Людина і світ. — 2001. — №9. — С. 8-11
Серед мучеників і сповідників недавніх часів, якими так щедро прославив Господь Руську Православну Церкву, ми знов і знов зустрічаємо священичі двійці, діади, в кожній з яких подвиг батька бував у стійкій вірності продовжений сином. Духовно-парадигматичний зміст таких двійць виражено, наприклад, у словах новоскладеного тропаря священномученику Сергію Мечеву, рідному сину праведного протоієрея Олексія Мечева, пастиря знаменитої «Маросейської» парафії у Москві: «От корене праведнаго прозябл еси [...], пред Богом во узах и до смерти предстоя». Вірність сина в узах і до смерті бездоганному прикладу батька — поза сумнівом, найбільш утішний випадок взаємин батьків і дітей, який тільки може бути. Для нас, людей віруючих, обидва — передусім свідки віри. Але мені хотілося б підкреслити, що в контексті більш мирському й цивільному обох з повною підставою можна розглядати як героїв мирного опору тоталітаризму, що показали приклад однодушності в безстрашному захисті одного з невідчужуваних людських прав — права на вірність своїм переконанням. (Як москвич я подумав про ці імена; тут, у Києві, самі собою згадуються інші, хоча б імена батька й сина Олександра та Олексія Глаголєвих.)
Мені хотілося почати з уявної оглядки на такі приклади, щоб від них одержати належний критерій і справедливу міру для розгляду менш світлих областей реальності.
Наш час — звичайно, не перший, що на досвіді пізнав проблеми і труднощі спілкування між поколіннями. Будь-яка епоха знала ці труднощі, і навіть конвенційне прикрашання не могло всерйоз зробити їх бодай менш помітними. Відмова від усякого прикрашання сама по собі виправдана; але не можна не почувати, що в наш час занадто відчутна активна зацікавленість у тому, щоб якнайбільше наблизити генераційне роз’єднання до теоретичної і фактичної абсолютизації. Досить очевидна комерційна зацікавленість у цьому певних інстанцій, наприклад, індустрії, що обслуговує «молодіжну субкультуру», автомобільної промисловості, яка домагається відходу в минуле практики користування спільним сімейним автомобілем, що впевнено інструменталізує ідеологічні мотивації для заохочення кожного атомізованого члена сім’ї в його бажанні хай там що володіти власним автомобілем; але все це нецікаво.
Набагато цікавіший і серйозніший випадок, коли до боротьби проти солідарності поколінь спонукають більш-менш справжні ідейні мотиви, зв’язані із сьогоднішньою програмою лібералізму. Мушу зробити особисте зізнання: доки я не міг спостерігати життя сучасної Європи з близької дистанції, слово «ліберал», освячене для російського вуха прикладом Пушкіна, подобалося мені набагато більше, ніж слово «демократ», профановане словосполученнями на кшталт «народна демократія», і мені було незрозуміло, чому сучасні католики, заявляючи себе прихильниками демократії, дуже насторожено ставляться до «лібералізму». Зараз я дивлюся на речі інакше і сприймаю програму загального перевиховання людства, що затівається сучасним лібералізмом, як загрозу демократії, а себе, подумати тільки, відчуваю на стороні демократії! Але це так, відступ. Спробуймо глянути на речі серйозно й неупереджено: а можливо, сучасні ліберали, які переводять у нудну прозу щоденний умонастрій, який був у Сорбонні 1968 р. романтичним бунтом, які бачать у релікті «синівських» і тим паче «дочірніх» почуттів представників молодих поколінь емоційний резерв для повернення «авторитаризму», «репрессивізму» і в кінцевому рахунку тоталітаризму, що підлягає викорчовуванню, — все-таки мають рацію? Не з наших, християнських, але зі своїх власних, секулярно-громадських позицій мають рацію? Адже вони так полюбляють посилатися на те, що т. зв. «міцна сім’я» з до нудоти слухняним молодшим поколінням була базою всіх тоталітарних режимів!
Я, думаю, що первісно помилковою, історично, фактично помилковою є представлена ними картина тоталітаризмів, начебто із самого початку зайнятих насадженням нудної сімейної благопристойності. Справа не така проста.
У кожного тоталітаризму з плином часу виявляються два обличчя, — точніше, дві машкари — у його ставленні до цінностей сім’ї, і машкари ці дуже різняться між собою. Досить зрозуміло, що на пам’яті наступних поколінь залишилися машкари, вживані під кінець тієї або іншої тоталітарної епохи і зв’язані зі штучною імітацією культу сім’ї як «осередку суспільства». Однак для самої сутності тоталітаризму характерний шлях від стратегії загравання зі скасуванням усіх традиційних моральних табу — до стратегії їх ужорсточення: можна згадати і рух націонал-соціалізму від мріянь про «чоловічі союзи» та одностатеву любов героїчних спартанців, досить відчутних ще у книзі Альфреда Розенберга «Dеr Муthіоs dеs 20. Jahrhundеrts» і, здається, досить важливих для повсякденності SА, — до репресій проти гомосексуалістів, яких висилали в табори, і контраст між ранньобільшовистською грою в суцільне «розкріпачення» і сталінською грою у відновлення ідеалу «міцної» сім’ї. Ніяк не можна погодитися з лауреатом пулітцерівської премії американським журналістом Гедриком Смітом, автором відомої книги «Тhе Russіаns» (1976), коли він, не зовсім зрозумівши жанрову приналежність цитованого ним ленінського висловлювання, знаходить всю атмосферу 20-х років «вікторіанською», — мабуть, йому ніхто не розповідав про акції «Геть сором» і тому подібне. Це пізніше прийдуть гречні плакати й солодкі віршики про маму, про вчительку і все таке. Але важливо, що зміст тієї й іншої тактики — один і той самий: прагнення тоталітаризму систематично витісняти всі людські взаємини й підміняти їх собою. І ранній радянський лад з його ставкою на комсомольців — «Комунізм — це молодість світу», і ранній націонал-соціалізм мали виразні риси «молодіжної культури», і при всьому розходженні між організацією Wandеrvоgеl [1], колись розпущеною гітлерівцями, і SА, люди багато в чому подібного типу шукали в них задоволення тієї ж потреби в специфічно юнацькій, поколінськи забарвленій утопії.
Не треба забувати те, що часто забувається, а молодшим поколінням і зовсім невідоме: ціла низка побутових навичок, згодом дуже енергійно засвоєних радянським офіціозом, якийсь час засуджувалася новою ідеологією. Перш ніж легітимувати дуже важливе для сім’ї торжество навколо ялинки на грані двох років, перш ніж запровадити новорічну — зрозуміло, не різдвяну! — ялинку навіть у Кремлі, «новий побут» пройшов через осуд ялинки взагалі як «міщанства». Цей символ суверенності сім’ї був у 20-і роки таким же підозрілим, як, скажімо, «Gaudeamus», символ університетської суверенності [2]. Потім усе це «відроджувалось» зверху — так само штучно, так само навмисно, як скасовувалося до того. Але питання не зводиме до ексцесів ранньобільшовистського експериментаторства, як і до контрастів між ним і сталіністським квазіреставраторством. Між «лівацькими» ексцесами й пізнішими реставраціями є не тільки контраст, але і змістовний зв’язок у процесі скасування суверенітету сім’ї. Ялинка перестає бути чимось, що зберігається в сім’ї без оглядки на зовнішні щодо сім’ї інстанції: її відбирають — і потім дарують зверху; без відбирання неможливе було б дарування. Усе, що просто так, саме собою, не питаючи ідеології, існує в житті людей і спеціально в сім’ї, оцінювалося як «міщанство». Суперечки про межі «міщанства», такі помітні в радянських пісеньках передвоєнної пори, — чи є міщанством резеда, краватка і т. п. — важливі, зрештою, не тим, в яку сторону вони вирішуються, а тим, що будь-яке рішення за своєю суттю скасовує суверенітет життєвої даності. Сім’я, члени якої можуть при нагоді скаржитися один на одного в партком, — уже не зовсім сім’я, це щось інше.
Мені здається очевидним, що якби сімейні стосунки в наших народів були міцніші, якби їх не вдалося розхитати, щоденне життя не могло б набути такого характеру, якого воно — на жаль! — набуло. Я чув у дитячі роки від бабусі сільського походження розповідь про те, як у їхньому селі ще перед тим, як зламали церкву, місцеві комсомольці у престольне свято залізли на дзвіницю й поливали своєю сечею хресний хід, тобто власних тат і мам, бабусь і дідів... Ще раз — це були місцеві хлопці, не які-небудь посланці з міста, тим більше не інородці. Такий епізод змушує серйозно замислитися над тоталітарною експлуатацією генераційних розбіжностей.
Тим важливішою ставала в ці роки сім’я для тих, кому вона служила загороджувальною стіною проти життя «як у всіх». Але про це я не можу говорити в тоні об’єктивованого аналізу, а тільки в тоні особистого зізнання. Дозволяючи собі кілька таких зізнань, я дуже далекий від того, щоб бачити в собі протягом мого життя зразок громадянської мужності, — де там! Але якщо в мене з раннього віку була хай і не рішучість діяти, то хоча б внутрішня незалежність, яка дала мені силу засісти за вивчення тих матерій, що ними я все життя займаюся, — я цілком зобов’язаний цим старшим за віком, починаючи з батьків і їхніх друзів.
Мій батько народився в 1875 р., в один рік зі Швейцером і Т. Майном; його однокурсником і співрозмовником у студентські роки був Сергій Маковський. Після закінчення природничонаукового факультету Петербурзького університету він був посланий удосконалюватися в Гейдельберг, потім якийсь час працював на біологічній станції біля Неаполя та в Африці. Моя мама була на чверть століття молодша, однак встигла мигцем побачити Льва Толстого й закінчити гімназію в м. Подільську. Те, що я був оточений з дитинства книгами з історії і т. п. зі «старорежимною» орфографією, розповідями батька про стару Європу (і про Африку), розповідями його друзів про стару російську культуру, — дуже важливо; але це не найважливіше. Важливіше було інше: досвід солідарності з атмосферою цього кола перед лицем зовсім іншої атмосфери навколишнього суспільства. (Моя майбутня дружина підростала тим часом на Північному Кавказі в обстановці суворої провінційної убогості, але її досвід солідарності зі старшими був цілком таким самим. Тому й нам, при зустрічі, було легко зрозуміти одне одного.)
Я жодним чином, боронь Боже, не збираюся зображати себе ідеальним сином. Я. навіть не маю наміру надавати надто ідеальних рис моїм батькам. Щоденне, щогодинне спільне життя, тим більш у просторі єдиної кімнати комунальної квартири, де всі щомиті на очах одне в одного, не могло зовсім обходитися без непорозумінь і прикрощів. І все ж таки саме ця тісна кімната ставала для моєї душі і для моєї свідомості справжньою Батьківщиною в самому патетичному сенсі цього патетичного слова. Якось років у п’ятнадцять, пойнятий бурхливими емоціями tееnаgеr’а, я так і сказав моєму тодішньому співрозмовнику, старому другу мого батька, про якого ще піде мова далі: «Моя Батьківщина — ось ця кімната, іншої у мене немає!» (А він відповів: «Так, все так, іншу в тебе відібрали.») А багато років після того на запитання старшої співбесідниці: «Невже тобі ніколи не хотілося втекти з дому?» — я відповів: «Як Ви не розумієте: з Обложеної фортеці не тікають».
Щойно згаданого мною друга мого батька звали Микола Іванович Леонов; він встиг до революції надрукувати книжку віршів, жваво цікавився історією культури, однак у середині 20-х років виїхав у Бухару викладати географію. Це явно був для нього єдиний шанс вижити, не зламавшись. От його вірші про ранньосталінський час у Бухарі:
Пам’яті нидіючій
не вірте! І т.п.
Він був моїм постійним ментором у ті роки, коли йому було майже шістдесят, а мені близько чотирнадцяти. Від нього я вперше почув ім’я Марини Цветаєвої — і її вірші про горобину. Але це не найважливіше. З найбільшою вдячністю я згадую сьогодні, як рішуче, навіть сурово спиняв він мої отрочі спроби віддати данину конформізму й хоч почасти підстроїтися до того світу, що починався за порогом батьківської кімнати. (І він же возив мене до Великодньої всеношної у щойно відкриту після війни Троїце-Сергієву лавру.) Разом з ним я повинен назвати й інших, наприклад, Серг. Іван. Юренєва й усе середовище друзів навколо моїх батьків.
І тепер я повертаюся від моїх особистих зізнань до міркувань загального характеру. Ще раз, я зовсім не заперечую ні того, що і в мене не було — передусім з моєї вини, але не завжди — якоїсь небувалої гармонії у стосунках із старшими, ні того, що не всім щастить у їхньому початковому досвіді так, як пощастило мені. І в будь-якому разі певна міра незгоди поколінь випливає з об’єктивно даної різнорідності досвіду поколінь. А проте незгода, що не вироджується в роз’єднання, суперечка, що не приводить до сварки, самі по собі надають нашим думкам діалогічного виміру. Так, ми бачимо щось, чого не бачать старші, але вони бачили те, чого явно не бачили ми, і наше різнодумство з ними примушує замислитися, дає поштовх думці — за умови, що ми приймаємо їхній досвід усерйоз нарівні з власним. Суперечка з батьками, навіть коли вона болісна, змушує наново продумати свою власну позицію, а це вже унеможливлює бездумне повторення кинутого mаss mеdіа гасла.
Далі, я здаю собі справу в тому, що моя юнацька солідарність зі старшими була обумовлена специфічною, неповторною ситуацією тоталітаристського часу, тобто, як нині говорять, нас згуртовував іmаgе оf еnеmу. Зараз, слава Богу, та епоха минула; але ніхто не обіцяв нам, що тоталітаризм не повернеться, — а якщо він усе-таки повернеться, він свідомо прийде в зовсім інших формах, під іншими гаслами. Людський матеріал, що йому потрібен, — це люди, готові бадьоро підхоплювати й хором повторювати готові слова; які це слова — не так важливо, вони можуть бути взяті і з бездоганно ліберального набору. Ніколи не забуду демонстрації віденських молодих людей, що скандували:«Еins, zwei, drei — Раlеstinе frеі!» Перед якими проблемами стоять реальні євреї і реальні араби, а тут жодних проблем, їм усе пояснили по телевізору — еіns, zwеі, drеі! Якщо я в чомусь бачу небезпеку нового, «повзучого» і спочатку, може бути, зовсім безкровного тоталітаризму, так у цьому настрої. Їх навчили не слухатися старших — але тим більш некритично слухатися моди покоління, якій уже ніхто не сміє заперечити.
А тому будемо просити в Бога, щоб важкий, часом прикрий діалог поколінь не перервався.
Примітки
1 «Перелітний птах», німецька молодіжна організація початку століття, яка культивувала практику піших туристських походів (і, здається, багато в цьому відношенні досягла); пануючим настроєм була постромантична утопія, що почасти нагадувала раннього Гессе.
2 Про таке ставлення до старої латинської пісні я чув від моєї матері, яка закінчила гімназію в самому 1917 р., отож її студентська пора припала на першу половину 20-х рр.