Витіснення релігії цивільним культом — практика, звісно, зовсім не нова. Те ж відбувалося у фашистів і нацистів у минулому столітті. До речі, паралелей цивільних релігій фашизму з нинішніми духовними метаморфозами в РФ є незліченна кількість. Правда, як і всяке повторення історії, частка фарсу тут колосальна.
Питання відриву українського православ'я від російського визріло. Навіть не тому, що війна — це, кажуть, не перешкода єдності православ'я (не розумію — але готова прийняти на віру quia absurdum). А тому, що «російське православ'я», виглядає, добігає кінця. Принаймні, на офіційному рівні — тобто якраз тому рівні, на якому пов'язані Російська і Українська православні Церкви.
Не те щоб це було чимось вражаюче новим — елементи громадянської релігії ніколи не були неприродні для РПЦ. Заради «соціальної ролі» їй дозволяли існувати протягом більшої частини її історії. Не менш важливою була її символічна функція, зафіксована в популярній тріаді «православ'я-самодержавство-народність». Утім, часи змінюються. Триєдиність сьогодні стає категорією занадто складною для звиклого до медійного фаст-фуду реципієнта. А значить тут, як у голлівудському кіно, «повинен залишитися тільки один».
Я сподіваюся, це хтось записує. Адже те, що відбувається в духовно-медійному житті Росії, останнім часом мало б особливо захопити лінгвістів і соціологів. Та й релігієзнавців. А може, і найбільш натхненних богословів. У них є чудова можливість в подробицях простежити процес деформації мови — зокрема, сакральної — і народження громадянської релігії з простої підміни понять. Я сподіваюся, фахівці зможуть пояснити, як і чому поняття «православ'я», — яке, втім, вже давно використовується в якості чи не антиномії до «християнства», як чогось єретично-екуменічного чи то безрідно-космополітичного, — поступово закріпилося як саме «російське православ'я». Як воно заразилося місіонерською сверблячкою, як і чому саме «російське» православ'я набуло протекційного тону відносно всіх інших «Православій» і претендує на першість.
І в той же час, як злилося «російське» і «православне» воєдино. Адже коли Російський народний собор запропонував вважати антиросійські виступи антиправославними і такими, що ображають почуття віруючих — це не викликало ні найменшого когнітивного дисонансу. Тобто «Народність» поглинула і витіснила «православ'я» так само легко (і навіть ще легше), як «російське православ'я» поглинуло і витіснило «християнство».
А далі й за самодержавством не заіржавіло. Адже підмінити і витіснити «народ» одним його конкретним представником — виразником, втілювачем, рятівником і просто справжнім мужиком — не просто нічого не вартує, а навіть саме на язик проситься. У найвідповідніший момент на блакитні екрани вийшов фільм «Президент», в якому глава держави повністю злився і ототожнився з «народом» у його сподіваннях, перемогах, але головне, — стражданнях. Як не без жовчі зауважили деякі критики, всі трагедії епохи Путіна назвали не «трагедіями Росії», російського/чеченського народу або навіть матерів Беслана — все це були персональні страждання Володимира Путіна. Який прийняв їх — і, ви не повірите — пережив.
Витіснення релігії цивільним культом — практика, звісно, зовсім не нова. Те ж відбувалося у фашистів і нацистів у минулому столітті. До речі, паралелей цивільних релігій фашизму з нинішніми духовними метаморфозами в РФ є незліченна кількість. Правда, як і всяке повторення історії, частка фарсу тут колосальна. Візьмімо хоча би «прапор крові» — культ, який італійські фашисти передали німецьким однодумцям як ерзац культу святих реліквій. Росіяни з властивою їм гігантоманією і пристрастю до символічності свій «прапор Перемоги» навіть на орбіту відправили — щоб піднести над усією Землею на славу Росії-Спасителя, як над тим розваленим рейхстагом. Вийшло смішно.
Але коли фашисти з нацистами, як і більшовики, усували християнство як конкурента, оскільки пропонували свій власний пантеон і картину світлого майбутнього, то до змішування православ'я і громадянського культу в Росії доклав руку сам патріарх Московський Кирило. Культ «Святої Русі» — по суті, той же культ предків, який втілював у своїх Зігфрідах Третій рейх — тут також витіснив скромну фігуру Христа-Спасителя. Характерно, наприклад, що в нинішньому «переможному» угарі Росія/СРСР відкритим текстом називається «спасителем світу». Не відстали й інші атрибути культу: історія, яка «не переглядається», а отже, священна; «Народ Божий» — звісно ж, російський; підручний набір юд (наразі лідирує Київ); сили зла (фашизм, нацизм, Держдеп, укроп); «Голгофа» (в даний час — Велика Вітчизняна) і «Великдень» («Велика Перемога»). Замість хрестиків освячують і роздають георгіївські стрічки. Замість благодатного вогню — вічний, замість храмів — меморіали Невідомих солдатів (аналог сонму святих). Уточнено також список святотатців: місце за ґратами пусьок, які осквернили танцями ХХС, зайняли тверкерші, «які опоганили» святу Малу землю. Зв'язок між цими двома «посадками» є безпосередній, і він, як ніщо інше, демонструє метаморфозу російського православ'я, яке лишень за три роки пройшло шлях від храму до меморіалу, від релігії Христа до поклоніння геополітичній химері.
Так, аналогій між «мовою Третього Рейху» і «мовою Третього Риму» безліч. От і про «Прусію, яка розвинула державну ідею як моральну вимогу, як духовну позицію» писали ще німецькі газети в 1942-му році, а зовсім не Дугін придумав. І «Священна Римська Імперія Німецької Нації» просто поміняла національність — все інше збережене. От і не вір після цього казкам, в яких переможець дракона сам драконом і стає.
Маячню «німецької величі» зупинив розгром у Другій світовій і Нюрнберзький процес. Ми тепер можемо тільки шкодувати, що після поразки в «холодній війні» СРСР не дотиснули до ревізії більшовизму, а викриття злочинів режиму так і залишилося публіцистикою, а не предметом судових розглядів — можливо, тоді про «геополітичну катастрофу» більше ніхто і не згадував би, а колишній кадебіст (пардон, «колишніх» не буває) не зміг би зайняти президентського крісла. І патріарх не зраджував би мучеників своєї Церкви міркуваннями про те, яким «непоганим» був СРСР.
Нинішнє становище керівництва РПЦ як жерців чисто цивільного культу, які надають йому саме релігійної легітимності, викликає масу питань з точки зору України. Яке відношення до «культу Росії» має УПЦ — адже це частина «російського православ'я», поглиненого «руською народністю»? Чи «нашу» частину ще поки не поглинули? Тобто з точки зору російських ліберальних християн УПЦ — це «покращений» варіант РПЦ (за аналогією до суджень російських лібералів про Україну як поліпшену версію Росії), де можна як і раніше поклонятися Христу, а не Великій Перемозі, залишаючись при цьому в рамках російської православної традиції ?
Ось воно, питання «номер один» для українського православ'я — де вихід в «свою» традицію? Як провести власну, внутрішню «церковну декомунізацію»? Щоби при цьому не впасти у протилежну крайність і не підмінити «українське православ'я» власною «народністю»? Наша сакральна мова зраджує нас самих на кожному кроці. Цього року, скажімо, знову ввійшов у моду великодній слоган «Воскрес Христос — воскресне Україна». Ще кілька подібних штампів, і ми опинимося в своєму власному аналозі «Святої Русі». У цьому не буде нічого дивного — наші традиції так довго були переплетені в «єдиному неподільному російському православ'ї», що і слабкості у нас, швидше за все, однакові. Та що там православ'я, коли навіть у греко-католиків труднощі виникають — а у них з християнським універсалізмом традиційно трохи краще.
Декомунізація України, яка викликала такий резонанс у світі, повною мірою стосується сфери релігії. Можливо навіть, що саме релігії в першу чергу. Тому що декомунізація в нашому випадку — це відрив не просто від «чужої історіографії» і вихід з чужого ідеологічного поля. Це розрив з сакральним простором, який став чужим і продовжує робитися ще чужішим. На нинішньому етапі це не просто «вихід з СРСР» або з «Російської імперії» — це вихід з тієї «Святої Русі», яку оголосили божеством, і хто не з нею, той проти неї.