Священики РПЦ у Норвегії так чи інакше співпрацюють з Посольством Росії, — екс-клірик МП Дмитро Останін

Загарбницькі висловлювання митрополита Мурманського РПЦ щодо території Норвегії, де у нього є храм, обурили громадськість. Але при цій ситуації виявилося, що далеко не всі клірики РПЦ у цій країні підтримують таку позицію. Зокрема, серед тих священнослужителів РПЦ, які ще у березні 2022 р. зробили заяву проти війни, є о. Дмитро Останін. Московський єпархіальний суд 22 липня 2024 року його, як раніше й інших священиків, що зайняли антивоєнну позицію, звинуватив в клятвопорушенні на підставі 25 правила св. Апостолів; рішення суду було затверджено Патріархом Московським Кирилом. А ще у березні 2024 р. його зняли з посади настоятеля Богоявленської парафії РПЦ в м. Берген у Норвегії та відкликали до Москви. Проте він залишився у Норвегії.

Отець Дмитро Останін є родом з Дніпра і, як виявилося, чудово розмовляє українською, хоча дуже давно не був в Україні.

— Отче, Ви чудово говорите українською. Де практикуєте? І коли востаннє були в Україні?

— Дякую, я завжди відповідаю українською, коли до мене звертаються моєю мовою. В Норвегії зараз українська входить до числа найпоширеніших мов. І хоча я не був в Україні понад десять років, продовжую користуватися солов'їною, бо я працюю перекладачем з української на норвезьку. Це моя мова.

Я, до речі, тиждень тому отримав посилку з книгами видавництва “Фабула”. Почав читати “Клоуна Шалімар” Рушді. На черзі “Доповідна апостолу Петру”. Я читав цю трилогію раніше, але вирішив перечитати. Я купую книжки Видавництва Старого Лева, Абабагаламаги тощо. Взагалі, кількість якісної сучасної літератури у воєнній Україні вражає! А купуючи книги українських видавництв, таким чином теж допомагаю нашим військовим, тому що з цих коштів йдуть певні відсотки на військове спорядження.

— А як Ви опинилися на парафії у Норвегії?

— Мене було назначено Синодом РПЦ у 2007 році. Але до того я побував в Норвегії як диригент церковного хору. Дуже давня історія. Як і взагалі мій шлях до священства.

— Розкажіть, як особа з України стала священнослужителем РПЦ, залишилася в ній українцем і чому так довго в ній перебуває?

— Мабуть треба сказати, що в моєму дитинстві інших гілок православ'я, окрім РПЦ, не було. В нас навіть і такого храму не було. Мене хрестити їздили за кілька десятків кілометрів у село. А пізніше ми з друзями, ще за радянських часів, їздили в сусіднє місто, що зараз дуже потерпає від загарбників-росіян, в церкву, яка є взагалі найстаріша в районі. Треба сказати, що в ній служив протоєрей Заєць (я не пам'ятаю його імені), служив дуже довго. І, як казали, українською мовою. Я цього не знаю, бо коли ми їздили, його вже не було. А потім почалась розбудова храмів РПЦ, я маю на увазі — після падіння СРСР. Але я пам'ятаю, що значно пізніше почали з'являтися перші парафії Київського Патріархату. Проте то було пізніше, й не викликало ніяких думок чи почуттів, навіть, можливо, навпаки — все це було пов'язано з Рухом, з політикою. А ми були ще малі, щоб роздумувати про політичні справи.

Під час навчання у Дніпрі я ходив до соборів. В місті їх було два. Співав у хорах, пішов працювати на просфорню й взагалі жив церковним життям, наскільки міг. Пізніше я їздив у Чернігів, який полюбив усією душею, тому що саме звідти був єпископ Кронід, який дуже вплинув на мене.

В роки навчання в Дніпропетровському університеті я проходив практику в бюро, яке будувало літаки, в Москві. А після університету я й пропрацював там рік. Але я відчував, що мене вабить теологія більше, ніж фізика й математика. Тому я поступив у Петербурзьку семінарію, яку й закінчив екстерном. Цікаво, що перший рік я не поступив. Через поведінку. :) Людина, завдяки якій я не поступив — зараз теж позбавлена сану. Але єпископського. Її все життя переслідували скандали — це сумнозвісний єпископ Ігнатій (Тарасов), якому учні й студенти семінарії та академії в Петербурзі під час священицької хіротонії кричали “анаксіос”, тобто, не достойний. Перший раз за всю історію РПЦ, та, мабуть, другий за історію православ'я. До речі, це мало погані наслідки для студентів, але не для самого Ігнатія. Так працювала й працює демократія в РПЦ. В Україні священиків обирав народ на парафію за давніх часів, а тут навіть висловлена соборна думка, що кандидат не достойний священства, нічого не значить. Але я відійшов у сторону. Другий раз я вже поступав від російської єпархії, оскільки від української мене не взяли.

Так й вийшло, що я — українець, а опинився поза межами своєї Батьківщини. Але саме тоді я відчув, що я українець. Ба навіть, я почав писати вірші українською, коли їздив на Соловки! І хоч вони схожі на Шевченка, але я їх люблю. Ось декілька рядків:

“Як згадаю, то й заплачу.
Люба Україно!
Чи то в мене така вдача,
Що в чужині гину?”

Це підліткові вірші, звісно.

Я колись вів блог російською мовою. Але там моє українство. Звідти воно пішло у серце, голову. А до того дрімало у підсвідомості.

Після навчання я залишився там, де я жив на той час. А пізніше потрапив випадково до Норвегії в якості регента. Через два роки про мене згадали й запросили у Відділ зовнішніх церковних відносин. Після чого я був висвячений на священика у Норвегію митрополитом, який пізніше став патріархом і який тепер позбавив мене сану. Така собі історія.

Чому я так довго перебував в лавах РПЦ, хоча й відчував себе українцем? На початку, як я й казав, я був досить аполітичною людиною. Моя зацікавленість політичними питаннями почалася з Болотної в Росії. Я почав виступати в пресі проти насилля, за демократію. А після того був Майдан, була війна. Й там вже я усвідомив повністю, хто я. І тоді вже моя парафія почала фінансово допомагати Україні та я для себе вирішив, що не має значення, що буде зі мною, я буду терпіти все до тих пір, доки я можу використовувати себе самого, як священика, свою парафію, як засіб допомоги моїм співвітчизникам, що потерпають у війні. Чи зможу я допомогти Україні більше, якщо я піду з парафії? Поки що, на жаль, ні. Саме тому мене позбавлено сану, а колишні парафіяни, що пішли з парафії, оскільки були незгодні з моєю позицією, зараз киплять від обурення, що формально я, позбавлений сану, посади настоятеля, але продовжую допомагати українським біженцям тут, в Норвегії. Я думаю, що скоро вони прийдуть виганяти українців з храму, який вони вважають своїм.

— Ваша та колег антивоєнна заява була у 2022 році, проте щойно у 2024 р. Ви попали під суд. Чому таке запізнення?

— Я думаю, що антивоєнна заява не була головною причиною. Бо парафія почала допомагати Україні ще в 2014, що й тоді викликало суперечки серед парафіян. Але моя позиція не мінялась — я залишаюсь на посаді, оскільки як священик з досвідом й певним адміністративним ресурсом я можу принести більше користі для своєї країни саме в цій якості. Й поза наклепи, які писали про мене в Москву, звинувачуючи мене в націоналізмі, я залишався священиком з українським корінням, який підтримує свій нарід.

А чому саме зараз? Мабуть терпець урвався. Пропагандисти війни в Росії писали про мене й в інтернеті, й безпосередньо до своїх очільників в Москві. Але це не стало для мене несподіванкою. Я був готовий до цього.

— Ще у березні 2024 р. Вас викликали до Москви, але Ви не поїхали. Чому?

— Якраз тому, що в цих дописах вони пропонували притягти мене до кримінальної відповідальності. Я ґрунтовно писав суду, що не поїду, тому що держава, до якої пропонується їхати, є міжнародно визнаною державою-терористом, а громадянам Норвегії не рекомендується в'їжджати на територію Росії у зв'язку з обмеженою дипломатичною допомогою. Ба більш того! Я пропонував провести суд у країнах Західної Європи, але суд, якщо це можна назвати судом, тільки посміявся з моїх доводів.

До речі, пане Тарасе, Ви знаєте хто в цьому суді? Як казав класик російської літератури: “А судьи кто?” Секретар Московського єпархіального суду — настоятель храму при ФСБ РФ на Луб’янці, а людина, яка чимось там допомагає суду, — староста цього ж таки храму. Тому ідея поїхати туди в мене навіть не виникала, до того ж рішення суду було затверджено набагато раніше і на найвищому рівні.

— І що далі? Вас в РПЦ позбавили сану? Ви подали апеляцію?

— Так, я подав апеляцію Його Всесвятості, Вселенському Патріарху Варфоломею й сподіваюсь на відновлення у своїх правах, щоби служити Богу й людям, тому що я займаюсь цією справою усе життя.

— Тобто зараз Ви вже не служите як священик?

— Ні. Я чекаю на рішення Його Всесвятості.

— А хто були чи є членами громади, яку Ви очолювали?

— В нас велике різноманіття національностей. Особливо на початку було, адже я був першим постійним православним священиком в Бергені. В нас були румуни, молдавани, греки, серби, болгари, представники Балтії, США, Великобританії, норвежці тощо. Але здебільшого це були українці та росіяни. Потрохи кожна народність почала розбудовувати свої церкви. З'явилися парафії у румун, згодом — сербів, група греків Константинопольського Патріархату служила в нашому храмі на чолі зі священиком з Осло.

Зараз в нашій парафії саме українці є серцем. Саме вони ходять останні два роки на служби. Росіяни ходять теж. З тих, хто проти війни. Війна внесла нове в парафію. Я навмисно не робив ніякої різниці між людьми різних національностей, але багато з росіян вийшли з парафії, бо їм тяжко сидіти та їсти хліб з українцями, родичів яких вбиває їхня влада. І я можу їх зрозуміти.

Щоб бути разом з українцями в такі часи, треба мати високий рівень емпатії та високий рівень духовної зрілості. У такі складні часи важливо зберігати людяність, співчуття та прагнути до порозуміння, незважаючи на біль і обставини, які розділяють людей. Не всі на це здатні, тому, попри те, що парафія була і є відкритою для всіх, багато росіян пішло деінде, туди, де українська тематика не є важливою, до сербів та румун, наприклад. Але що цікаво, це те, що до іншої парафії Московського Патріархату люди йти не захотіли. Думаю, що вони теж відчувають цю стигму — належати до Церкви, яка благословляє загарбницьку війну. А в нас і зараз є представники різних національностей — є і серби, й болгари, іспанці, норвежці.

— А хто зараз служить у парафії, поки Ви не можете?

— Зараз в нас служить священик іншого патріархату, якого запросила парафіяльна рада. Цікаво, що колись таким шляхом пробувала йти інша парафія Московського Патріархату, у місті Ставангер. Там теж парафіяльна рада пробувала знайти священика для служб, але у ті часи священиків було обмаль, не те, що зараз. Так що, чого сподівалась Москва, не вийшло. Вони думали, що позбавивши священика священства вони зможуть приборкати парафію й назначити про-московського священика. Але так не вийшло, й, сподіваюсь, не буде. Хоча ще раз скажу, що зараз ті, хто підтримують Путіна, будуть робити спроби захопити парафію попри те, що вони вже роками не перебувають серед її членів та не відвідують нашу церкву.

— А якщо Ви офіційно перейдете в іншу юрисдикцію, то громада може Вас підтримати і прослідувати за Вами туди ж?

— Звісно. Ті парафіяни, що пішли від нас, вже не є наші. Решта, сподіваюсь, перейде зі мною.

— Кілька років тому виникли скандали з присутністю РПЦ у Норвегії — її парафії придбали будівлі або ділянки поруч з військовими об’єктами, включно з базами НАТО. Серед них і ваша громада. Норвезькі експерти говорили, що це може становити небезпеку для національної безпеки, оскільки Росія, яка веде загарбницьку війну, може їх використовувати не для релігійних цілей. Чим тоді завершилася чи не завершилася ситуація?

— Спочатку вийшла публікація в Науково-дослідницькому інституті оборони Норвегії (Fotsvarets forskningsinstitutt, FFI). Це було, зараз згадаю… у 2021 році. Там йшлося про загрози для безпеки з боку афільованих з Росією структур й окремо говорилося про потенційні ризики у зв'язку з придбанням нами парафіяльної будівлі. Пізніше, в жовтні 2022 року, вийшла стаття у великій, але дещо жовтій газеті Dagbladet, в якій вже фактично безпосередньо нашу парафію звинуватили в можливих наслідках для безпеки. На той час парафія вже майже повністю була українська й ми робили багато як для українських біженців, так і для перемоги України в цілому.

Тому я звернувся до спеціального суду з позовом проти газети й виграв процес. Я захищав парафію і, частково, себе, проти того, що закидали нам журналісти. Тобто, що це саме РПЦ придбала будинок й придбала його навмисне, щоб слідкувати за військовою базою. І звинувачували всю громаду у співпраці з Москвою. Обидва твердження були невірними. У своєму захисті я заперечував те, що це РПЦ придбала церковну будівлю, адже це саме парафія придбала його, без будь-якої допомоги з Москви. Ми самі збирали кошти на це і використовували допомогу від норвезької держави.

По-друге, в статті була зроблена величезна помилка — там усі парафіяни називалися росіянами. Це абсолютно не так. Бо більшість росіян, як я й казав вже, пішла від нас, не погодившись з проукраїнською позицією решти парафії й священика. Формальна належність до МП не робить людину росіянином. Але я наголошував на тому, що ми є, більшою частиною, українська парафія, з проукраїнською позицією, що, зокрема, виражається в матеріальній підтримці України й українців в Норвегії.

Більш того, мені особисто було б вигідно сидіти тихо й мовчати щодо війни в Україні, як це робить більша частина православних парафій в Норвегії. Тоді я б зберіг свою посаду й сан. Але я знав, чим мені загрожує моя позиція відносно війни. Про це також було сказано в суді. Після перемоги у судовому процесі газета була змушена поміняти текст статті, приховавши більшу частину своїх звинувачень. З того часу ніяких проблем або інсинуацій з цього приводу не виникало.

Цікаво, що тепер ситуація може помінятися докорінно, якщо до нас на парафію прийде проросійський священик. Тоді й справді знаходження церкви біля бази НАТО може стати проблемою. Певним чином це може загрожувати національній безпеці.

Разом з тим існує й інша загроза. З новим священиком прийдуть нові люди в парафіяльну раду. Й вони отримають доступ до сенситивної інформації, як от, наприклад, доступ до банківських переказів на парафіяльний рахунок, що робили люди родом з Росії на допомогу Україні. Це може становити велику загрозу перш за все тим росіянам, або, взагалі, людям, пов'язаним з Росією, які довірилися парафії й допомагали Україні, незважаючи на те, що вони походять з Росії або мають родичів там. Йдеться про те, що у Росії за переказ на допомогу Україні навіть 50 євро людям загрожує ув'язнення. Уявіть собі, пане Тарасе, що станеться з тими свідомими громадянами Росії, які приймали участь у зборах грошей для українців та інших заходах на допомогу Україні, якщо ця інформація стане доступною ФСБ? Саме тому в Норвегії, згідно з чинним законодавством, заборонено передавати чутливу інформацію про громадян до країн за межами ЄС, особливо до таких, в яких не існує демократії.

— Так, дійсно, ситуація може виявитися загрозливою для громади насамперед. А як протидіяти такому найгіршому розвитку подій?

— Треба, щоб суспільство було інформоване. В Норвегії дуже серйозно ставляться до захисту приватної інформації. Тому ця тема мусить бути в медіа. Думаю, що така ситуація не виняткова й може виникнути й в інших країнах Західної Європи. Можливо до цього треба долучити й політиків.

— Повсюди, де існують громади РПЦ, фіксують на місцях вияви політичного, економічного та інформаційного впливу Москви через ці громади і на місцевих парафіян, і поза ними. Зараз час до часу виникають такі скандали в різних країнах, де клірики РПЦ були звинувачені у шпигунстві.

— Так, на жаль прості парафіяни часто вдаються до політичних ідей, не розмірковуючи про їхні витоки. Їм здається, що священик говорить про релігію, але він, насправді, пропонує політичний наратив у прихованій формі. Ще гірше, якщо священик вдається до цього свідомо.

Я би вказав на ще одну проблему, про яку, як мені здається, забувають, коли говорять про вплив священиків на своїх парафіян закордоном. Дуже багато з них, особливо з тих, хто приїхав не дуже давно до Європи, підтримують зв'язки зі своїми священиками, що залишилися в країнах, звідки вони прибули. Й вони впливають на думки й настрої свої колишніх парафіян. Це призводить до того, що на все, що бачать люди в Європі, вони дивляться очима своїх “старців”, які, у свою чергу, не маючи досвіду перебування закордоном, живуть досвідом чи не радянської пропаганди. Я багато разів зустрічався з такими фактами. З такими людьми дуже важко. Вони не вірять своїм очам, своїм думкам, власному досвіду. Й на все дивляться в руйнівному для їхнього майбуття, світлі. Саме такі люди, здебільшого, знаходяться під впливом пропаганди. Вони живуть колишнім, не бажають інтегруватися у суспільство. Й приносять з собою відповідні наративи.

Те, що стосується звинувачень у шпигунстві, то це не випадково, гадаю, що в Швеції держава припинила допомогу парафіям РПЦ на тлі шпигунських скандалів. А також можна пригадати скасування дозволу на проживання священика Миколи Ліщенюка у Чехії. Цей священик обіймав посаду там близько 20 років. Тепер він — заступник голови Відділу зовнішніх церковних відносин в Москві. Йому не допомогло навіть звернення до Конституційного суду Чехії — його було видворено з країни. Можливо подібні рішення були прийняті й в інших країнах, не слідкую. Я знаю тільки, що дехто з керівництва РПЦ попав у санкційні списки в країнах ЄС, зокрема Патріарх Кирил.

— Повсюди, де існують громади РПЦ, фіксують на місцях вияви політичного, економічного та інформаційного впливу Москви через ці громади і на місцевих парафіян, і поза ними. Зараз час до часу виникають такі скандали в різних країнах, де клірики РПЦ були звинувачені у шпигунстві, або по православній лінії впливали на місцевих політиків. Чи були такі факти у Норвегії, чи намагалися Вас переконати працювати на інтереси Росії?

— Це якраз те, про що я кажу. Такий вплив, опосередкований, може бути. Й він може бути як ззовні, так і йти від місцевих священиків. Простий приклад: 8 травня, або за радянським звичаєм — 9 травня. В Норвегії відзначається День перемоги 8 травня. Сучасне святкування Дня перемоги в Росії та Європі відображає різні історичні переживання та сучасні цінності, пов'язані з осмисленням минулого та поглядами на майбутнє. Російське святкування зосереджено на військовому тріумфі, героїзмі та пропаганді патріотизму, наголошуючи на ролі Радянського Союзу у перемозі над нацизмом. Європейське святкування орієнтоване на згадку про жертви, примирення та необхідність збереження миру.

Для Норвегії неможливо уявити собі такі акції, як “Безсмертний полк”, що її використовувала Росія напередодні війни з Україною. Між тим, наприклад, парафія РПЦ у місті Тронгейм кожного року приймала участь у цьому заході. І як необхідний атрибут — концерти з піснями радянської епохи про війну, що їх виконує сам священик. Ці заходи є, поза сумнівом, частиною пропаганди “русского миру”. В подібних акціях, разом з посольством Росії, приймають участь й інші парафії Московського Патріархату в Норвегії, як от у Осло, та й інших країнах Європи.

Я раніше теж приходив 9 травня на місця поховання радянських військовополонених. Але з 2014 року я цього не роблю. Замість того я завжди приймаю участь у офіційних заходах, присвячених Дню перемоги, які організовує комуна. Й служу панахиду на могилі радянських військовополонених в своєму муніципалітету, де, до речі, більшість імен — українські. Без пісень. А проросійські колишні парафіяни здебільшого збираються 9 травня, як завжди, з піснями й червоним прапором з радянською атрибутикою.

Колись, здається ще у 2008, я говорив з представниками українського дипломатичного корпусу, що вони мусять активніше приймати участь у святкуванні Дня перемоги, посилати своїх представників до місць поховання радянських військовополонених, тому що виходить так, що Росія вкрала в нас право пишатися перемогою над нацизмом. Наче тільки Росія є спадкоємицею великої перемоги. А це є зовсім не так.

Я люблю й ціную це свято. Люблю особисто тут, в Норвегії, тому що мій дід не повернувся з табору військовополонених в Норвегії. Про це я взнав випадково в одному з архівів Норвегії: я знайшов його облікову картку. Тому День перемоги нагадує мені про мого діда, якого я ніколи не бачив. В цей день уся Норвегія говорить про мир. А не про “можем повторіть”.

Чи намагалися мене переконати працювати на Росію? Прямо — ні. Але один раз я спілкувався з Послом Російської Федерації в Норвегії. Це було на початку 2008 року. Мені було запропоновано зустрітися з ним наодинці в готелі у зв'язку з судовою справою, в якій я виступав проти тодішньої парафіяльної ради, яка мене наймала для служіння. Був в моїй кар'єрі такий випадок. Я, зовсім молодий священик без досвіду, хотів служити Богу й людям, а мені було запропоновано фактично “русский клуб”, який би я мусив відвідувати з службами тричі на два місяця. З цього в нас виник великий конфлікт. Зараз я би робив все по-іншому, але тоді брак досвіду й розуміння людських пристрастей привів до серйозних наслідків й великих репутаційних втрат для парафії. Саме тому мене покликав на співбесіду посол. З самого початку він почав поводитися зі мною дуже зверхньо, говорити зі мною як з штатним співробітником. Але в мене були гарні вчителі з історії в семінарії, і я йому відповів, що так не водиться, так було за радянських часів, коли Церква була під пильним наглядом й керівництвом КГБ. Я хочу підкреслити, що я був наївним, думаючи, що ті часи пройшли. Але та співбесіда сталася мені у пригоді, тому що більше на ніякі співбесіди мене не запрошували, бо, мабуть, запідозрили мене у нонконформізмі й небажанні співпраці, або ще страшніше — в українському націоналізмі, хоча про це мова не йшла взагалі. Хто знає?

Але відносно інших священиків Норвегії я можу сказати, що вони тим чи іншим чином мусять співпрацювати з Амбасадою Росії. Тому що, наприклад, мусять літати для богослужінь на Шпіцберген, довкола якого зараз теж точаться суперечки між Норвегією і Росією. Один священик-українець навіть поміняв громадянство з українського на російське для того. Тепер він живе поза межами Норвегії, в одній південній країні.

— Чи не на Кіпрі? Бо там зараз значне зосередження втікачів з УПЦ МП, особливо їх пропагандистів. І вони там не приховують свою єдність/приналежність до Московського Патріархату.

— Цього я не знаю. А щодо Кіпру, то це відоме місце з офшорами. Тому там багато росіян осіло, у тому числі тих, хто проти війни, так званих релокантів. Тому не дивно, що там є осередок Московського Патріархату.

— А чи загалом за останні роки якось змінилася присутність РПЦ в Норвегії? Чи здійснюються якісь інформаційні кампанії? Не обов’язково щодо війни, але й на інші, “мирні” теми. Чи відчувається зацікавлення МП мати контакти з норвезькими церковними колами?

— На сьогоднішній день РПЦ в Норвегії має 7 парафій. Одна на півночі, Кіркенесі, друга у Тронгеймі, 2 в Осло, 2 в Бергені й одна в Ставангері. Також є церковні групи, куди приїжджають священики, якщо мають можливість.

Те, що стосується інформаційних кампаній, то кожна парафія живе своїм життям з своїми власними задачами та проблемами. Наприклад, зараз наша парафія оголосила збір коштів для постраждалих від повеней в Румунії. Ми допомагаємо не тільки Україні. Взагалі співпраця з іншими церквами, й не тільки православними, є важливою для парафій за кордоном, адже часто парафії орендують будівлі для богослужінь. На міжцерковному рівні також відбуваються щільні контакти, але зараз дещо менше, ніж раніше.

— Як приклад інформаційної кампанії, це поширення російського погляду на те, що відбувається в Україні, зокрема, про війну чи у церковному житті. Чи не залучені норвезькі громади МП до поширення такої інформації?

— Я не думаю, що це робиться на парафіяльному чи єпархіальному рівні, принаймні в Норвегії. Норвезьке суспільство достатньо прозоре для подібних експериментів, однак особиста участь священиків може мати місце. Особисті симпатії тоді будуть визначати загальний напрямок життя парафії. Ось наша парафія проукраїнська, тому що так налаштований настоятель (у нашому випадку — колишній). Адже люди групуються за тим, у чому вони відчувають схожість між собою. Інші віддають перевагу іншому порядку денному, тоді вони приєднуються до відповідної спільноти або священика.

Мені завжди були огидні пропагандисти на кшталт покійного протоєрея Дмитра Смирнова або нині живого втікача з України Андрія Ткачьова. Проповіді солодкими голосами про благо війни звучать однаково гидко з вуст одного з головних проповідників війни в Москві протоєрея Артемія Владімірова або Патріарха Кирила. Але ж знаходяться люди, яким вони до душі. У тому числі й серед духовенства. Наприклад, згаданий вище протоєрей Артемій Владіміров неодноразово відвідував Норвегію на запрошення настоятеля храму в Тронгеймі о. Олександра Волоханя, який сам, до речі, народився у Львові. І, смію припустити, йому, о. Артемію, подобалося бувати в цій прекрасній країні. Тепер же він проповідує про загниваючий Захід і про фашизм. Чи не тому, що в'їзд на цей самий Захід відтепер для нього закритий? (відео з його загарбницькими висловлюваннями на початку повномасштабної агресії Росії проти України)

Тож я думаю, що в Норвегії самі парафії не займаються поширенням пропаганди напряму. Все залежить від особистих уподобань священиків, які очолюють громади. В якій мірі священики залучені до цього, в такій мірі й громади відповідають їм.

— А чи відбулися зміни за роки повномасштабної війни в Україні? Чи не намагалися представники РПЦ вплинути на норвезьку аудиторію зі своїми поглядами? І чи не впливають вони на інші православні спільноти в країні?

— Власне ми говоримо зараз про теперішній час, але те саме стосується й минулого. З початку повномасштабної війни тільки один священик, окрім мене, виступав в пресі відносно сучасного положення. Настоятель парафії Св.княгині Ольги в Осло архимандрит Климент (Хухтамяки) висловився на кшталт того, що те, що говорить та робить Патріарх Кирил, руйнує православ'я в Європі. Я цілком згоден в цьому із ним, хоча він не остання людина, завдяки якій я втратив священство. Йому дещо легше говорити із пресою, тому що він — фін, й не має відношення до Москви, окрім адміністративного. До того ж він монах, йому не треба думати про те, як утримувати сім'ю у разі позбавлення сану. Але його виступи могли би бути значно більш різкими. Проте він вирішив дистанціюватися від українського питання, або й взагалі від політики. Наприклад, панахиду за Навальним він доручив служити іншому священику. Я думаю, що він також оглядається на свою парафію. Хоч в ній й досить багато українців з біженців, які стали ходити до церкви, між тим, там великий прошарок росіян.

Наскільки я знаю, о. Олександр з Тронгейму не давав жодного інтерв'ю в норвезьких медіа. Він спеціалізується на російських каналах “Спас” та “Союз”. Норвезькі священики Московського Патріархату (етнічні, маю на увазі) теж на тему України й війни з Росією вважають за краще не висловлюватися.

Історично так склалося, що православні церкви Норвегії не є дуже впливовими на спільних релігійних форумах, тому важко сказати, чи впливають парафії РПЦ на навколишнє релігійне середовище.

— На завершення, як загалом норвезьке суспільство ставиться до цих православних громад, до діяльності РПЦ у їх країні, до українських біженців та росіян? Чи відбуваються якісь зміни у цьому ставленні?

— Це питання найскладніше, пане Тарасе. Норвегія — держава демократична. Що означає, що вона у своїх відносинах з релігійними громадами спирається тільки й виключно на закони. А оскільки парафії РПЦ здебільшого не порушують закони, то й ставлення з боку держави, в цілому, як і до інших релігійних громад. У всякому разі це так, доки не виявлено шпигунів, як от у Швеції чи в Чехії. Це стосується державних відносин.

Але зрозуміло, що це не те саме, що суспільне ставлення, засудження чи виправдовування. З початку війни ставлення людей до парафій РПЦ та до Церкви у цілому помінялось. Я навіть скажу, що ставлення до християнства змінилось. З одного боку, як і раніше, парафії співпрацюють з релігійними та світськими установами, є певний інтерес до православ'я з боку норвежців (на це вказував священик-норвежець, настоятель другої парафії РПЦ в Бергені в нещодавно опублікованій статті в газеті). А з іншого боку я бачу деякі ознаки того, що інтерес вщухає, наступає своєрідне розчарування в християнстві. Наприклад, люди розпродають свої ікони на вторинному ринку. Стає дещо не популярно мати ікони в хаті. Раніше цього ніколи не відбувалося, навіть у радянські часи. Купити ікони в Норвегії було важко. А тепер кожного дня з'являються нові й нові старі ікони на продаж. Норвежці масово несуть їх до комісійних магазинів. Це вторинний ефект від кризи, яка виникла у цілому світі через війну в Україні. Дещо подібне було й після Другої Світової війни.

Що стосується РПЦ, то більшість коментарів в газетах до статей, що тим чи іншим чином стосуються цієї організації, є негативними. Від питань, чому держава підтримує грошима організацію, яка в свою чергу підтримує війну, до тривоги відносно стану безпеки. Назагал норвежці розуміються на суті конфлікту “російська церква” — українська державність, тому багато хто, коментуючи, радять заснувати свою українську церкву в Норвегії.

В цілому відношення до біженців з України в Норвегії доброзичливе, якщо ті не порушують закони та правила. З цим немає проблем. В Норвегії поважають усіх. Тут не прийнято лізти у душу, тому й до росіян здебільшого відношення нормальне, якщо вони не дають приводу до іншого ставлення до себе. Мушу сказати, що іноді виникають прикрі випадки, коли, наприклад, українці активно протестують проти норвезьких концертів, на яких виконують музику Рахманінова чи Чайковського. Цього норвежці збагнути не можуть, з їх точки зору це виглядає дико.

Ті росіяни, що підтримують Путіна, відкрито висловлюють свої думки тільки на закритих форумах чи у групах. Тому норвежці часто не усвідомлюють рівень пропаганди серед росіян. Але я мушу сказати, що в Норвегії є чесні люди російського походження, які теж об'єднуються для того, щоб протистояти путінізму, війні. Цим людям я безмежно вдячний, бо вони йдуть на великий ризик, підтримуючи наші акції допомоги Україні як в Норвегії так і за її кордонами. В таких спільних акціях часто приймають участь й норвежці.