Спільнота “Оселя”: місце, де відчай перетворюється у надію і в праці відновлюють гідність

У розмові з РІСУ Наталя розповіла про свій шлях до розуміння інших, про повагу до кожного і його гідності та про те, чому сторонитися й зневажати бездомних — не ок.

“Привіт, йдемо. Почнемо звідси, зараз усе покажу” —

коротке вітання-знайомство і Наталя, не даючи нічого сказати про очікуваний формат зустрічі і що би я хотіла розпитати, зразу в доброму темпі веде локаціями спільноти “Емаус-Оселя”. Залишається наздоганяти, спостерігати і слухати, бо за роки, що я тут не була, дуже багато всього змінилося — нові люди, нові приміщення, нові справи, якими тепер займаються колишні бездомні.

Перше, що спадає на гадку при слові “Оселя”, це дім, де живуть колишні бездомні. Але є ще оселянська меблева майстерня, є кількадесят контейнерів для збору вживаних речей, сортувальня, де ці речі сортують, соціальна крамниця, є також санітарно-гігієнічний пункт, де бездомні й малозабезпечені люди та, зрештою усі, хто цього потребують, можуть вмитися, постригтися, поїсти і відпочити. Усе це — також “Оселя”.

Через кілька годин, під час розмови за кавою, зрозумію, що Наталя випередила усі мої запитання і взяла ініціативу у свої руки, бо у Львові досі є люди, які скептично ставляться до спільноти і не розуміють трагедії бездомних людей, мовляв, усі вони пияки і самі винні. Але це не так. “Кожна бездомна людина стала такою через різні, часто трагічні, причини” — Наталя дуже часто повторює цю фразу, розповідаючи історії мешканців “Оселі”.

Шанс для тридцяти

Починаємо з коридора, в якому щопонеділка проводять збори мешканців. Перше, що відмічаю про себе, як тут чисто, на підвіконниках квіти, пилюки немає, свіже повітря, хоч у будинку живе 30 осіб. Натомість Наталя перепрошує за безлад, бо в “Оселі” якраз ремонт.

А ще тут немає специфічного запаху, який буває в приміщеннях, де одночасно перебуває багато людей, або запаху засобів дезінфекції чи кухні. “Стараємося тримати таку домашню атмосферу, бо це — дім. Не притулок, не реабілітаційний центр, це є дім. Це дім людей, які потрапили в складні життєві обставини. Вони тут разом живуть, працюють, заробляють на своє утримання і допомогу тим, хто ще на вулиці”.

— Як зараз живе “Оселя” — скільки тут мешканців, хто вони, які мають плани?

— Ми ведемо відлік діяльності “Оселі” від моменту, коли там заселився перший мешканець. Це було 12 червня 2003 року. Це день народження спільноти. Ми його дуже гарно святкуємо кожного року. Приходять всі колишні мешканці, волонтери.

Сьогодні у спільноті проживає 30 мешканців. Хоча є багато бажаючих, хто ще би хотів приєднатися до нашої спільноти, але, на жаль, наш будинок як рукавичка з казки, де дуже тісно, але дуже весело і по-родинному. За 20 років розвинулося соціальне підприємство “Оселі”, тому що “Оселя” живе за такими цінностями, що треба заробляти на своє утримання, ми не стоїмо з простягнутою рукою, ми намагаємося заробити чесною працею. Вже всім відомо, що ми збираємо речі від населення Львова у контейнери, приводимо їх до порядку, сортуємо, найбіднішим віддаємо безкоштовно, іншим — за благодійну пожертву для того, щоб потім перетворити її у їжу для безпритульних людей. Все, що потрапляє в контейнери і непридатне для повторного використання, ми здаємо на переробку. Це поліетилен, бавовна, макулатура, метал, скло, пір’я. Ми розбираємо речі, сортуємо, здаємо і за це отримуємо гроші. Щодня ми збираємо три тонни різних речей.

У нас є меблева майстерня, де ми реставруємо старі меблі. Ми власне є прикладом справжнього соціального підприємства, яке всі свої доходи витрачає на допомогу бідним людям.

Оселяни як мурашки — зранку всі після сніданку роз’їжджаються по різних наших локаціях, по роботах — хтось їде до Львова збирати речі з контейнерів, хтось їде на сортувальню сортувати ці речі, хтось працює в меблевій майстерні, хтось у благодійних крамницях, а частина мешканців працює в центрі підтримки, де надають послуги бездомним людям. А є ті, хто залишився на господарстві, на кухні, готують обід і чекають всіх після роботи додому.

Все, що ми заробляємо, ми витрачаємо на спільноту, на розвиток організації і на солідарність з бідними людьми. Акції солідарності — це роздача їжі біля Порохової вежі у центрі Львова. Жодного четверга за 20 років ми не пропустили. Були моменти, коли ламалася машина, була негода, була пандемія, де все було зачинено, всі були перелякані і ми в тому числі, була війна, бомбардування і т. д., але кожен четвер о 14 годині оселяни стояли біля Порохової вежі з теплою стравою. Ми зуміли зберегти ті традиції, які були виплекані Олесею, і разом з тим ми модернізували організацію. Тому що все розвивається і ми не зупинилися на досягнутому, ми розвиваємо нові напрямки роботи “Оселі” і надаємо допомогу бідним людям на якісно кращому рівні.

Впродовж 2022 року в наш соціальний гуртожиток переселилося декілька людей, вони почали новий етап в житті, вони знайшли роботу і намагаються давати собі раду поза “Оселею”. Ми за них дуже раді, підтримуємо з ними стосунки.

— Можливо є хтось новенький чи навпаки — хтось розправив крила, покинув спільноту і живе самостійним життям?

— В нас зараз на випробувальному терміні є одна людина. Щоб попасти в “Оселю”, треба прийти на збори спільноти, які відбуваються по понеділках. В загальному коридорі збираються всі. Будь-хто охочий може прийти і сказати: “Я хочу до вас приєднатися, я хочу бути з вами”. Але ми зразу не приймаємо людину, ми приймаємо її на випробувальний період — на місяць. Впродовж місяця людина приходить до нас тільки вдень — разом з нами працює, має харчування, одяг і паралельно ми проводимо обстеження її здоров’я, чи немає фатальних патологій, чи вона може жити в колективі, приглядаємося до людини, а людина приглядається до нас. А через місяць знову збори спільноти і проводиться голосування всіх мешканців та працівників і ми приймаємо або не приймаємо людину у спільноту. Якщо більшість проголосували “за”, тоді людина поселяється в будинку спільноти. Це відкрите голосування, кожен може висловити свою думку, поставити питання. Люди, які пережили бездомність, дуже добре розуміють людину, яка до нас приходить, вони її не осуджують, не ставлять каверзних питань. Вони питають прямо, просто, без загортань в папірчики. “А що, в тебе проблеми з алкоголем? Кажи, ми тут всі такі. Ми тобі допоможемо”. Мені дуже подобається отака простота, відкритість.

У бездомної людини завжди в запасі є декілька історій свого життя. Одна історія для того, щоб їй дали якусь пожертву, друга історія ще для чогось, для поліції. Але дуже часто людина починає вірити в ті історії, коли так часто їх розповідає. Тому спочатку на стіл витягують історії для публіки. А згодом, коли людина трошки поживе в спільноті, побачить, що їй тут нічого не загрожує, вона розкривається, стає такою, якою вона є, знімає всі маски.

Впродовж війни ми поселили 10 людей. До нас прийшли багато ВПО (внутрішньо переміщених осіб). В перші хвилі їх поселяли в театрах, школах, спортзалах, але люди не мали де митися, прати одяг, тож робити це приходили до нас. А коли ці люди із Запоріжжя, Дніпра, Донецької області виселилися з місць тимчасового прихистку, ті з них, котрі не могли собі дати раду, опинилися на вулиці. А це важко дати собі раду в чужому місті, знайти роботу. До нас приходили багато таких людей. Одна жінка — дизайнер шкіри і хутра — переїхала сюди (зі сходу), вона втратила всі контакти свого середовища, тепер живе у Винниках на закинутій дачі, приходила до нас їсти, прати одяг. Видно було, що вона була в стресі, в такому важкому стані.

Ми фактично взяли на себе цю найважчу категорію ВПО — це бездомні люди, які там собі важко давали раду, а тут тим більше.

Щоб у нас могли оселитися 10 людей, раніше 10 звільнили місця. З “Оселі” 8 хлопців пішли воювати добровольцями в першій хвилі. А зараз ще один — Василь — пішов.

Ми з усіма підтримуємо контакт, допомагаємо їм, чим можемо. І нам дуже приємно, що вони дзвонять. У нас Віталік був у спільноті, він постійно дзвонить, передає привіт і дякує. Я кажу: “Віталік, та не дякуй стільки, це ми тобі дякуємо, що ти нас захищаєш, що ти пішов на війну, що ти там мерзнеш”, він там в найважчих місцях. А він каже: “Я аж тут зрозумів, скільки в “Оселі” мене навчили, скільки мені дали, як спільнота мене навчила працювати в колективі, в групі. Тут є багато інтелігентів, які не вміють працювати в колективі. А я вмію. Я вмію не задавати зайвих питань, мені сказали робити то, значить я це роблю, вмію довіряти тим, хто бере на себе більшу відповідальність. Я цього навчився в спільноті і я дуже вдячний, я адаптувався до екстремальних умов війни, бо я маю певні навички виживання і праці в колективі”.

— Чому людина не може бути одна?

— Ще Арістотель казав, що людина — це тварина соціальна. Це така природа людини. З однієї сторони людина — тварина, а з другої — образ Божий. Тому вона з однієї сторони потребує іншої людини, але теж потребує якогось власного простору, конструктивної самотності. Перегин в одну чи іншу сторону завжди фатальний для людини і її природи.

В “Оселі”, окрім мешканців, є ще волонтери і працівники. Ідея спільноти така, що вони працюють не для мешканців, а з мешканцями. Тут кажуть: “Ми не знаємо, як тобі жити, що робити з твоїм життям ми не знаємо, але ми можемо бути з тобою. Ти будеш вирішувати свої проблеми, але я з тобою. Не переживай”. І це дає людині мотивацію, силу повірити, що він зможе.

Роботу з кожним новим мешканцем психолог Світлана починає зі складення карти особистісного зросту, де людина сама вписує, що вона планує — відновити документи, полікувати хронічні хвороби, ще щось найнеобхідніше. А згодом цю карту переглядають і вписуються туди глибші цілі — наприклад, відновити стосунки з жінкою, з дітьми, з родиною, здобути якісь нові професійні навички. Це вже залежить від самої людини, її віку, бажань. А соціальний працівник і психолог потихеньку підштовхують до реалізації цих планів.

Хоч у кожного свій план, але обов’язки в усіх однакові. Кожен виконує ту роботу, яка під силу. Але чергування на кухні відбувають усі. Сьогодні тут Олексій. Він схилився над величезним, мабуть на 40 літрів, баняком і щось зосереджено готує. Через кілька годин в цій крихітній кухні, що розрахована на 7 осіб (стільки людей тут жили на початках), щільно посідають за два невеликі столи 30 тутешніх мешканців.

Минаємо стелаж із тарілками й одразу за рогом в коридорі мало не збиваємо з ніг чоловіка, чий вік визначити дуже важко, але з очей сипляться іскорки радості. “Володимир, знайомтеся” — Наталя представляє одного з мешканців спільноти. Чоловік з ентузіазмом подає руку, видно, що йому дуже подобається цей процес — вітання. Володимир важливий, з ним вітаються, його представляють і йому представляють когось.

Згодом в коридорах “Оселі” зустрічаємо інших людей, зайнятих своїми щоденними справами. Побачивши гостей вони широко усміхаються — не на 32, а хто скільки має. Схоже, їм дуже приємно, що ніхто не шарахається від них, як це, ймовірно, було колись, на вулиці, і подає руку у відповідь.

Краса, що рятує бездомних

— Всі мешканці, яких ми зустріли в “Оселі”, доглянуті, усміхнені, чистенькі. Вони не відповідають стереотипному образу бездомних, до якого ми звикли. Як так сталося?

— Люди, які живуть в спільноті, вони вже не є бездомними людьми. Вони вже мають дім. Це “Оселя”. І в цьому домі ми стараємося створити таку обстановку, щоб людина хотіла бачити красу, щоб вона могла її бачити, якусь естетику. В нас для цього є можливість — люди віддають нам свої речі.

— Чому для людей, зокрема оселян, важлива краса? Ми бачимо, що вони гарно зачесані, одяг носять не абиякий, а компонують, щоб речі до себе пасували, щоб було естетично.

— Це природа людини.

Бездомна людина брудна, неохайна, негарно вдягнута не тому, що вона не відчуває краси. А тому що вона попала в певні життєві обставини.

Ми в житті все обираємо. Обираємо чоловіка чи дружину, обираємо фах, друзів, навіть країну, в якій ми проживаємо. Але ми не обираємо того середовища, в якому ми приходимо на світ. І дуже часто це середовище визначає все наше життя. Когось чекали, любили, ще він не народився, а вже йому готували кімнатку з ведмедиками. Потім водили по різних галереях, залучали до світу культури, природи. А комусь цього не дано було. Але це не означає, що він не має в собі потенціалу, просто він ще не розкрився.

Про це завжди говорила Олеся і пояснювала мені: “Ти розумієш, що ми не заслужили того, що ми мали в дитинстві. Ти то усвідомлюєш? Ми цього не заслужили нічим. Ми просто попали в таку сім’ю, де нас терпеливо водили, показували. Наш дідусь водив нас в ліс і вчив яка пташка як співає. Він показував нам, як квіточка пробивається. Він навчив нас звертати увагу і це таке багатство насправді. Це те, що найважливіше можна передати дітям. А хтось цього не отримав. Він винен в цьому? Ні, він в цьому не винен. То чи не варто поділитися тим, що ми отримали просто так, не заслужено?” І вона щедро ділилася, щедро роздавала свої таланти.

Людина, яка приходить в “Оселю”, має дах над головою, потрошечки розслабляється, виходить зі стану стресу і потрохи її тяга до прекрасного починає проявлятися.

В приміщенні, де відбуваються збори спільноти, поміж лавок і вазонів на стіні висить величезна рамка з трохи побляклими фотографіями. Це — стенд пам’яті Олесі Саноцької, засновниці “Оселі”. Коли вона померла, одна з волонтерок організації зробила колаж її фотографій з різними людьми. “Олеся була дуже відкритою людиною, готовою до спілкування, вона вміла спілкуватися з дуже різними людьми — як з мером, так і з бездомною людиною, з іноземцями, не знаючи англійської мови, але її всі розуміли. Вона була надзвичайно харизматична. Нам її дуже бракує. Але ми продовжуємо працювати в тому стилі, в якому започаткувала цю роботу Олеся” — розповідає про сестру Наталя.

Спершу Олеся працювала в центрі “Дорога”, проводила там арт-терапію, щоправда, тоді цей термін ще не вживали. Вона малювала разом із узалежненими людьми і бачила, як вони розслабляються, в них стають дитячі обличчя. Тоді Олеся зрозуміла, що вони вживають алкоголь через те, що не мають нормального середовища, щоб мріяти, планувати, рухатися вперед. “Причин залежностей є багато — неблагополучні сім’ї, діти з інтернатів, які ніколи не мали батьків і т. д.” В Олесі була ідея-fix: створити середовище, де би такі люди почувалися у безпеці, прийнятими, важливими, щасливими. Але тоді, на початку 2000-них, це був шалений задум: грошей на нього Олеся, художниця за фахом, яка працювала одночасно на двох роботах, не мала. Тому для неї дуже важливо було десь роздобути кошти.

Саме тоді Міжнародний рух “Емаус” (спільнота бездомних людей, які разом живуть, працюють, заробляють на власне утримання, збираючи і продаючи непотрібні іншим людям речі) планувала розширення на схід. Вони хотіли відкрити спільноту в Росії, але побачили, що росіяни їхні цінності не поділяють. І знайомий Олесі, Збіґнєв Дронжковські, відповідальний за спільноту “Емаус” в Любліні, розповів про задум Олесі. Їй повірили та дали 10 тисяч євро. За них Олеся купила і відновила невелику хатинку у рідних Винниках. Сума була невелика, то й хатка така ж — дві кімнатки, пічка на дровах. Дуже символічно, що за совітів у цьому помешканні був підпільний монастир, тут мешкали 4 черниці, а священник, котрий приходив тут правити, під час облав утікав через вікно в поле за домом. Сьогодні це поле вже всіяне іншими будинками, але навколо монастирської хатки залишилася велика територія. За 20 років вона переросла у два великі корпуси. Вдень Олеся працювала в спільноті, а по вечорах писала проекти на фінансування. Однак, і цих грошей було мало, вистачало тільки на матеріали, тому будували все самі мешканці.

— Щоб працювати з бездомними, служити їм — що потрібно? Це ж не кожен може. Чи були випадки, коли працівники йшли з “Оселі”, бо зрозуміли, що це не їхнє?

— Ми це особливо пережили, коли померла Олеся. Тоді настала серйозна криза, бо в “Оселі” все трималося на Олесі, вона була таким харизматичним лідером. Оцей творець, ідейний натхненник завжди багато покриває собою. Коли Олеся захворіла і дуже швидко померла, настала така криза. Ми почали реформування відповідальностей працівників. Пробували знайти людину, хто би її замінив. Але ми розуміли, що її замінити ніхто не може. Тоді ми спробували іншу модель — почали перерозподіляти обов’язки Олесі. Кожен щось пробував взяти на себе. Це був болісний і важкий процес.

Були працівники, які за сімейними обставинами були змушені поїхати зі Львова, були працівники, які були настільки прив’язані до Олесі, що вони не бачили в “Оселі” своє майбутнє без Олесі.

Ми почали відкривати вакансії, запрошувати людей на роботу. Були люди, які були дуже добрими спеціалістами в психології, в соціальній роботі — вони приходили, їм все дуже подобалося, були захоплені (бо “Оселею” всі завжди захоплені, коли людина приходить в “Оселю”: “Вау, у вас так класно, така ідея!”), але потім вони себе не бачили тут. Хтось говорив, що це загрожує особистим кордонам, хтось казав, що йому важко їздити на роботу до Винник — були різні нібито причини. Але зараз підібрався такий колектив — це і ті давні працівники, які з Олесею починали, і зовсім нові є — вони працюють як така гарна злагоджена команда.

Любов сестри, що змінила пріоритети

— Ви дуже елегантна жінка. Мені трохи дисонує ваш образ з умовами, в яких ви працюєте і роботою, яку виконуєте. Як вам вдається вберегти свої кордони і своє “я”, водночас так добре виконуючи свої обов’язки?

— Я пройшла певну еволюцію. Формально, по документах, я є співзасновником “Оселі”. В 2001 році, коли Олеся на кухні сиділа і мріяла про свою “Оселю”, одного разу вона мене покликала і каже: “Мені треба третього”. Щоб заснувати благодійну громадську організацію, потрібно три засновники. А було тільки двоє — вона і Роман Прочко. Я кажу: “Олесю, де мені…” — “Розумієш, мені треба хтось, кому я довіряю”. Кажу: “Добре, як тобі треба”. Хоча моє життя зовсім іншою річкою текло, в мене було двоє дітей, сім’я, університет, я писала якісь наукові роботи. Але я Олесю дуже любила, ми були близькі, кожного дня вона мені розказувала про якогось мешканця, проблеми. Я була в раді організації. Коли треба було щось допомогти, я завжди приходила, хоча я не була працівником “Оселі”.

Все змінилося, коли Олеся захворіла. Я багато в чому її не розуміла ще до її хвороби. Але, коли вона захворіла, вона мене постійно просила: “Піди в “Оселю”, подивися, що там робиться. Піди на збори”. Я робила це заради Олесі, щоб вона була спокійна.

Вона лікувалася в Польщі, я їздила Люблін — Львів, ще мала свою роботу. Я не встигала цього всього. Але що надихає? — надихає любов. І коли Олесі не стало, мені важливо було, щоб ця організація була, бо я знаю, яким коштом вона будувалася, скільки сили було вкладено. Коли я почала приїжджати і я бачила розгубленість в очах тутешніх людей і розуміла, що вони навіть не усвідомлюють, що з ними далі буде. Це їхній дім. Мирон, Володя, котрі тут прожили 15 років — куди вони підуть? Любов до Олесі переросла в відповідальність за цих людей, а потім, згодом, у своєрідну любов до цих людей. Таким чином я втягнулася.

Ми всі дуже пережили смерть Олесі, Олеся дуже дорогою ціною будувала “Оселю”, вона всю себе в цю “Оселю” вкладала. В неї не було кордонів, вона вся завжди була в “Оселі”. Але так завжди є, треба заплатити ціну. Щоб щось було, треба на жертовник покласти все. І Олеся поклала. І власне через це ця “Оселя” народилася.

Я розривалася, але я завжди пам’ятала, що я — не Олеся. Я це розуміла і для мене це було дуже важко, тому що всі очікували від мене того, що від Олесі. Навіть зараз мене дратує, коли журналісти пишуть, що після смерті засновниці “Оселі” Олесі Саноцької її справу продовжила її сестра. Мене це нервує страшно, тому що це спрощення. Я просто одна з команди “Оселі”.

Продовжив справу Олесі — так може сказати кожен в “Оселі”. В нас є Світлана Гринчишин, яка працює в “Оселі” психологом багато років, вона може сказати: “Я продовжила справу Олесі”. Так може сказати Володя, з яким ви познайомилися біля кухні. Він багато років в “Оселі”, знає наші цінності, він тим живе, його то болить, він за справедливість. Він може не має таких компетенцій, як я, — написати текст чи проект, презентувати щось, але він теж продовжив справу Олесі. Тобто ми всі продовжили цю справу. Кожен взяв на себе певні відповідальності і, можливо, я взяла на себе більше їх.

Так склалося, що я дуже добре розумію ідею “Оселі”, маю певні вміння, компетенції, тому я потрошки, потрошки ввійшла в “Оселю” і так з часом почала розуміти, що це — моє. Університет відійшов на інший план.

Все те, що я в книжках колись читала, я побачила як воно реально працює в житті. Тут, в “Оселі” я побачила як проявляється природа людини, яка вона неоднозначна, тут я навчилася не дивитися на людей через призму оцінок, зняла з себе мантію, яку ми всі носимо “ой, той такий, а той такий”. Я навчилася не осуджувати людей, я навчилася сприймати людей такими, якими вони є. Це — мій інший університет. Тому з часом я побачила, що моя робота в університетах для мене особисто втратила сенс. І ще й воно мене обтяжувало.

А щодо питання про кордони, я їх дуже бережу, дуже пильную. В мене є різні сфери мого життя і кожна з цих сфер для мене важлива і цікава.

Спільнота, праця, солідарність

— Ви часто повторюєте, що оселяни мають цінності, яких безапеляційно дотримуються в “Оселі” і виносять їх зі собою, коли покидають “Оселю”. Які це цінності?

— Перша цінність — це сама спільнота. Це настільки цікавий цілий організм, який починає жити своїм життям. В цей організм кожен вносить щось своє, неповторне. Цей організм динамічний, але водночас стабільний, бо тримається на певних цінностях. І це дуже цікаво. І це є велика цінність.

Все виглядає ніби гарно, але воно йде не гладко. Іноді в звичайній сім’ї виникають суперечки, а уявіть собі, як це в такій великій сім’ї, де є 30 людей. В кожного є свої проблеми, свій бекґраунд, попередній досвід. Але в спільноті людина займає своє певне місце і вона отримує те, що для неї найважливіше — прийняття. Її приймають такою, якою вона є. В нас є чіткі правила. В нас не можна вживати алкоголь, в нас не можна проявляти агресію, брати чужі речі без дозволу. Є дрібніші правила — дотримуватися чистоти, поважати інших людей. Але ці правила для нас є святими. І ці правила фактично регулюють стосунки в спільноті.

Інша наша цінність — це праця. Кожна людина працює і своєю працею вносить свою природу, свій талант в нашу спільноту.

Ну, і солідарність з бідними людьми. Ми не забуваємо про тих, хто ще на вулиці, про тих, хто ще в потребі.

Це і є основні наші цінності — повага до людини, в якому би вона стані не була, з розумінням і без оцінок, чому вона там опинилася — нас не цікавить минуле людини, нас цікавить майбутнє. Якщо людина хоче будувати його, має бажання рухатися десь до якихось своїх мрій, то ми завжди готові з такою людиною працювати, розділити життя.

— Серед цінностей “Оселі” ви називаєте гідність. Що це таке — гідність?

— Гідність коріниться в природі людини. Християни вважають, що в людині є Образ Божий, що гідність — це те, що ми отримуємо від Бога.

Людина має вроджену гідність. Але буває багато життєвих моментів, коли людина перестає цю гідність бачити або хтось інший починає її принижувати, а потім людина сама перестає вірити, що вона є гідна.

— Не тільки зусилля, навчання, розвиток, а й праця, якою ми заробляємо, дає гідність? Чому важливо працювати?

— Праця і емпатія до інших людей. Це власне і є “Оселя” — спільнота, праця і солідарність — основні три стовпи, на яких тримається наша організація. Ми не просто працюємо, а ми ділимося тим, що ми заробили, з тими, хто ще на вулиці. Оця солідарність з бідними людьми — це теж те, що повертає людині гідність.

Десятки людей повернули собі гідність через працю у цих стінах — Наталя веде до будівлі в кінці подвір’я. Між будинками — звалище старих крісел, шаф, столів та інших меблів. Дещо оселяни зібрали самі, інше — для реставрації в меблеву майстерню привезли мешканці Львова, працівники підприємств і піцерій.

Тут, відновлюючи старі меблі, людина отримує відчуття, що все в житті можна поправити, перетягнути, пофарбувати, підмайструвати — все можна змінити, в тому числі і життя.

“Дай, Боже, щастя! — Дякую! — Це — Тарас, відповідальний за майстерню. Інна теж тут працює. Там (вказує на сусідню кімнату) працюють Володя і Богдан”.

Тарас — колишній мешканець “Оселі”, в спільноті навчився перетягувати старі меблі. З-під його рук в новій оббивці радянські дивани і фотелі виходять знову модними.

“Пане Мирцю! Прошу знайомитися, це — Мирон. — Мирон (широко усміхається і гонорово подає руку). — Мирон вже багато років в спільноті. Він в нас ядро. — Вже 19 років цього року буде”.

Володю, котрий в “Оселі” вже 10 років, жартома називають майстром-ламайстром, він розбирає меблі перед реставрацією. А дуже терпеливий Богдан шліфує і відчищає з креденсів та столів наліт років.

Усі ці чоловіки і жінки тепер важливі, з ними рахуються, їм довіряють важливу справу. А що це для них має значення, видно по рівних, попри важку фізичну працю, спинах, впевнених рухах і поглядах прямо в очі.

Зміст в житті

— Мій університетський викладач часто нам повторював, що немає в світі нічого більш суб’єктивного, ніж поняття норми. Як ви пояснюєте бездомним, чому треба вмиватися, дбати про своє тіло, працювати — робити усе те, що вважається нормальним?

— Ми маємо свої правила. Людина має мати певну систему координат. Якщо твариною керує інстинкт, то людина — це така тварина соціальна, в якій інстинкти діють досить слабо. Тож на що їй в житті опертися? Вона обов’язково мусить виробити певну систему координат.

Зараз в суспільстві є проблема. Колись цю систему координат задавала етнічна група. Були певні правила і норми. Потім цю відповідальність на себе в суспільстві брала релігія, бо вона мала дуже великий вплив. А зараз ми бачимо, що релігія тратить такий вплив на суспільство. Трохи бере на себе освіта, але дуже часто ми чуємо: “це суб’єктивно, а хто то так сказав?” — це не підкріплено ні авторитетом Бога, ні авторитетом роду.

Людина фактично закинута в море життя без систем координат. Тому ці системи координат потрібно створювати. Кожна спільнота її для себе створює. Кожна сім’я має свою систему координат. І так само наша спільнота має систему координат — це є певні цінності і правила. Цінності — це щось базове, святе, закладене як фундамент нашої спільноти, а правила — це є вироблені на основі цінностей моделі поведінки, які ми прийняли — не просто взяли собі з неба, а виробили в процесі історії, розвитку організації.

— Що для бездомних людей є цінністю?

— Це дуже індивідуально, бо в кожного своя життєва ситуація. Бездомність — це не є безлика проблема. В бездомності є обличчя і ці обличчя є різні. Ця бездомна людина має таке обличчя і таку життєву історію, та — таке, а тамта — ось таке. Але абсолютно всі люди — і ви, і я, якщо б опинилися без даху над головою, без води, без мила, без їжі зимою холодною на вулиці, в нас би була одна базова цінність — вижити, оті базові потреби задовільнити, тому що ми є в тілі, а наше тіло потребує задоволення базових потреб.

Людина, яка опиняється з тих чи інших причин на вулиці, в такій життєвій ситуації, в неї є одна цінність — це вижити. Тому мене дивує і насторожує, коли є такі релігійні громади, які годують бездомних тоді, коли вони помоляться “Давайте спочатку помолимося, а тоді будемо їсти”. І мені дуже подобається ідея Абе П’єра, засновника Міжнародного руху Емаус, до якого ми належимо. Він казав: “Людина має душу, але перед тим, як їй проповідувати про цю душу, подивіться, чи має вона хоч сорочку на собі і дах над головою. А вже тоді можна говорити про те, що всередині.”

Мені здається, що якби всіх людей умовно роздягнути — і єпископів, і президентів, професорів, бездомних людей, простих робітників — і поставити в ряд, дати їм однакові умови, то оці базові потреби для них би були на першому місці.

Найновіша локація “Оселі” — санітарно-гігієнічний центр підтримки людей, які втратили дім. Старе занедбане приміщення, яке на потреби бездомних виділило місто, було більше схоже на коровники, ніж на будинок, де можуть перебувати люди. Під керівництвом Наталі і з допомогою благодійників його менше ніж за півроку з серпня 2022 по січень 2023 перебудували на двоповерховий великий корпус з усіма вигодами. Наталя дуже боялася холодної воєнної зими, без світла і тепла, про яку застерігали влітку, боялася, що бездомні просто замерзнуть на вулицях, тому відклала інші справи і писала в усі установи, шукала грантодавців, щоб якомога швидше запустити центр.

Тут можна помитися, підстригтися, випрати одяг, поїсти і відпочити, бо хіба на вулиці відпочинеш?

Здаля бачимо, як біля входу якийсь чоловік знімає взуття. “Чому ви роззуваєтеся?” — Наталя не церемониться і не добирає лагідний тон. Вона вміє співчувати, але вміє і покерувати ситуацією. — “Я не можу зігнути ногу, щоби зняти бахіли, тому знімаю тростиною черевик разом з бахілом, тоді в руках стягую бахіли і знову взуваюся — Розумію, все гаразд”. Тепер, коли до чоловіка залишилося всього два метри, вони впізнають один одного — постійний відвідувач центру підтримки і та, котра цей центр вимріяла. Наталя ще перепитує про те, як в пана справи, і бажає гарного дня. Ця жінка знає в обличчя більшість бездомних і малозабезпечених, які сюди приходять.

Зліва, одразу при вході в приміщення, невелика приймальня Олі — дівчина відповідальна за центр підтримки. Вона перша досліджує, чого відвідувачі потребують — митися, стригтися, голитися, прати одяг, отримати новий одяг — і проводить співбесіду як соціальний працівник. Залежно від стану людини і її потреб скеровує також в реабілітаційний центр або в спільноту.

“Добрий день, це пан Ігор” — “Добрий день” — дуже охайний, старший, ніж середнього віку, чоловік підказує відвідувачам куди йти. Спершу — душ. Далі все інше.

Сьогодні вівторок і тут аншлаг. Тому в цей день в центрі найбільше працівників і волонтерів. До професійної перукарки пані Ірини уже черга. Найбільше чекають жінки. Чоловіки мають змогу постригтися і в інші дні — в пана Володимира, мешканця спільноти, який трохи опанував перукарське мистецтво.

Раз на тиждень в медичному кабінеті приймає лікар. “Бездомні люди дуже часто мають запущені форми хронічних хворіб, рани. Найбільша проблема — це трофічні виразки, які потребують дуже дорогого лікування. На жаль, ми не маємо можливості забезпечити їх ліками від трофічних виразок, а вони дуже погано гояться. Але бачу, що пацієнти, яким ми обробляємо рани, повертаються до нас вже в кращому стані” — розповідає медсестра Ліля. В її аптечці усі найнеобхідніші ліки, навіть антибіотики за потреби може дати.

За стіною — пральня. Щоб після душу не одягати брудний одяг, потребуючі можуть підібрати собі інший, а свій залишити для прання і потім забрати усе чисте. Один з фондів, у які зверталася Наталя, передав “Оселі” потужні пральні і сушильні машини. “Думаю, що тут посприяли ще молитви і велика підтримка владики Венедикта. Коли я сказала, що в нас є будинок, але його нереально відремонтувати, там треба такі мільйони…, він відповів: “В Бога все можливо, Наталю”. І як то сказав, воно почало в мені діяти”.

Уже чисті і охайні відвідувачі йдуть на кухню, тут зручні стільці і чисті столи. Їжа проста, але тепла. Всім керує Володя, мешканець спільноти. Він, ще один Володя й Іван — пенсійного віку, їм важко працювати на сортувальні, тягати мішки чи збирати речі з контейнерів. Тому їх задіюють в центрі підтримки, де праця трохи легша.

На другому поверсі величезний зал, тут, планує Наталя, усі ці люди, котрі приходять в центр, зможуть відпочити — фізично і морально, порозмовляти, побути в середовищі, де їх не засуджують і не зневажають, навіть переглянути фільм чи послухати, наприклад, лекцію лікаря про гігієну, догляд за тілом абощо.

Хоч приміщення ще сире, на підвіконниках вже вазони з квітами і свічки для атмосфери. А в рамці серед фоторепортажу з історії реконструкції центру, одна особлива для Наталі світлина. “Я посперечалася з нашим мешканцем спільноти, що ми до Різдва відкриємо цей центр. Юра такий: “Та що ти мені говориш, нічого з того не вийде” — “Обіцяю, що запустимо” — “Та яке до Різдва, там ще кінь не валявся”. Ми побилися об заклад на шоколадку. І ось на цьому фото в день посвячення центру, 6 січня, він мені вручає шоколадку”.

Юра потрапив в “Оселю” в скрутній ситуації, був дуже залежний від алкоголю, мав багато, хоч і дрібних, кримінальних проваджень про крадіжки. І спільнота його витягнула. Він не п’є вже цілий рік, все своє минуле, усі справи він розв’язав і зараз чудово працює, зберігаючи ідеї “Оселі”.

— Я знімала програму про одного бездомного, у нього була вища політехнічна освіта, він знав іноземні мови. Але опинився на вулиці і сказав мені, що не бачить цілі в своєму житті, тому так і живе — ночує на дачах, нишпорить по смітниках, п’є горілку. Як вдається повертати інтерес до життя людям, які не мають мети?

— “Оселя” зуміла напрацювати оцю систему, яка повертає людям сенс життя. Людина приходить в “Оселю” переважно в кризі, вона приходить, щоби щось взяти. А ми відразу залучаємо цю людину до допомоги. Так, як о. П’єр завжди казав: “Ми чекали саме на тебе, ти нам потрібний. Дивися, ми готуємо їсти, треба везти роздавати, тут треба посортувати одяг”. Людина починає відчувати потрібність і починає бачити сенс. Спочатку вона робить це неохоче, а згодом відчуває потребу допомагати іншим.

В нас є один мешканець — Саша. Він приїхав з Криму, переселенець, і йому в спільноті все було погано, все не так, все не те. Чарівне перетворення сталося, коли він перший раз поїхав на роздачу їжі біля Порохової вежі. Він повернувся: “Я всьо понял! Я всьо понял, как ета работаєт”. Він спочатку не розумів, що це ми за якісь речі збираємо, сортуємо, відправляємо в крамницю. Він приходив: “А чому ці речі в крамницю відправляють?” А зараз він один з найбільш ідейних мешканців спільноти. Він за справедливість, з розумінням ставиться до тих, хто приходить. Якось він прийшов і каже: “Слухай, я тут знайшов раму, — а то така рама, що вже не годилася ні до чого, її треба було викинути, — я її відреставрую. Розрукуйте мені портрет абе П’єра, я хочу собі в кімнаті повісити”. Він повісив портрет о. П’єра і прочитав книжку про нього. Він отримав цей сенс.

А хтось шукає ще цей сенс, мріє про сім’ю, дітей, мріє отримати якийсь фах. А хтось хоче просто жити, спокійно, виконувати свої обов’язки, роботу.

Важлива кожна людина

— Людина відповідальна за себе, за своє життя. Як це працює в “Оселі”? Як бездомні люди відчувають і переживають цю відповідальність за себе?

— Відповідальність тісно пов’язана з гідністю. Коли людина відчуває відповідальність за інших людей, не тільки за себе, бо в “Оселі” ми намагаємося розвинути в людині відповідальність за інших людей, це дуже добре відновлює людину. Це починається з малого, наприклад, відповідальність відкривати і закривати ворота.

Людям обов’язково потрібно роздавати обов’язки, відповідальність. Маленькі відповідальності показують всій спільноті важливість цієї людини. В нас є відповідальний за ворота і коли він має вихідні дні, всі бачать, що його немає, бо хто має закрити ворота? Здається: яка то дрібна робота — відкрити і закрити ворота. Але вона важлива. І ця людина, яка має той обов’язок, важлива. В спільноті це дуже добре проявляється.

— А чи суспільство відповідальне за бездомних людей?

— Звісно. Бездомні люди є в різних країнах, у розвинених країнах також. Але кожне суспільство по-різному реагує на бездомних людей, допомагає їм. Наприклад, в Данії немає бездомних людей, які живуть на вулиці, вони всі мають житло, просто вони не дають собі раду з життям. І бездомність вони розуміють не як відсутність даху над головою, а як безпритульність, коли людина має якісь психічні розлади, проблеми з алкоголем, відчуває самотність, не має соціального середовища і тоді вона марґіналізується.

Абе П’єр казав, що благополуччя суспільства визначається не по храмах і музеях, а по нетрях, в яких живуть бездомні люди. “Поїдьте і подивіться на нетрі тієї чи іншої країни і ви побачите, наскільки ця країна цивілізована”.

— Ви допомагаєте знайти сенс людям, які приходять в “Оселю”. Тут їх 30. А скільки ще залишається на вулиці. Чи вони не матимуть свого шансу?

— Бездомні люди Львова “Оселю” знають майже всі, тому що стільки років “Оселя” була голосом бідних людей і лобіювала їхні інтереси на різних рівнях, тому що “Оселя” була піонером соціальної роботи у Львові. Але, звичайно, що треба дозріти до того, щоб почати шукати сенс, міняти своє життя.

Журналісти переважно питають про успіх. Але тут залежить, що ми маємо на увазі під успіхом. Я вважаю, якщо людина приходить сюди, миється, лікується, стрижеться, отримує необхідний одяг і харчування, навіть якщо вона не буде зорі з неба хапати, їй продовжено життя, дано шанс, це вже успіх.

— Коли “Оселя” лише почала працювати, львів’яни були негативно налаштовані до бездомних, протестували проти створення нічліжок, бо боялися, що тоді в околицях цих нічліжок пошириться антисанітарія і почастішають крадіжки. Чи змінилося це ставлення?

— Коли Олеся купила цю хатку, сусіди вийшли з протестом і написали звернення в міськраду, що “тут поселяться бомжі, тут будуть красти”. І Олеся ходила на сесію Винниківської міської ради, де пояснювала, що так не буде і які в неї благі наміри.

Зараз Винники гордяться “Оселею”, тому що сюди приїжджають іноземці, про “Оселю” пишуть в різних газетах, закордонних в тому числі. Винники прославилися у тому числі завдяки “Оселі” і, звичайно, тут немає ніяких крадіжок. А на початках тільки в Винниках щось вкрали, зразу приходили в “Оселю”: “У вас такий-то є?” Потім ці стереотипи були подолані.

Потім “Оселя” лобіювала відкриття нічліжки для бездомних. І були протести. Фактично, її на вул. Кирилівській відкрили таємно, не оголошували, і аж тоді сусіди дізналися. Але, бачите, трагедії не сталося. І все працює.

Ставлення львів’ян змінилося, тому що “Оселя” завжди працює на два фронти. Перший фронт — це спільнота, внутрішнє життя. А є фронт зовнішній і “Оселя” працювала на цьому зовнішньому фронті, ми провели багато зустрічей, виставок, показів мод. Була виставка “Без ознак мистецького життя”, де переодягали відомих письменників у бездомних людей, щоби показати, що будь-яка людина може опинитися в такій ситуації.

Ми завжди прозоро працюємо, ми завжди всюди говоримо про себе, завжди запрошуємо до нас. До тепер бувають такі скандальні люди: “Я знаю, ви ті речі продаєте!” Я кажу: “Пані, приїдьте до нас. Я присвячу вам час, я вам все покажу”. Здавалося б, що там одну жінку переконувати, можливо, й не переконаєш. Але я спробувала. І більшість, 99% людей, починають по-іншому відноситися.

В нас і пишуть на фб-сторінку, і дзвонять на офісний телефон. Я вже стільки екскурсій провела, я завжди відкрита, вважаю, що це треба робити. Також через засоби масової інформації. Ми завжди звітуємо, ведемо статистику, це я запровадила. Мені казали, що це нереально порахувати “Та що ти говориш, як це порахувати скільки ми речей зібрали?” Але ми все-таки це зробили. І зараз в нас все облікується. Ми знаємо скільки ми речей зібрали, скільки роздали, скільки обідів ми видали, скільки людей помилося і т. д. і це теж робить нас прозорими і вибудовує довіру. Ми кожного місяця звітуємо на нашій фейсбук-сторінці. Наприклад, у 2022 році у спільноті проживало сумарно 57 людей. Осередок підтримки бездомних людей відвідали 1435 осіб (із них 602 ВПО) і вони отримали одяг 6987 раз, 7815 обідів, 2647 разів милися, 611 разів стриглися, 1054 раз прали одяг, 267 людей отримали домедичну допомогу. А на вулиці впродовж року оселяни роздали 9498 обідів. Ось стільки людей в нас жило, таку діяльність ми провадили, стільки документів відновили, скільки госпіталізацій. Ми все рахуємо, у нас все зафіксоване. Ми не зобов’язані це робити, але ми хочемо бути прозорими і хочемо змінювати наше суспільство. Ми хочемо, щоб люди бачили, як це має працювати. Ми хочемо творити суспільство довіри, а довіра твориться тільки тоді, коли людина відкрита “будь ласка, приїдьте подивіться, ми вам покажемо і розкажемо”.

Зі стін оселянських коридорів про усе, що тут відбувається, розповідають фотохроніки. На першому поверсі — знимки нідерландської журналістки Робін, котра дуже захопилася “Оселею”. Задля репортажу про побут і працю оселян вона провела у спільноті два місяці, а потім повезла ці фото в свою країну. Там зорганізувала виставку, а гроші, які зібрала, передала спільноті для створення сортувальні.

На другому поверсі на фотографіях менше праці, а більше соціальних активностей і відпочинку. Дефіле на показі мод з контейнерів (щороку мешканці “Оселі”, волонтери і письменники одягаються у вживане вбрання і влаштовують показ на кшталт тижнів моди), пікнік за містом, футбол (“Оселя” має свою команду). “Ми забираємо в людей алкоголь, але натомість даємо їм мистецтво, спорт, показуємо, що тішитися життям можна і без алкоголю” — коментує фотографії Наталя.

А ось на світлинах в колі оселян письменниця Галина Вдовиченко, яка також є членом і волонтером винниківської “Емаус-Оселі”. Далі — Андрій Курков, голова ПЕН України, у власному помешканні показує київському бомонду тарілки, які розмалювала Олеся і мешканці спільноти. Коли в “Оселі” не було грошей, навіть не було за що продукти купити, а бездомних людей зневажливо називали бомжами і туніядцями, які самі винні у своїй біді, Олеся привезла ті тарілки до Києва. А Курков запросив до себе послів, письменників і влаштував ярмарок, на якому мальовані тарілочки вмить розкупили і Олеся вже мала гроші на утримання спільноти.

— Заслуга “Оселі” в тому, що вживати слово бомж стало неприйнятно. Як цього добилися?

— БОМЖ — це російська абревіатура — Без Определенного Места Жительства. Проводилися розмови, Олеся присвятила цьому багато часу.

В нас така була працівниця, а тепер член Ради організації, Мар’яна Соха, яка є головним редактором журналу “Просто неба”. Цей журнал розповсюджували бездомні люди і в цьому журналі вона писала, запрошувала різних письменників писати про те, чому це неприйнятно. Мало того, що це таке слово, це ще й певний сенс в цьому слові закладений — зневаги.

Журналісти сказали: “Добре, ми не будемо це слово вживати”. Але зразу схопили інше словечко — безхатченко, безхатько. Це щось таке мультяшно-грайливе, веселе, це, коли людина не хоче бачити правди, вона замазує ту правду в щось, завуальовує. Так само суспільство. Це така драстична тема. Хто такий безхатько? — це такий мультяшний герой, милий — щоби ця тема не колола так сильно. Мар’яна дуже гарно написала звернення до всіх журналістів, під ним підписалися різні громадські організації, які допомагають бездомним людям, щоби не називати людей безхатьками, бо це навіть немає роду — це жінка чи чоловік? — безхатько, це якесь таке воно. Цим словом ми фактично принижуємо гідність цих людей, ми їх викидаємо з суспільства.

Коли ви в гуглі напишете “бездомний”, перше, що видає, це “бездомна тварина”, “бездомний собака”. І це проблема.

Правильний термін — бездомна людина. Безпритульна. При чому між цими словами є різниця. Є категорія людей, які мають доми, але вони є безпритульні, бо втрачають оце середовище, в якому вони нормально функціонують і потім марґіналізуються. Переважно далі такі люди стягують до хати купу лахів і тоді починається вже деградація.

— Чи можна на законодавчому рівні покращити життя бездомних, забезпечити кожному дім?

— Зараз ми вступили в еру ще більшої проблеми бездомності, тому що в нас багато людей стали бездомними через війну, а не через певну життєву ситуацію. Хтось себе десь знайшов, але у всіх є стрес.

Коли війна закінчиться, тоді треба буде дуже багато попрацювати над тим, щоб цих людей інтегрувати знову в суспільство. Це має бути комплекс заходів. Мені здається, що спільноти життя і праці — це дуже добре розв’язання.

Якщо людина просто втратила дім, але не втратила середовище спілкування, вона обов’язково цей дім собі знайде або буде винаймати. Тут я би йшла шляхом побудови соціального житла, як це було зроблено у Франції під дією о. П’єра і компаньйонів “Емаусу”. Вони просто почали будувати соціальне житло після ІІ Світової війни, коли дуже багато людей помирали на вулиці через те, що не мали де прихиститися. Тому я думаю, що в нас було би варто будувати соціальне житло для тих, хто не втратив соціальне середовище, а лише дім, щоб їх підтримати. Але для тих людей, які втратили соціальне середовище з різних причин — чи тому, що вони були ув’язнені, чи залежні від алкоголю, чи це сироти, які потенційно одразу вже є бездомними людьми — для них спільноти життя і праці є дуже добрим розв’язанням. Якби була така мережа, людина би завжди знайшла собі десь місце в тій чи іншій спільноті.

— Діти з дитбудинків — яка в них перспектива? Як можна дати їм шанс уникнути вулиці, інтегруватися в суспільство?

— Є спеціальні організації, які цим намагаються зайнятися, щоб цю проблему вирішити. Але хочу вам сказати, що в нас (в “Оселі”) дуже багато людей — сиріт. Поки сироти є дітьми, їх всі жаліють і розуміють. Коли сироти виростають, їм приходиться конкурувати з тими людьми, які мають за спиною когось — батьків, родину, середовище. А вони не мають нікого. І мало того, що в них є багато психологічних проблем — оцієї недолюбленості, неприйняття себе, образи — і цей великий мішок вони несуть на своїх плечах, а ще попробуйте конкурувати з тими любленими, щасливими, доглянутими, за спиною яких хтось завжди стоїть і вони несуть в собі почуття безпеки. Вони не можуть з ними конкурувати. І тому починають йти шляхом вживання алкоголю, крадіжок, тому що вони теж хочуть мати речі, які мають їхні ровесники — мобільні телефони, щось поїсти смачне.

Я не маю такого легкого готового розв’язання цієї ситуації, але я вважаю, що ще в дитбудинку треба створювати такі спільноти, де дитину люблять, де створюють домашню атмосферу.

Наприклад, Володю, якого ви бачили в майстерні, він розбирає в нас меблі, він сирота і він з особливими потребами. Побувши в “Оселі” пару років, його усиновили, він поїхав, а через якийсь час приїхав назад. Він втік з тої сім’ї. Там батько пив, бив маму при ньому, Володя маму ту захищав. А він дуже добрий, фізично сильний, працьовитий. Він втік в “Оселю” і казав: “Я не хочу нікуди, залиште мене тут. Я хочу бути тут”. Він дотепер в нас.

Оце будування спільноти є надзвичайно важливим у відновленні психологічного і морального стану людини. Спільнота дає відчуття дому і заряд на майбутнє. І не важливо чи людина багато років живе у спільноті, як Володя, чи здобувши тут певні навики, іде у світ і реалізовує себе там, як наприклад, всім відомий Сашко Горонді, який в спільноті отримав той заряд, окрім професійних навичок, навчився шити, що стало його фахом і заробітком, отримав відчуття, що він може творити щось оригінальне. Кожен вносить у спільноту свою неповторність і бере у спільноти відчуття безпеки, прийняття, родинне тепло.

— Ви кажете. що знайшли себе в “Оселі”, зрозуміли, що це — ваше. Тепер віддаєте “Оселі” себе — і в будні, і в свята. На Великдень снідаєте з бездомними, у Святвечір — вечеряєте з ними. Чи не хочеться іноді перестати про все це думати, просто в домашньому вбранні посидіти на дивані, розслабитися?

— Та я сиджу на дивані! В домашньому одязі (сміється). Я обов’язково роблю собі відпочинок. Я люблю свою сім’ю. Я не відчуваю себе на жертовнику. Я люблю життя, я насолоджуюся життям. Мені подобається те, що я роблю, тому я ні на які жертви не йду.

— Чи зустрічалися ви зі скептицизмом, нерозумінням, питанням “навіщо тобі то треба?”, можливо, навіть зневагою через те, що ви опікуєтеся бездомними?

— Та звісно!!! Іноді так кажуть, а іноді жорсткіше — “Навіщо тобі здалися ті бомжі?” Але воно до мене не долітає. Я ж знаю, для чого я це роблю, мені це подобається.

Я в “Оселі”, та й просто на якомусь етапі мого життя, навчилася ходити малими кроками і дуже з того тішуся. Я не будую собі дуже далекоглядних планів. Я навчилася жити сьогоднішнім днем. Я роблю те, що я роблю. В мене є мрії, плани, але буде видно, буде новий день і він сам покаже, як насправді усе буде розвиватися. Якщо я буду потрібна тут, я буду тут, якщо буду потрібна десь в іншому місці, буду там. В мене немає якихось амбіцій, через що я дуже рада.

— Яке ваше кредо?

— Любити життя у кожній його ситуації і ніколи не здаватися!

— Яке ваше улюблене вбрання?

— Люблю, щоб одяг відповідав ситуації. Ношу і сукні, і джинси, і спортивний одяг, і всякий. А ще люблю насичені кольори в одязі.

— Про що мрієте?

— Хочу, щоби Україна була. Щоби була гідно, вільно. Я відчуваю себе приналежною до цієї землі. Без патетики. Тому це для мене зараз найважливіше.

— Яка ваша найбільша цінність?

— Свобода.

— Що вас наповнює?

— Дуже люблю природу, вона дає мені багато наповнення. Я черпаю наповнення в спілкуванні з Богом. Також мене наповнюють книжки — дуже люблю читати. Зараз вже без фанатизму, але є такі автори, яких я перечитую і вони мене наповнюють, дають мені ресурс. Теж, звісно, близькі люди. А деколи і далекі люди дають такий імпульс, спам’ятовують чи нади.

— Яка була ваша улюблена казка в дитинстві?

— Ми в дитинстві багато читали, нам бабуся постійно читала казки. Ми співали багато, читали Шевченка і аналізували ті твори. В мене було дуже сонячне дитинство, наповнене приємними подіями. Якщо вибрати щось одне, то це книжка казок “Чарівне горнятко”, нам бабуся її читала. Там були дуже цікаві казки.

“Оселя” — теж трохи казка, а трохи диво. Виходячи звідси думаю: “Як же світу пощастило, що є такі люди, як Олеся, Наталя та усі ці люди, котрі вміють жити власне життя і водночас допомагати повертатися до гідного життя тим, хто сам не впорався”.