Судний день. Християнська цивілізація пережила не один спалах апокаліптичних очікувань
Християнство від самого початку було запрограмоване на очікування близького кінця світу. Про його можливість говорило Святе Письмо: зокрема, «Книга пророка Даниїла», «Послання св. апостола Павла» та «Об’явлення св. Івана Богослова» («Апокаліпсис»).
Останній не тільки в яскравих тонах змалював картину Страшного суду, що мав настати після другого пришестя Ісуса Христа на землю задля покарання грішників, а й виділяв певні ознаки (знамення) руйнування світового порядку.
Християнська цивілізація за свою історію пережила не один спалах апокаліптичних очікувань, які наводили жах на людство і спричиняли масову істерію. Есхатологічне напруження було довгий час одним із атрибутів верховенства церкви й засобом утримання влади над масами.
Перший пік релігійного есхатологічного містицизму в Європі пов’язують із рухом міленаріїв (хіліастів), які в міленіум
(1000 року) очікували постання на землі «тисячолітнього царства Божого», після чого мали настати Страшний суд і кінець світу. Однак у ранньому середньовіччі апокаліптичний рух не набув справді масового характеру: європейське суспільство було вкрай розрізненим, сільським і неосвіченим, як для сприймання та поширення будь-яких ідей. Передумови для «піару» есхатологічних пророкувань серед широких народних верств з’явилися дещо пізніше – у XIV–XV століттях, коли постали міста, виникли перші засоби масової інформації (книги, брошури, памфлети, листівки) та освічені прошарки суспільства. У пізньому середньовіччі та в ранній Новий час європейська цивілізація з головою занурилася в істерію страшного очікування кінця людської історії, що стало невід’ємним компонентом світогляду суспільства.
Цьому значною мірою сприяли політичні, соціальні та природні катаклізми, які прокотилися Європою. Пандемія «чорної смерті» – чуми 1347–1351 років, Столітня війна між Францією та Англією (1337–1453), нестримна турецька експансія в Європі після перемоги в битві на Косовому полі (1389) та завоювання Константинополя (1453), хвиля повстань, війн, неврожаїв і соціальних заворушень, що охопила більшість країн континенту, моральний занепад духовенства, Великий розкол у католицизмі (у 1378–1417 роках відразу два, а потім три претенденти оголосили себе справжніми Папами Римськими), Реформація – все це, на думку спостережливих богословів, однозначно свідчило про початок Армагеддону. Завдяки тогочасним ЗМІ ці очікування й колективне відчуття страху дуже швидко стали набутками мас простолюду.
Канали страху
Ідею неминучості Страшного суду й кінця світу поширювали насамперед церковні кола, які «хворіли» на так званий синдром щоденного апокаліпсису. Парафіяльні священики під час літургії навіювали вірянам переконання при неминучу і близьку планетарну катастрофу. Для більшої частини неосвіченого населення церква була чи не єдиним джерелом інформації. Мандрівні монахи, ходячи країнами, надовго затримувались у котромусь із міст, щоб прочитати його жителям цілу серію проповідей на відповідну тему. Їхні виступи збирали величезні натовпи людей, у подорожах цих ченців супроводжували грішники, що каялися за свої провини перед Богом і намагалися таким чином урятувати душу перед другим пришестям Ісуса Христа. Часом доводилося долати великі відстані. Зокрема, мандрівний домініканський монах Ферр’є за 20 років своєї есхатологічної прощі подолав шлях, завдовжки як півтори території Франції, а його виступи прослухали сотні тисяч людей. На Британських островах ідеї світової катастрофи проповідував тамтешній теолог Джон Вікліфф, у Флоренції – домініканський священик Джироламо Савонарола, у чеських землях – Ян Гус, у німецьких князівствах – Мартін Лютер, Томас Мюнцер та Філіпп Меланхтон. Загалом протестантська реформація виходила з глибини апокаліптичних страхів і сприяла, своєю чергою, їх нагнітанню.
1508 року французький проповідник Гейлер у Страсбурзькому соборі звернувся до народу із закликом «рятуйся, хто може», вказавши: «Найкраще, що можна зараз зробити, – це забитися в щілинку, принишкнути у своєму куточку, слідувати Заповідям Господа і творити добро, щоб дістати вічне спасіння». Верчеллі, ще один домініканець, закликав у Італії на початку XV століття жінок відмовитися від шлюбу, аби в мить пришестя Месії не мати на собі родинних пут. Оскільки початок Нового часу не обіцяв ані жодних земних благ, ані світлого майбутнього, священики радили вірянам не накопичувати матеріальних цінностей і зосередитися виключно на духовному вдосконаленні. Чимало людей переставало працювати (від чого страждала економіка, насамперед сільське господарство), їсти й пити, морально готуючись до Страшного суду. Але, вкотре переконуючись у хибності припущень стосовно апокаліпсису, вони поверталися до звичайного способу життя.
Поширенню думок про кінець світу й прихід диявола сприяв також релігійний театр. Зокрема, вистава «Ігри Антихриста» (XII століття) з успіхом ішла 300 років за участю понад тисячі акторів. У великих містах Німеччини особливої популярності зажила п’єса Ганса Сакса «Трагедія Страшного суду».
Та чи не найбільший внесок у нагнітання апокаліптичного страху зробили книгодрукування й гравюра – технологічні винаходи середини XV століття. Книжки, памфлети та брошури на тему всезагальної катастрофи та ілюстрації до них мали особливу популярність і комерційний успіх серед читачів. Каталог видань 1625 року із Франкфурта-на-Майні свідчить, що розділи про Страшний суд, воскресіння мертвих, занепад світу, пророцтва св. Даниїла та одкровення св. Івана містили 89 назв книжок, виданих німецькою мовою, починаючи від 1551 року. Особливої слави зажили друковані видання протестантського богослова Мартіна Лютера, що буквально розходилися по руках.
Автор «Дня Страшного суду» (1614) Александер (радник англійського короля Якова І) описав у всіх деталях 12 годин судної пори: «Поширюються чутки про війну. Євангеліє прийнято повсюдно, євреї навертаються у християнство. Антихрист дає про себе знати, демони озлобилися, скрізь панує порок, завзяття ослабло, віра гасне, зірки падають. Чумні мори просурмили в останню сурму. Небесне знамення віщує про пришестя Сина Людського». Поетичне бачення підкріплювалося теологічними твердженнями про настання останнього часу, останньої години, останнього дня.
Картина жаху
Із віри в есхатологічні пророцтва богословів та релігійних ілюстрацій народжувалися дедалі трагічніші й багатші на подробиці уявлення про фінальну драму людської історії. Переважно її зображували у сценах, де ангели сурмлять, оповіщуючи про катаклізм, який насувається, Бог-суддя сидить на світлому троні з мечем у руках в оточенні фантастичних звірів, херувимів, апостолів і 24 мудреців, а всі люди поділені на праведників і грішників: перші в білих шатах входять до небесного Єрусалима, а другі приречені на вічні муки пекла.
Трагічний характер Судного дня простежується в оздобленні соборів великих європейських міст і сільських каплиць. Його зображення можна бачити всюди: в Сикстинській капелі, в композиціях ван дер Вейдена, ван Ейка та Мемлінга, у творах Боттічеллі, серії гравюр «Апокаліпсис» Дюрера, візантійській та італійській іконографії, мініатюрі, на вітражах у соборах Кутанса, Парижа, Шартра, Труа, Гранвіля, Шаванжа та ін. Було позначено дати кінця світу й на графіті Софійського собору в Києві.
Певний вплив на поширення очікувань кінця світу в середньовічній Європі справили юдеї. Від часів Великої чуми вони зазнавали дедалі більших гонінь, ставали жертвами погромів та об’єктами ненависті. Охрещення іспанських євреїв для багатьох, згідно із пророцтвом Даниїла, свідчило про початок планетарного краху. Водночас юдеї сподівалися на пришестя Антихриста — в їхньому уявленні турка, який мав помститися європейцям за «скривджений Ізраїль» і перетворити християнські церкви на «стійла для худоби».
Водночас усі лідери реформаційного руху — від Яна Гуса й Мартіна Лютера до Жана Кальвіна — вважали Антихристом Папу Римського. Для католицького понтифіка такими були, своєю чергою, Гус і Лютер.
За визначенням французького історика Жана Делюмо, новий світ, який постав із мороку середньовіччя, зароджувався в атмосфері тотального есхатологічного жаху. «Апокаліптичні пророцтва були відомі всім, – писав один із німецьких авторів
XVI століття. – Епоха, позначена стількома відкриттями й завоюваннями, ніколи не здогадувалася, що буде світанком Нового часу. Навпаки, охоплена передчуттям занепаду й очікуваного Страшного суду за гріховні провини, вона була переконана, що нею і закінчиться історія людства».
Образ сивочолого діда символізував цей переломний час у європейській історії: людство почувалося геть не юним. Для жителів Старого світу у XIV–XVII століттях завершення всієї історії було очевидним і майже доконаним фактом. «Пори року змішалися, земля втомилася, гори виснажилися, тривалість людського життя поменшала, як і доброчинність, природна сила, честь і побожність. Можна сказати, що настає занепад світу та його кінець», – писав один із французьких протестантських апологетів XVII століття. «Світ підходить до свого завершення. Подібно до старця, він забирає, вмираючи, скільки може. Тож його думки й серце не звернені до неба, вони перебувають
повністю на землі й зайняті земними смертними справами. Що ближчі люди до своєї могили, то більше заклопотані здобуттям земних благ».
Головне – підрахувати
Базуючись на біблійних текстах, проповідники апокаліпсису вказували на різні його дати. До процесу складного підрахунку залучалися як богослови, так і математики, географи, астрологи. Виходячи з тих чи тих даних, загальний вік людської історії оцінювали від 3,5 тис. до
7 тис. років «із моменту створення світу». Називали й точніші «дедлайни». Спочатку це був 1492 рік, потім, коли кінець світу не настав, – 1562-й та
1569-й. Христофор Колумб указував на 1656 рік, Пеньєр-Варен – на 1666-й, Микола Кузанський вважав, що апокаліпсису годиться чекати в 1700-му. До згаданої арифметики додалися сонячні затемнення 1652 та
1654 років, які довели всю Європу до паніки. Страх перед катастрофою перетнув політичні та релігійні кордони й охопив більшість країн континенту. Однак очікуваного другого пришестя не відбулося. До того ж, намагаючись стримати натиск есхатологічних пророцтв, 11-та сесія V Латеранського собору ще у 1516 році заборонила католицьким проповідникам указувати точну дату пришестя Люцифера і Страшного суду.
У другій половині XVI і в першій половині XVII століття страхи владарювання диявола, які раніше охопили всю латино-християнську Європу, почали поступово згасати в католицьких країнах, де набула обертів контрреформація, покликана зміцнити позиції Рима й відновити моральний авторитет церкви. У той-таки час апокаліптичний жах, навпаки, посилився у протестантських землях, що було, окрім іншого, зумовлено Тридцятилітньою війною (1618–1648), баченою в апокаліптичних тонах як загроза для Реформації з боку католиків Габсбурґів.
Та оскільки протестантська пропаганда чимдалі активніше подавала Папу як Антихриста, а римську церкву – як описаного св. Іваном звіра, в масах почали зароджуватися сумніви щодо занадто категоричних звинувачень, а не раз повторювана обіцянка кінця світу почала викликати скепсис. Римські богослови відтепер намагалися довести, що ніякий підрахунок не вкаже на точну дату другого пришестя, а католицький клір більше став говорити не про Страшний, а про Божий суд як приватне явище. Західна Європа, керуючись протестантською етикою та капіталістичним типом господарювання, відмовилася від прогнозування кінця світу й підготовки до нього на користь облаштування матеріальної сторони повсякденного буття (раю на землі).
Тож тим, хто очікує всезагальної катастрофи 21 грудня 2012 року в світлі інтерпретацій календаря майя, варто пам’ятати: людська цивілізація вже не раз ставала на шлях хибних прогнозів, що так і не здійснювалися.
Олександр Пагіря
