«Старожитній монастир у Збаражі насправді має походити від князів Турово-Пинських на Збаражі, котрі потім Збаразькими назвалися», – писав ретельний дослідник василіянського минулого Ян Марек Гіжицький. Від публікації минуло 110 років, а більшість нашого загалу не знає ані про Гіжицького, ані про Збаразький монастир.
І хоча не менш ретельний наш історик Іван Крип’якевич у своїй розвідці «Середньовічні монастирі в Галичині. Спроба катальогу» (1926 р.) відносить Збаразьку обитель не до середньовічних, а до «пізніших», однозначно про брак наших знань з її історії можна сказати «на жаль». Адже, як не як, а монастир той був в українській історії цінним свідком злетів і занепадів двох досі належно не оцінених у нашому культурному просторі родів: князів Збаразьких і Вишневецьких.
Монастир не існує уже майже 230 років. Від нього залишився цокольний поверх корпусу келій, котрий декілька років тому почали досліджувати археологи. Натомість досі діючою є колишня монастирська Свято-Преображенська церква на горі з характерною назвою «Чернеча». У ній служить громада УПЦ КП. Від храму до руїн Старозбаразького замку – рукою подати: достатньо пройтися кількасот метрів лісовою дорогою і польовою стежиною. За переказами, церкву й фортецю у давнину поєднував підземний хід. Тепер же церква належить до теренів села Залужжя, а замчисько залишилось у Старому Збаражі.
Уже сам вигляд колишнього монастирського храму видає його віковічність. Маємо тут і грубі стіни, і вузькі та високо посаджені вікна, і бійниці, і навіть настінний сонячний годинник. На подвір’ї – старезні хрести із напівзатертими написами, а також фігура святого пустельника Онуфрія. Культ останнього поширився у наших землях ще в часи Галицько-Волинського князівства, пізнішого королівства Руського. Ім’я святого Онуфрія носять багато саме найстарших зі збережених чи відомих з джерел храмів.
Зведення монастирської церкви автори книги «Памятники архитектуры и градостроительства Украинской РСР» відносили до 1600 року.
«Кам’яна оборонного типу, тричасна. Над притвором – два яруси оборонної вежі, первинні бійниці замуровані. Стіни мають помітний нахил до середини. Три об’єми увінчані декоративними главами. Неф перекритий півциркульним склепінням з розпалубками, притвор – хрещатим, апсида – півциркульним з розпалубками і зімкнутими склепіннями. Пам’ятка належить до групи тричасних культових споруд оборонного типу, що отримали найбільше поширення на Поділлі», – читаємо у згаданій книзі.
Цей храм звели на заміну старшому, знищеному ордами.
Точна дата заснування Збаразького монастиря загубилася десь на сторінках історії, а рукопис «Księga historyi klasztoru zbaraskiego św. Bazylego», створений у середині XVIII століття, зафіксував хіба частини збережених документів та усну традицію, писав Ян Марек Гіжицький. Утім, це найдавніші згадки про обитель, які маємо.
За Гіжицьким, фундували монастир у 1480 році князі Василь та Семен Збаразькі: батько і син. Оскільки перший із них був покійним уже у 1475 році, то правдоподібним виглядає припущення, що князь-батько фундував обитель швидше, а князь-син тільки продовжив його справу. Згідно з інформацією, яку подає «Ksiega historyi...», обидва цих представники шляхетного роду нібито поховані саме у монастирі.
Унаслідок численних татарських набігів – під час одного з них був знищений замок – монастир також зазнав спустошень. Гіжицький подає, що він узагалі залишився без ченців із приблизно 1525 року.
«Монахи розбіглися, надання князів загинули, а потім і самих князів Збаразьких не стало...», – читаємо в цього автора.
Одначе якщо так і було, то, швидше всього, протягом нетривалого періоду. Бо ж, згідно з документами, уже на початку XVII століття представники Збаразької обителі помітні у діях унійної Церкви. За даними, які подав о. Михайло Ваврик у книзі «Нарис розвитку і стану василіянського Чина XVII-XX ст. Топографічно-статистична розвідка», монастир був унійним у 1617–1648 роках та з 1700-го. До ЧСВВ він був інкорпорований у 1739 році.
«Уже капітула 1617 р. вирішила післати монахів до двох монастирів кн. Збаражських, то ще в 1624 р. та фундація не була зреалізована і щойно на беатифікаційному процесі св. Йосафата 1637 р. виступає, як свідок, о. Т. Боровик, ігумен Збаражської обителі», – відзначав о. М. Ваврик.
У 1628 році при монастирській церкві діяло братство. У 1649 році, як стверджують легенди, у ній побував гетьман Богдан Хмельницький і подарував декілька ікон. Подальша доля, утім, їх невідома.
Відновити монашу оселю випало на долю Дмитра-Єжи Вишневецького, який видав відповідну грамоту 4 серпня 1678 року. Ми не знаємо, що саме надав цей власник Збаража чернечій громаді. Зате збереглися дані щодо фундації одного з наступних володарів довколишніх маєтностей, Станіслава Потоцького. Він під датою 3 липня 1754 року підписав грамоту про надання монастирові трьох шнурів орного поля (1 шнур сягав 45 метрів – прим. авт.), фільварок над ставом з підданими, «садок на винограді», сінокоси і щорічне надання 400 злотих. Цю суму мали виплачувати двома частинами у рік. Водночас було постановлено, що в обителі має бути шестеро монахів. Їх зобов’язано щотижня служити дві служби: за родичів Станіслава Потоцького і за нього самого з дружиною. А коли помруть – за їхні душі.
19 жовтня 1745 року у Дубні відбулася нарада, згідно з якою Збаразький монастир був віднесений до переліку тих, котрі потрібно долучити до більших через малу кількість монахів. Відомо, що у 1740-х роках настоятелем у Збаражі був о. Самійло Струтинський. Згідно з Каталогом Святопокровської провінції Чину від 1754 року, у Збаражі було п’ятеро ченців на чолі з настоятелем о. Варлаамом Піговичем. У 1757 році настоятель – о. Єронім Сеправський, у 1762-му – о. Анатолій Водзинський, після 1765-го – о. Модест Слівінський.
Син Станіслава Потоцького Йозеф у 1769 році додав до батьківських пожертв на монастир ще «дві чверті поля» біля села Базаринці і стільки ж сіножатей у місцевих горах-Медоборах.
Зрештою, підтримка монастиря у Збаражі стала традицією для родини Потоцьких. Відзначився на цьому полі й знаний пан Каньовський, тобто Микола-Василь Потоцький, який ніколи не володів Збаражом. Він записав у 1766 році на обитель 50000 злотих. Перша умова доброчинця – у монастирі повинні започаткувати курси морального богослов'я руською (ще до початку ХХ століття українці Галичини зберігали свій давніший етнонім «русини», а українську мову, відповідно, називали «руською» – прим. авт.). Другою умовою було відспівувати чотири парастаси в рік за душі його батьків, а по його смерті і за самого Миколу-Василя. І третя умова – щотижня протягом року, за винятком Страсного і Великоднього тижнів, відправляти сім Богослужінь, щовівторка – акафіст до святого Миколая в наміренні фундатора, а після смерті — за його душу.
Окрім студій моральної теології, у Збаразькому монастирі були ще й філософські. Але у 1771 році обитель згоріла і навчання перенесли до Загаєцького василіянського монастиря.
Відбудували Збаразький монастир уже в 1776 році, за настоятеля о. Гавриїла Козицького. Відтак у ньому розмістили новіціят і богословські студії. За каталогом Святопокровської провінції Чину 1772–1773 років у монастирі мешкали четверо ченців. Натомість до п’ятьох осіб кількість зросла у 1776–77 роках за настоятеля Єроніма Кульчинського. У 1780-му в Збаразькому монастирі було вже 11 ченців. Зрозуміло, що монаша громада, та й сам Чин, плекали певні плани, мали задуми... Проте обитель не вистояла перед йосифінською касатою і була ліквідована у 1786 році.
Архів монастиря передали до Луцька або до Онуфріївського монастиря у Львові. Будівлі ж продали на аукціоні 1 квітня 1788 року Йогану Веллєру. Згодом їх розібрали на будматеріали для спорудження фільварку на тодішній околиці Залужжя. Діяли у фільварку гуральня, а опісля – хлібозавод.
Тепер місце обителі, як і Старозбаразьке замчисько, – тихі місця, де можна залишитися наодинці з мальовничою природою Медоборів. Уже у наші дні навпроти храму встановили скульптуру монаха, котрий тримає у руках модель храму. Громада завершує хресну дорогу. У планах настоятеля, отця Михайла Найка – встановити на Чернечій горі ще один храм: Архистратига Михаїла із села Горинка Кременецького району. Його перенесли сюди у 2011 році, але досі не змонтували через брак коштів. Також біля церкви ростуть смереки, посаджені родичами загиблих із «Небесної сотні» та Українських вояків на Сході – жива пам'ять про подвиги за рідну землю.
Оглядини Преображенської церкви та залишків монастиря варто поєднати з пішою екскурсією до Старого Збаража, на замчисько і в живописні гори. Одна з них – за Гнізною – носить назву Бабиної, бо колись на ній стояла антропоморфна фігура-баба. Також неподалік, але в протилежну сторону, розміщений теперішній райцентр Збараж із вартими уваги замком, комплексом бернардинського монастиря, де є роботи скульптора XVIII століття Антона Осинського, а також церквами Успіння й Вознесіння. У замку зверніть увагу на виставку давньої релігійної скульптури краю та експозицію, присвячену першому греко-католицькому єпископу Австралії й Нової Зеландії Івану Прашку – двоюрідному брату організатора і першого командира УПА на Волині, командира УПА-Північ Клима Савура.