Судовий вердикт: експертиза законно встановила приналежність організацій УПЦ до структури РПЦ

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.11.2023 залишено без змін рішення Київського окружного адміністративного суду від 15.05.2023, яким відмовлено у задоволенні позову Київської Митрополії УПЦ до Міністерства культури України щодо протиправності наказу Міністерства культури України від 25.01.2019 №37 про затвердження релігієзнавчої експертизи щодо встановлення переліку релігійних організацій, які підпадають під дію норм «закону про перейменування».

Як відомо, після набуття чинності «закону про перейменування» (Закону України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об’єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України» від 20.12.2018 № 2662-VIII) на виконання його вимог, Міністерство культури України у січні 2019 р. забезпечило проведення відповідної релігієзнавчої експертизи.

Метою згаданої релігієзнавчої експертизи було встановлення обставин, передбачених оновленою статтею 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", а саме: визначення переліку релігійних організацій в Україні, які входить до структури закордонної релігійної організації, керівний центр якої знаходиться в країні-агресорі (тобто в рф). Визначені за результатами релігієзнавчої експертизи релігійні організації мали внести до свого статуту передбачені законом зміни шляхом обов’язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви закордонної релігійної організації з можливим додаванням слів "в Україні" та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації.

Нагадаємо, що відповідно до закону, входження до структури закордонної релігійної організації, керівний центр якої знаходиться в країні-агресорі, визначається у разі наявності однієї з таких ознак:

• ознака 1: у статуті релігійної організації в Україні містяться вказівки на входження до структури релігійної організації, керівний центр якої знаходиться за межами України;
• ознака 2: у статуті закордонної релігійної організації, керівний центр якої знаходиться в державі-агресорі, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації, що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов’язуючими для релігійної організації в України;
• ознака 3: статутом релігійної організації, керівний центр якої знаходиться за межами України в державі-агресорі, передбачене обов’язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації, що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації з правом вирішального голосу.

Провівши релігієзнавчу експертизу, Міністерство культури України видало наказ № 37 від 25.01.2019 «Про затвердження релігієзнавчої експертизи щодо встановлення переліку релігійних організацій (об`єднань), які підпадають під дію норм частини сьомої та восьмої статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»» (далі — Наказ № 37). Також 26.01.2019 було розміщено на офіційному сайті Міністерства культури України та через офіційне видання «Урядовий кур`єр» Перелік релігійних організацій (об`єднань), які підпадають під дію норм частини сьомої та восьмої статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та інформацію Міністерства культури України стосовно необхідності внести зміни до свого статуту та подати їх на реєстрацію у встановленому порядку.

У переліку релігійних організацій, що мали перейменуватися, були у тому числі структури релігійного об’єднання Української Православної Церкви (УПЦ МП).

Не погоджуючись із результатами експертизи, Київська Митрополія УПЦ звернулася у 2019 р. до суду із позовом, у якому просила:

— визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства культури України від 25.01.2019 №37;

— визнати протиправними дії Міністерства культури України щодо розміщення 26.01.2019 на своєму офіційному сайті та через офіційне видання «Урядовий кур`єр» інформації стосовно переліку релігійних організацій, яким необхідно було внести зміни до свого статуту;

— зобов`язати Міністерство культури України негайно відкликати публікацію, розміщену 26.01.2019 на своєму офіційному сайті та через офіційне видання «Урядовий кур`єр», шляхом опублікування оголошення про відкликання публікації.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва (ОАСК) від 28.03.2019 відкрито провадження у справі № 640/4748/19. Згодом 22.04.2019 залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, ще 265 релігійних організацій УПЦ.

Окремою ухвалою ОАСК від 22.04.2019 задоволено заяву Київської Митрополії УПЦ про вжиття заходів забезпечення позову. Заборонено суб`єктам державної реєстрації юридичних осіб проводити будь-які реєстраційні дії щодо відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, у тому числі, скасовувати реєстраційні дії та записи стосовно вищевказаних 266 (разом із Київською митрополією УПЦ) релігійних організацій УПЦ. Зазначалося, що ухвала є виконавчим документом та підлягає негайному виконанню; строк пред'явлення ухвали до виконання — до 23 квітня 2022 року (три роки). Потрібно наголосити, що передбачена ухвалою судова заборона здійснення реєстраційних дій в ЄДР не стосувалася релігійних громад УПЦ.

Разом із цим Почаївська Свято-Успенська Лавра також звернулася до ОАСК із позовом, у якому просила:

— визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства культури України від 25.01.2019 №37;

— визнати протиправними дії Міністерства культури України щодо проведення згаданої релігієзнавчої експертизи;

— визнати протиправними дії Міністерства культури України в частині розміщення на своєму офіційному сайті та через офіційне видання «Урядовий кур`єр» інформації щодо включення Почаївської Свято-Успенської Лаври до Переліку;

— зобов`язати Міністерство культури України відкликати розміщену на своєму офіційному сайті та через офіційне видання «Урядовий кур`єр» інформацію щодо включення Почаївської Свято-Успенської Лаври до Переліку.

Ухвалою ОАСК від 24.04.2019 відкрите провадження в адміністративній справі № 640/7082/19.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.05.2019 об`єднано в одне провадження справу № 640/4748/19 (за позовом Київської Митрополії УПЦ) та справу №640/7082/19 (за позовом Почаївської Свято-Успенської лаври); об`єднаним справам присвоєно номер справи 640/4748/19; змінено процесуальний статус Почаївської Свято-Успенської Лаври з третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на другого позивача.

Із 2019 до 2023 року справа «зависла» майже на чотири роки.

Після ліквідації у грудні 2022 р. Окружного адміністративного суду міста Києва (ОАСК) та до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду (КМОАС) законом було встановлено, що справи тимчасово розглядатимуться Київським окружним адміністративним судом (КОАС).

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду (КОАС) від 04.05.2023 прийнято адміністративну справу №640/4748/19 до провадження. Рішенням КОАС від 15.05.2023 у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю; скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.04.2019.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції Київська Митрополія УПЦ, Почаївська Свято-Успенська Лавра, Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра УПЦ, Релігійна організація Свято-Флорівського жіночого монастиря м. Києва Київської єпархії УПЦ, подали апеляційні скарги та просили скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове, яким позови задовольнити.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.09.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційними скаргами на рішення Київського окружного адміністративного суду від 15.05.2023.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.11.2023 скарги Київської Митрополії УПЦ, Почаївської Свято-Успенської Лаври, Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври УПЦ, Релігійної організації Свято-Флорівського жіночого монастиря м. Києва Київської єпархії УПЦ залишено без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 15.05.2023 — без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набрала законної сили з дати прийняття (02.11.2023) та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду.

Також з 02.11.2023 набрало законної сили скасування Рішенням КОАС від 15.05.2023 заходів забезпечення позову, вжитих ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.04.2019 на три роки (до 23.04.2022). Тобто на сьогодні немає встановлених судом перешкод для державних реєстраторів юридичних осіб проводити будь-які реєстраційні дії щодо відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, стосовно релігійних організацій УПЦ.

Юридичні висновки суду у цій справі

І.

Суд дійшов висновків про те, що Міністерство культури України, приймаючи оскаржуваний наказ, проводячи спірну експертизу й публікуючи її результати діяв в порядку, спосіб та в межах наданих йому повноважень, а самі висновки експертизи є обґрунтованими та правомірними. Натомість, звертаючись до суду, позивачі оскаржили рішення та дії відповідача, які були прийняті/вчинені ним на виконання вимог Закону про перейменування № 2662-VIII.

Станом на час виникнення спірних правовідносин, на Мінкультури був покладений обов`язок у місячний строк з дня набрання чинності «законом про перейменування» № 2662-VIII (26.12.2018), тобто до 26.01.2019, встановити шляхом проведення релігієзнавчої експертизи передбачені статтею 12 Закону № 987-XII обставини, а також обов`язок повідомити релігійні організації, які підпадають під дію норм статті 12 Закону № 987-XII, про обов`язок внести до свого статуту відповідні зміни.

У рішенні Конституційного Суду України №4-р/2022 від 22.12.2022 вказано, що Конституція України не містить приписів, які прямо або опосередковано забороняли б державі здійснювати релігієзнавчі експертизи статутів (положень) релігійних організацій (об`єднань); проведення відповідно до пункту 2 розділу II „Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VIII релігієзнавчої експертизи не призводить і об`єктивно не може призвести до порушення ні самої свободи віросповідання, ні похідних від неї прав, що їх гарантує Конституція України.

Зважаючи на викладене, вимога Закону про перейменування №2662-VIII до Мінкультури щодо проведення спірної релігієзнавчої експертизи є правомірною.

Мінкультури у повному обсязі виконало покладені на нього Законом про перейменування № 2662-VIII зобов`язання: проведено релігієзнавчу експертизу на предмет встановлення ознак, передбачених статтею 12 Закону № 987-XII у статутах релігійних організацій, а також повідомлено останніх у передбачені законом способи про необхідність внесення змін до статуту.

ІІ.

Щодо Наказу № 37, яким доручено Департаменту у справах релігій та національностей, що є структурним підрозділом Мінкультури, провести спірну експертизу та забезпечити відповідне інформування релігійних організацій.

Колегія суддів наголошує на тому, що норми чинного законодавства не визначають обов`язку прийняття будь-яких розпорядчо-організаційних документів з питань, пов`язаних із проведенням експертизи відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону №2662-VIII, у тому числі і з питання призначення та/або затвердження її результатів.

Оскаржуваний наказ за своєю суттю є внутрішнім службовим документом, який покладає безпосередню реалізацію обов`язків щодо виконання визначених законом повноважень Мінкультури та конкретний структурний підрозділ міністерства. Ні Закон №2662-VIII, ні Положення № 495, ні будь-який інший нормативний акт не містить заборон у прийнятті Мінкультури документів такого характеру.

Вказаний наказ не має жодних зобов`язальних приписів як для позивачів, так і для інших осіб, окрім визначеного структурного підрозділу Мінкультури, та не створює для них будь-яких правових наслідків. Із завершенням проведення релігієзнавчої експертизи та інформуванням відповідних релігійних організацій Наказ № 37 є таким, що вичерпав свою дію реалізацією, позаяк його приписи виконані у повному обсязі та не підлягають повторному застосуванню.

Зважаючи на викладене, визнання протиправним та скасування вказаного наказу жодним чином не вплине на обсяг прав, свобод та інтересів позивачів у спірних правовідносинах, тобто ефективний судовий захист у такий спосіб є неможливим.

Відсутність законодавчої вимоги щодо призначення та затвердження результатів спірної експертизи не позбавляє Мінкультури права на видання внутрішніх розпорядчих документів, зокрема у формі наказів.

Прийняття Наказу № 37 за день до опублікування висновків експертизи, жодним чином не впливає на питання правомірності ні цього наказу, ні самої експертизи чи її висновків. Це ж саме стосується доводів про те, що спірний наказ та оскаржувані дії вчинені в останні дні встановленого пунктом 2 розділу ІІ Закону №2662-VIII місячного строку.

ІІІ.

Щодо порядку проведення спірної експертизи.

Пункт 2 розділу ІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону №2662-VIII окрім строку визначає мету, об`єкт та предмет експертизи, яку мав провести відповідач. Будь-яких додаткових вимог до такої експертизи ні Закон №2662-VIII ні інші законодавчі акти не містять. Таким чином, у спірних правовідносинах відповідач наділений широкою свободою розсуду (дискреційними повноваженнями) щодо визначення, зокрема, порядку і методики проведення спірної експертизи, але при дотриманні наведених вище вимог щодо мети, об`єкту, предмету та граничних строків дослідження.

Такий підхід, у даному випадку, не можна вважати невиправданим, позаяк спірна експертиза є лише допоміжним, інформативним механізмом у реалізації вимог Закону №2662-VIII в частині обов`язку відповідних організацій внести зміни до свого статуту за наявності визначених Законом підстав.

Відтак, зважаючи на характер та суть передбаченої пунктом 2 розділу ІІ Закону №2662-VIII експертизи, колегія суддів не вбачає порушень у реалізації відповідачем своїх дискреційних повноважень щодо самостійного визначення (вибору) порядку та методики її проведення.

Відсутність детального законодавчого врегулювання певних правовідносин, наявність у державного органу права діяти на власний розсуд (дискреційних повноважень) не свідчить про недотримання принципу «належного урядування». Наведене також не є підставою для автоматичного засування аналогії закону.

Зокрема, Закон України «Про судову експертизу» від 25.02.1994 № 4038-XII, Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 № 53/5 а також і відповідні норми Кодексу адміністративного судочинства України, врегульовують питання проведення саме судових експертиз, тобто тих досліджень, що здійснюються з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду. Спірна же експертиза здійснена з метою інформування відповідних суб`єктів про необхідність виконання вимог Закону №2662-VIII, а не для цілей її використання під час судового розгляду. Тому, застосування у спірних правовідносинах за аналогією вказаних вище нормативно-правових актів (у відповідній частині), на переконання колегії суддів, не є виправданим.

Закон №2662-VIII також не визначає вимог до досвіду, кваліфікації, повноважень та/або кількості осіб, які мають провести відповідну експертизу. З огляду на відсутність таких вимог, відбір відповідних осіб залишається на розсуд Мінкультури.

Суд апеляційної інстанції відхиляє посилання скаржників на відсутність порядку та методики проведення експертизи, порушення принципу «належного урядування», застосування аналогії закону, а так само, з огляду на відсутність відповідних законодавчих вимог, на непопередження про кримінальну відповідальність осіб, які проводити експертизу, незатвердження складу експертної комісії, форми та змісту висновку (зокрема в частині щодо підпису всіх осіб, причетних до його складення), тощо.

Окрему увагу скаржники звертають увагу на те, що всупереч повноважень Мінкультури, спірна експертиза проведена без залучення релігійних організацій.

Як вже зазначалося, Закон № 987-XII та Положення № 495 відносили до повноважень Мінкультури забезпечення проведення релігієзнавчої експертизи за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів. Натомість, Закон про перейменування №2662-VIII, який покладає на відповідача обов`язок провести релігієнавчу експертизу статутів релігійних організацій (об`єднань), не містить вимогти щодо забезпечення участі в експертизі представників таких організацій (об`єднань).

Відтак, у даному випадку існує невідповідність норм Закону №2662-VIII приписам Закону № 987-XII та Положення № 495. На переконання колегії суддів така невідповідність підлягає вирішенню на користь Закону № 2662-VIII, який прийнятий пізніше та врегульовує вужче коло специфічних правовідносин щодо обов`язку Мінкультури провести конкретну релігієзнавчу експертизу, на відміну від приписів Закону № 987-XII, який у відповідній частині визначає повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії вцілому. Окрім того норми Положення № 495 як підзаконного нормативно-правового акта мають нижчу юридичну силу у порівнянні із Законом № 2662-VIII.

Таким чином, у спірних правовідносинах слід керуватись спеціальними приписами Закону про перейменування № 2662-VIII, який не передбачає залучення релігійних організацій до проведення експертизи, передбаченої пунктом 2 розділу ІІ цього Закону.

Тому, виконуючи обов`язки, що були покладені Законом №2662-VIII в частині досягнення поставленої мети у спосіб проведення релігієзнавчої експертизи, не реалізуючи при цьому повноваження за Законом № 987-XII та Положенням № 495 в частині, що стосується повноважень на залучення до участі у проведенні релігієзнавчої експертизи представників релігійних організацій, відповідач діяв правомірно.

IV.

Щодо висновку та результатів спірної експертизи.

Закон № 2662-VIII покладає на відповідача обов`язок встановити ознаки, визначені частиною восьмою статті 12 Закону № 987-XII. Такий обов`язок має бути виконаний шляхом проведення релігієзнавчої експертизи зареєстрованих статутів релігійних організацій (об`єднань). У свою чергу, положення Закону № 987-XII не забороняють для досягнення поставленої мети досліджувати також і інші джерела, зокрема статути та положення, які не є зареєстрованими, проте якими керується відповідна організація (об`єднання). Наведене цілком відповідає визначеним частиною восьмою статті 12 Закону № 987-XII ознакам, які містять можливі характеристики всіх, а не лише зареєстрованих статутів чи положень, а також включають характеристики статутів та положень не лише українських, а й закордонних релігійних організацій (об`єднань). Тобто, вимоги пункту 2 розділу ІІ Закону № 2662-VIII слід тлумачити у нерозривному зв`язку із частиною восьмою статті 12 Закону № 987-XII.

Відтак, реалізація положень пункту 2 розділу ІІ Закону № 2662-VIII, дійсно, вимагає обов`язкове дослідження зареєстрованих статутів (положень) релігійних організацій (об`єднань), проте сама експертиза не обмежується дослідженням лише цих статутів (положень).

За наведених обставин, посилання скаржників на неправомірність дослідження статутів та положень, які не є зареєстрованими, зокрема канонічних та інших статутів, тощо, колегія суддів відхиляє.

Посилання в експертизі на здійснення моніторингу, дослідження, розгляду, огляду чи експертизи певних документів чи інформації, не змінює суті проведених відповідачем дій загалом. Тому відповідні посилання Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври на те, що відповідними спеціалістами здійснювався лише моніторинг, а не дослідження предметів експертизи, колегія суддів відхиляє.

Відповідно до змісту спірної експертизи, було розглянуто статути релігійних організацій релігійного об`єднання Українська Православна Церква (далі — УПЦ) та встановлено, що у більшості статутів міститься посилання на те, що ці організації діють у відповідності до Статуту про управління УПЦ.

Так, згідно зі статутом Київської Митрополії УПЦ, вона керується у своїй діяльності, окрім іншого, Статутом про управління УПЦ (пункт 1.2 розділу 1 статуту); контроль за фінансово-господарською діяльністю Київської Митрополії, правильністю використання бюджету, перевірка заяв і скарг щодо фінансових та майнових питань здійснюється у відповідності зі Статутом про управління УПЦ (пункту 5.13 розділу 2 статуту).

Також, згідно зі статутом Почаївської Свято-Успенської Лаври, монастир здійснює свою діяльність, дотримуючись, окрім іншого, Статуту УПЦ (пункт 8 розділу І статуту); у своїй діяльності монастир керується, окрім іншого, Статутом УПЦ (пункт 9 розділу І статуту); монастир володіє правами юридичної особи у рамках, визнаних, окрім іншого, Статутом УПЦ (пункт 12 розділу І статуту).

Відтак, викладена у релігієзнавчій експертизі інформація, зокрема в частині, яка стосується статутів позивачів, відповідає дійсним обставинам.

Відсутність окремої вказівки у мотивувальній частині експертизи на дослідження статутів саме позивачів, відсутність у цьому посилань на перелік всіх релігійних організацій (об`єднань) в Україні, на номери та дати досліджених статутів, тощо, правильності наведених висновків суду не спростовує та не свідчить про неправильне встановлення відповідачем чи судом першої інстанції згаданих фактів щодо статутів позивачів.

При цьому, суд у даній справі не перевіряє обґрунтованість висновків відповідача, які стосуються інших осіб, які не є позивачами у даній справі, та які не зверталися і не заявляли до суду вимог про захист своїх прав.

Так, як встановлено відповідачем, згідно зі Статутом про управління УПЦ, УПЦ з`єднана з Помісними Православними Церквами через Російську Православну Церкву (далі — РПЦ) (пункт 3 розділу І), УПЦ у своєму управлінні керується постановами Архиєрейського Собору РПЦ від 25-27 жовтня 1990 року (пункт 4 розділу І).

Згідно з пунктом 1 розділу 2 Статуту про управління УПЦ, в УПЦ вища влада належить Собору УПЦ, до обов`язків якого, окрім іншого, належить: збереження канонічної єдності УПЦ, а також її канонічної єдності з РПЦ та з усіма Помісними Православними Церквами; нагляд за втіленням у життя рішень Помісних Соборів РПЦ, Соборів УПЦ та ухвалених ними статутів.

Згідно з пунктами 1 розділів 3 та 5 Статуту про управління УПЦ керівний орган УПЦ діє на підставі священних канонів Церкви, постанов Помісних і Архиєрейських Соборів РПЦ, а також Соборів УПЦ. Керівник УПЦ Митрополит обирається пожиттєво єпископатом УПЦ і благословляється Святішим Патріархом Московським і всієї Русі. Митрополит Київський і всієї України є постійним членом Священного Синоду РПЦ — керівного органу цього релігійного об`єднання.

УПЦ об`єднує єпархії, синодальні установи, благочиння, парафії, монастирі, духовні навчальні заклади, братства, сестринства та місії і є самокерованою частиною РПЦ (пункт 5 розділу І).

Згідно зі Статутом РПЦ, вона як юридична особа зареєстрована у РФ (пункт 5 розділу І статуту РПЦ).

Статут РПЦ має окремий розділ, який присвячений УПЦ. Так, відповідачем встановлено, що згідно зі статутом РПЦ, УПЦ є самокерованою Церквою в складі РПЦ, а архиєреї УПЦ є членами керівних органів цього релігійного об`єднання, а саме Помісного та Архиєрейського соборів РПЦ (пункт 9 розділ X). Окрім того, згідно з розділом Х статуту РПЦ, УПЦ у своїй діяльності керується рішеннями РПЦ (пункти 3, 10), а управлінські документи та керівні органи погоджуються керівними органами РПЦ (пункти 3, 5, 8). При цьому, РПЦ як юридична особа зареєстрована у рф (пункт 5 розділу І статуту РПЦ).

У свою чергу, згідно зі статутом Київської Митрополії УПЦ, вона є центральним виконавчо-розпорядчим церковним органом (релігійний адміністративний центр) УПЦ, що здійснює керівництво єпархіальними управліннями, парафіями, монастирями, духовними школами, братствами та іншими релігійними організаціями УПЦ (пункт 1.1 розділу 1). Згідно статуту Почаївської Свято-Успенської Лаври, Почаївська Свято-Успенська Лавра є структурним підрозділом УПЦ (пункт 1 розділу І).

Наведене дає підстави для висновку, що позивачі — Київська Митрополія УПЦ як адміністративний центр, керівний орган УПЦ, та Почаївська Свято-Успенська Лавра як структурний підрозділ УПЦ, входять до складу релігійного об`єднання «УПЦ», яке, у свою чергу, є частиною РПЦ (ознака 1), керується рішеннями органів управління РПЦ (ознака 2), а повноважні представники УПЦ входять до органів управління РПЦ (ознака 3).

Таким чином, відповідач дійшов вірного висновку про застосовність до позивачів ознак, визначених частиною восьмою статті 12 Закону № 987-XII, та, як наслідок, про наявність у них зобов`язань, передбачених частиною сьомою цієї ж статті.

В апеляційних скаргах звертається увага на те, що у нормах чинного законодавства відсутнє поняття «керівного центру» релігійної організації (об`єднання), а тлумачення канонічного зв`язку є досить широким. Проте, у даній справі не здійснюється встановлення канонічного зв`язку чи визначення керівного центру з теоретичних позицій чи з позиції власного розсуду відповідача. Натомість у спірних правовідносинах підлягають встановленню входження релігійної організації (об`єднання) до релігійної організації (об`єднання), зазначеної в частині сьомій статті 12 Закону № 987-XII, на основі досить чітких критеріїв, що визначені безпосередньо законодавцем у частині восьмій згаданої статті.

Також скаржники наголошують на відсутності належних та допустимих доказів (документів), на підставі яких зроблені висновки експертизи, що ґрунтуються на інформації, розміщеній у мережі Інтернет. Зокрема, вказане стосується Статуту про управління УПЦ, Статуту РПЦ, відомостей про результати Архиєрейських Соборів РПЦ, виступів офіційних осіб РПЦ тощо.

Зважаючи на відсутність у Мінкультури у межах проведення спірної експертизи повноважень витребувати у релігійних організацій (об`єднань) документів, зокрема Статуту про управління УПЦ, а також статутних та інших документів у релігійних організацій, зареєстрованих у РФ, то використання відповідачем для цілей проведення спірної експертизи наявних у нього зареєстрованих статутів та інших відомостей, що наявні у відкритому доступі в мережі Інтернет, є виправданим. Тому, суд апеляційної інстанції не вбачає порушень з боку відповідача у використанні таких джерел отримання необхідної інформації.

У разі, якщо позивачі вважають, що використана відповідачем інформація є недостовірною, зокрема в частині змісту Статуту про управління УПЦ чи Статуту РПЦ, то вони, будучи частиною УПЦ, не були позбавлені права спростувати таку інформацію, надавши до суду докази, які посвідчують достовірний зміст цих документів. Проте, ні доводів щодо недостовірності використаної відповідачем інформації, ні примірників вказаних статутів, які б спростовували інформацію відповідача, позивачі не надали.

За даних фактичних обставин та зважаючи на збройну агресію РФ проти України з 2014 року, саме лише посилання на недотримання форми отримання відповідачем певної інформації для цілей проведення спірної експертизи, а також недотримання належної форми її підтвердження у суді, не може свідчити про неправомірність та необґрунтованість висновків експертизи за відсутності доказів недостовірності використаної відповідачем інформації. Інакший підхід свідчитиме про допущення судом надмірного формалізму при вирішенні даного спору.

Окрім того, наведене жодним чином не покладає доказування у даній справі лише на позивачів та не звільняє відповідача від обов`язку доводити правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності, а суд — від дотримання принципу офіційного з`ясування обставин справи. Кожна зі сторін даного спору приймала активну участь у справі, надаючи свої доводи, міркування та докази. Суд у свою чергу за своїм внутрішнім переконанням здійснив оцінку таким доводам, міркуванням та доказам, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, використовуючи при цьому свої повноваження щодо з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та збирання доказів з власної ініціативи.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції, додатково послався на Висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв`язку з Московським патріархатом (Російською Православною Церквою), затверджений наказом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті від 27.01.2023 №Н-8/11 згідно з яким УПЦ «з точки зору еклезіології та канонічного права є структурним підрозділом РПЦ, що має окремі права самостійного утворення без власної канонічної суб`єктності», «УПЦ продовжує перебувати відносно РПЦ у відносинах підпорядкування».

Також суд послався на публікацію щодо виступу голови юридичного відділу УПЦ протоєрея Бахова О., який під час пресконференції 29.12.2022 в Києво-Печерській Лаврі підкреслив, що зі Статуту про управління УПЦ, який був прийнятий на Соборі 27.05.2022, «були виключені всі норми, які хоч якось натякали або говорили про зв`язок з Москвою», на підставі чого суд першої інстанції зробив висновок про те, що представник УПЦ фактично погодився із висновками релігієзнавчої експертизи.

Колегія суддів безумовно приймає позицію позивачів про те, що вказана судом наведена інформація не має безпосереднього відношення до спірної експертизи, яка була проведена більш як трьома роками раніше. Проте, наведені у згаданому висновку та публікації дані містять інформацію щодо предмету доказування у даній справі, а саме щодо наявності зв`язку, відносин підпорядкування (входження до структури) у статутах позивачів, статутах УПЦ та РПЦ.

Відповідно до частини першої статті 99 КАС електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).

Зважаючи на роль мережі Інтернет у повсякденному житті суспільства, обсяги та характер електронних даних, які зберігаються на відкритих веб-ресурсах (зокрема у даному випадку офіційних веб-порталах УПЦ, РПЦ), повне ігнорування таких даних, що розміщені відкрито в електронній формі, було б помилковим. Тому, наведена судом першої інстанції інформація на основі даних, розміщених в мережі Інтернет, та яка, зокрема, є відображає зміст певних документів та описує певні події (виступ певної особи, прийняття чи затвердження офіційного документа певного змісту, тощо), на переконання колегії суддів, є загалом допустимою. Окрім того, зважаючи на те, що вказані судом у цій частині мотиви не мають вирішального значення для встановлення та оцінки обставин, що підлягають доказуванню у даному спорі, а відповідні посилання суду жодним чином не вплинули на правильність вирішення даного спору, то колегія суддів не вбачає підстав для зміни чи скасування рішення суду у цій частині.

Загальні висновки

Отже із набранням законної сили постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.11.2023 усі 266 згаданих релігійних організацій УПЦ можуть вважатися такими, що не виконали чинні норми законодавства про перейменування. Нагадаємо, що Конституційний суд України у своєму рішенні № 4-р/2022 від 27.12.2022 визнав такими, що є конституційними, положення «Закону про перейменування» № 2662-VIII від 20.12.2018, дійшовши висновку, що обмеження свободи віросповідання (релігії) у поєднанні зі свободою об’єднання в частині обов’язку уточнення назви релігійних організацій є правомірними, а отже – допустимими.

Відтак постає логічне запитання: яка відповідальність очікуватиме на ці та тисячі інших релігійних громад УПЦ, що мали до 25 жовтня 2019 року внести до своїх статутів передбачені законом зміни шляхом обов’язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви закордонної релігійної організації з можливим додаванням слів "в Україні" та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації?

Юридичні наслідки за порушення норми про перейменування містяться у пункті 4 Перехідних та прикінцевих положеннях Закону № 2662-VIII від 20.12.2018: «У разі якщо протягом чотирьох місяців (для релігійних громад — дев’яти місяців) з дня набрання чинності цим Законом … релігійна організація (об’єднання) не внесла передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об’єднання)».

Не виконавши умов законодавства, після 26 жовтня 2019 року тисячі релігійних громад УПЦ порушили вимоги щодо діяльності, установлені Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». Водночас після 26 жовтня 2019 року статути усіх релігійних громад УПЦ втратили чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації.

Які юридичні наслідки для релігійної організації має «втрата чинності статуту в частині повної офіційної назви»?

Відповідно до Цивільного кодексу України повним (як і скороченим) буває «найменування», яке складається з «організаційно-правової форми» і «назви». Організаційно-правовою формою є «релігійна організація». Приклад найменування: Релігійна організація «Свято-Троїцька парафія с. Болотниця Талалаївського району Ніжинської єпархії Української православної церкви». Згідно з законом про державну реєстрацію юридичних осіб «найменування релігійної організації може містити інформацію про її організаційно-правову форму виключно за бажанням такої юридичної особи». Тобто найменування релігійної організації, яка в статуті не побажала вказувати організаційно-правову форму, може складатися лише з назви (приклад такого найменування: «Свято-Троїцька релігійна громада с. Болотниця Талалаївського району Ніжинської єпархії Української православної церкви»). Відтак найменування і назва таких релігійних громад у статуті можуть бути одними і тими ж.

Чи втрата чинності назви на підставі «закону про перейменування» є тотожною втраті чинності найменування? Але відповідно до Цивільного кодексу України юридична особа повинна мати найменування. А тут виходить релігійна організація – юридична особа із "найменуванням", яке 26.10.2019 втратило чинність на підставі закону.

Назви тисяч релігійних громад УПЦ не відповідали вимогам закону з моменту затвердження щодо них релігієзнавчої експертизи (оприлюднення результатів і повідомлення таких релігійних організацій) від 25.01.2019 до 25.10.2019, а після 26.10.2019 року назви втратили чинність за законом і це ніяк не відображено в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб. Після 26.10.2019 ми отримали понад десяток тисяч релігійних громад УПЦ із невідомим статусом "юридичної особи з назвою, яка втратила чинність". Це взагалі якесь нове утворення — релігійна громада без назви! Така обмежено правоздатна "юридична особа" швидше за все не тільки правочину не може здійснити, а й подати заяву від імені юридичної особи на державну реєстрацію. Від імені якої юридичної особи вона тепер діє? Вона тепер не може використовувати назву, яка є нечинною. У тому числі, напевне, не може правосильно подати державному реєстраторові заяви щодо приведення назви у відповідність до вимог закону (таку заяву вона могла подати до 25.10.2019, до дати втрати чинності своєї назви).

На нашу думку, розв’язати проблему невиконання вимог законодавства про перейменування має схвалений у першому читанні 19 жовтня 2023 р. урядовий законопроєкт № 8371, що не допускає діяльність релігійних організацій, які афілійовані з релігійною організацією (у тому числі входять до структури релігійної організації), керівний центр якої знаходиться за межами України в державі-агресорі (рф), і який пропонує посилити санкцію для відповідних релігійних організацій шляхом їх припинення у судовому порядку. Після доповнення абзацу четвертого статті 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» новим пунктом 6, яким розширено випадки припинення діяльності релігійної організації у судовому порядку («у разі виявлення інших порушень вимог щодо створення і діяльності релігійної організації (об’єднання), установлених Конституцією України, цим та іншими законами України»), тисячі релігійних організацій УПЦ, порушивши встановлені законом вимоги щодо діяльності (не виконавши умов про перейменування), будуть потенційними об’єктами, щодо яких можуть ініціюватися позови до суду про припинення діяльності.

Про автора: Устим Хаварівський, кандидат наук з державного управління, директор Інституту Держави і Церкви