Спадщина Паїсія Величковського є запорукою духовного єднання православних українців — Сергій Шумило

Антон Печерський

Про значення Паїсія Величковського в українській культурі говоримо з українським паїсіаністом, директором Міжнародного інституту афонської спадщини та науковим співробітником Інституту історії України НАН України Сергієм Шумилом. Сьогодні публікуємо другу частину розлогого і змістовного інтерв’ю.

— Ви згадували про зв’язки Паїсія Величковського з українським козацтвом. У чому вони полягали?

— Перш за все слід згадати про походження Паїсія Величковського. Він з династії козацьких священників з Полтави. Його брат, батько і дід були настоятелями головного собору в Полтаві. Важливо, що дід Паїсія — відомий український бароковий поет Іван Величковський. Він походив зі шляхетського роду Величковських з Чернігівщини, з міста Любеч, звідки родом був і засновник Києво-Печерського монастиря прп. Антоній Печерський.

Хресним батьком Паїсія був полковник Полтавського полку Василь Васильович Кочубей. Рідний дядько по матері, Василь Григорович Магденко, обіймав досить високі пости серед козацької старшини, зокрема, служив лічильним Полтавського полку при Канцелярії Малоросійських зборів у Глухові. Двоюрідний брат Паїсія, Андрій Васильович Магденко, був сотником Новосанжарської сотні. Інший двоюрідний брат, Семен Васильович Магденко, мав у Полтавському полку звання полкового осаула та бунчукового товариша, служив у Полтавській Полковій канцелярії, потім у Генеральній військовій канцелярії та Малоросійській колегії.

Тобто це була досить заможна родина, й у молодого Величковського після закінчення Києво-Могилянської академії відкривались непогані кар’єрні перспективи. Але… Він відмовляється від усього цього. На п’ятому році навчання в академії він полишає її, зрікається статків і подається в мандри по Лівобережній та Правобережній Україні, до Молдови і Валахії, а звідти на Святу Гору Афон. Згодом знову повертається до Румунії, де був ігуменом славетних монастирів Драгомирна, Секу та Нямц. Там і завершив своє земне життя в 1794 р., уславившись як великий святий, просвітитель і церковно-культурний діяч.

А потім зв’язки Паїсія Величковського з козацтвом продовжилися…

— Архівні джерела і листи Паїсія засвідчують, що серед його учнів і ченців було чимало колишніх запорозьких козаків. Цей зв’язок започаткувався, коли він ще був на Афоні, а згодом продовжився в Румунії. Взагалі, це була давня козацька традиція — після поранень або на старості років чимало козаків ставали ченцями. Деякі з них вирушали навіть на Афон.

Як відомо, на Афоні заборонено перебувати жінкам. Так само і на Січі заборонялося перебування і проживання жінок, а самі січовики не мали права одружуватись. Це було щось на зразок лицарського ордену, де воїни давали обітниці безшлюбності і ставали, так би мовити, «лицарями Пречистої». Схожа традиція була і на Січі.

Найголовнішим січовим святом була Покрова Богородиці, яка вважалася покровителькою Січі. Так само на Афоні покровителькою та ігуменією вважається Богородиця. Тож певних паралелей існує чимало. Це, з свого боку, сприяло поширенню популярності серед козаків Афону як центру східнохристиянського чернецтва та аскетизму. Тому вони нерідко вирушали в паломництва на Афон, а іноді навіть ставали там ченцями. Саме такі колишні козаки переважно становили братство Паїсія на Афоні, а згодом і в Румунії.

— Тобто, можна сказати, що це були «козацькі» монастирі?

— Так, за складом насельників і ктиторським патронатом монастирі і скити Паїсія справді були переважно козацькими. Зокрема, одним з головних патронів і ктиторів монастирів Паїсія був останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський. Паїсій багато років з ним підтримував тісну дружбу і листування. Збереглися сім листів Паїсія до Петра Калнишевського та Івана Глоби на Січ за 1765–1772 рр. Ці листи я видав у 2015 році окремою книжкою.

З листів ми дізнаємося, що Калнишевський дуже допомагав Паїсію матеріально для відбудови як Іллінського скиту та монастиря Симонопетра на Афоні, так і згодом у Румунії. Особливо він допомагав на відбудову і утримання Паїсіївського монастиря в Драгомирні. За словами самого Паїсія, серед ченців цього монастиря були «найпаче від православно іменития страни Запорожскія Січі». Найближчий його учень і біограф схимонах Митрофан так само був з козаків.

До сьогодні в Драгомирні зберігається величезний дзвін вагою 1100 кг, який там має назву «Запорожан». Завдяки віднайденню в архівах листів Паїсія вдалося з’ясувати, що цей дзвін було виготовлено 1767 року на пожертви Калнишевського та інших запорозьких козаків. Цікаво, що в листі від 1772 року, тобто за три роки до арешту, Паїсій передбачив Калнишевському мученицьку долю, написавши йому, що Господь «украисть душу вашу вінцем неувядаючим».

— Чи були на Афоні ще якісь українські обителі в часи Паїсія Величковського?

— Так, одна з них — «калива Кіпарі». Донедавна вона вважалась втраченою. Але цього року її руїни таки вдалося відшукати серед непрохідних афонських лісових хащів. У листопаді мені вдалося її вперше обстежити і сфотографувати. Вона була першим місцем проживання і подвижництва на Афоні Паїсія Величковського. Він її відбудовував власними силами. Жив він тут на перших порах перебування на Афоні у повному усамітненні з 1746 по 1754 рік. Саме тут він прийняв чернечий постриг з ім’ям Паїсій, тут він зібрав навколо себе перших учнів і поклав початок своїй літературно-перекладацькій діяльності.

З 1754 по 1758 роки Паїсій з братством проживав у ще одній обителі на честь св. Костянтина. Від неї теж натепер залишились лише руїни. Її також мені вдалося обстежити і сфотографувати. Крім того, з 1740-х років на Афоні існував ще один український козацький скит, який мав назву «Чорний Вир». Його засновником був колишній бунчуковий товариш Ніжинського козацького полку Григорій Голуб. Ченцями цього скиту також переважно були колишні козаки, а ктитором скиту — Петро Калнишевський. Між собою козаки свій скит на Афоні неофіційно називали «духовним Запоріжжям». Знайдені в архівах документи засвідчують, що ченці з «Чорного Виру» ходили на сповідь до Паїсія Величковського. Між братством Паїсія і ченцями «Чорного Виру» були тісні зв’язки.

— Як цьогоріч було відзначено 300-річчя прп. Паїсія?

— На жаль, через війну росії проти України не вдалося реалізувати багато із задуманого. Зокрема, я мав плани закінчити монографію про прп. Паїсія, видати окремим виданням його твори та листи. Сподіваюсь, до цього ще вдасться повернутись. Але, попри війну, нам вдалося таки відзначити цей ювілей, хоч і не так гучно, як мало би бути. Зокрема, ми провели міжнародні наукові конференції в Парижі та Києві, присвячені спадщині прп. Паїсія. Чи не вперше у стінах університету Сорбонна французькі та українські науковці разом досліджували праці та діяльність видатного українського святого.

Також за участю українських вчених відбувся потужний триденний міжнародний симпозіум в Румунії, проведений з благословення Патріарха і Синоду Румунської Православної Церкви. Важливо, що там весь нинішній рік був оголошений роком прп. Паїсія. Також нещодавно у Бельгії в католицькому абатстві Шеветонь, де діє своєрідний центр з вивчення східнохристиянської традиції, мною було проведено просвітницький вечір, приурочений до 300-річчя прп. Паїсія Величковського. Крім того, 28 листопада в колишньому «козацькому» Іллінському скиті на Афоні, заснованому прп. Паїсієм в 1757 році, ми також провели урочистості з нагоди дня пам’яті та 300-річчя українського святого. Тобто, хоч і скромно, але ювілей ми таки відзначили.

— Чи є у спадку Паїсія Величковського якісь філософські ідеї, які найбільше заслуговують на увагу?

— Паїсій, відроджуючи морально-етичні засади ісихазму, наполягав на потребі постійного внутрішнього самовдосконалення. Це головний мотив його настанов. Але таке морально-духовне самовдосконалення він розглядав не як насилля над особистістю, а як добровільну творчу дію людини. Однією з обов’язкових умов цього він вважав духовну просвіту і казав: «прилепися всією душeю твоєю до читання книжного, бо це є їжа душі, це прикраса, це життя та відновлення розуму, і підкріплення».

На переконання Паїсія, шлях до Бога лежить через пізнання себе, що можливо через очищення власного серця. Для Паїсія серце — основа буття та джерело життя, центр душевних почуттів та орган думки, воно ж вольовий центр усіх творчих поривів особистості та осередок мудрості.

Паїсій, як і Сковорода, був прибічником метафізики серця та цілісного розуміння людської природи, відзначаючи особливу роль серця як живого осередку душі. Йому він приділяє ключове значення. Він навчає учнів «дії розумом у серці», щоб «ум зберігав серце, і був постійно всередині його, і звідти, тобто з глибини серця, посилав молитву до Бога». Проте для нього це не просто теоретичні міркування, але особистий шлях реалізації на практиці власних переконань. Очищення серця як осередку морального і духовного життя людини; «поєднання» розуму та серця, або «зведення» розуму в серце; і безперервна сердечна, або «умна» молитва — це те, чого він навчає інших власним прикладом.

На жаль, практичне застосування цієї ісихастської традиції та настанов святого Паїсія на сьогодні фактично втрачене. Сьогодні українське чернецтво перебуває в такому ж стані внутрішнього занепаду, як і в добу зародження секуляризації XVIII ст. Втративши власний містичний досвід і практику, православне чернецтво втрачає своє обличчя, призначення і сенс. А без нього і сама Українська Церква перестає бути самою собою. Адже не обрядність і зовнішні атрибути, а саме внутрішня містична спадщина східного християнства є однією з головних ознак українського православ’я. Тому спадщина прп. Паїсія Величковського та потреба її відродження тепер набувають особливої актуальності. Вона ж є запорукою й духовного єднання православних українців.

Ілюстрації надав Сергій Шумило