Страсний тиждень

Великий тиждень в українській сакральній монодії

Упродовж багатьох століть монодійний спів в особливий спосіб занурював у світ Божественної краси та величі. Глибина сакральних текстів, читаних і співаних у відправах, вибудована на єдності Слова і звуку творили яскраву емоційну барву християнського богослужіння, що було суттєвим динамізуючим імпульсом у розвитку драматургії сакрального дійства. На цій основі мистецькими засобами підкреслювалася єрархія християнських празників у повному літургійному році, центральне місце серед яких належало празникові Христового Воскресіння. Проте важливо зазначити, що празник Воскресіння не є виокремлений, йому передують драматичні події викупної жертви Спасителя, його страждань і розп’яття на Голгофі. Тому значимість празника Воскресіння підкреслювалася довготривалим великопосним підготовчим періодом із кульмінацією на останньому тижні, який отримав назву Великого або Страсного тижня.

Тема страстей і смерті має давнє закорінення у світовій культурі, будучи основою формування глибоко символічних сакральних обрядів. Тож невипадково джерела виникнення теми смерті прослідковуються у найдавніші часи. Зокрема, вже у Давньому Єгипті в період Середнього царства творяться містерії в честь Озіріса — „ помираючого і воскресаючого бога”, в образі якого кожен єгиптянин оплакував своїх померлих родичів і сподівався на їхнє воскресіння. Подібні містерії зустрічаються у Шумеро-Вавілонії під час святкування нового року – свята Мардука, яке відбувалося під час літнього сонцестояння і було присвячене божеству, що сходило до пекла. В ці дні під акомпанемент флейт жінки співали жалібні пісні, здійснювались жертви на честь померлих, відвідувались цвинтарі. Потім наступав радісний день святкування повернення з пекла божества, що символізувало повернення до життя, відображаючи найпотаємнішу мрію — перебороти смерть.

У своїй історії людство по-різному розуміло ті сили, яким протистоїть людська воля. За античних часів трагічний конфлікт розумівся як зіткнення неминучого фатуму та вільного вибору особистості. У мистецтві був створений тип трагічного героя, трагічне поєднувалося з героїчним, прославлялася велич особистості, готової нести особисту відповідальність за свої вчинки і життя. У мистецтві античних часів Арістотелем була сформульована мета трагічного – катарсис, що означав очищення через співпережиття героям і на цій основі вибудовувався величний характер античної трагедії.

Із народженням Христа почався новий відлік часу, здійснилась Господня обітниця спасіння із драматичною кульмінацією — смертю Христа на хресті. Тема розп‘яття стала центральним образом християнського мистецтва і зосередження всіх думок християнських богословів. Характер цього образу змінювався впродовж віків, відображаючи домінуючі настрої релігійних доктрин: то зосереджуючись на мові символів і алегорій, як це було у середньовічному мистецтві, то у живописі Контрреформації – служачи предметом поклоніння, демонструючи одну фігуру на хресті, то знову детально переказуючи євангельську історію в картинах, наповнених персонажами, як це ми бачимо у творах художників італійського Відродження.

Драматизм подій Страсного тижня відображено у літургійних піснеспівах, що поступово відтворюють події останніх днів земного життя Христа. Ці дні були відомі вже у ранніх християн як „тиждень святих страстей”? „тиждень спасительних страстей”? „страсний тиждень”? „останній тиждень”, але найчастіше називались „Великим тижнем” — по величі подій які відбувалися в цей час.

„Великим він називається? — говорив св. Йоан Златоустий? — тому? що в ці дні Господом сотворені великі діла. В цей Великий тиждень розрушене довготривале царство диявола? знищені смерть і гріх? зняте прокляття? відкриті рай і небо для людей. Цар і Бог світу примирив разом небесне і земне; тому цей тиждень є Великим”.

Великий тиждень, за переданням, стали святкувати апостоли після вознесіння Ісуса Христа на небо і заповідали своїм учням шанувати його як Божественний празник. Від початку Страсного тижня? Церква? згадуючи в Богослужінні події останніх днів земного життя Спасителя? уважно слідкує за кожним кроком Господа.

Від першого дня у піснеспівах звучить застереження, спонукання до особливої пильності у передчутті особливих подій, що мають вирішальне значення у спасінні людини:

У Великий четвер пригадується тайна вечеря, де Христос востаннє навчав своїх учнів, де передбачив зраду одного зних:

Центральне місце у драмі Великого тижня займає п‘ятниця, що відображено в особливому літургійному півчому циклі, який складається з 15 страсних антифонів, кожен з яких має свій окремий глас і завершується одним або двома богородичними.

Страсні антифони за своїм змістом творять монументальне дійство, що розгортається у формі співної драми. Розповідь основних подій ведеться від імені Євангелиста, а центральні місця займає пряма мова Христа, Богородиці, Петра, Юди.

Такими словами починається 1-й антифон, підкреслюючи величність і вселенськість події, що змінить хід історії людства. Такий високий поетичний стиль зберігається в переданні найдраматичніших моментів:

Особливої ваги у драматургії циклу набуває 15 антифон, завершуючий драматичну оповідь, в якому у стислій формі передані найтрагічніші моменти Голгофи, що протиставляються божественній величі Спасителя. Така форма поетичного передання творить есхатологічну картину, розгорнуту від часів сотворення до небесної слави Христа.

Незважаючи на загострене відчуття несправедливості і драматизму події, не вмирає надія на спасіння, що уособлює в собі віра у воскресіння Христове.

Усі свята й пам’ятні дні Господнього року святкують визволення людини через великий, спасенний чин воплоченого, розп’ятого, воскреслого і прославленого Божого Сина, так, як воно виявилося в подіях, що їх ми святкуємо впродовж літургійного року. Отже, уже сам річний цикл, що постійно повторюється, відображає повноту божественного життя, а саме у час Великого посту і, особливо, в час Великого тижня ми готуємося до найважливішого свята церковного року – Світлого Воскресіння Господнього.