Фільми про супергероїв завжди були, є і будуть популярними. І не тільки серед дітей. Чому? Бо ми потребуємо героїв. Таких, з яких можна брати приклад. Таких, які б нас хоча б гіпотетично могли захистити, якщо на землю падатиме велетенський метеорит чи нападуть інопланетяни. І це, мабуть, нормально ‒ завжди залишатися трохи дітьми, які потребують захисту.

Християни мають для такої мети Бога. Отця, Сина і Святого Духа. Саме того Бога, до якого ми приходимо “в гості” щонеділі до церкви. Де співаємо побожні пісні, беремо участь у Літургії чи інших богослужіннях. Приходимо за звичкою, традицією чи власною, внутрішньою, глибинною потребою.

Хтось скаже, що емоції - це для слабаків, але все-таки. Після фільму про супергероїв ми радісні й піднесені, після Літургії ‒ часто втомлені. Ми не сприймаємо Бога як супергероя, а Його апостолів ‒ як Його друзів і помічників. Ми залюбки слухаємо пісні з героїчних фільмів. Але “Вірую”, “Отче наш” чи “Ми херувимів тайно являючи” не завжди є улюбленими саундтреками нашої віри.

На якісному фільмі ми часто відчуваємо себе співучасниками. А ще як вдягнемо 3D-окуляри ‒ то й зовсім частинкою фільму. Натомість ми часто сприймаємо молитву в церкві як виставу, яку треба відбути.

Те, що могли б зробити ми самі для справжнішої співучасті ‒ мабуть, вже всі священики на всіх проповідях нам кажуть. Про розуміння того, що Бог ‒ справді поруч. Про те, що Він не просто близько до нас, як у щоденному житті, де б ми не були: вдома, на природі чи на роботі. Про те, що Він є тут Тілом і Кров’ю, під видом хліба і вина. (Знаю, багато хто не ходить до церкви, бо не відчуває потреби у Євхаристії. Ні, теоретично він чи вона би хотіли мати право йти до Причастя. Але йти, каятися перед “якимось там священиком”, щоб потім могти прийняти Святі Тайни ‒ не бачать сенсу. То окрема тема, про неї якось іншим разом).

Припустімо, що це ми добре знаємо, усвідомлюємо. Та все одно ‒ нам щось бракує, щоб мати емоції й живу участь у житті Церкви, коли ми перебуваємо у храмі. Комусь найважливішою тут видається саме тема саундтреків. Бо якщо ти ходиш на Літургію щотижня до одного й того ж храму, то вже знаєш всі мелодії твого хору напам’ять. Якщо ж частіше ‒ то можливо, вже вивчив усі антифони, тропарі й кондаки краще за твого дяка. І який ми отримуємо ефект? Це так, наче ми щодня дивимося той самий най-найкращий і найулюбленіший фільм. Де всі головні герої нам вже до болю знайомі. Ми цитуємо їхні діалоги. Ми вже навіть подивилися цей фільм в оригіналі, в цьому випадку, скажімо ‒ церковнослов’янському ;). І цитуємо уривки вже й мовою оригіналу. Пізніше ми, маючи прогресивний хор чи креативного дяка, разом вчимо нові мелодії для окремих частин Літургії. Слава Богу, їх незліченна кількість ‒ тих мелодій, і можна навіть придумувати нові. А потім можна повертатися до старих і добре відомих, щоб пережити схожі емоції, як у дитинстві. Але знову ж таки, це лише емоції. А де ж “справжнє життя”? Де те, що залишає глибокий слід? Те, ефект чого неможливо передбачити?

Так ось. У цьому “фільмі” дяк чи священик щоразу зачитують уривок зі Святого Письма. Майже щодня ‒ інший. І саме тут починається непередбачуване. Те, на що ми часто звертаємо найменше уваги, є одним із найважливіших моментів. Слово, яке є сьогодні саме для нас, якщо ми відкриті на його слухання. Головний герой устами читця звертається саме до тебе. Такого не знайдете у жодному кіно, погодьтеся.

Наш Бог, наш супергерой щодня чекає нас у храмі, щоб принести Себе заради нас у жертву. І перед цим Він каже нам своє Слово. Надзвичайно важливе. Він пояснює, що саме Він хоче змінити в нас. Заради чого Він йде на хрест. Чи чуємо ми це послання?

А ми так потребуємо цього Слова. Бо потребуємо сильного Бога. Такого, який веде щодня, підказує і настановляє. З яким зможемо знати, для чого живемо, страждаємо і любимо. Такого, який здатен своїм прикладом навчити й нас самих бути сильними.

Щоб жодні метеорити були нам не страшні.