Сповідь над безоднею
Інна Франк народилася 12 червня 1929 року. А 12 червня 1942 — на тринадцятиріччя — їй подарували щоденник. Не мине й місяця, як родина Франків змушена буде залишити родинне помешкання й переселитися до притулку-сховища в будинку по вулиці Прінзенграхт, 263. Там, разом з іще чотирма євреями, під опікою амстердамських друзів більш як два роки Франки переховуватимуться від арешту. Відтак був етап до концтабору й крематорій...
Більш як два роки Анна вестиме щоденник (останній запис датовано 1 серпня 44-го), де ретельно, день у день, нотуватиме події та перипетії їхнього підпільного життя... Із восьми самоув’язнених — після арешту 4 серпня 44-го — живим залишився лише батько — Отто Франк. І дивом уцілів Аннин щоденник, якому судилося стати «Щоденником» — книгою, документом, що обійшов і потряс світ. Нещодавно до численних мов його перекладу долучилася й українська (Анна Франк. Щоденник. — К., Українсько-Американське бюро захисту прав людини, 1995; переклад Михайла Тупайла, художнє оформлення В’ячеслава Потієвського, тираж 5000 прим.).
Нині, з відстані часу, мимоволі замислюєшся: що означав той дарунок на тринадцятиріччя — проникливість батьків чи знамення долі? Вочевидь і те, й інше.
Певна річ, потягу доньки до слова батьки не могли не помітити. Однак, зіставляючи перші записи, позначені ще школярською наївністю й простодушшям, із записами п’ятнадцятилітньої авторки, що вражають непідлітково зрілими оцінками й судженнями, культом прямостояння й совісті, думаєш про її дивовижну світоглядну й письменницьку еволюцію: їй так багато було даровано і так мало відпущено...
Тим часом умови, в яких опинилася сім’я Франків, аж ніяк не назвеш сприятливими для літописних студій: «ходити обережно й розмовляти тихенько, аби нас не почули на складі»; і це в той час, коли «не можемо дихнути без того, щоб не чхнути або закашлятися, стільки тут розмелюють перцю», «ми живемо в страху, коли чуємо шум у будинку чи надворі, коли стріляють». Додаймо до цього численні побутові негаразди й замкненість у чотирьох стінах: не усамітнитись, не розридатися, не розсміятись. Але ж яке разюче коло зацікавлень та уподобань: Анна вивчає англійську, французьку й німецьку мови, опановує стенографію, студіює Біблію, захоплюється міфологією Греції та Риму, цікавиться історією мистецтва, колекціонує портрети кінозірок та родинні фото, разом із батьком складає родовідне дерево... Однак — «на першому місці: писання. Але воно для мене, власне, набагато більше, ніж звичайне захоплення». Щоденник-сповідь, що бачиться юній авторці книгою мемуарів. «Сховище — не лише рятунок від «безодні смутку», а й прагнення «вільніше вилити своє серце», бо «папір терплячіший, аніж люди».
Попервах у її оцінках людей — надмірна категоричність і різкість суджень: дається взнаки підлітковий максималізм, а ще — та ж таки замкненість, ізольованість від світу. Зрештою, вона усвідомлює: «Біда в тому, що це нудне життя робить усіх нас нервовими та дратівливими». З часом її погляд стає тверезішим і виваженішим. Вона не соромиться зізнатися в упередженому ставленні до матері. Вона картається тим, що колись несправедливо образила свою подругу Ханнелі. На карб власної совісті вона ладна поставити всі ті страждання, що випали на долю її народу: «Я почуваю себе недобре, лежачи в теплій постелі, коли мої найкращі подруги —змушені десь так мордуватися або вже й взагалі розпрощалися з життям... І все тільки через те, що вони євреї»; «...учора крізь шпарину я побачила небувале диво — двох євреїв, Я пережила химерне відчуття, ніби зрадила цих людей і нишком підглядаю за їхнім нещастям». Катуючись власною неспроможністю бодай чимось допомогти іншим, вона засуджує і свій, сімейний, вельми крихкий і непевний комфорт. «Ми сидимо в безпеці й спокої і, так би мовити, проїдаємо свої гроші, тим часом, як мали б заощаджувати, аби мати змогу після війни допомагати іншим людям».
«Мені так часто потрібна чиясь розрада», — зізнається Анна в хвилину зневіри й відчаю. Вона знаходить ту розраду в звертаннях і молитвах до Бога. «Іноді я думаю, що Бог хоче піддати мене випробі, зараз, а також потім», — звіряється Анна своєму щоденникові. «Милий Боже, зроби, щоб вона принаймні не була самотня», — молиться за свою подругу Ханнелі. «Коли я згадую про своїх ближніх, я плачу... мені нічого не залишається, як просити Бога, щоб він сотворив чудо і врятував хоч декого з них»; «коли я молюся за неї (бабусю), я немовби молюся за всіх євреїв і за всіх знедолених». Релігія для неї — не сліпа, фанатична віра зі страху, а скоріш моральне опертя: «... всяка релігія, байдуже, яка саме, допомагає нам не збитися з правильного шляху. Йдеться не про страх перед Богом, а про те, щоб високо тримати власну честь і сумління».
Переймаючись долею родичів і друзів, євреїв і неєвреїв, усіх знедолених, десь глибоко в душі, можливо, й неусвідомлено вона відчуває свою приреченість. «Це мій початок і мій кінець», — звертається вона до щоденника. Але якщо перші передчуття зумовлені передусім страхом («Мене невимовно тяжко гнітить думка, що ми звідси ніколи не виберемося, і я дуже боюся, що нас знайдуть і розстріляють» — 28 вересня 1942 року), то в записі, що його зроблено за двадцять днів до арешту, — смирення перед невідворотним, глибоке осмислення трагізму долі її народу й очищення — у вірі й вірою: «Я не можу щось будувати на підмурку смерті, горя й хаосу. Я бачу, як світ поступово дедалі більше перетворюється на пустелю, я чую дедалі гучніші розкоти грому, насувається буря, яка вб’є і нас, я поділяю страждання мільйонів. Та однак, коли я дивлюся на небо, я думаю, що все знову зміниться на краще, що настане кінець і цій жорстокості, і в світі знову запанують мир і спокій». «Навіщо людям війна? Чому вони не можуть жити мирно?» — на ці, здавалося б, елементарні питання п’ятнадцятирічної дівчини людство не знайшло відповіді дотепер. Не дає нам вичерпних рецептів і Анна Франк. Але її погляд на природу війни вражає своєю очевидністю: зерна зла закладено чи не в кожному з нас. «Я не вірю, що війну затівають самі лише можновладці, уряди й капіталісти. Ні, маленька людина теж має тут свій інтерес. Інакше народи вже б давно збунтувалися! В людині, як видно, є якийсь потяг до знищення, потяг до вбивства, мордування й до скаженства, й доки все людство, без винятку, не зазнає великої зміни, лютуватимуть війни, й усе, що ми збудуємо, виростимо й доглянемо, буде знову з корінням вирвано і сплюндровано, а тоді людство заходиться відбудовувати все заново».
«Я хочу жити далі навіть після моєї смерті!» — озивається її голос через товщу літ. Прислухаймось. Її попіл стукає і в наші серця.
Людина і світ. — 1996. — №7. — С. 44-45.
Євген СТАХОВИЧ
