Сучасний Седнів – це селище на високому правому березі ріки Снов за 20 кілометрів на північ від Чернігова з населенням 1200 людей. Тут працюють школа, лікарня, магазини, Будинок творчості художників, крохмальний завод, ЗАТ «Чернігівеліткартопля», табори відпочинку для малозабезпечених дітей і сиріт «Зміна» та «Юний хімік». А ще тут знаходиться сотня визнаних історичних пам’яток і невідомо скільки невизнаних, легендарних, міфологізованих. Розповідає наш чернігівський кореспондент Любов ПОТАПЕНКО.
Колись його звали Сновеськ
Перша літописна згадка про Сновеськ датується 1068 роком. Археологічні ж розкопки дають підстави стверджувати, що це поселення виникло в V—VI століттях. А назва, очевидно, походить від назви ріки Снов, на високому березі якої розташувалося селище.
Саме слово «снов» вважається санскритським, що означає «купатися» або «омиватися».
На в’їзді в Седнів з північного боку досі збереглося кілька давніх курганів: історики кажуть, що в XVII столітті тут їх було близько 300. Досліджувати їх почали в кінці 19 століття. Знахідки, серед яких було багато скіфських монет, підтвердили приналежність цих поховань до скіфського і ранньослов’янського періодів історії. Під час тих досліджень у Снові було знайдено і срібних язичницьких ідолів, яким поклонялися скіфи. На жаль, усі ці скарби було вивезено не лише за межі селища, а й за межі України. І подальша їхня доля невідома. Лишилися тільки письмові згадки…
Був він і козацькою столицею
Саме з часів козацького поселення Седнів і почав іменуватися його сьогоднішньою назвою. Легенд про той період існує багато і седнівці передають їх із вуст в уста.
Одна з них повідомляє про те, як під час нашестя кримських татар, коли південь Чернігівської землі і вся Полтавська стогнали під владою завойовників, у козацькому містечку Седнів, в облозі, було зосереджено не лише населення козацької столиці, а й навколишніх сіл, і ці люди два місяці героїчно тримали оборону. Їм допомагала й тутешня гориста місцевість, і кмітливість козаків, які завчасно вирубали всі дерева на схилах, а тоді колодами збивали непроханих гостей, які намагалися по схилах урвища добратися до фортечних стін. Так і не вдалося татарам піднятися на седнівські гори – з долини Снова вони відступили. У розпачі ніби татари й назвали цих людей «седнями» (від слова «сидіти»). Ця назва всім сподобалася і залишилася на віки…
Місце перемоги над татарами місцеві жителі досі називають «Кара-зама», що в перекладі означає «Чорна гора». За переказами, саме тут, попід цією горою, у мальовничій долині, пролягав гіркий шлях, яким гнали татари бранців-українців у рабство.
Під урвищем розташовані природні тераси, де ще ніколи не велися розкопки. Можна лише уявляти, які історичні цінності лежать нині під ногами. Іще ця місцевість прикметна великою кількістю джерел: їх налічується тут близько 30. Тут же знаходиться і Свята криниця, вода якої протягом століть вважається цілющою.
Свято-Воскресенська церква
Чи то дослідники, чи то шукачі фамільних лизогубівських коштовностей відчинили склеп, а зачинити «забули»… І збурений пролетарською революцією та атеїстичною пропагандою місцевий люд ще довгі роки безкарно скоював акти вандалізму та наруги над тілами предків і самою церковною спорудою.
На церкву як історичну й архітектурну пам’ятку звернули увагу лише в 60-х роках минулого століття і почали досліджувати. З’ясувалося, що останки Якова Лизогуба, родоначальника династії, довгий час зберігалися в Києво-Печерській лаврі, а інші останки з цієї усипальниці досі перебувають у Москві (?) Щоправда, вже кілька років мощі Якова Лизогуба спочивають у Свято-Воскресенській церкві Седнева, яку він побудував.
Рід Лизогубів
За переказами, під час Азовських походів російського війська мужність братів-козаків Якова і Юхима Лизогубів була помічена: і їм було «пожалувано» дворянський титул і маєтності, серед яких і Седнів. Історично ж доведено, що 1697 року Седнівським сотником був Степан Бутович, а його дружиною була донька Чернігівського полковника Якова Лизогуба Марія. Тут же мешкав і улюблений онук і тезка Якова Лизогуба – також Яків, якому при розподілі майна діда дістався Седнівський маєток.
Від маєтку Лизогубів нині в Седневі зберігся сам будинок, так звана альтанка Глібова, руїни мосту, збудованого 1812 року, який пролягає через глибокий рів, пов’язаний зі старовинним оборонним валом, що називається в народі Батиєвим. В часи Лизогубів навколо маєтку буяли алеї: одна з них – каштанова – збереглася й донині.
Двічі гостював у братів Лизогубів і Тарас Шевченко. У 1846 році він тут написав поему «Осика», намалював портрети Іллі та Андрія Лизогубів, картину «Чумаки серед могил», зробив багато замальовок. Відомо також, що коли він наступного, 1847 року, приїхав сюди збирати матеріали для другої збірки «Кобзаря», то при від’їзді, на переправі, його заарештували і рукописи було втрачено назавжди. Брати Лизогуби підтримували зв’язки з Тарасом і після його арешту: писали листи й допомагали матеріально.
Досі збереглася в Седневі улюблена липа Тараса Шевченка, якій уже понад 200 років. Кажуть, коли під нею відпочивав Кобзар, під тінню її віття поміщалося 40 людей.
Багато років поспіль у панському будинку розміщується школа, навпроти якої стоїть пам’ятник Тарасові Григоровичу, виготовлений і встановлений у 50-х роках минулого століття седнівським скульптором Бистревським.
А біля липи – ще один пам’ятник Тарасові. Його історія зворушлива: споруджений ще 1904 року на кошти родини Лизогубів, він постраждав під час останньої війни. Німецький танк скинув його з постаменту і погруддя розбилося, але седнівці зберегли постамент і після війни відновили на ньому погруддя.
Навіть важко одразу згадати, в якому ще містечку чи селищі України так шанують Кобзаря, як у Седневі, щоб зберегти практично поряд два пам’ятники і липу.
Кам’яниця
Ця споруда є унікальною історично-архітектурною пам’яткою. Вона збудована наприкінці XVII століття, одночасно зі Свято-Воскресенською церквою, що знаходиться неподалік, коштом Якова Лизогуба. Лизогубівська кам’яниця є мурованою з цегли двоповерховою спорудою (нижній поверх підземний), яка призначалася для зберігання документів (слугувала архівом) та військових запасів: зброї, пороху, харчів, грошей.
Житловим приміщенням вона ніколи не була. Тому цей загадковий об’єкт протягом багатьох десятиліть і приваблював шукачів скарбів, які й попсували могутні стіни споруди в пошуках потаємних ніш з прихованими цінностями.
Існує також легенда, що звідси є підземний хід у фамільний склеп Лизогубі, розташований під Свято-Воскресенською церквою.
Козацька церква, в якій знімався «Вій»
Це одна з найстаріших в Україні дерев’яних церков, споруджених без жодного цвяха. Георгіївська церква сучасного вигляду збудована в 1745 році, але існувала вона ще в домонгольський період.
Відома вона ще й тим, що тут було знято фільм «Вій» за мотивами однойменної повісті М.Гоголя. А цього літа, вперше після закриття храму радянською владою і несправжньої молитви Хоми Брута, героя кінострічки «Вій», у церкві відбулося справжнє богослужіння, яке здійснили священики УПЦ КП на прохання місцевої козацької громади.
У Седневі знімався фільм «Григорій Сковорода» та кілька радянських фільмів про війну. А також тут понад 40 років діє «Будинок творчості» Національної спілки художників України, де багато картин написала відома художниця Тетяна Яблонська, не кажучи про місцевих майстрів пензля та гостей з різних куточків колишнього Союзу і Європи.
Гриць Золотюсінький
На цвинтарі Свято-Воскресенської церкви збереглася доглянута могила місцевого неканонізованого святого на ім’я Гриць Золотюсінький. На надгробку датою смерті значиться 1855 рік. Кажуть, прийшов у Седнів подорожувальник-юродивий Грицько Мірошників з містечка Городня, що північніше Седнева, та й затримався тут до смерті.
З ним пов’язано тут багато легенд і переказів. А прізвисько таке він отримав через те, що був люб’язний до людей і тварин і з усіма вітався, додаючи такі слова: «Ох ти, мій золотюсінький». Однак не всі удостоювалися таких слів: декому Гриць не подавав руки, декому – лише один палець, а ще комусь – усю долоню і довго тримав її… Були в нього, очевидно, на те якісь свої причини.
Разом з дивакуватістю в нього був дар пророцтва і передбачення. Кажуть, що при зустрічі з Тарасом Шевченком він напророкував йому солдатську долю. Передбачав він і телефон: говорив, що скоро люди розмовлятимуть з допомогою дротів, та йому тоді мало хто вірив. Кажуть, саме Гриць врятував Седнів від епідемії морової язви: напередодні пошесті почав роздавати людям осикові кілочки і хвороба оминула ті двори, в яких їх зберегли. А не роздав їх блаженний лише п’яницям, бо дуже їх не любив. Кажуть, саме в той час у Седневі значно зменшилася кількість прихильників оковитої…
Пророкував Гриць людям їх долі, тому його й любили, й боялися водночас. Давали бідному гроші, а він їх роздавав тим, хто, на його думку, більше потребував. Часто ходив пішки на молебні до Києва. В теплу пору ночував під церквою, а в холодну – де прийдеться, хто прихистить. Седнівці пам’ятають Гриця Золотюсінького, доглядають його могилу і вірять, що він був святим.
Ілля Шраг – український патріот
Ілля Лизогуб запросив якось німця, доктора медицини Липського університету Людвига Шрага, поїхати з ним до Седнева хоч би «на три роки». Той погодився і невдовзі одружився з місцевою дівчиною з родини дрібномаєткових дворян Колодкевичів-Писаренків. У 1847 році в них народився хлопчик, якого назвали на честь хрещеного батька Іллею. «… Лизогуби мали українські симпатії, особливо Андрій та Василь… Взагалі, в ті часи в дідичних та попівських колах ще яскраво відбивалася українська стихія; моя хрещена мати, Докія Петрівна Лизогубиха, …завжди уживала тільки української мови і іншої не знала; теща мого дядька…, попадя Крупицька, так само розмовляла тільки українською мовою; а вже син Крупицької, офіцер, говорив по-московськи, та ще з притиском, підкреслюючи свою «образованность». Мій дядько майже завжди вживав української мови, а коли вважав за потрібне звертатися до московської, то немилосердно її калічив», — такі спогади залишив Ілля Шраг, один з найкращих юристів тогочасної України, захисник інтересів чернігівських селян, громадський і політичний діяч (обирався заступником Чернігівського міського голови, був одним із засновників чернігівської архівної комісії). Але найбільше його талант і вдача прислужилися на терені українського руху: він організовував у Чернігові «Просвіту», виступав за викладання в школах українською мовою, за переклад на рідну мову Святого Письма.
У 1906 році його обрали депутатом Першої Державної Думи, в якій він очолив українську фракцію. У 1917 році увійшов до складу Центральної Ради, працював над проектом «Статуту автономії України», його запросили прем’єр-міністром до уряду П.Скоропадського, але через поганий стан здоров’я він відмовився. І цю посаду обійняв інший седнівець – Федір Лизогуб.
Помер Ілля Людвигович у 1919 році і похований біля Воскресенської церкви в Чернігові. Нещодавно в Седневі урочисто відкрито меморіальну дошку визначному землякові.
P.S. До речі, кам’яницю капітально відремонтовано шість років тому коштами підприємства «Чернігівобленерго», а влітку цього року нарешті розпочато будівництво нової школи. Стару садибу Лизогубів, де досі знаходиться школа, планується облаштувати під краєзнавчий музей.