи з усього мова йшла про суперечку між родичами щодо прав на наслідування чернігівських земель. І тут проявилась фундаментальна, засаднича розбіжність між моральними установами християн-землеробів і тенгріанців-кочовиків. Справа в тому, що у кочовиків в разі смерті старшого брата його обов'язки, майно та сім'я, тобто дружина і діти, а також слуги, раби та посада в племенному суспільстві переходять до молодшого брата. І це не нагорода молодшому, а сімейний обов'язок, який обумовлений суворими умовами життя кочівників та необхідністю захисту удови та дітей. Сімейний обов'язок, який укорінився та став звичаєм.

У християн, згідно з прийнятими правилам Церкви, не допускалися шлюби ні другого ступеню родинного зв'язку, ні свояцького шлюбу, ніякого, до шостого ступеню включно, згідно з томосом Константинопольського Патріарха Сисінія ІІ від 997 року. Більше того, удови княжих родів, як правило, не виходили заміж вдруге. Це пов'язано, крім релігійних установ, ще і з тим, що удови мали право на частку спадку чоловіка, але якщо виходили заміж вдруге, це право втрачали. Ці звичаї зберігались в княжих родах Русі, незважаючи на чисельні шлюби з представницями кочової цивілізації, з печеніжинками та половчанками.

І от в Сараї перед 12-річним княжичем постала проблема брати шлюб з удовою свого брата. І це, як пише Плано Карпіні і підтверджує ще один член посольства, францисканський монах Бенедикт Поляк, не була альтернатива чи пропозиція від монголів. Це був прямий наказ самого Батия. Обоє — і княжич, і вдова — категорично відмовились від такого блюзнірства над моральними установами і Русі, і православ'я. Проте «... хоча обидва відмовлялися, наскільки могли, їх обох повели на ложе, і отрока, що плакав та кричав, поклали на неї (вдову Андрія) і змусили їх однаково з'єднатися поєднанням не умовним, а повним».

Слід тут додати, що традиція брати дружину померлого старшого брата була у монголів добровільною та необов'язковою, а прилюдне шлюбне з'єднання взагалі не практикувалось. Тобто тут мова може йти або про спробу Бату-хана насильно вводити моральні норми монголів серед нового покоління своїх новоявлених підданих, або про свідому ганьбу саме чернігівських князів (два представника яких вже були безпідставно покарані), потенційно найвпливовіших та, як відомо з історії Олеговичів, найнепокірніших.

Ні Карпіні, ні руські літописи не розповідають подальші події цієї драми майже шекспірівського напруження. Історики схиляються до думки, що обидва її фігуранти, вдова і княжич, прийняли монашеський постриг, хоча не виключені і більш трагічні події.

Чернігівська земля, як скоріш за все і було заплановано Батиєм, після знищення її основної владної княжої гілки, вступила в період розпаду на окремі самостійні формування — Новгород-Сіверське, Глухівсько-Новосильське, Карачевське, Тарусське, Брянське, Стародубське, Рильське та Курське князівства, якими було легко управляти та які вже не становили загрози непокори завойовникам.