Свята Параскева проявилась в образі архистратига Михаїла

Кореспондент РІСУ Ольга ХАРІВ розповідає про музей Волинської ікони.

Музей Волинської ікони вважається унікальним вже через саму назву. Його фонди налічують півтори тисячі пам’яток сакрального мистецтва, з них більше 600 ікон Волинської школи живопису ХVІ-ХVІІІ століть, предмети металопластики, декоративної різьби та скульптури. Зали стало вміщують 80 ікон вже з відреставрованої колекції, решта через брак площі подається у змінних тематичних виставках. Наприклад, зараз демонструються виставки „Різьбярство на Волині 16-17 століть”, „Карбування у творах сакрального мистецтва Волині”, де відвідувачі можуть оглянути оклади ікон та Євангелій ХVІІІ — поч.ХІХ століть.

Експозиція побудована за тематично-хронологічним принципом, виділяючи монастирські малярські майстерні Ковельщини, осередки іконопису Михнівського Стрітенського та Білостоцького Михайлівського монастирів. Хоч ікони, як правило, не підписувалися, за манерою виконання науковці відносять певну групу творів до одного невідомого автора 1630 року або до сфери його впливу за датованою іконою св. Георгія „Житіє”. Та є ще іменовані полотна Йова Кондзелевича, Томаша і Станіслава Михальських. Дослідження, проведені Національним науково-дослідницьким реставраційним центром та Московським інститутом традиційних технологій, визначають такі техніко-технологічні характеристики волинського іконопису, як техніка виконання, склад левкасу та лицьового письма; використовувались тут грунти крейдяно-клеєві без домішок гіпсу, клей тваринного походження, крейда, яка видобувалася в басейні Володимир-Волинського району, мінеральні, а не рослинні пігменти. Впадає у вічі ліричність образів, монументальний характер, лаконічність виразу, традиційність іконопису, використання певних гам і кольорів в окремих осередках. Наприклад, ікони з осередку, пов’язаного з діяльністю іконописця 1630 року має досить обмежену палітру: блакитний, білий, сірий, вохристий кольори і жодного яскравого. Ще одна тенденція — це використання графічної лінії, яким окреслюється силует, риси обличчя, і яка помітна і в 1630 році, і у майстрів ХVІІІ ст.

Архівні документи згадують про цехове малярство у Ратному, Володимирі-Волинському, Ковелі, Луцьку. Словник малярів пер. пол. ХVІІ ст. налічує 72 імені іконописців, що говорить про широку мережу замовлень від монастирів і церков. Найпопулярнішими образами на Волині були: Юрія Змієборця, Богородиці-Одигітрії, Спаса-Вседержителя, св. Миколая, св. Варвари (у 1654 році князь Радзивілл привіз частинки її мощів як поштовх для пошанування святої), св. Параскеви, архангела Михаїла в оточенні „житійних” клейм чи „діянь”. Зустрічаються такі цікаві сюжети, як „Христос — виноградна лоза” чи „Христос у чаші”, „Христос — недремне око”. На багатьох іконах зображені архітектурні ансамблі, що дає змогу побачити мистецтво будівництва минулих століть.

Минулого року з реставрації в Українській академії мистецтв повернулися 11 пам’яток волинського темперного живопису і пізнішого костельного періоду ХVІІІ-ХІХ століття. На думку директора музею Тетяни Єлісеєвої, костельний живопис на полотні і ті ікони, що прикрашали греко-католицькі храми (адже з 1617 року православна єпархія перестала існувати на Волині), — це найцікавіший матеріал останніх досліджень і є основою майбутніх виставок олійного живопису.

Ідея постійного експонування зразків сакрального мистецтва зародилася під час експедицій під керівництвом Павла Жолтовського працівників Волинського краєзнавчого музею у 1981-85 роках, що проводилися на вимогу Міністерства культури обстежити культові споруди в області і взяти на облік цінні мистецькі пам’ятки. Фактично ці експедиції мали рятувальний характер: дві третіх церков тоді були закриті, ікони у них вкривалися пліснявою, нищився левкас, зникали цілі композиційні частини. Частина культових предметів поповнила фонди Волинського та Рівненського краєзнавчих музеїв, а що було в „аварійному” стані, те відправляли до науково-дослідницьких майстерень Української академії мистецтв. Вперше 26 врятованих ікон показано світові на виставці „Культ святих у Православній Церкві” на початку 90-х. Пізніше ще одна виставка „Волинський іконопис ХVІ-ХVІІІ ст.” та статті відомого львівського дослідника Олега Сидора про Волинську школу малярства стали відправною точкою аргументації про необхідність окремого музею. Найбільше зібрання на Україні творів волинського іконопису давало змогу показати етапи становлення місцевої школи малярства. На жаль, зразки давнього, княжого іконопису перейшли до інших музеїв: „Волинська Богоматір” ХІІ-ХІІІ ст. досі знаходиться у Національному художньому, „Драгомижська Богородиця” поч. ХІІІ — у Рівненському краєзнавчому. Але, все-таки, ікони основного періоду ХVІ-ХVІІІ ст. зберігалися тут.

На початку 90-х відділ релігії Волинського краєзнавчого музею, працівники якого займалися колекцією сакральних предметів, розміщувався у костелі св. Петра і Павла. При передачі колишнього „музею атеїзму” громаді РКЦ постало питання, куди подіти багаті фонди? Несподівано для громадськості своє приміщення на правах оренди надала СБУ у Волинській області. Краєзнавці зробили ремонт, підготували фондосховища, і, нарешті, у 1993 урочисто відкрилися двері нового музею Волинської ікони. Та під час перевезення ікон з костелу з’ясувалось, що потрібно негайно створювати місцеву реставраційну майстерню. Таку колекцію за один день не перевезеш. До підготовчої роботи залучили спеціалістів Львівського філіалу Київського реставраційного центру, студентів Української академії мистецтв. „Ми дуже вдячні, — розповідає директор музею Тетяна Єлісеєва, — тодішньому настоятелю римо-католицької громади кс. Людвігу Камілевському за те, що протягом року нас не виганяли, а ці ікони зберігались у костелі. „Тим часом виникли проблеми з СБУ: через два роки з незрозумілих мотивів господарі вказали музею на двері. Скандал гасився щорічними листами до Мінкультури та до відповідної комісії Верховної ради. Зрештою надано було старий двоповерховий будинок у центрі міста, який, на радість вимученим науковцям, перебудували з врахуванням необхідних музею умов — таких як автономне опалення, система кондиціювання повітря, сучасне освітлення, новітня пожежна та охоронна сигналізація, модерна реставраційна майстерня з відповідним обладнанням, належні фондові приміщення. Перші відвідувачі у 2001 році побачили відновлені і досі не експоновані ікони „Спас у славі” пер. пол. ХVІ ст. (реставратор Анатолій Квасюк), „Деісіс” пер. пол. ХVІІ ст., „Апостол Іоанн з житієм” ХVІІІ ст.

Над реставрацією волинських ікон працюють окрім згаданого керівника майстерні Анатолія Квасюка, ще Леся Обухович та провідні спеціалісти України Павло Петрушак і Анастасія Чабан. При тім робота з відновлення старовинних ікон проводиться також і у самих храмах. Минулого року, наприклад, у Іллінській церкві м. Каменя-Каширського П.Петрушак та А.Чабан завершили реставрацію ікони Богородиці-Одигітрії, що була поновлена у ХVІІІ ст. і мала шату уніатського періоду. Коли за домовленістю зі священиком та громадою реставратори зняли перемальовки, виявився прекрасний зразок монументального напрямку волинського малярства початку ХVІ ст. розмірами 1,7 на 2 м. У тому ж храмі є перемальована ікона „Спас-Вседержитель”, від майбутньої роботи над якою очікується ще одне відкриття. Що під перемальовками може ховатися інший сюжет, вже не є несподіванкою. Найбільш пам’ятний випадок, коли під час оновлення поясної ікони кінця ХVІІІ ст. архистратига Михаїла у військових обладунках відкрилося доколінне зображення св. Параскеви у стилі іконописця 1630 року. Так само ікона Йова Кондзелевича, на якій св. Георгій зображений воїном у повен зріст, спершу була образом св. Василія 1891 року. Отож, тепер реставратори, навчені правилом „Не вір очам своїм”, спершу роблять рентгензнімки, щоб з’ясувати, чи нема часом на іконі давнішого живопису.

Щодо джерел поповнення фондів музею, то їх кілька: у першу чергу, це наукові експедиції (з 1997 по 2003 рік їх проведено аж 22), котрі обстежують храми з благословення керівників єпархій УПЦ КП та УПЦ (МП). А слід сказати, що музей володіє повною картиною того, що зберігається у церквах завдяки описам 80-х років і всі цінні предмети з того часу обраховані і паспортизовані, так що будь-які зміни легко виявити. Чимало з таких пам’яток вже не використовується в богослужінні і їх „безболісно” громади передають у музей. Зокрема, таким чином з дзвіниці с. Голоби Ковельського району потрапила ікона 16 ст. Юрія Змієборця. Це найдавніше зображення святого, культ якого у межах області був дуже поширений, що пов’язано з князем Володимиром Васильковичем та будівництвом храму св. Георгія у Любомлі у ХІІІ ст. Кошти на реставрацію (здійснену львівським фахівцем Іриною Мельник) дав владика Нифонт УПЦ (МП). Ще один драматичний випадок: у храмі в селі Матейки Маневицького району над входом до горища були прибиті старовинні ікони апостольського ряду. Почали відривати — дерево посипалось. Науковці засумнівались, чи вдасться врятувати цей шедевр. З полегшенням усі зітхнули, як з’ясувалося, що образи намальовані на липових дошках, а шашель поїв тільки ту одну „просту” дошку, до якої прибиті були ікони.

Сакральні речі потрапляють до музею не лише як експедиційна знахідка, або як доброчинний подарунок (наприклад, ікона Холмської Богородиці від відомої волинської громадської діячки Надії Горлицької). Волинська митниця передавала не раз затриману контрабанду (як правило, це зразки російського іконопису ХVІІІ-ХІХ ст.), з якої склалась збірка у 330 одиниць і, між іншим, на її основі готується виставка „Від Воскресіння до Вознесіння”. Таким же шляхом сформувалася колекція підокладних ікон з цікавим карбуванням у стилі рококо, класицизму, з посрібленням та позолоченням, з оригінальними сюжетами, наприклад, „Не ридай мене, Мати”, „Богородиця — всіх скорбящих радость”, „Умягчення злих сердець”, „Триіпостасне Божество”. „Такі образи не характерні для українського іконопису, — розмірковує директор музею Тетяна Єлісеєва, — вони виникають у кінці ХVІІІ — поч. ХІХ ст. у Росії, але після третього поділу Польщі і приєднання Волині до складу імперії побутують в наших храмах. Важко визначити, чи затримані на кордоні релігійні предмети куплені або вкрадені. Практика свідчить, що, на жаль, у нинішніх храмах ікони не обліковані, не сфотографовані, не паспортизовані, як це робиться у Польщі”.

Зрозуміло, розповідаючи про музей Волинської ікони, неможливо не згадати про його перлину — чудотворну ікону Холмської Богородиці, унікальну пам’ятку візантійського письма, датовану др.. пол. ХІІ ст. На початку 2005 року ікону зняли з експозиції, щоб реставратор А. Квасюк зміг попрацювати над нею „спокійно”: надто часто на прохання різних делегацій та Церков її виставляли в окремому залі для поклоніння. Минулого року перед нею пройшло більше трьох тисяч осіб. Авторство ікони традиція приписує апостолу Луці. Колись на Україні було таких ікон чотири: Володимирська-Вишгородська, Белзька, яка тепер є у Ченстохові, Успіння Богородиці (ця ікона згоріла в Києво-Печерській лаврі) і Холмська, яка повернулася нещодавно до нас. У цьому працівники бачать знамення для держави, а для себе — стимул до подальшої науково-дослідницької, просвітницької, виставкової діяльності та роботи зі збереження сакральних пам’яток.