Спецоперація "собор" 1946
– Доброго дня, пане Олеже. Дякую, що ви з нами. Літо-осінь 1944 року, коли Радянський Союз вдруге заходив на території Галичини, Західної Волині, бачимо величезний виклик – близько 3000 парафій, які мали українці, – чи греко-католицькі, чи православні. Це більше, ніж в 1939 році мала вся РПЦ, напівневизнана. Чи Сталін, РПЦ усвідомлювали виклик, який їх тут чекав, на “визволених” територіях?
– Насправді цей виклик був значно більшим. Я вже точно не пам’ятаю статистики щодо Православної церкви, скільки було парафій в РПЦ на період 1939 року, – думаю, що кілька сотень всього-на-всього. У Галичині греко-католицьких парафій було 3500, а якщо врахуємо Закарпаття, Волинь – до 5000 парафіяльних спільнот лише на території Західної України.
Але навіть не в цьому справа. Російська православна церква на 1939 рік мала лише чотирьох єпископів, і вона стояла на грані фізичного вимирання. Церква була приречена на знищення. І кроки, які були здійснені у 1943 році, реанімували, на жаль, майже мертву структуру. За період 1917–1937 років було знищено понад 30 тисяч священнослужителів РПЦ. Ми мусимо розуміти, що це була обезкровлена спільнота.
Приєднання територій, які не знали цієї атеїстичної і безбожницької руйнівної справи, докорінно змінило ситуацію: з'явилися території, де було релігійне населення, де була розвинена мережа, – і з цим треба було щось робити.
Москва мала стати своєрідним православним інтернаціоналом
Тому, готуючись до зайняття цих територій, у Москві розробили цілий план, який передбачав релігійну політику в глобальному масштабі. Якщо коротко, його суть полягала в тому, що Москва мала стати своєрідним православним інтернаціоналом, навіть не православним, а радше антикатолицьким. І всі релігійні спільноти, які якимось чином могли потрапити під вплив Москви, влада намагалася або задобрити і якось залучити на свій бік, або знищити, якщо вона вважала їх ворожими.
І складовою частиною цього плану, який розробляли в лютому-березні 1945 року, була якраз ідея ліквідації Греко-католицької церкви у Галичині. План цей існував від самих початків радянської окупації, тільки він не артикулювався. Навпаки, якщо говорити про очікування, маємо багато свідчень, що галичани побоювалися приходу радянської влади, пам'ятаючи досвід 1939-1941 років, особливо розстріли 1941 року.
Шептицький писав у листі до Папи, який він передав через нунція, що всі наші священники, інтелігенти, які бодай в якийсь спосіб були задіяні у співпраці з німцями, навіть проти своєї волі, побоюються за власне життя. І частина священників втекла за кордон, хоча, з іншого боку, митрополит все ж таки закликав залишатися на своїх місцях і більшість залишилася.
– Власне і сам митрополит залишився.
– Так, і сам митрополит залишився. І всі єпископи, які були на території України, залишилися. Тільки у виняткових випадках, коли була загроза життю, особливо активні священники, які були пов’язані з національним українським підпіллям, намагалися врятуватися. А більшість залишалася, але очікування були досить тривожні.
Певним шоком і несподіванкою було, що радянська влада, її представники на території Галичини, які з'явилися тут влітку 1944 року, на відміну від 1939-го, поводилися досить толерантно. Не було прямої агресії.
– Що це було? Коли ми говоримо про 1944 рік, постать митрополита Шептицького, фактично маємо досвід співіснування з новою радянською реальністю. Оці перші місяці – радянська влада не знала, що робити, не хотіла ризикувати чи не мала плану, як цю релігійну політику вести вже тут, на звільнених територіях?
– Радянська влада мала план – релігійного аспекту не чіпати. Будь-яких конфесій не чіпати, не творити нових фронтів. Вони розуміли, що основний фронт – військовий, німецький, вони розуміли, що є підпілля УПА, вони знали про це дуже добре, свідомі були, що з ним доведеться мати справу. Тому вони намагалися не творити нових фронтів, не відкривати їх, і були прямі директиви не порушувати релігійного питання, не вдаватися до якихось очевидних репресій.
Хіба що в окремих виняткових випадках. А загалом можна сказати, що для радянської влади це була виважена, раціоналістична, прагматична політика. Але ще раз повторю: плани уже існували, їх розробляли в 1939-1941 роках. Тепер вони були реанімовані, адаптовані, підкориговані.
– Таке затишшя перед бурею.
– Так, а насправді машина працювала, були люди, які займалися цим дуже серйозно і готували конкретні кроки, які мали бути здійснені. Тим не менше, назовні демонструвалася показова толерантність.
З боку Греко-католицької церкви, самого митрополита Андрея Шептицького ми бачимо розуміння ситуації, того, що приходить влада, яка є засадничо ворожою до Церкви. Але, з іншого боку, досвід німецької окупації, як писав Шептицький, показав, що нацисти є нічим не кращими, а в дечому й гіршими, ніж більшовики. І він прямо пише в листах до Риму, що люди вже чекають приходу більшовиків, щоб нарешті скінчився один жах і принаймні були більш-менш забезпечені якісь умови легального, нормального існування.
І починаються контакти між радянською владою і митрополитом Андреєм. До нього особисто прибуває уповноважений у релігійних справах підполковник Карін, який приховувався за псевдонімом Даниленко і називав себе представником уряду України в релігійних справах, навіть міністром себе називав. Хоча він не мав жодної державної посади, а був функціонером НКВС. І цей чоловік починає дуже активно зондувати ситуацію, зустрічається з митрополитом Андреєм, з кількома чільними представниками.
Цікаво, що Йосиф Сліпий, який уже був єпископом-помічником (ми маємо донесення), розкусив цього чоловіка. Він у розмові сказав, що це ніякий не державний чиновник, це кадебіст. Натомість інші надіялися, що вдасться налагодити якийсь діалог. Він порадив Шептицькому надіслати делегацію в Москву. І найважливіше, що цікавило Каріна і згодом радянську владу, – це можливість використати Церкву, щоб переконати молодих хлопців вийти з лісу – переконати ОУН, УПА припинити збройний опір. Це була одна зі складових зацікавлень радянської влади, вона намагалася використати цей шанс.
Тому відбувся мирно і спокійно похорон митрополита Андрея Шептицького. Це була найбільша маніфестація нерадянського типу, хай і похоронна, але, тим не менше, своєю масовістю вона засвідчила альтернативу до радянської системи. Пізніше, коли владу у Церкві перебрав митрополит Йосиф Сліпий, з'явилися короткі повідомлення в газеті “Правда”, що в Церкві це було сприйнято як свого роду визнання нового предстоятеля. І Йосифу Сліпому нагадали про потребу відправити делегацію до Москви на переговори. Їм було відомо про лист, який написав Шептицький особисто Сталіну. І така делегація поїхала в грудні 1944 року на чолі з Климентієм Шептицьким.
– А лист Шептицького до Сталіна в який час був написаний? І про що у ньому йшлося?
– Лист є. Ми не знаємо, коли точно він був написаний, припускаємо, що в проміжку між кінцем літа і початком осені. У Львівському центральному державному історичному архіві є дві чорнові версії листа, надиктовані Шептицьким, з його внесеними правками. Оригіналу ми не маємо, він, вочевидь, у Москві. Але доступ до цих документів поки що закритий, і, на жаль, ніхто з російських колег його не опублікував. Було б цікаво побачити остаточну версію. Але те, що він був написаний і вручений, ми точно знаємо, бо є записи протоколу зустрічі делегації у Москві. І там говорилося, що вони передали послання від митрополита Андрея, послання від Йосифа Сліпого.
– І що в тому посланні?
– Якщо говорити про чорновик – це щось унікальне й дуже розкриває велич постаті митрополита Андрея Шептицького. Якщо виокремити ключові тези, то він вітає Сталіна із визволенням і об’єднанням українських земель, що було об'єктивним фактом. Далі він говорить, що ви, мовляв, тепер на вершині слави, але я бажаю вам, коли ви постанете перед тим, хто є творцем історії, щоб ви малу ту славу, яка сягає вічности, а не земних справ.
Він пробує апелювати до релігійних мотивацій, він говорить прямим текстом, що ви, може, і офіційно цього не визнаєте, але в глибині душі у вас мають бути християнські корені. Цього не написано, але він натякає на семінарійне минуле Сталіна, бо той готувався стати священником. Він пробує зачепити цю нотку, струну, відкрити цю перспективу вічности, і в тому контексті він говорить, що від нової влади ми сподіваємося забезпечення прав на віросповідання. Це ключові тези, він пробує навернути Сталіна, аби зберегти свою Церкву, і констатує факт об’єднання українського народу. Розуміючи всю його специфіку, тим не менше, він його вітає, бо це відкриває можливості діяльности Церкви на ширших теренах. Тобто він навіть в негативних речах бачить позитив.
– 1944 рік, чи весь 1945 рік. Греко-католицька церква. Наскільки була сильною загроза оправославнення відразу? Чи був певний люфт, де би Греко-католицька церква могла відчути себе окремо чи бути окремо? Чи відразу Москва хотіла зробити тут православ'я за єдиним взірцем, уніфікувати?
– Нині в Україні доступні не лише офіційні документи, а й агентурні речі. Ми зараз дуже багато опрацьовуємо їх. Якраз напередодні сумної річниці псевдособору будемо проводити кілька заходів, на яких представимо наші найновіші напрацювання. З того, що я сам бачив і що досліджували мої колеги, – ідея ліквідації Церкви була однозначною. Не було іншого варіанту.
– Тобто не було варіанту лояльного існування.
– Радянська влада намагалась зволікати якийсь час, тримати на паузі, але процес розробки плану ліквідації почався ще у 1939 році і продовжувався. Що цікаво, головним мотором, про це раніше було мало відомо, стали люди не в Москві, а у Києві. І, зокрема, в цьому дуже сильно був задіяний Хрущов і республіканське управління НКВС. Саме вони проявляли тут найбільше ініціативи, щоб Греко-католицька церква була ліквідована шляхом возз'єднання із РПЦ.
До послуг радянської влади були придворні історики, які написали кілька службових записок, але були також і відкриті публікації, де прямо аналізували досвід ліквідації унії в царській Росії за часів Миколи І. Це була модель для радянської влади, яким чином можна було би розправитися з Церквою тут, на місцях.
Хоча я би не сказав, що цей план був відразу таким однозначним. Якраз у Москві більше схилялися до того, щоб перехід на православ'я відбувався індивідуально, щоб не творити якогось органу, як-от собор. Таким поступовим шляхом переводити поодиноко кожного конкретного єпископа, якщо вдасться. Очевидно, це було найважливіше – переконати когось з єпископів. Цього не вдалося зробити, але такі зусилля були у різний спосіб – і погрозами, і обіцянками. Навіть сам Йосиф Сліпий згадував, що йому обіцяли титул митрополита Київського РПЦ, якщо він погодиться перейти до Московського патріархату.
Московський патріарх Алексій Сіманський також займав обережну позицію. Він був проти проведення якогось собору, радше виступав за те, щоб відбувалися індивідуальні переходи.
Їм йшлося про інше – і це те, чого побоювалися як церковний провід, так і в Москві, – будь-якої організованої діяльности. Для них було краще розсипати людей, щоб вони були окремими одиницями. Тому мені здається, що ідея собору не до кінця була зрозумілою. Ми маємо приблизно місяць часу, коли з Києва до Москви прийшов план дуже конкретних кроків із підготовки так званого собору і проголошення цього возз'єднання. А в Москві вичікували місяць – напевно, обдумували, радилися, обговорювали. Ми, на жаль, не маємо тамтешніх документів, але позиція центрального керівництва, як церковного, так і державного, не була такою однозначною відразу.
– А звідки виникла ініціатива цього собору, чи псевдособору?
– Вона є з кількох джерел. Дуже виразно це є у Каріна, він про це говорить. Він навіть у розмові з Гавриїлом Костельником пропонував це як варіант порятунку Греко-католицької церкви.
– Тут дуже важливо, чи греко-католицька ієрархія, або принаймні частина з неї, яка вирішила перейти чи воз’єднатися, не вбачала в цьому єдиного шляху порятунку організаційної структури, єдиного шляху втечі від репресій?
– Це дуже складне питання. Я маю гіпотезу, яку можу висловити. Думаю, що вона є правильною і буде підтверджена, але її треба ще трішки пропрацювати. Якщо подивитися на те, що ми маємо в документах, і особливо в цих агентурних даних, то є, зокрема, процес розмов із Костельником, який, властиво, очолив так звану ініціативну групу, надав видимости легітимності цього процесу. Він не був легітимним, але принаймні якусь видимість намагалися створити.
Відомо, що до Костельника ще в 1939-1940 роках підходили, знаючи його антипапські настрої і деякі дивні зацікавлення, які він мав. Його вже тоді пробували схилити до ідеї проголошення окремої від Риму Греко-католицької церкви. Це також була цікава конструкція, яку пізніше застосовували в європейських державах: геть від Риму, хай буде Католицька церква, але не з Папою.
Такий варіант був, але Костельник категорично відмовився. Маємо дані – він писав про це своєму брату, і, зрештою, є архівні матеріали. І на початку радянської окупації він був досить обережним у висловлюваннях, не виявляв прямих зацікавлень у переході на православ'я. Більше того, він входив до делегації, що вела переговори. Шептицький його призначив, Сліпий підтвердив його як члена цієї делегації разом з Климентієм Шептицьким. Він ставив там досить спокійні питання щодо забезпечення функціонування Церкви і т. д.
Згідно з тими агентурними речами, які ми зараз маємо, він погодився, його схилив фактично Карін-Даниленко десь під кінець квітня 1945 року. Там були різні мотивації, про них пишуть багато у літературі, зокрема не відома доля його сина, якого спеціально заарештували, щоб шантажувати. Ми маємо документи, які це доводять. Його син Богдан був заарештований у 1940 році, його розстріляли у 1941-му, але Костельник не знав, він думав, що його десь тримають в ув'язненні. І спецслужби використовували цей чинник.
Він у квітні погоджується очолити ініціативну групу, скликати собор і так далі. Скоріш за все, це була ідея спецслужб, а не самого Костельника, але він на неї погоджується саме з цієї мотивації, про яку ви кажете. Він вважав, що в обставинах, що складаються, це єдиний спосіб бодай щось врятувати. Це проглядається в його листах, які він пише, хоча не прямо. Зрештою, про це радянські органи відверто пишуть.
Вони знали, що він був антирадянщиком. Якщо когось і треба судити за антирадянську агітацію, повірте мені, це Костельника. Бо його описи 1930-х років були антирадянськими, антибільшовицькими. Тут він був на гачку, і він це прекрасно розумів. Розмова Каріна з ним, до речі, відбулася відразу після того, як були заарештовані єпископи. Це свідомо було зроблено – арешт митрополита і єпископів, розгубленість, збір інформації. І тоді підходять до Костельника з пропозицією, від якої він не зміг відмовитися.
А далі цей чоловік перейшов рубікон, спалив мости і став безоглядним. Він сам почав пропонувати речі, яких ніхто від нього не вимагав. Він наполягає на соборі – і не тільки, щоб зберегти церковність, еклезіальність, він уже мав власні амбіції. Він хотів бути лідером, бо якщо вже погодився на щось, то хотів робити це досконало.
– Врешті, з міжвоєнних часів він фактично був орієнтованим на візантинізм, на восточність – чи ні? Наскільки те, що в ньому було в 1920-30-х роках, до 1946-го збереглося?
– Він був дуже складною постаттю. І його не можна назвати типовим візантиністом, тому що обрядові питання були для нього другорядними. Він до значної міри був, я би сказав, католицьким модерністом. Він вважав, що Церква має бути модернізована за західними взірцями, але зі збереженням східної ідентичности.
Він писав рецензію на праці Ейнштейна, він розумівся на питаннях фізики, філософії. Водночас займався всякими духами, стигматиками, спіритичними штуками. Це дуже колоритна, дуже суперечлива постать. Якщо ви хочете сказати, ким був Костельник, ви ніколи однозначно не скажете.
У ньому часто поєднувалися речі, які абсолютно несумісні. Наприклад, він пропонував патріарху Алексію, сам наполягав на соборі, але, крім того, він наполягав на тому, щоб греко-католицьким священникам було дозволено одружуватися, що суперечило будь-яким канонам будь-якої Церкви. Але він прямо й цинічно пише, що,мовляв, якщо ми це дозволимо, то вони точно не повернуться до Католицької церкви.
– Але також Костельник цинічно пише, що перехід греко-католиків до РПЦ – це ніщо інше, як “зовнішнє полакування”, що саме ми – ті, які перейшли зараз в православ’я, – можемо вас модернізувати, витягнути на світ Божий.
– Ця ідея в нього також присутня. Він вважав, що, приєднавшись до Православної церкви, яка була ослабленою, Греко-католицька церква завдяки своїй освіті, статусу зможе якимось чином вплинути на РПЦ. За великим рахунком, це і сталося. І не тому, що цього хотів Костельник, а через об’єктивні факти. Сьогоднішнього руху автокефалії не було б у тому вигляді, в якому він з’явився в 1990-х роках, якби в Православній церкві не була посіяна бацила криптоуніатства.
– Якби Православної церкви не було тут, в Галичині.
– Це також. Є певні речі, які не можна приписати одній людині, але те, що вона їх відчувала і розуміла, ми повинні визнати.
– Крім обличчя переходу 1946 року, наскільки ці тенденції були поширені в середовищі греко-католицького духівництва? За винятком того, що ми маємо арештованого Сліпого і низку ієрархів. Наскільки ослаблена Церква була готовою боротися чи готовою прихилитися?
– Тут складно говорити якимись цифрами, але ми можемо. Я розумію, у вашому питанні є підпитання – наскільки сильними були суто проправославні тенденції всередині Греко-католицької церкви. Я би сказав, що вони були маргінальними. Звичайно, залишалися ще рештки москвофільства, яке процвітало в ХІХ столітті і трішки підживлювалося польською владою в 1920-30-х роках. Але можемо сказати, що до кінця 1930-х років залишалися буквально одиниці таких людей. Причому вони дуже не довіряли Костельнику і всім ініціаторам. Вони постійно ображалися, що вони страждали за православну віру і раніше.
Загалом, щоб ви уявляли масштаб, в Галичині на 1944-1945 рік було 11 православних парафій. І 3500 греко-католицьких. Тобто ви розумієте, що це все було дуже маргінальне явище. Можна було знайти кількох старих русофілів, але також було би неправильно всіх їх вважати проправославними. Навіть із тих, які були русофілами, дуже багато опинилися у Сибіру, частина з них відмовилася переходити на православ’я. Це дуже цікаво – маємо кілька фактів про людей, які сиділи у Талергофі за те, що вони москвофіли, не перейшли на православ’я, а залишилися греко-католиками.
– Тим паче, не всіх їх можна вважати прорадянськими.
– А тим більше вони не були прорадянськими. Чорно-білі картинки тут не підходять. Тут треба йти від долі до долі.
Повірте мені, долі людей були дуже різними. Це якраз той випадок, коли ніхто не знає, як він поведеться в обставинах, які перевершують можливості до сприйняття. З тих джерел, які я читав, багато галичан, зокрема і священників, знали, що комунізм – то лихо, що совєти – то чортяки, але збагнути масштаби антигуманности цієї системи вони не могли. Вони не могли уявити собі, що людина може діяти такими методами, якими діяли ці. Для багатьох це був найбільший шок.
Головним чинником були не проросійські чи проправославні симпатії. Головним чинником, що забезпечив акцію возз’єднання, була звичайна агентурна робота. Це типова спецоперація. На час проведення псевдособору в Греко-католицькій церкві серед священників і активних мирян було понад 700 агентів та інформаторів. Це ті люди, які формально підписали документи про співпрацю. Частина з них потім загриміла в Сибір, арештовані були, частина відмовилася, частина працювала дуже ревно і здобула велику кар’єру в РПЦ. Але, за великим рахунком, це була спецоперація.
– Легітимність цього собору з точки зору канонічного права, волі людей. Вони приїхали на собор чи їх привезли? Були і миряни, і релігійні діячі...
– Жоден з ієрархів не приєднався до цієї кампанії. Ніхто з єпископів...
– А як же Костельник?
– Він не ієрарх, Костельник був одруженим священником. До речі, забув сказати: крім того, що він пропонував дозволити одружуватися неодруженим, він також пропонував, щоб Московський патріархат дозволив одруженим священникам ставати єпископами. Таким чином непрямо надіявся на власну кар'єру. Але, вертаючись назад, Костельник був священником, парохом Преображенської церкви, однієї з найпопулярніших у Львові.
– Тобто Костельник не мав якогось чину?
– Не мав. Він був незвиклим, видатним священником, але якщо говорити формально – він не був єпископом, не був членом капітули. Більше того, в кінці 1930-х років у нього були проблеми з Римом, Сліпий мусив його усунути з Академії. Він писав антипапські тексти, тому його трошечки посунили вбік.
Крім того, він мав особистий конфлікт зі Сліпим, вони не любили один одного, належали до різних філософських шкіл. І можна сказати так, що якийсь час вони мирилися між собою, але, тим не менше, між ними була особиста неприязнь, сам Костельник про це виразно говорить. Сліпий м'якше каже, однак не приховує, що постать Костельника йому не дуже симпатична. Але, вертаючись до вашого основного питання, жоден з єпископів чи митрополитів не погодився.
– Вони були всі заарештовані.
– За винятком Івана Бучка, єдиного єпископа, який раніше виїхав і опинився за кордоном. Всі інші, що перебували на території України, були заарештовані. Більше того, всіх тих, хто був на території Польщі, також заарештували, доставили в Радянський Союз і судили за измену родины.
– Причина арешту – це була підготовка ґрунту до псевдособору?
– Абсолютно. Це дуже виразно видно. По-перше, це було в плані: якщо вони не згодяться, ми їх арештуємо. По-друге, це було зроблено дуже синхронно. 8-10 квітня з'являється публікація Ярослава Галана під псевдонімом Василь Росович “З Христом чи з ножем?”, яка вперше публічно анонсувала ворожість Церкви державі, готувала психологічний ґрунт для переслідування уніатів. У ніч на 12 квітня 1945 року відбуваються арешти одночасно всюди. Ясно, що це була організована акція.
– З певною пропагандою...
– Пропаганда тоді велика не була, це радше робилося дуже швидко. Але вже після цього вивчалася реакція, записували всіх, хто де що сказав. Ми маємо ті записи. І тоді, що дуже цікаво, вже прямо на ваше питання дає відповідь дуже цікавий факт – повідомлення про висунення звинувачення Сліпому та іншим єпископам було опубліковано в газеті “Правда”, центральній газеті, 1 березня 1946 року, за кілька днів до псевдособору. Зрозуміло, що це також мало бути додатковим шоком і аргументом для тих, які вагалися.
Тепер повернімося до питання про легітимність. Очевидно, з точки зору будь-якого канонічного права, не існує собору без єпископів. Собор скликає глава Церкви. У Католицькій церкві для цього потрібен ще й попередній дозвіл Римського Апостольського престолу. Не було ні одного, ні іншого. В соборі мають брати участь єпископи. Єпископи були, вони були заарештовані, але це інша справа. Теоретично, вони були, вони мали брати участь.
Якщо немає єпископів – є капітула, є тимчасова управа, яку формують члени крилосу на випадок смерті в нормальних обставинах чи інших обставин, коли немає ординаріїв. Вони на той момент не були заарештовані, але жоден з них не брав участі в організації цього дійства, яке ми називаємо псевдособором.
Тобто з цієї точки зору немає жодного сумніву, що з канонічної, церковної перспективи це не було ніяким собором. Зрештою, сама радянська влада і Російська православна церква в цьому розписалися. Тому що напередодні псевдособору, наприкінці лютого, відбулася поїздка до Києва членів ініціативної групи. І двох з них – колег Костельника – священників Михайла Мельника і Антонія Пельвецького, відповідно, з Перемишльської та Станіславівської єпархії, висвятили на православних єпископів.
– І вони брали участь в соборі.
– Так, вони брали участь в соборі. І дуже цікаво, що собор скликали як собор греко-католицького духовенства. Вони, вже будучи православними єпископами, прийшли на цей собор. Спочатку вони беруть участь як греко-католицькі священники, хоча де факто вони вже є висвяченими православними, і ще частина священників, що бере тут участь. А згодом, коли вже були прийняті перші ухвали про ліквідацію унії і возз'єднання, оголошують їх як єпископів.
І навіть Сліпий у своїх скаргах писав, що це театр і що кожна здоровомисляча людина розуміє, що тут відбулася певна інсценізація і підтасовка. Навіть якщо вони і єпископи, вони єпископи іншої Церкви, тому це зібрання не можна вважати собором греко-католицького духовенства.
– А скільки людей брали участь у цьому соборі?
– У соборі взяло участь 216 делегатів від духовенства, а всього було запрошено 227, і 19 делегатів від мирян. Також було 22 запрошених. Щоб розуміти, ми маємо точні дані: серед делегатів священнослужителів було 142 члени агентури – тобто 66,7%. Серед представників мирян цей відсоток був іще більшим.
– Тобто, згідно з архівними документами, можемо говорити, що більшість на соборі становили агенти радянських спецслужб?
– Так. Однієї спецслужби на той момент – НКВС. Це є факт.
– Тобто ми можемо назвати собор, чи псевдособор, 1946 року операцією НКВС?
– Так, це спецоперація НКВС. Вона від початку до кінця була задумана спецслужбами, вона організована.
Навіть де факто Костельник їздив по деканатах проводити регіональні соборчики, де приймали рішення. Разом з таким собі Богдановим, капітаном спецслужби, на службовому авто. Навіть маємо зауваження, коли Костельник скаржився, щоб дали інше авто, бо це вже всі знають.
– Добре, більшість на соборі – агенти, але ж є люди, які не є агентами, які становлять більшість Греко-католицької церкви.
– Тут, знову ж таки, трошки фальшивий підхід. Бо ми собі уявляємо, що це мало б бути щось на зразок референдуму, виборів. Такі речі не вирішуються питанням чисельности. Цей так званий собор, він не є тілом… Це так само, як кримський референдум, якщо ми хочемо аналогій.
Якщо говорити про статистику, ми згадували – було 3500 учасників загалом, якщо беремо історично. Відкинемо частину перемишльську, яка опинилась на території Польщі. Відкинемо тих священників, приблизно 300, які втекли на Захід. І вийдемо приблизно на число 1700-1800 священників. Це ми ще рахуємо. Але для орієнтації, щоб ви розуміли.
На соборі ми маємо 200 із лишком священників, які представляють. І пізніше маємо десь приблизний результат, що 1200-1300 священників підписали православ'я, як тоді говорили. З різних причин погодилися приєднатися до офіційної Церкви. Ми можемо говорити, що більшість духовенства в той чи інший спосіб уникнула переходу на православ'я. Я кажу “уникнула”, бо або втекли за кордон, або взагалі покинули священичу діяльність, або перейшли в підпілля, або були заарештовані. Якась частина, приблизно третина священників, перейшла до офіційної Російської православної церкви.
– Водночас, коли ми говоримо про перехід якоїсь частини, ми також повинні собі розуміти, що це було “зовнішнє полакування”, як казав Костельник, що насправді для священників чи громад це був спосіб адаптації, пристосування, а не правдивого возз’єднання з Москвою.
– Про переконання важко говорити, бо, як правило, ніхто нікого не питав. Ми маємо реакції кількох священників, найсміливіших, які були врешті заарештовані, але які прямо казали, що вони не перейдуть на православ’я.
У кадебістських документах є дуже цікаве свідчення одного священника, який говорить: Москва заводить нас в православ'я, але вона є атеїстичною, тому який сенс нам переходити до Православної церкви, якщо остаточною метою Радянського Союзу є знищення релігії? Тому краще залишатися у своїй вірі, своїй Церкві. Навіть така річ.
З іншого боку, якщо говорити про мотивацію тих, які таки приєдналися, – це є цілий спектр. Особисті моменти, хтось переживав за родину, хтось розумів, що за ним є певний компромат, який радянська влада назбирала, а вона це дуже активно робила, в якійсь там колаборації з німцями. А ця колаборація могла виявлятись в тому, що священник закликав на проповіді віддати контингент – здати те, що німецька влада вимагала. Це вже був компромат. Чи освятити могилу Січових Стрільців – це вже була вершина антирадянської діяльности. Тобто будь-кого могли схопити.
Я говорив про несумісність світоглядів, так-от деякі священники думали, що це не справжнє, вони підпишуть щось там, але воно не має значення. Смішний випадок, коли замість священника його дружина підписала згоду на православ'я. Були випадки, коли священники були на соборі, а потім все робили, щоб не зафіксувати свій перехід документально, щоб не прийняти юрисдикцію православного єпископа.
– Я до чого веду, ви згадали про фальшивий підхід. Чи греко-католицькі священники, що формально стали православними, зберігали оцю греко-католицьку ідентичність в собі? Чи громади? Бо так видається, що навіть “православна греко-католицька церква”, якщо можна так назвати, зберігала певний націоналізм?
– Погоджуюся. Може, націоналізм не в сенсі ідеології, але національний характер, прив'язаність до певного конкретного регіону, до його культури. Це не можна було знищити, це було в крові і в плоті. Воно проявлялося аж до кінця Радянського Союзу, коли половина всіх священників РПЦ в СРСР були галичанами і закарпатцями, вихідцями саме з колишнього греко-католицького середовища. І багато з них зробили блискучу кар'єру в РПЦ і залишаються там по сьогоднішній день.
Абсолютно правильно, що частина священників пішла на це, бо їх просили парафіяни. Вони казали – отче, лишайтеся, підпишіть ту бумагу, ми вас знаємо. І ці священники роками все робили для того, щоб нічого не змінилося.
Є ще один момент, який дуже важливий, – це ментальна відмінність. Греко-католицькі священники були освіченими людьми. Серед православного духовенства більшість взагалі не мала освіти, крім шкільної. Тому це, знаєте, певний, вибачте, галицький снобізм, він також десь був одним з чинників, що ці люди не розчинилися в общеправославному морі.
– Якщо говоримо про РПЦ, чи вона могла абсорбувати і асимілювати греко-католицьке духовенство? І чи вона намагалася це робити, чи це була валіза без ручки?
– Щоб відповісти на це питання, треба було б добратися до їхніх архівів, а ми їх не маємо, на жаль. Судячи з реакції патріарха Алексія на пропозиції Костельника, яких він не прийняв. Він був обережним, він розумів цю небезпеку. Мені здається, вони віддавали перевагу індивідуальним переходам, бо надіялися, що швидше людина буде сама по собі і тоді її легше буде інтегрувати в це загальне русло. Тому я думаю, що усвідомлення чи бодай інтуїтивне відчуття цієї загрози серед частини православного істеблішменту існувало.
Але їх ніхто не питав, їм чітко була прописана роль. Це ще один аспект, який болісний для Православної церкви, але я думаю, що наші дослідники, які себе ідентифікують з цією Церквою, мали б цим зайнятися. Не секрет, що практично все найвище керівництво РПЦ на той момент також було агентами. Агентом був митрополит київський Іоанн Соколов, агентом був Макарій Оксіюк (псевдо Глєбов), агентами були інші єпископи. Припускаю, і є приблизні оцінки, що до 70% єпископату РПЦ після Другої світової війни були співробітниками спецслужб.
– Як підпільній Церкві, в катакомбах, греко-католикам, які не перейшли в православ'я, вдалося протриматися 40 чи більше років? Чи можемо порахувати, скільки було підпільних священників, нелегітимних з точки зору Союзу?
– Якщо говорити про період від смерті Сталіна 1953 року, а точніше, з 1956-го, коли почали повертатися з ув'язнення, і десь до кінця 1980-х років, то число підпільних священників коливалося приблизно до 300. 250 було заарештовано, ув'язнено і опинилися на засланні. Я кажу приблизні цифри. Плюс ті, які залишалися, що уникнули арештів. Оце вам і буде число священників, які були в підпіллі. Підпільна Церква не була масовою, вона важлива не через чисельність.
– А традиції?
– Тут феномен – що є альтернатива, що є люди, які не зламалися. Насамперед митрополит Йосиф Сліпий. Людина була тричі суджена, він жодного разу не відмовився від своїх переконань. Кожного разу, коли була слабинка, він не переставав нагадувати і писати скарги, клопотання про несправедливість вироку над ним і цілою Церквою.
Коли йому запропонували, короткий час Берія хотів використати його для налагодження контактів з Ватиканом, приїхали до нього в табір, сказали йому вдягатися і поїхати в Москву. Перше його питання – чи моє звільнення означає те, що радянська влада звільнила і мою церкву, і що вона визнає мене легітимним митрополитом? На це питання його не відповіли прямо, сказали, що поговоримо в Москві. Потім довідався, що насправді про це не йшлося.
Була ідея його використати, йому дозволили працювати в бібліотеці, написати книжку, серію томів “Історію церкви”. За кілька місяців він зібрав велику кількість інформації, на засланні він писав томи, за які потім його засудили на черговий термін ув'язнення. Постать Йосифа Сліпого – однозначно людина стояла на позиції, що відбулася несправедливість, що він буде терпіти до кінця.
Зрештою, це передбачав митрополит Шептицький, коли в 1939 році він пропонував його. Коли радянські війська прийшли, він пише листа до Папи, що в ситуації, в якій ми перебуваємо, ми розуміємо, що ворог рано чи пізно знищить нашу Церкву. Ви можете сказати: от як так, митрополит каже, що ворог знищить нашу Церкву, де його віра? Його віра є, він каже – в таких обставинах тим більше важливо, щоб цю Церкву очолювала людина, яка не зламається. Я пропоную Сліпого, бо це той чоловік. І він не зламався.
Церква була знищена офіційно, ліквідована. Але вона виявилася незнищенною в богословському розумінні, як спільнота, як ідея, як феномен. Вона жила так довго, поки вона жила в серцях людей. Канонічна територія, на яку жоден патріарх не має юрисдикції, – серце людини. Якщо людина має цей стержень, то його не забереш жодними репресіями. Це не кожному вдається – вимагати мучеництва від всіх неможливо. Важливо, що знайшлися люди, які в різний спосіб не зламалися. Хтось такою позицією, як Йосиф Сліпий, а хтось в інший спосіб – перейшов на роботу бухгалтера чи бібліотекаря, а таємно відправляв богослужіння чи служив підпільно, як пізніше деякі єпископи. Наприклад, єпископ Василик – людина, яку можна назвати революціонером в рясі.
Повертаючись до вашого питання, підпілля не було чисельним, але воно черпало сили у твердій вірі, просто християнській вірі – бо це єдине, чого в тебе не можуть забрати. І вірність – вірність певним принципам. Для них єдність з Римом, для них вірність своїй Церкві, своєму єпископу – це було справді важливо, і вони це берегли.
– Тому наприкінці 1980-х років ми бачимо ці процеси відновлення знизу.
– Вони йшли знизу, тому що ініціатива виходила – були скарги, були намагання зареєструвати громади ще з 80-х років.
– Це віряни?
– Так, це переважно віряни. Але у 1987 році, ще за Радянського Союзу, той же Василик з групою мирян і священників публічно заявляє, що вони не хочуть бути в підпіллі, що вони виходять з підпілля. І пишуть листа до Папи, до Горбачова з проханням відновити Церкву, легалізувати її і так далі. І цей спонтанний рух пізніше був підсилений під час тисячоліття хрещення. А далі почався розвал Союзу, 1989 рік, демонстрації і фактичний вихід з підпілля.
– Фактично з 1990-х років ми бачимо рух Української греко-католицької церкви поза межі Галичини за Збруч і перенесення патріаршого осідку зі Львова до Києва. Це намагання Греко-католицької церкви стати всеукраїнською?
– Дуже добре питання, бо це не є про намагання чи не намагання. Перед тим як ми будемо говорити про український контекст, мусимо зрозуміти, що для Греко-католицької церкви, крім того, що відбувалось тут, на цих теренах, дуже серйозним фактором є те, що мільйони її вірних опинилися за межами Радянського Союзу і взагалі за межами Європи – за океаном, в Америці, Канаді. Не забуваймо про феномен діаспорної Церкви, яка насправді, особливо після Другої світової війни, прийняла покоління дуже активних, мислячих людей, які думали категоріями глобального характеру, які брали участь в процесах, що відбувалися в цілому католицькому світі, зокрема у Другому Ватиканському соборі.
Там відбувалися серйозні речі з осмислення цілої християнської традиції, там відбувався діалог з православними, які теж опинилися спочатку в таборах переміщених осіб, де вони зустрілися одні з одними. Потім вони почали творити спільні інституції і так далі. Тисячоліття знаменувалося прямими контактами між проводом Греко-католицької церкви і православними українськими Церквами.
Ідея української традиції (або назвімо її – київського християнства) до значної міри розвивалася там і в різний спосіб потрапляла сюди – через “вражі голоси”, якісь інші способи.
І тому коли відбулося відродження Церкви тут, в Україні, зрозуміло, що воно, з одного боку, сильно регіонально позначено, з іншого боку, відразу мало вимір назовні. Тобто як до діаспори, так і на рівні ідеї бажання повернутися до кореня, шукати порозуміння в Україні.
– Наскільки Греко-католицька церква рухається чи може рухатися в наднаціональному компоненті? Вона може ставати не лише українською, а Греко-католицькою церквою? Я наведу приклад, 25 листопада минулого року створена була Ольштинсько-Гданська єпархія Греко-католицької церкви. В храмах Лондона чи Парижу, збудованих коштом українців греко-католиків, богослужіння часом ведуть іноземною мовою. От наскільки Греко-католицька церква рухається у глобальніший контекст і чи не є в тому проблема, що вона не позбудеться українського, а принаймні українське стане у ній поруч з іншим?
– Для кожної Церкви найважливіше питання – що означає бути Церквою в сучасних обставинах. Яка її роль, що люди очікують від Церкви, що вони шукають, які відповіді вона може дати. Це є щось, що сягає не лише понад державні кордони, а взагалі що є важливим. Ми бачимо, яка серйозна криза є в Церквах, які занадто тісно пов'язані з державною владою.
Це означає, що для Церкви насамперед є серйозне питання, як залишатися Церквою. Як залишатися земною боголюдською інституцією, як зберегти елемент віри як важливий. Всі інші речі Церква мусить враховувати, тому що вона є в певному середовищі. І хоча віра є єдиною, універсальною, а в Католицькій церкві структурно організованою, тим не менше, ми розуміємо, що насправді носіями віри є живі люди, що мають інші речі, які їх об’єднують, – мову, традицію, культуру.
Тому мудра Церква має це використовувати. Вона повинна наповнювати цим новим змістом, виміром, не заперечувати, наївно боротися. Навпаки, їх треба використовувати, але розуміти, що це не найголовніше, це стоїть на другому плані після питання віри.
І тут я переходжу до другого моменту – про глобальність Греко-католицької церкви. Вона справді є глобальною Церквою, і Блаженніший Святослав про це говорить. Насамперед через факт її поширення. І ви говорили, що десь там відправляють іноземною мовою, – ні, не іноземною мовою, богослужіння в Канаді й Америці відправляють рідною мовою людей, що належать до цієї Церкви. Більше того, ми маємо в Канаді одну парафію, до якої належать люди китайського походження, бо там був харизматичний священник, для якого Римо-католицька церква була доволі нудною і монолітною, і їм сподобалося. Мовляв, ми, китайці, любимо квіточки – у вас також барвіночок. Це нам ближче, ніж якийсь такий сертифікований варіант християнства. Ми маємо цілу громаду китайців, людей китайського походження, які говорять китайською мовою і є греко-католиками – українськами греко-католиками, належать до Української греко-католицької церкви, хоча не є українцями.
Я знаю багатьох греко-католицьких священників, що є не українського походження, але належать до Греко-католицької церкви. У Відні австрієць угорського походження, в Зальцбургу американець ірландського походження, який ходить у вишиванці і називає себе Іваном, а не Джоном.
Тут важливо. У Греко-католицької церкви є одна дуже цікава риса, котра відкриває серця людей до неї, – вона чуйна до елементів культури, пошани до індивідуальности І люди, які цього шукають, горнуться до цієї Церкви.
Ми розуміємо, що корені цієї Церкви є в Києві, основна культура цієї Церкви, і де вона найдовше проіснувала безперервно – це Галичина і Закарпаття. Це обставини, яких ми не змінимо. Ми маємо навчитися використовувати свої сильні сторони в різних обставинах. І відкриватися до інших. Що більше ти відкриваєшся до інших, то більше ти утверджуєшся в тому, ким ти є. Якщо так, тоді ми будемо бачити більше спільного, що поєднує нас, ніж того відмінного, що інколи дуже вміло інструменталізують і маніпулюють.
– Пане Олеже, дуже дякую за розмову.
