Сумна доля «асенізатора». Чим прославився і як загинув радянський пропагандист Ярослав Галан
Святослав Липовецький
Попри тотальний репресивний апарат, радянська влада вирішила зчепитися з УГКЦ не прямо, а залучивши пропагандиста. Цю роль відіграв Ярослав Галан, який вирізнявся серед земляків: колишній випускник Віденського та Краківського університетів, активний учасник комуністичного підпілля в міжвоєнній Польщі, він був послідовним прихильником СРСР. Настільки, що коли в 1937 році в Харкові під репресії та страту потрапить його дружина, то Галан про це ні з ким навіть словом не перекинеться.
Його справді значний виступ датований 8 квітня 1945 року. Тоді на сторінках щоденної львівської газети «Вільна Україна» під псевдонімом «Росович» публікують його статтю «З хрестом чи ножем». Це був гострий виступ проти церкви. Уже згодом дослідники встановлять, що матеріали Галан брав із досьє НКДБ – тож це відбулося не лише на замовлення відповідних органів, а й за їхнього безпосереднього сприяння. 9 квітня цей текст транслює львівське радіо, а 10-го друкує центральне столичне видання «Радянська Україна» у спеціальному додатку для західних областей. 12 квітня статтю у вигляді окремої брошури підписали до друку, і вона побачила світ 10-тисячним накладом. Отже, менш ніж за тиждень «праця» пропагандиста була тиражована всіма можливими тогочасними засобами.
«Після появи кровожадної статті Я. Галана “З хрестом чи ножем” всі побоювалися найгіршого», – писав у спогадах митрополит Йосиф Сліпий. І мали рацію. Уже 11 квітня відбувся масовий арешт єпископів УГКЦ на чолі зі Сліпим. Протягом квітня і травня 1945-го влада з різних джерел збирала реакцію на статтю «Росовича», і це її чи не більше цікавило, ніж реакція на арешт кліру. Утім, ув’язнення єпископів, як і пізніша формальна «ліквідація» УГКЦ, не зменшили запит на пропаганду. Ярослав Галан переживав свій зірковий час. Він почувався настільки впевнено, що дозволяв собі, не добираючи слів, критикувати львівських чиновників.
Проте назвати Ярослава Галана просто пропагандистом – не випадає. У своїх писаннях він переходив усі межі та червоні лінії. Скажімо, ось уривок з його памфлета, присвяченого повстанцям: «Чотирнадцятирічна дівчинка не може спокійно дивитися на м’ясо. Коли в її присутності збираються смажити котлети, вона блідне і тремтить, мов осиковий лист. Кілька місяців тому в горобину ніч до селянської хати недалеко від міста Сарни прийшли озброєні люди і закололи ножами господарів. Дівчинка розширеними від жаху очима дивилася на агонію своїх батьків. Один з бандитів приклав вістря ножа до горла дитини, але в останню хвилину в його мозку народилася нова ідея: “Живи в славу Степана Бандери! А щоб, бува, не померла з голоду, ми залишимо тобі продукти. А ну, хлопці, нарубайте їй свинини!”. “Хлопцям” ця пропозиція сподобалася. За кілька хвилин перед заціпенілою від жаху дівчинкою виросла гора м’яса із батька і матері, що спливали кров’ю».
Це була «творчість» Галана, яку тиражувала та поширювала радянська пропаганда. В одному з останніх памфлетів під назвою «Плюю на Папу» Галан стверджував: «13 липня 1949 року в моєму житті відбулася знаменна подія: Папа Пій ХІІ відлучив мене від церкви». Звісно, конкретно про радянського пропагандиста папі не йшлося – у той час було затверджено «Декрет проти комунізму», яким від римо-католицької церкви відлучали носіїв комуністичного вчення. Галана важко було б зарахувати до католиків, але сама боротьба з Ватиканом, бодай на радянських газетних шпальтах, йому лестила. У цьому ж тексті він згадував, як за Польщі, у різдвяний вечір, вони з товаришем випивали і, оскільки не було традиційної для святвечірнього столу риби, – то закусували салом. А коли запросили приєднатися власника помешкання, то той, «побачивши на столі сало, по тараканячи заворушив вусами і позадкував до дверей». А далі, описує пропагандист, цю справу розглядали на консисторії та конгрегації священної канцелярії в Римі. І в підсумку він опинився в тюрмі…
Наскільки можна вірити в подібне писання? Здається, навіть сам Галан розумів безглуздя написаного і, зрештою, визнавав це. У листі до товариша за журналістсько-письменницьким цехом Юрія Смолича він нарікає на своє буття: «Я розумію: асенізаційна робота – потрібна й корисна робота, але чому тільки я, виключно я маю бути цим асенізатором?.. В читача наших періодиків несамохіть виникне думка, що є тільки “маньяк” Галан, який чепився українського фашизму, як п’яний плота, [коли] величезна більшість представників пера ігнорує це питання. Які дальші висновки поробить з цього читач – не треба Вам казати».
У міжчассі радянській владі вдалося «ліквідувати» УГКЦ не лише в Галичині, а й на Закарпатті, де церква мала свою окрему юрисдикцію. Почасти тут це відбулося навіть брутальніше. Місцевого владику Теодора Ромжу вирішили фізично прибрати, здійснивши наїзд на його бричку важкою армійською вантажівкою «студебекер». Після наїзду водій вантажівки завдав кілька ударів монтуванням по голові єпископа. Але Ромжа вижив. До Ужгорода відправили міністра держбезпеки УРСР Сергія Савченка та вбивцю Євгена Коновальця – Павла Судоплатова. Лишалося вколоти ін’єкцію з отруйною речовиною травмованому Ромжі. Його смерть розчистила дорогу до «ліквідації» унії на Закарпатті.
Можна було звітувати в Москву про успішно виконану місію. Тож 10 жовтня 1949 року Хрущов надіслав Сталіну звіт «Про завершення возз’єднання греко-католицької церкви з православною в західних і Закарпатській областях Української РСР». Не останню роль у цьому відіграв Галан-«Росович». Мавр свою справу зробив.
Але того самого місяця Хрущову доведеться ще раз турбувати Сталіна – на цей раз через жорстоке вбивство Ярослава Галана. Останнього 24 жовтня 1949 року зарубали сокирою у власному помешканні. Інформація обурила Сталіна, і до Львова спрямували «допомогу» в особі того-таки генерала Павла Судоплатова.
«У Львові ми відразу потрапили на партактив, який проводив Хрущов, котрий спеціально прибув із Києва, щоб узяти під особистий контроль розшук вубивць Галана, – писав у спогадах Судоплатов. – На нараді в мене з Хрущовим виникла суперечка. Він був явно не в дусі: над ним висіла загроза сталінської опали через те, що не вдалося покласти край розгулу бандитизму в Західній Україні. Я ще більше вивів його з рівноваги, коли заперечив проти пропозиції запровадити для жителів Західної України спеціальні паспорти. Хрущов також запропонував мобілізувати молодь на роботу в Донбас і на навчання у фабрично-заводські училища Східної України і таким своєрідним методом позбавити бандерівські формування поповнення».
Безпосередньо ж виконавців замаху Галана «знайде» Богдан Сташинський – майбутній убивця Степана Бандери. У той час він лише починав свою службу в МДБ, а його першим завданням було інформувати органи про контакти молодшої сестри з націоналістичним підпіллям. У 1951-му Сташинський приєднався до одного з повстанських загонів, щоб здобути інформацію про вбивць Ярослава Галана. Перебуваючи більше трьох місяців разом із підпільниками, він не лише отримав інформацію про перебіг атентату, а й провів добу з одним із виконавців – Михайлом Стахуром.
На відкритому й показовому суді під головуванням генерального прокурора Української РСР Романа Руденка натхненником убивств пропагандиста визнають Ватикан. Виконавців замаху – Михайла Стахура та Іларія Лукашевича – засуджено до смертної кари, а батька одного із засуджених – отця Дениса Лукашевича, який, між іншим, перейшов на православ’я, засудили на 25 років ув’язнення.
За іншою версією, Галана як «відпрацьований матеріал», що дозволяв собі критикували місцеве партійне керівництво, прибрала сама влада. До того ж це був зручний привід «почистити» студентське середовище Львова. Опосередковано ця версія з’явилася завдяки іншому радянському пропагандисту Володимиру Бєляєву. Він згадував, що напередодні вбивства в Галана забрали наявний у нього пістолет та зняли охорону. В еміграції зачепилися за ці факти й побачили в цьому слід відповідних органів. Цю версію підтримував і останній Командир УПА Василь Кук, який казав, що в той час мав нагоду спілкуватися з Шухевичем та провідником Львівського краю Зеновієм Тершаківцем. І вони запевняли, що наказу вбивати одіозного письменника не давали.
Чи це була ініціатива якоїсь окремої боївки, чи справа рук МДБ – важко встановити. Проте ця історія мала непряме продовження: генерал Судоплатов, якого делегували знайти вбивць Галана, водночас став тим, хто зайнявся пошуком та за кілька місяців ліквідував Романа Шухевича.
А для того, щоб пам’ять про Галана не згасала в СРСР, 100-тисячним накладом було видано 4-томник його праць. У багатьох містах з’явилися вулиці його імені. Праця Галана створила окремий феномен пропаганди – так званих «оун-уніатів», до яких згодом потрапили Клим Дмитрук (Гальський) та Сергій Даниленко (Карін). Окремою серією з’явилися книжки під назвою «Пост імені Ярослава Галана», які позиціонували як «збірник публіцистичних, науково-популярних статей та інших матеріалів, які розвінчують мілітаристські плани імперіалістичних кіл, підступи антикомуністичної, антирадянської пропаганди, викривають ідеологію українського буржуазного націоналізму, міжнародного сіонізму і клерикалізму».
За свого життя Галан переймався, чому лише він має «бути асенізатором», що є лише «тільки “маньяк” Галан, який чепився українського фашизму, як п’яний плота»… Та виявилося, що його переживання були марні. Новітні російські пропагандисти не гірше «Росовича» вигадують фейки про «розіп’ятих хлопчиків» та інші нісенітніці. То ж, «пост імені Ярослава Галана» не пустує…
