Село Сороцьке Теребовлянського р-ну Тернопільщини цілком заслуговує на включення до престижного ТОП-100 найцікавіших сіл України. Попри цей факт широкому туристичному загалу воно практично невідоме.
Причина — “несправедлива” географія, коли основні потоки туристів відбирають сусідні Теребовля з Микулинцями, де “родзинок”, як у доброму кексі. А ще у цьому ж районі височить розкручений, як та поп-зірка, знаменитий Плебанівський віадук. Поки на все повитріщаєшся, на Сороцьке не залишається ані сил, ані часу.
Сороцьке популярне лише у вузьких колах любителів швендяти нетоптаними стежками. Сюди залюбки завітали б й “звичайні” туристи, але про цікавинки цього села широкому загалу майже невідомо. Ця стаття — спроба хоч якось ліквідувати цю несправедливість.
У першу чергу Сороцьке має зацікавити шанувальникам релігійного туризму, бо усі місцеві “родзинки” — сакральні пам'ятки. Головна — чи не найкрасивіший, найромантичніший і найбільший з закинутих храмів Тернопілля — неоготичний костел Матері Божої Неустанної Помочі, збудований 1902-1907 роках. Власне виключно заради нього автор і подався в мандри в понад сотню кілометрів (і аж нітрохи не жалкує).
Сороцьке досить давнє поселення, що виникло чи не за княжих часів, але перша писемна згадка про нього датується лише 1474 роком. Від початку воно було “королівщиною”, тобто належало короні, і називалося Соське. Село колись мало не лише іншу назву, але й стояло не там де сьогодні, а трішки в стороні — між сучасними селами Митниця і Сороцьке, де проходив Соляний шлях з солеварень Коломиї до Києва.
Відносно назви села існує кілька версій. Одна традиційна і виводиться від прізвиська першого поселенця — якогось Сороки. Таких першопоселенчеських топонімів в Україні хоч греблю гати. Інша легенда набагато драматичніша. Розповідають, що під час чергового нападу татар, тут в густих верболозах спробували заховатися якісь люди, але невдало. Їх виказали сороки, які з огидним вереском почали кружляли над сховком. Ординці легко знайшли нещасних, зарубали шаблями чоловіків, а дівчат забрали у полон. Так сороки-зрадниці ніби-то й дали назву місцевості, а згодом й селу. Найвірогідніше ж “пташина” назва виникла після “переїзду” села на береги річки Сорочанки. Тут вже дійсно не обійшлося без татар, бо сталося це по тому, як ординці спалили першу версію села, після чого вцілілі мешканці вирішили пошукати більш безпечне місце. Вибрали віддалену від шляхів територію з трьох сторін оточену болотами, а з заходу — лісом.
1519 року король Сигізмунд I Старий дозволив Вацлавові Баворовському викупити Сороцьке у Яна Сороцького. По тому воно відійшло Потоцьким (є легенда, що попередній власник програв село в карти), у середині XVIII ст. — Дульським, у першій половині XIX ст. — Забільським, близько 1870 р. — знову Баворовським.
Історія Сороцького на загал майже не відрізняється від історії більшості сіл Тернопільшини, але має власні особливості та нюанси. 1848 року, наприклад, по усій “підавстрійській” Україні громади масово встановлювали “хрести свободи” — так люди відзначали повне скасування панщини. Поставили свого “хреста свободи” і в Сороцькому, але не зовсім звичайного. Тут він зіграв роль надгробка над символічною могилою, у якій урочисто поховали знаряддя тортур, за допомогою яких пани карали неугодних селян — кайдани, канчука та різки. На жаль, того хреста (знову ж таки, як й у більшості сіл Галичини) в повоєнні часи знищили комуністи. Сьогодні на його місці встановлено фігуру Божої Матері.
Найбільшого розквіту “панське” Сороцьке набуло під час другого пришестя Баворовських. Сталося це по тому, як на початку 1870-х років граф Вацлав Баворовський викупив село для свого сина Міхала. Тоді тут організується потужний фільварок, що включав у себе не лише вирощування збіжжя, але й кузні, цегельні, млини, вапнярку, плодові сади тощо.
Лише в Сороцькому графу Баворовському належало 1598 моргів (911 га) землі. Для наймитів, які працювали в господарстві на постійній основі, граф збудував цілу вулицю зі спеціальними садибами. Вона отримала назву Гірка. Мабуть несолодко тим наймитам жилося.
Крім господарства граф активно зайнявся облаштуванням власного побуту. Зокрема наказав повністю розібрати чималу садибу у класичному стилі, що відійшла йому від попередніх власників, а замість неї звів величезного палаца з усіма “архітектурними витребеньками” та надмірностями “сецесії” часів незабутнього дідуся Франца-Йосипа.
Палац на 40 кімнат, грандіозний парк, звіринець з екзотичними тваринами та птахами, конюшні з породистими верховими кіньми тощо, обслуговували 102 служників та служниць.
Але недовгого Баворовські тішилися своїм новим родовим гніздом. 1914 року його розграбували російські окупанти. Тоді ж палац значно постраждав від пожежі. Однак старий граф Вацлав Баворовський до того не дожив — він помер ще 1909 року. Відбудовою палацу зайнявся його син Міхал. Це йому майже вдалося. “Майже” — бо хоча палац й було відбудовано, але більшість його кімнат стояли абсолютно пустими.
Граф Міхал помер 1933 року. Доля його доньки Марії, останньої власниці Сороцького, склалася досить сумно. В перші ж дні після приходу “совітів” вона була арештована, як “враждєбний елємєнт” та замордована у тернопільській в'язниці.
Палац ненадовго пережив господарку. Під час радянсько-німецької війни він зазнав значних руйнувань при авіаційному нальоті. Ремонтувати його ні сенсу, ні можливостей не було — по війні руїни розібрали на будматеріали.
Стільки часу графський родині ми присвятили виключно тому, що саме завдяки їй з'явилася головна родзинка Сороцького — вищезгаданий костел Матері Божої Неустанної Помочі.
Храм звели в 1902-1907 роках за проектом архітектора Міхала Ковальчука коштом Міхала Віктора Баворовського (1860-1933) та його дружини Марії Северини Дунін-Борковської (1862-1919). Східну стіну храму досі прикрашають об'єднанні спільною графською короною фамільні герби донаторів — "Пруст" (Баворовських) та "Лебідь" (Дунін-Борковських).
Хоча сам храм звели за якихось 5 років, його остаточне оздоблення завершили тільки в 1939 році. Через кілька місяців по тому спалахнула Друга світова війна і незабаром прийшли “Совіти”... Потім німці ... Потім знову повернулися "совіти". Останні, восени 1944 року, і закрили костел.
У повоєнні роки храм перетворили на зерносховище, потім склад мінеральних добрив. Аби вантажівки могли заїздити всередину господарники зруйнували частину східної стіни та поставили ворота. У сімдесяті, випадково чи ні, загорівся дах. Пожежа крім покрівлі знищила приголомшливі вітражі роботи кращих французьких майстрів. Від них збереглися лише фрагменти.
Сьогодні храм поступово руйнується і будь-якої надії, що ситуація зміниться — немає. Єдине, що поки вдалося зробити, це очистити приміщення від сміття та непотребу. Римо-католиків в селі не залишилося, вірні УГКЦ мають свою, не менш цікаву Покровську церкву…
Мурований храм на честь покрови Пресвятої Богородиці 1863-го року теж досить цікавій та вирізняється на тлі “храмів-близнюків”, що височать чи не у кожному тернопільському селі. Його, як і сусідній костел зведено у формах середньовічних стилів. Тут ми бачимо еклектику з використанням романських та псевдоготичних елементів.
Розповідаючи про Покровську церкву варто згадати священика Євгена Купчинського (1867-1938 рр.), який служив у Сороцькому перед Другою світовою. Це був не просто звичайний сільський панотець, але й композитор, хоровий диригент і віртуоз-цитрист.
Ще будучи учнем Львівській гімназії юний Євген Купчинський активно вчився грати на цитрі й фортепіано та навіть виступав на концертах. Хлопцю пророкували блискучу музичну кар'єру, але він обрав служіння Богу. У 1891 році пан Євген закінчив у Львові духовну семінарію. Спочатку він був священиком у Білківцях та Богданівці на Зборівщині, потім в Гримайлові. В Сороцькому служив з 1905 і до самої смерті в 1938 р.
Отець Євген Купчинський відзначився також, як обдарований проповідник-духівник та громадський діяч Теребовлянщини.
На жаль, про внутрішнє оздоблення Покровської церкви автор нічого сказати не може — на момент відвідин Сороцького її було зачинено. Але враховуючи, що церква не зазнала спустошення, як більшість храмів на Сході, там можуть бути цікаві образи та розписи.
Одразу через дорогу від храму можна побачити фігуру Св. Ганни, виконаної у симпатичному стилі народного наїву. Виготовили її, швидше за все, десь наприкінці ХІХ ст.
Взагалі старі та сучасні сакральні фігури в Сороцькому зустрічаються чи не на кожному кроці. Однак найцікавішою є фігура Св. Теклі з левами (ХІХ ст.). Ця свята вважається покровителькою села і захисницею від стихійного лиха.
Гордістю селян є Сороцьке джерело — гідрологічна пам'ятка природи місцевого значення. Знамените воно не лише смачною та цілющою водою, але й як місце об'явлення Божої Матері. Сталося це у середині минулого століття. Побачила Пречисту пані Марія Заставна-Гуральчук, тоді ще маленька дівчинка. Пізніше вона згадувала:
– Мені тоді було сім з половиною рочків. Я пішла напитися води, коли пасла худобу, і вдарила ясність мені в очі сильна, і вийшла матінка Божа. Мене родичі вчили, тож я знала, що це матінка Божа. Мала руки зложені, обернулася до мене. Я, як маленька дитина, настрашилася і почала кликати решту діточок, але вони вже не бачили нічого.
Відтоді до джереда почали ходити люди, не лише попити води, але й помолитися. В 1990-х тут звели невеличку капличку, а в жовтні 2011 поставили вже велику. Аби не роз’єднувати мешканців навколишніх сіл, новозбудовану каплицю і джерело освятили представники від різних конфесій.
Дорогою до Сороцького варто зробити зупинку в селі Ілавче. В його центрі височить храм на честь Івана Богослова (1873 р.) Втім його архітектура досить традиційна для парафіяльних храмів Тернопільщини.
Через дорогу від церкви можна побачити руїни каплички, зведеної 1910 р. Вона маленька та непоказна, але шарму їй додає гніздо лелек на фасаді. Капличка вся в тріщинах, аварійна і, вочевидь, доживає останні роки.