“Сьогодні вся Україна молиться не лише за перемогу, а й за нову країну”, — Олександр Кушнерук

— Пане Олександр, цей рік для всіх нас особливо важкий. У багатьох з нас змінилося і життя, і професія, і багато іншого. А хто Ви цього року найперше?

— Однозначно що цей рік важкий і для мене, як і в кожного в мене були свої плани, але в ці плани ніяк не входила війна. Тому війна насправді внесла суттєві корективи. Звичайно, що в перші місяці російської навали ніхто ні про яку роботу не думав. Основним було не попасти під ворожі снаряди та залишитися живим. В той час якось про це не думав, робив все на автоматі і десь через місяць почав задумуватися, а яку я можу користь принести Україні як її громадянин. Бо як пастор я не міг бути з церквою, тому що вся Пуща-Водиця, де територіально знаходиться помісна п’ятдесятницька церква, в якій я служу, була повністю евакуйована та в’їзд туди був заборонений.

За збігом обставин, а я вірю, що цим управив сам Бог, став поставляти спочатку м’ясну продукцію (тушонка, сало) у військову частину в Києві, частково і цивільному населенню в перші місяці, а коли вже держава стала забезпечувати продуктами військових в повній мірі, то стали збирати кошти через мережу Фейсбук та везти продукцію нашим військовим на передову, на фронт, що робимо і зараз.

— А звідки це все брали і берете, бо з фейсбук-сторінки зрозуміло, що зараз знову поєднуєте всі три напрямки роботи?

— У військовій частині, де мої друзі взяли на себе харчування військових, та де була задіяна їх кухня і куди вони підібрали практично новий персонал, так як попередній персонал був евакуйований, були на початках складнощі як з м’ясом, так і з іншими продуктами. Вже на той час ми купили першого кабана, приготували тушонку та сало і вони, спробувавши, почали шукати кошти і саме за ці кошти ми стали доставляти їм цю продукцію.

У Фейсбуці цей проект ми назвали #єКабан і по мірі можливості стали висвітлювати свою роботу.

Ну і протягом війни один етап моєї діяльності плавно переходив в інший, причому попередня діяльність повністю не припинялася, а значна частина її роботи делегувалася іншим. Таким чином Бог давав на той момент звершувати як служіння в Церкві, так і виконувати деякі підрядні роботи, щоб мати хоча б невеликі кошти, що на той час було дуже актуально.

— А яка доля вашої громади?

— З 15 травня ми поновили Богослужіння в Церкві, так як люди потрохи стали вертатися і потрібна була їм як матеріальна допомога, так і духовна опіка. На перших порах було від 10 людей, я приїжджав за 600 км на недільне зібрання і в понеділок їхав назад за продуктами. І так було впродовж місяця, а коли стало більше людей відвідувати помісну церкву, я повністю присвятив себе служінню.

Бог так дав, що проект #єКабан не припинив своє існування, на Волині, звідки цей проект бере свій початок, є мої друзі, брати по вірі, які виконують всю технічну роботу, переробку та доставку продукції на фронт. Я ж і далі займаюся збором коштів та координацією проекту.

Разом з тим, Бог значно розширив межі волонтерської діяльності помісної церкви в Пущі-Водиці. Вже на кінець червня стали відвідувати Богослужіння до ста людей, а згодом їх кількість переросла в 300-350 чоловік. Протягом наступних трьох місяців щонеділі видавалися продуктові набори, причому своїх членів церкви було чуть більше десятка і всі вони були задіяні в цій нелегкій роботі. І великим свідченням для нас того, що ми на правильному шляху, є те, що нам для церкви закордонні друзі придбали мікроавтобус і це саме в той момент, коли виникла надзвичайно велика потреба в транспорті та перевезенні десятків тонн продуктів для людей, що постраждали від воєнних дій агресора.

Надалі у співпраці з організацією “Спасемо Україну” в селі Горенка, яке межує з Пущею-Водицею і яке сильно постраждало від бомбардувань, де були спалені сотні будинків, ми змогли змонтувати шість модульних будинків, що повністю придатні для проживання сім’ям для батьків, де є двоє маленьких дітей.

Також на час холодів спільно з канадською діаспорою міста Ванкувер були закуплені та доставлені дрова дванадцяти сім’ям.

І це така основна робота, допомагаємо по можливості також і одягом.

— Ви евакуювалися на Волинь і звідти возили допомогу? А як розпорошилися ваші парафіяни?

— Приблизно через дві неділі від початку вторгнення російського агресора, коли ще під Києвом точилися запеклі бої та коли ми по декілька днів перебували у бомбосховищах, я прийняв рішення для безпеки вивезти сім’ю на Волинь, а та волонтерська робота, яка пропонувалася особисто мені в Києві, була не до душі. І на Волині я був в роздумах десь протягом місяця, поки Бог дав ту справу, яка стала дійсно і до душі, і саме моєю справою.

Частина парафіян церкви залишилися в Україні і з часом повернулися до своїх домівок, а частина виїхала за межі країни. У нас невелика громада, 25 людей, і при цьому закордоном знаходиться практично її половина.

Наразі церковні богослужіння відвідують до 40-50 людей. Пару місяців назад ми припинили видавати продуктові набори і ще в процесі, коли церкву відвідували досить багато людей, а свої зібрання ми проводили на першому поверсі в малому залі. Так як тоді молитовний будинок був ще в стані будівництва, то ми вимушені були перебратися на другий поверх у велику залу, яка була без плитки на підлозі та з не пофарбованими стінами та стелею, в залі було відсутнє світло. Не вистачало стільців — то нам одна київська церква подарувала сорок стільців і ще ми самі робили лавки з підручних засобів. І Бог дав нам за цей час практично закінчити ремонт великої зали.

— Тобто в умовах війни і того, що значна частина активу громади зараз поза Пущею-Водицею, будова будинку молитви триває. Якими силами?

— Як вже було зазначено раніше, церкву стала відвідувати значна кількість людей, то ж хотілося створити відповідно певні умови комфорту. Хтось жартував, що в Пущі-Водиці почалося духовне пробудження і в якійсь мірі це так. Ми як церква просто робили те, що мали робити. Коштами на ремонт потрохи допомогли нам наші київські церкви УЦХВЄ. Навіть самі люди, що приходили в церкву та бачили, як на їхніх очах все відбувається, стали жертвувати на цю справу кошти. Бо серед тижня ми робили ремонт, а в неділю там же проводили службу Божу. І так протягом декількох місяців.

Деякі види робіт були зроблені безкоштовно, за що велика подяка моїм землякам з Волині. Частина робіт була виконана по ціні зі значною знижкою, як для церкви, і це самі майстри робили добровільно. Ну і звичайно, в процес ремонту була задіяна і сама церква, так як постійно було потрібно прибирати та наводити порядки в приміщенні, а також готувати їжу майстрам, завдяки чому ми дізналися про гарні кулінарні здібності деяких членів церкви.

— Які зміни сталися у громаді за останні місяці? Чи змінилися погляди людей на віру під впливом війни?

— За останні місяці під впливом війни разюче змінилися погляди людей на віру, бо вони бачили що там, де мала бути поразка наших військових в воєнних діях, наступала перемога. А це не завжди кожен міг пояснити, лише Бог давав і сили, і своєчасну підтримку, коли цього вже ніхто не очікував.

Церква стала об’єднуючим фактором для людей. Так би мовити такий собі і хаб, і центр комунікації один з одним. Але не лише це, люди щиро стали шукати Бога і разом з церквою стали молитися за наших військових та перемогу нашої країни в цьому воєнному протистоянні.

— А які контакти з тими, хто виїхав і наразі є десь в Україні чи закордоном? Які настрої у них? Хочуть повертатися?

— Контакт через соціальні мережі, вайбер і також через чоловіків, так як в основному виїхали дружини з дітьми, а чоловіки залишилися тут, в Україні. Звичайно, всі моляться за Україну, за церкву. Радіють тому, що ми робимо в Пущі-Водиці. Є люди, які однозначно повернуться в Україну, є й такі, які ще до війни були би не проти виїхати за кордон, тому навряд чи вони повернуться, але то вже їх особиста справа. Ми намагаємося тримати зв’язок з ними усіма.

— Зараз все частіше говорять про відбудову держави, про те, що буде після перемоги. Як на Вашу думку, а якою має бути наша перемога?

— Наша перемога має бути як фізична, так і духовна. Чого найбільше бояться люди після перемоги? Бояться повернення корупції та старих схем обкрадання України. Всі ж прекрасно розуміють, що Україна далеко не бідна країна і ніколи такою не була, Україна просто обкрадена країна. Від хабарництва та корупції Україну зможе позбавити лише висока духовна моральність як простих людей, так і самих високопосадовців. В процес відбудови України будуть залучені дуже великі кошти і дав би Бог, щоб в цьому процесі були задіяні прозорі та чесні як програми, так і самі виконавці робіт. Це чергове випробування та екзамен, який я надіюсь українці пройдуть з честю та гідністю.

На жаль, після 2014 року, коли ми всі побачили як під впливом суспільства влада почала робити правильні дії, через декілька років відбувся відкат до старих схем та реванш старої системи. На мою думку, тоді суспільство втратило контроль над владою, який тільки зароджувався і мав би мати своє продовження. Варто зауважити, що на самих початках влада дійсно боялася суспільства. Вірю, що сьогодні вся Україна молиться не лише за перемогу, а й за нову країну, де влада буде як контрольована суспільством так і залежна від нього.

— Ви за освітою і професією ще також будівельник, а ця сфера тісно пов’язана з корупцією і споживацьким ставленням до оточення. Сьогодні знову приймаються закони, які поглиблять оці корупційні схеми, фактично вводять неконтрольованість забудовників. У той же час існує давня думка, що християни-будівельники, майстри з ремонту, є дійсно порядними? Чи так є дійсно і чи це просто бути християнином у такій професії?

— Насправді, це є дуже складне питання. Так як вся система країни побудована таким чином, що в будь-якому процесі її діяльності майже скрізь закладена корупційна складова. Один чоловік, не буду вказувати його імені, зазначив, що ти ще не народився, а вже винен державі. Тому важко всім — і християнам, і не християнам. Тут варто відрізняти роботу компанії, її принципи, від взаємовідносин компанії з державою, а це і фіскальні органи, і суди, і маса інших контролюючих державних суб’єктів.

— Тобто різних служб, які зацікавлені або спонукають корупційні дії. Існує думка, що для перемоги потрібна нульова толерантність до корупції. Але як переконати не лише тих, хто очолює її, але й тих, хто вважає себе віруючим, але не заперечує цієї форми відносин?

— Наприклад, одним із кричущих державних злочинів проти підприємців є блокування податкових накладних, яке призводить до фінансових і репутаційних втрат. Такі дії з боку держави в корінь нищать бізнес в Україні. Їх підхід такий — ми блокуємо, а ви потім доводьте, що не винуваті. Тут однозначно порушується презумпція невинуватості. Чиновник, який чинить такі дії, не ризикує нічим та не несе за свої дії ніякої відповідальності, навіть якщо він і помилився, або зробив цей злочин свідомо, а бізнесу це може загрожувати як зупинкою своєї діяльності, так і попаданням на великі штрафи.

Щодо віруючих, які підтримують таку форму відносин, то я переконаний, що це дорога в нікуди, рано чи пізно прийдеться усім грати за цивілізованими правилами. І чим раніше це настане, тим більш успішною буде Україна.

Варто тут зазначити, що блокування податкових накладних — це не єдина проблема взаємовідносин держава-бізнес. Але хочеться сказати і про позитив. Українці, які знаходяться за кордоном, масово говорять про те, що у нас в державі електронний сервіс в багатьох моментах кращий, аніж навіть в деяких країнах Європи. На мою думку, це і є те, що дозволить Україні значно позбавитися посередництва чиновників в державній системі відносин.

Однозначно для віруючої людини корупція — це є великий гріх! Просто багатьом так легше вирішувати свої комерційні справи. Разом з тим, я бачу тут і позитивні моменти, так як в Україні наряду з цим утворюються професійні спілки та об’єднання, які покликані в тому числі і чинити опір корумпованим чиновникам, і намагатися вести цивілізовано свою підприємницьку діяльність.

— В наших церквах на проповідях люблять про говорити про “гріхи у них” — тобто, про певні грішні з точки зору християнства дії чи погляди у когось, скажімо, про гендер і т.п. Але рідко коли чути про “гріхи у нас” — тобто ті речі, які робимо ми самі, які шкодять нам вже. Скажімо, та сама корупція як гріх злодійства. Чому ці теми так рідко звучать у проповідях? Чи вони “незручні”? Наприклад, свого часу я почув думку, що священик на проповіді не буде це говорити, якщо у нього на парафії багато серед меценатів митників і податківців.

— Я би значно розширив цю проблематику, людям взагалі не подобається, коли говорять про їх гріхи, багатьом це може не подобатися і в церкві. Але якщо священик виконує заповідь Христову та навчає всьому, що написано в Біблії, то він буде говорити в проповідях про гріх незалежно від того, хто присутній на службі Божій.

А те, що відбуваються описані Вами явища, так це ознака останнього часу, про які говорив Христос. Зі сторінок Біблії ми бачимо, що з подібним боролася першоапостольська Церква, були і тоді спроби більш заможних людей впливати на церкву та її процеси.

— Не раз також зустрічав таку ситуацію, що про якогось бізнесмена говорили, що він має подяки від церковного керівництва, що він дуже віруючий, але в той же час в мережі було повно скарг на його непорядність, на то саме незаконне чи напівзаконне будівництво ним. Тобто він може десь і жертводавець, але глобально це шкодить Церкві.

— З одного боку ми маємо розуміти, що минають ті часи, коли “Запад нам поможет”. Нам мають допомагати свої меценати і таких у нас предостатньо. Причому вони дійсно допомагають, за що їм велика подяка. Але це не виправдовує непорядності деяких з них у бізнесі. Допомагаючи іншим, вони не отримують індульгенцію на прощення своїх гріхів, теж саме роблять і невіруючі меценати, прощення дає лише Христос.

Жертвуючи кошти на діло Боже і афішуючи при цьому свої дії, маючи проблеми із законом, підприємець автоматично кидає тінь на Церкву Христову. Тому якщо вже і робить це, то нехай робить це мовчки і поправляє свої справи в бізнесі перед державою. Не завжди в таких проблемах винуватий сам підприємець, але буває і таке.

— Але питання не лише до таких жертводавців, але і до представників Церкви, які не бачать проблеми у цьому? Вони в першу чергу мають подбати про репутацію своєї Церкви.

— На жаль, приходиться констатувати, що у нас не тільки Церква відокремлена від держави, але часто й сам бізнес відокремлений від Церкви. Тому, коли Церква про це не говорить, на тему бізнесу починають говорити різні християнські спілки та об’єднання, які не хочуть замовчувати дану проблематику та спільно шукають вирішення цих проблем.

— Перед тим як почати говорити про такі об’єднання — запитання, що називається, на щирість: а чи це твердження, про яке вже згадав, що будівельними і ремонтники з числа євангельських християн і надалі є такими зі совістю і відповідальними у своїй професії? Чи це вже не завжди актуально? ;)

— В цілому можна сказати що так і є, насправді багато моїх таких друзів є відповідальними у своїй професії і досить затребуваними на цьому ринку праці. І цьому є логічне пояснення: свою роботу вони стараються виконувати якнайкраще, тому до них і звертаються. Про всіх так не скажу — є стара людська природа, жадоба наживи будь-якою ціною, як по мені — то це невідроджені християни, а часом — це просто лукаві люди.

— Коли ми багато років тому познайомилися, Ви створили і очолили Асоціацію молодих християн-підприємців. Чи вона далі існує?

— На сьогодні Асоціація молодих підприємців-християн є юридично зареєстрованою громадською організацією і я являюсь її керівником. В свій час ми розширили коло наших інтересів та залучили до своєї діяльності досвідчених підприємців, тобто наша цільова аудиторія вийшла за рамки молодих підприємців. Таким чином у 2018 році ми організували поїздку в Південну Корею, де ми протягом тижня мали ряд зустрічей з християнами підприємцями.

Якщо бути чесними, то варто зауважити, що останніх декілька років в середовищі християн значно знизилася громадська активність і багато рухів, організованих раніше християнами, відійшли на задній план. Однак теперішні події, думаю, що примусять багатьох переглянути свої погляди та при нагоді знову включитися в формування не лише християнського, але і загальнонаціонального суспільства. Теж саме чекає і на нас, як Асоціацію молодих підприємців християн.

— Що маєте на увазі?

— Я пройшов певний шлях в підприємницькій діяльності та отримав певний досвід, який не завжди є позитивним, але саме він дозволяє на майбутнє уберегтися від подальших помилок. Тому варто ділитися своїм досвідом з молодим поколінням, залучати до цього інших підприємців, які досягли матеріальних висот і, що не є менш важливим, зберегли своє гідне звання християнина та не заплямували свою репутацію в чергових скандалах та аферах.

На сьогодні також молодь як ніхто інший має бути задіяна в формуванні громадянського суспільства — це їх майбутнє, яке вони ж мають і розбудовувати. Саме через це потрібно і надалі підтримувати ідею співпраці з іншими християнськими спілками та організаціями і при нагоді виступати єдиним фронтом у вирішені вкрай актуальних та важливих суспільних питань.

— А чи є в церковному середовищі така молодь, яка хоче займатися підприємництвом і активна у громадянському житті? Тобто чи є з ким працювати?

— Коли я в свій час говорив про ці речі в церковному середовищі серед служителів, то це був свого роду такий собі мейнстрім, що не завжди сприймався служителями, а на сьогодні вони вже самі заохочують молодь бути більш активними в громадському середовищі. Тому працювати однозначно є з ким. Часи міняються та вимагають відповідних рішень та дій.

— Які перспективи руху християн-професіоналів сьогодні в Україні?

— Як би не прозвучало це банально, але християни-професіонали мають показати взірець на своєму робочому місці, чи ти власник компанії, чи найманий працівник. Може це не вдасться відразу, але цьому потрібно вчитися та заохочувати до цього інших. Тому перспективи у руху християн-професіоналів є і цей рух має стати об’єднанням однодумців та площадкою для напрацювання ідей, які будуть міняти суспільство.

— На завершення, якщо би Ви мали написати тези Стратегії нашої Перемоги, що би до них увійшло?

— 1. Залучення в Перемогу кожного в міру своїх сил та можливостей.

2. Економіку (бізнес) потрібно розвивати не коли настане Перемога, а вже зараз.

3. Зміна парадигми мислення — нам ніхто нічого не винен, свою країну ми маємо побудувати самі, можливо і при допомозі інших, але краще за нас це ніхто не зробить.

4. Визнання авторитету Церкви та всестороннє висвітлення всього, що Церква зробила для Перемоги.