Немає жодних сумнівів, що розстріл журналістів і правоохоронців в редакції Charlie Hebdo – жахлива трагедія. Тероризм є найбільшим злом. Однак ця терористична атака породила нову хвилю дискусій щодо припустимого співвідношення свободи слова та свободи релігії, світськості і почуттів віруючих у західних суспільствах.
Немає жодних сумнівів, що розстріл журналістів і правоохоронців в редакції Charlie Hebdo – жахлива трагедія. Тероризм є найбільшим злом.
Однак ця терористична атака породила нову хвилю дискусій щодо припустимого співвідношення свободи слова та свободи релігії, світськості і почуттів віруючих у західних суспільствах.
Такі ж хвилі були після датської саги про карикатури на пророка Мухаммеда і вбивств політика Піма Фортейна і режисера Тео ван Гога, який зняв фільм "Покірність" про насильство над мусульманськими жінками.
Суть подібних дискусій найчастіше зводиться до трьох основних точок зору: ліберальної, консервативної і антизахідної.
Ліберали стверджують, що свобода слова священна, і кожен може висловлювати свої думки і переконання, як вважає за потрібне, навіть якщо це пов'язано з жорсткою критикою релігійної чи іншої моральної системи.
Консерватори вважають, що релігійний екстремізм – наслідок мультикультурності і надмірної терпимості, культивованої в європейських країнах. Якби європейці не були такі толерантні до інших культур, жорсткіше і послідовніше відстоювали свої цінності, не потурали мігрантам з незахідних країн, то таких проблем не було б.
Антизахідники говорять про те, що європейці самі провокують розправи над журналістами, політиками і діячами мистецтва, так само, як і тероризм як такий, оскільки ігнорують традиції інших народів (звісно, пригноблених і скривджених європоцентризмом і колоніальним минулим), а також відмовляються розуміти релігійні переконання мусульман.
Ось і зараз, за добу після паризької трагедії, ліберали засуджують іслам, проголосивши Charlie Hebdo практично Checkpoint Charlie західної цивілізації. Консерватори заговорили про недалекоглядну міграційну політику, що оточила Париж арабськими передмістями, не забувши згадати добрим словом мадам Ле Пен і не дуже добрим – французьких президентів-соціалістів. А антизахідники, включно з адептами "Русского мира" (куди ж без них?), з почуттям глибокого задоволення взялися виправдовувати терористів, які нібито просто відповіли на багаторазове приниження своїх святинь.
Такі дебати є грою з нульовим результатом, адже їхнім наслідком не є практичні рішення, що дадуть змогу вийти з глухого кута.
Крім того, тут постійно змішуються дві абсолютно різні проблеми: боротьба з екстремізмом і тероризмом, в тому числі ісламським, і взаємини світського суспільства з релігією, зокрема з ісламом.
Насамперед зазначимо: тероризм не має виправдання.
Жодні світоглядні суперечки не вирішуються за допомогою автомата, жодна віра не насаджується за допомогою тротилової шашки.
Однак автомат тримають конкретні люди, в тому числі й ті, що прийшли до редакції Charlie Hebdo, а не релігія як така.
І до відповідальності мають бути притягнені конкретні люди або організації, а не віра чи переконання.
* * * * *
У взаєминах європейських суспільств та ісламу не все так просто, як здається на перший погляд.
Європейські демократії – світські, а це означає, зокрема, що всі релігійні об'єднання, дотримуючись демократичних вимог, можуть вільно розвиватися, а громадяни мають право розраховувати на повагу до своїх релігійних переконань (безумовно, якщо останні не пов'язані з порушенням норм права, і в першу чергу прав людини).
Європейські демократії також стверджують і охороняють свободу слова, вважаючи її практично абсолютною. Журналіст може критикувати і навіть висміювати релігію, оскільки свобода слова обмежена хіба що забороною кричати "пожежа!" у переповненому театрі або "бомба!" в літаку.
Тим не менш, думка про те, що будь-який конфлікт релігії і свободи слова має вирішуватися на користь останньої – досить спірна.
Практика Європейського суду з прав людини знає протилежні приклади.
Так, у справі "Інститут Отто Премінгера проти Австрії" суд визнав правомірними дії австрійської влади, що вилучила з показу фільм, в якому Ісус вступав у змову з дияволом для покарання людства сифілісом.
У справі "Уінгроу проти Сполученого Королівства" було прийнято аналогічне рішення у зв'язку з забороною прокату фільму, в основі сюжету якого – сексуальні фантазії на тему Ісуса.
А у справі "В. A. проти Туреччини" Суд назвав повість з блюзнірськими коментарями про пророка Мухаммеда "агресивною атакою на ісламського пророка".
Таким чином, Європейський суд припускає, що в найбільш радикальних, образливих для віруючих та їхніх почуттів ситуаціях держава може обмежувати реалізацію свободи слова.
Які ситуації є радикальними?
Британський професор філософії права Джордж Летсас пише про те, що образливими є висловлювання, які не містять інформації, не прагнуть дати інформацію і не сприймаються як інформативні в рамках будь-яких публічних обговорень.
Ставити в один смисловий ряд Христа і сифіліс, спалювання Корану або витирання ніг об релігійне зображення – це і є прояви саме таких висловлювань.
Вони нічого не додають до обговорення місця релігії в суспільстві, правильності або неправильності релігійних приписів, проблем релігійного екстремізму та способів його подолання. Вони націлені тільки на демонстрацію нікчемності й абсурдності релігійних переконань і самої релігії.
Безумовно, є багато відтінків релігійної критики, більшу частину яких охоплює право на свободу слова і творчості.
Фільми "Остання спокуса Христа" Мартіна Скорсезе або "Догма" Кевіна Сміта, панк-молебень Pussy Riot породили чимало суперечок, однак те, що їхній громадський посил не спрямований лише на образу почуттів віруючих, на наш погляд, не вимагає доказів.
Водночас той, хто думає, що будь-який подібний акт глузування або лайки на адресу релігії однозначно правомірний і припустимий у світському суспільстві, подібний до курця на діжці з бензином.
Релігія – не просто набір приписів і культових практик.
Релігія – це картина світу, яка містить для віруючого відповіді на найважливіші життєві питання. І такі відповіді важать для релігійної людини набагато більше, ніж його політичні погляди або естетичні пристрасті.
Не розуміти це означає закривати очі на проблему. Останнє, можливо, заспокоює, але не додає світському суспільству толерантності, а тому, хто сидить на діжці з бензином – безпеки.
Важливо також розуміти, що релігії та релігійні громади не однакові. Одна й та сама дія може викликати різні емоції і реакції у представників різних вірувань.
Коли в 80-ті роки ХХ століття карикатурист Жак Еффель видав книгу "Створення світу", де були карикатурно зображені християнський Бог, акт творіння, Адам, Єва і т. п., Ватикан засудив лише одну карикатуру, і то суто з догматичної причини: на ній був зображений Бог, що створює лисицю, і поруч диявол, що конструює моль.
Ватиканські богослови сказали, що диявол не може розглядатися як творець будь-чого.
Подібні карикатури на Мухаммеда чи Аллаха об'єктивно зачіпають мусульманина набагато сильніше, ніж християнина.
Це не дає мусульманам права на акти агресії і насильства, але подібні моменти треба брати до уваги, визначаючи реакцію держави на ті чи інші публікації або перформанси.
Насамкінець ще раз повторимо, що насильство, застосоване для захисту власних інтересів, переконань чи почуттів, – це варварство, яке не має виправдання.
Тим більше не існує виправдання для насильства в ім'я релігій, велика частина з яких закликає до миру, взаєморозуміння та любові. І не лише юридичний, а й моральний закон вимагає покарати вбивць, які прийшли до редакції Charlie Hebdo.
Будь-які конфлікти в сфері релігії повинні вирішуватися цивілізовано – наприклад, шляхом переговорів чи звернення до суду. Однак цивілізоване рішення передбачає розумний компроміс, а не перемогу релігії або над релігією. І в цьому – реальна толерантність.