Святійший Патріарх Філарет: Він був одним із найкращих архиєреїв [1]

Єпархія, якою керував Владика Миколай була велика. Вона уже після закриття сотень храмів налічувала більше тисячі парафій. Це була величезна єпархія – дві області. І, звичайно, Владика, як керуючий єпархією, встигав все це робити. Це було величезне навантаження на нього, бо до нього йшли кожного дня і священики, і церковні комітети, але це ж був час утисків Православної Церкви, і кожний священик і церковний комітет, який приходив, не приносив радісної вістки чи приємної новини, а йшли завжди з проблемами, з питаннями про те, що десь не дозволяють ремонт зробити, в іншому місці – не дозволяють служити, чи вимагають о 8-ій годині завершувати літургію.

В. К.: Святійший Владико, з іменем Митрополита Миколая (Юрика) в історії Львівської єпархії пов’язана ціла епоха. Ви очолювали Українську Церкву у ті важкі роки, є одним із уже не багатьох ієрархів, які знали особисто і тісно співпрацювали з Митрополитом. Дозвольте повернути Вас, Ваша Святосте, спогадами у минуле і просити згадати про те, за яких обставин Ви познайомилися з Владикою, які враження залишилися у Вашій пам’яті про спілкування з Львівським ієрархом.

Патріарх Філарет: З Владикою Миколаєм (Юриком) я познайомився вперше в резиденції митрополита Никодима (Ротова). Митрополит Никодим на той час мав великий вплив на події, які відбувалися в Церкві. Фактично, він був керівником Церкви, тому що Патріарх Алексій І в той час був уже людиною дуже похилого віку, вже наближався до дев‘яноста років і тому, звичайно, він не керував Церквою так,як повинен керувати Патріарх. Тому митрополит Никодим відігравав дуже велику роль в становищі Церкви того часу, а це були часи гоніння. Митрополит Никодим був людиною церковною. Я його знав добре з цього боку, і, в цьому відношенні, ми були з ним однодумцями. І я знаю, з яких позицій митрополит Никодим давав оцінку людям: з позиції, чи він корисний для Церкви, може чи не може щось зробити. Виходячи із цих міркувань, митрополит Никодим і обрав протоієрея Євгена Юрика на єпископа і провів його кандидатуру через Синод. Ось коли все це сталося, і він вже став єпископом Львівським і Тернопільським, в резиденції я й познайомився з ним особисто. Мене тоді призначили Екзархом України. Я був архієпископом спочатку Київським і Галицьким, а його тоді підвищили до сану архієпископа. Ну а потім, коли вже я приїхав в Україну і став Екзархом, то, звичайно, ми з ним співпрацювали. Не хочу сказати, що співпрацювали на розбудові Українського Екзархату, бо тоді мова не йшла про розбудову, а лише про те, щоб зберегти Церкву в Україні в такому вигляді, в якому вона була, бо влада намагалась якомога швидше знищити Православну Церкву. Оскільки Україна мала найбільшу кількість парафій, то, звичайно, на Україну було спрямовано найбільше уваги. І ось, митрополит Миколай був архиєреєм, який дуже дбав про те, щоб зберегти у своїй єпархії те, що залишилося до нього. Тому він турбувався про те, щоб не закривались ті чи інші парафії, а тенденція до закриття парафій була. Митрополит Миколай не тільки не дозволив закривати парафії у Львівській і Тернопільській областях, але намагався активізувати ті парафії, де храми були закриті, але парафії не були зняті з реєстрації… І це йому вдавалося – рятував такі парафії, не можу зараз сказати, яку кількість, але мова йшла приблизно про сотню парафій. А сотню парафій повернути до життя в той час – це вже був великий подвиг! Ось чому митрополит Миколай потрапив у третю категорію архиєреїв, які характеризувалися Фуровим, заступником голови Ради в справах релігій, коли він подавав свою доповідну в ЦК, як людина такої якості, що дбає дуже активно в напрямі відродження Церкви, небезпечна для того режиму[2].

Я дуже часто спілкувався з Владикою Миколаєм, він мене часто запрошував у Львів, щоб служити у соборі св. Юрія. І сюди він приїжджав, служив зі мною у Володимирському соборі, ми спілкувались з ним, і я бачив у ньому одного із таких архиєреїв, які активно працювали на зміцнення Церкви в Україні[3].

При митрополиті Миколаї вперше я, як Екзарх, відвідав Почаївську Лавру. До цього часу в Почаївській Лаврі Екзарх не був. А митрополит Миколай запросив мене для того, щоб оживити життя в Почаївській Лаврі. Вона мала дуже велике значення для Церкви і держава поставила мету – Почаївську Лавру закрити. Туди призначили і намісника такого, який там, фактично, не жив, а жив у Запорожжі. Це – архимандрит Августин[4], який приїжджав у Почаївську Лавру тільки на великі свята, а це значить, що Лавра знаходилась в запустінні, і митрополит Миколай, як намісник цієї Лаври, хотів її підняти, оживити монастирське життя, тому запросив мене туди, щоб я приїхав. Я, звичайно, з радістю туди поїхав, тому що й сам, як Екзарх, був зацікавлений в тому, щоб після цих гонінь на Церкву, на початку шістдесятих років, підняти настрій, дух серед духовенства і серед ченців Почаївської Лаври. І ось така поїздка відбулася. В жахливих умовах ми там служили. Туди, на свято преподобного Іова збиралось завжди дуже багато паломників, а в цьому році, шістдесят шостому, скоро після мого призначення, не пускали автобуси, і люди їхали до Кременця, а потім від Кременця і з інших місць по 10-20 км ішли пішки. І я пам‘ятаю, як ми відслужили всенічну, зібрались на вечерю і розмови були тільки про те, як влада перешкоджає духовенству і паломникам іти до Почаївської Лаври.

Так ось, митрополит Миколай дбав про те, щоб відродити паломництво, але перешкоди були дуже великі з боку і Почаївської, і Тернопільської влади і взагалі від влади центральної. Пам‘ятаю, один раз я поїхав, потім на наступний рік знову мене запросив, і ось коли вже на третій раз він мене запросив, то мене викликали в Раду в справах релігій і сказали, що нібито митрополит Миколай скаржиться, що ви дуже часто їздите в Почаївську Лавру і його відстороняєте, він же є намісник Лаври, а ви туди зачастили, і він незадоволений Вашими поїздками. Я, звичайно, знав, що це неправда, але спитав Владику Миколая: “Владико, мені кажуть, що Ви не хочете, щоб я приїздив до Почаївської Лаври?” А він каже: “Як? Я навпаки дуже радий, коли Ви приїжджаєте!”. Тобто, ви бачите, як влада йшла на які хитрощі для того, щоб не відроджувати Церкву, і, зокрема, Почаївську Лавру, і сіяти розбрат та підозру серед священнослужителів[5].

Святійший Владико, чи впливало на становище Митрополита Миколая серед єпископату Українського Екзархату те, що він походив з числа колишніх греко-католицьких священиків? Чи спілкувалися Ви з ним на такі теми? Чи розповідав він про свої взаємини з колишніми співслужителями?

Пригадую, після Чехословацьких подій[6], коли на Словаччині від Православної Церкви відійшли греко-католики, я його запитав: “Владико, а ось Ви, як колишній греко-католик, який входив до Ініціативної групи про перехід від Греко-Католицької Церкви до Православної, якщо складуться такі умови, що перед Вами стане вибір – іти в Греко-католицьку Церкву, чи залишитись у Православній Церкві – куди Ви підете?”. І він сказав, що навіть, якщо б склались такі умови, що можна було вільно вибирати чи Православну, чи Греко-Католицьку Церкву, то від Православної Церкви ніколи б не відійшов. Каже: “Ні я, ні значна частина духовенства”. Питаю: “Чому? Ви ж, все таки в цій Церкві виросли, там почали свою діяльність”. Він відповів, що залишається вірним переконанню, що наша віра православна від самого Володимирового хрещення, і що унія з‘явилася тільки в кінці XVI століття, про що завжди проповідував і духовенству, і народу. “Яким я пастирем буду виглядати перед своїми вірними?” І тому, каже, Ви будьте впевнені, що за будь-яких обставин я не повернуся до Греко-Католицької Церкви”. І в той же час, слід відзначити, що Він не ставився вороже до греко-католицького духовенства, яке перебувало в підпіллі, він знав, що вони там виконують треби, і відправляють хрещення, і дають шлюби – він їм не перешкоджав. А ще Він мені розповідав, що із своїх єпархіальних коштів, надавав пенсії вдовам греко-католицьких священиків. І ці факти дійсно свідчать про його християнське ставлення до духовенства греко-католицької Церкви, яке було в підпіллі і до вдів, які залишились без матеріальної допомоги[7].

Єпархія, якою керував Владика Миколай була велика. Вона уже після закриття сотень храмів налічувала більше тисячі парафій. Це була величезна єпархія – дві області. І, звичайно, Владика, як керуючий єпархією, встигав все це робити. Це було величезне навантаження на нього, бо до нього йшли кожного дня і священики, і церковні комітети, але це ж був час утисків Православної Церкви, і кожний священик і церковний комітет, який приходив, не приносив радісної вістки чи приємної новини, а йшли завжди з проблемами, з питаннями про те, що десь не дозволяють ремонт зробити, в іншому місці – не дозволяють служити, чи вимагають о 8-ій годині завершувати літургію. Ось такі – і це все навантаження на душу Владики Миколая. Він все це гідно витримував. Треба сказати, що не всі архиєреї служили кожної неділі і кожного свята, а Владика служив без пропусків; і служив, і проповідував, був активним архиєреєм Українського Екзархату Навіть коли він був уже хворим, то все одно продовжував і служити, і приймати людей. Це був, я думаю, один із найкращих архиєреїв на Україні в ті часи – часи гоніння на Церкву, думаю, що таким він був би і в час Її визволення.

За його часів Почаївська Лавра набула найкращого вигляду. За останні 150 років до того в Успенському соборі не було внутрішнього ремонту, і тільки за часів Владики Миколая був зроблений – усе розчищено і відновлено живопис… У цьому відновленні зробив також дуже багато Владика Яків – тоді він був намісником Почаївської Лаври, і його старанням зроблено живопис в Троїцькому соборі, де його не було, відновив живопис в Успенському соборі, зробив капітальні ремонти, за що тодішній намісник архімандрит Яків, потім вже єпископ і митрополит Луцький і Волинський, постраждав. Але коли архімандрита усували, Владика Миколай доклав багато зусиль для того, щоб його захистити. Але в ті часи захистити священнослужителя всупереч волі влади архієрею було не під силу. Все свідчить про те, що митрополит Миколай, думаю, залишиться в історії як один із найкращих архиєреїв того часу.

Святійший Владико, у біографії Митрополита був і трагічний епізод – переслідування його Радянською владою уже як православного священика, ув’язнення, заслання. Чи органи державної влади нагадували йому, або Вам про це? Чи розповідав про ці роки сам Митрополит Миколай?

Коли вже його обрали архиєреєм, то не згадували йому про те, що він був десять років в ув‘язненні. Про це нагадували до архиєрейства, але коли вже він пройшов це горнило, і кандидатура була погоджена, після цього уже не згадувалось. У нашому середовищі, звичайно, ми про це говорили, але Владика, знаючи, що скрізь “є вуха”, намагався не говорити про те, що там було в ці десять років. Як Він там жив, чим Він там займався, як працював, як молився – не згадував, тому що це було небезпечно. Знаю, як один архиєрей, що його пропонували кандидатом на Московського патріарха, у якості випробування був скерований за кордон, де розповів собраттям про своє перебування в Сибіру, після чого був перекреслений як кандидат. А могло бути й гірше[8]. Тому, Владика Миколай, знаючи про все це, на цю тему намагався не розмовляти.

Святійший Владико, зі спогадів духовенства та власноручного дарчого підпису на подарованій ще о. Євгенові Юрику особистій фотографії, відомо про прихильне ставлення до нього Московського Патріарха Алексія І. Можливо, це вплинуло на його єпископське призначення?

Я думаю, що це не відіграло суттєвої ролі в його обранні єпископом Львівським. Вплинув митрополит Никодим (Ротов), який бачив в о. Євгенії Юрику церковну людину. В Ленінграді вчилося багато семінаристів з Галичини, і ці студенти розповідали про отця Євгена Юрика, тому Владика Никодим знав від них, що це за людина – віддана Церкві, православна, і тому він запропонував його, представив Патріарху. Патріарх завжди приймав тих, кого пропонували кандидатами у єпископи, він побачив вишукані манери спілкування Юрика, його інтелект. Патріарх Алексій погодився, що це дійсно буде достойний кандидат у єпископи.

Наприкінці 60-х років минулого століття, Ви здійснили важливий крок на шляху утвердження Українського Православ’я, відновлюючи видавничу діяльність та ініціюючи першу в роки тоталітарного режиму публікацію Молитвослова з українською фонетикою. Розкажіть, Святійший Владико, про цей період Вашої співпраці з Митрополитом Миколаєм, якою була його роль у цих заходах?

У відновленні “Православного Вісника” і у виданні українського Молитвослова, точніше, Православного Молитвослова церковно-слов‘янською мовою з українською фонетикою, він тут великої ролі не міг відіграти, бо все вирішувалося на вищому рівні. Але його підтримка була визначальною. Питання відновлення видавничої справи я піднімав, коли став Екзархом, і важливим аргументом на користь було моє покликання на Галичину, на Львів, як середовище, що найбільше цього потребує. Владика Миколай підтримував мене у цьому. Таким чином, відродився журнал “Православний Вісник” у Києві. Владика сприяв цьому, але ініціатива виходила від Екзарха.

Це був складний час, і з метою утвердження Православ’я ми намагалися видавати також Книги Святого Письма. Коли був першим секретарем Шелест[9], і він підтримав проукраїнські настрої, його українська свідомість почала пробиватися, тоді мене викликали в Раду в справах релігій, і сказали, що ми могли б перекласти Біблію на українську мову. Я сказав, що Біблія – це велика Книга, її швидко перекласти не можна – треба багато років для того, щоб її перекласти, але ми можемо перекласти Новий Завіт. Я зібрав комісію, і ми почали перекладати Новий Завіт. Переклали ми книгу, а Шелеста зняли. І, як зняли Шелеста, “поховали” і цей переклад Нового Завіту. Переклад в нас було вилучено і знищено. А вже коли стали готуватися до відзначення Тисячоліття Хрещення Руси, то тоді я поставив питання про те, що треба б було видати Молитовник і Новий Завіт. Коли все погодили – виникла проблема втрати перекладу, бо, як Шелеста зняли, то і всі сліди українізації знищили. Але у мене залишилась копія, тому ми досить швидко поновили, і до Тисячоліття видали Новий Завіт. Тобто, навіть на рівні столиці важко було щось вирішити, а ініціатива єпархіального архієрея, якщо ще й не підтримана центром, ніколи не здійснювалася.

Святійший Владико, багато сучасних критиків-публіцистів, у тому числі й серед духовенства різних конфесій, часто вкрай негативно оцінюють роль і вплив Православної Церкви в Україні у період існування СРСР, наголошуючи передусім на політичній складовій. У контексті Вашого співслужіння з Владикою Миколаєм, іншими архієреями,досвідк взаємин з державною владою, як би Ви окреслили значення цього періоду в історії Української Церкви?

Значення Православної Церкви в радянський період переоцінити неможливо. Якби Православна Церква в радянські часи не зберегла свого офіційного існування, і не служили у ній такі подвижники, то до часів незалежності ми в Україні мали б те, що має Катакомбна Церква. Катакомбна Церква не мала ні освічених священиків, ні єпископів. Такою могла бути і взагалі вся Російська Церква. Якщо говорити про Україну, то без існування Православної Церкви на Галичині, не був би таким потужним церковно-національний рух, не відродилася б так швидко Помісна Українська Православна Церква. Зрештою, не була б такою сильною і Греко-Католицька Церква – на початку 90-х рр. туди перейшли священики, які отримали освіту в духовних навчальних закладах Московського Патріархату. У лоні тодішньої Російської Православної Церкви українці приймали хрещення, інші Святі Таїнства, і духовно зростали, тому не можна знівелювати значення жодного періоду в історії Церкви.

[1] Спогад за інтерв’ю зі Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. Аудіозапис здійснено у приміщенні Київської Патріархії 9 липня 2004 р.; зберігається в особистому архіві упорядника.

[2] У звіті заступника голови Ради у справах культів при Раді Міністрів СРСР Василя Фурова про стан РПЦ митрополит Миколай охарактеризований як “релігійно консервативний”, такий, що у різний час намагається “обійти закон про культи” (Мартирологія Українських Церков. У 4-х томах. – Т. І. Українська Православна Церква. Документи, матероіяли, християнський самвидав України / Упор. і зред. О. Зінкевич і О. Воронин. – Торонто-Балтимор, 1987. – С. 775).

[3][3] Невтомні візитації митрополита Філарета до Львівсько-Тернопільської єпархії та Свято-Успенської Почаївської Лаври, зустрічі та співслужіння з Владикою Миколаєм у 60-80-х рр. (зокрема, з нагоди церковних святкувань) частково знаходили висвітлення у періодичних виданнях РПЦ та Українського Екзархату – “Журнале Московской Патриархии” і “Православному Віснику”. Як Екзарх, Львівську єпархію митрополит відвідав уже через півроку після свого призначення на Київську кафедру. У листопаді 1966 р. митрополит відслужив у Львові, відвідав храми Стрия, Сколівщини, через рік – Кам‘янка-Бузького району Львівської області, Жовківщини (на той час – Нестеровського району). У травні 1969 р. митрополит Філарет разом із архієпископом Миколаєм та православними львів‘янами відзначив престольний празник святого Юрія, відвідав львівські парафії; наступного дня – зустрівся з вірними у Золочеві, Зборові, Тернополі. Докладніше про візити за спогадами та опублікованими матеріалами див.: Петрів І. Патріарх Філарет. Біографічний нарис. – Львів: Логос, 2004. – С. 45-46, 50-53 та ін.

[4] Йдеться про архімандрита Августина (Шкварка) (1964-1970).

[5] Збереглося багато спогадів та свідчень про відвідання Почаївської Лаври митрополитом Філаретом та спільні зусилля їх з Владикою Миколаєм та архімандритом Яковом (Панчуком) (нині покійним митрополитом Яковом, Луцьким і Волинським), спрямовані на збереження та відродження чернечих традицій (порівн.: Петрів І. Патріарх Філарет. – С. 59-62). Епізод із “незадоволенням” Владики Николая знайшов також відображення у дослідженні біографії Патріарха (Там само. – С. 66).

[6] Йдеться про події 1968 р.

[7] Про неофіційне встановлення опіки над вдовами православних і греко-католицьких священиків у єпархії та про активну харитативну діяльність Митрополита Миколая згадував у своєму виступі на Пам’ятному вечорі з нагоди 20-річчя смерті Владики 1 жовтня 2004 р. архієпископ (нині – митрополит) Євсевій (Політило), який у роки архипастирства Владики виконував обов’язки єпархіального благочинного; про це ж згадує і багаторічний економ Митрополита Миколая Орест Щерба.

[8] Святійший Патріарх Філарет мав на увазі митрополита Палладія Орловського – одного із найстарших за хіротонією російських архиєреїв, який після смерті митрополита Николая (Ярушевича) вважався головним претендентом на патріарший престол (на випадок смерті Патріарха Алексія І). В лютому 1970 р. митрополит Палладій у складі делегації РПЦ брав участь в урочистостях з нагоди інтронізації митрополита Варшавського Василія (Дорошкевича) († 1998). У Польщі митрополит Палладій при нагоді розповідав про своє десятилітнє ув‘язнення у Воркуті. Коли про це стало відомо у Москві, кандидатура Палладія справді була остаточно відхилена (порівн.: (Кривошеин) Василий, архиеп. Поместный собор Русской Православной Церкви и избрание Патриарха Пимена. – СПб: Сатисъ Держава, 2004. – С. 163-164).

[9] Шелест Петро Юхимович (1908-1996) – Перший секретар ЦК КП України, звільнений з посади 10 травня 1972 р. Мотивуючи відставку чиновника, партійне керівництво закидало йому надмірну самостійність у прийнятті рішень,“прояви націоналізму”. Його книга “Україна наша радянська” була піддана гострій критиці за “ідеалізацію історії України” та “ідеологічні помилки” і була вилучена з книготорговельної та бібліотечної мережі.

Василь КМЕТЬ

"Православ'я в Галичині", б.д.