Багатьом мешканцям Західної України, і не тільки, доводиться бувати в польському прикордонному містечку Перемишль, яке в нашій історії означене прикметником «княжий».
Що ми знаємо про нього? Не претендую навіть на те, щоб у кількох абзацах показати його основні віхи, тому обмежуся загальновідомими фактами для того, щоб подати історико-релігійний контекст для розкриття теми.
Дещо з історії «українського» Перемишля і наших храмів
Перемишль вважається одним з найдавніших на галицьких землях центром українських єпископів. У Перемишлі протягом усієї його історії були резиденції православних, греко-католицьких та римо-католицьких єпископів.
В період Київської Русі це місто було важливим адміністративним, духовним та торгівельним центром. У XIV ст. його в насильницький спосіб приєднали до Королівства Польського. В пізньому середньовіччі Перемишль розвивався як торговельний та ремісничий центр. Після Першого поділу Польщі в 1772 році місто увійшло до складу Австрійської імперії та відродженого в її рамках Королівства Галичини та Володимерії. Новий поштовх для розвитку Перемишль отримав у зв'язку із будівництвом в XIX ст. знаменитої фортеці. Павло Солодько, редактор порталу «Історична правда», в своєму репортажі про Перемишль і околиці зауважує: «Горбиста місцевість карпатського передгір'я зробила Перемишль ідеальним місцем для спорудження тогочасного стандарту укріплень ‒ система укріплених фортів, які прикривали один одного артилерійським вогнем на відстані 1-5 км».
У 1887 році почала діяти українська Перемишльська гімназія, після чого місто отримало неформальну назву «Галицьких Афін». Як пише дослідник Святослав Пахолків, тут студенти вивчали богослов’я, право, філософію, медицину, техніку [1]. В 1918 році українці намагалися взяти владу у свої руки, та поляки у воєнний спосіб цьому перешкодили [2, С. 39-42].
В 1920 році, після падіння Української Народної Республіки, Перемишль разом з іншими українськими етнографічними теориторіями увійшов до складу Польської держави. По закінченні Другої світової війни також опинився у складі соціалістичної «Польської Народної Республіки».
Сьогодні, в другому десятилітті XXI ст., хтось переїжджає його з метою дістатися іншого пункту призначення в Польщі, хтось їде на околиці на «закупи» у супер- та гіпермаркети, але, напевно, мало хто з нас відвідує Перемишль з метою пізнання історичних пам’яток й духовних святинь українського народу. Автор цих рядків нераз мав різні цілі, проїжджаючи через Перемишль, але одного осіннього дня минулого року постановив присвятити час пізнанню деяких українських церков повітового міста Підкарпатського воєводства. Адже тут, не так далеко від кордону – всього 14 кілометрів ‒ є нагода поглянути на українські святині і заглибитися в драматичну історію їхнього становлення на територіях, де полонізація і латинізація мали особливий успіх.
Дослідник Богдан Білий в історичному нарисі «Церкви Перемишля на протязі віків» пише: «Не було кварталу у Перемишлі, де б не була українська церква». Він наводить таку статистику: протягом IX-XX ст. побудовано в самому місті й околицях більше 30-ти церков. Новішу статистику про святині Перемишля подає вже цитований вище Павло Солодько: «Оскільки Перемишль був регіоном, де постійно змагалися Польща і Русь (Україна), королівська влада постійно будувала костели, щоб звеличити католицьку віру. У сьогоднішньому місті ‒ 27 костелів, 2 храми УГКЦ і 2 православних. Це на 70 тисяч мешканців. Відсотково костелів на душу населення більше хіба що у Ватикані, за що Перемишль і отримав титул «другого Ватикану».
Три з кількох збережених греко-католицьких церков були позначені у моєму маршруті «старим» Перемишлем. З монастирською церквою отців-василіан на вул. Салезіянській, 2 на Засянні я “запізнався” під вечір. Головний орієнтир на цю святиню – костел салезіянського Згромадження, який помітний своєю величиною, а обабіч діє місцева школа.
Привідкривши дерев’яні двері відновленого храму, почув спів ченців на Вечірні. Впав у вічі старенький дідусь з похиленою головою. Це звичайний будний день, коли нечисельні парафіяни українського храму, мабуть, зайняті своїми буденними справами. При монастирі отців василіян в Перемишлі служать троє єромонахів (включно з ігуменом о. Юліаном Ковалем). Це покоління ченців, які вже не знають жорстких переслідувань різних режимів. Та до них була тривала історія монашого життя на перемишльській землі, яка характеризувалася «нестабільністю» для ченців східного обряду під владою Речі Посполитої та й під подальшими державними устроями.
Дослідник Юрій Стецик в одній зі своїх статей уточнює, що в XIV-XVIII ст. в Перемишлі діяли сім монаших обителей візантійського обряду, де богопосвячені особи жили за Правилами св. Василія Великого: Пресвятого Спаса на Гарбарах, Успіння Пресвятої Богородиці на Вовчому (чоловічий), однойменний монастир – тільки жіночий, монастир св. Миколая під Замковою горою (Знесення), монастир Різдва св. Івана Предтечі, монастир Святої Трійці про вул. Добромильській, монастир Собору Пресвятої Богородиці на Засянні [3]. З 1671 року вони стали унійними, а з 1739 року – василіянськими. У XVIII ст., згідно з дослідником василіанських монастирів о. Михайлом Вавриком (ЧСВВ), вони попали під ліквідацію за часів австрійського імператора Йосифа, зрештою як і багато таких монастирів в самій Галичині [4]. Згідно з його твердженням, міжконфесійне протистояння в XVII ст. в Перемишлі послабило єпархію, а самі владики, які нею керували, мали свої осідки в Галичині. До речі, перемишльський православний єпископ належав до тих, хто найбільше протистояв прийняттю унії на цих територіях. Проте унія тут мала перспективу, як і в решта Галичини. Ченці-василіяни не пропали, тільки вже жили за новим монашим уставом. До речі, їх залучали до служіння у старому катедральному соборі, який сьогодні належить місцевому ордену кармелітів.
Монастир і церква Співстраждання Матері Божої: історичні віхи й сучасність
Після «йосифінської касати» монастирів релігійна праця монахів-василіян в Перемишлі була неможливою. Та 1893 році виникла ідея побудувати василіянську церкву, однак лише в 1913 році зусиллями греко-католицького єпископа Констянтина Чеховича на Засяння приїхало кілька ченців з Галичини. Потім була збудована каплиця для місцевих вірних, а храм не вдалося збудувати через початок Першої світової війни. В 1923 році з нагоди 300-літнього ювілею мученицької смерті св. свящмуч. Йосафата Кунцевича монахи-василіяни задумали збудувати святиню на честь «апостола Унії», але місцеві поляки чинили супротив цій ідеї з причини можливого затінення салезіянського костелу. Тому обмежилися, як зазначає о. М. Ваврик, набагато «скромнішим» планом будови. Проектантом став інженер Василь Нагірний, а перший кутовий камінь майбутнього храму посвятив владика Григорій Лакота, єпископ-помічник Перемишльської єпархії, майбутній блаженний. Увесь український загал Перемишля включився в будівництво монастирської церкви під проводом тодішнього ігумена о. Йосифа Чепіля. Вірні допомагали чим могли у будівництві – якщо не грошима, то бодай працею своїх рук. У свято Благовіщення 1935 року єпископ Перемишльський Йосафат Коциловський, майбутній блаженний, який також належав до ЧСВВ, посвятив церкву отців василіян на честь Співстраждання Матері Божої за участі ведикої кількості вірних. В монастирі на той час проживало 10-12 монахів. З першим приходом комуністів у Західну Україну монастир отців василіня на Засянні, за твердженням о.М. Ваврика, став місцем прихистку для тих, хто утікав з «червоного раю».
В історичному нарисі про Перемишльський монастир на офіційному сайті Провінції отців василіян у Польщі зазначено, що «Друга світова війна принесла діаметральні зміни. В 1945 році Служба Безпеки приказала отцям василіянам звільнити монастир. Отця Романа Юстина, який не зважаючи на наказ залишився в монастирі, арештовано 6 квітня 1947 року на вулиці і передано в руки представників радянської влади, які вислали його на Сибір». До речі, цей відважний монах перед арештом, в часі Великого посту, видав останній перемишльський друк українською мовою «Хрестна Дорога».
З 1945 року василіянський монастир був під опікою монахинь латинського обряду, а пізніше був переданий державній владі і призначений під Воєводзький державний архів в Перемишлі. В приміщенні монастиря було розміщено бюро Архіву, а в церкві знаходилися склади Архіву. Як наголошено в згаданому нарисі, отці василіяни з самого початку намагалися повернути свій монастир, та уряд постійно відмовляв, пояснюючи це тим, що будинок, відповідно з польським законом, є власністю держави як «майно, перейняте після українців». Одночасно в інтер’єрі церкви було здійснено «модернізацію». Так, в 60-х роках було збудовано масивну підпору, а в 80-х – два склепіння та залізобетонні сходи і ліфт. В офіційних листах було сформульовано: «об’єкт втратив сакральний характер». Попри це, отці василіяни купили інший будинок в Перемишлі і з 1960 року розпочали релігійну діяльність, відправляючи Літургії в храмі Ісусового Серця. Після передачі священичих обов’язків в Перемишлі єпархіальним священикам тут залишився тільки один василіянин ‒ о. Борис Балик, який до 1989 року обслуговував греко-католиків в Ярославі.
В жовтні 1991 року нова польська влада прийняла рішення про повернення Чину св. Василія Великого церкви і монастиря у Перемишлі на основі порозуміння між ним і архівом протягом п’яти років з моменту передачі об’єкта. В 1996 році архіву на території монастиря і церкви вже не було, а після виконання необхідного ремонту і пристосування до потреб 1 вересня 1997 року в монастирі заселилися монахи. До цього доклався значним чином уродженець Перемишля, колишній протоігумен отців василіян у Польщі, а сьогодні єпископ УГКЦ Василій Медвіт. Реставрацію храму Співстраждання Матері Божої завершили під кінець 1999 року завдяки дорогому проекту Елеонори і Яцека Мермонів, — зазначено в дослідженні Б.Білого. Зокрема, було ліквідовано три залізобетонні перекриття, внутрішні сходи і ліфт, повністю відремонтовано церкву в середині. «Назовні відбудовано сходи, які ведуть до святині, відремонтовано фасад і впорядковано прилеглу територію. Церква отримала чудові ікони в українському стилі та кам’яний іконостас», — так описано реконструкцію в нарисі про Перемишльський монастир. Ікони в церкві малювали львівські художники Андрій Дудка і Андрій Винничок. Великий внесок у відбудову церкви і монастиря вніс о. Тимотей С. Феш (ЧСВВ), який служить зараз у місійній станиці смт. Дземброня, в живописному краї Верховинського району Івано-Франківської обл.
В травні 2000 року відбулася урочисте друге посвячення монастирського храму під проводом митрополита Перемишльсько-Варшавського Івана Мартиняка у співслужінні з єпископом Василієм Медвітом та єпископом Володимиром Ющаком з Вроцлава (також причетний до повернення монастирського комплексу та ремонтних робіт).
У 90-их роках минулого століття і на початку 2000-их років студенти з цієї Провінції навчалися у Вищій духовній семінарії в Перемишлі, а у зв’язку з функціонуванням Інституту філософсько-богословських студій в Брюховичах потреба у студіях в Польщі поступово зменшувалася, а з часом й зовсім відпала.
В часі короткого побуту вдалося поспілкуватися з о. Марком Максимівим (ЧСВВ), виходцем з України, який служить при монастирі вже кілька років. За його словами, на недільні і святкові богослужіння приходить біля 40 осіб, а також сестри василіянки й сестри служебниці ПДМ. Миряни тут є переважно людьми старшого покоління, а свідків тих трагічних повоєнних років стає все менше. Загалом тенденція у прикордонних містах така, що тут молодь перебирається у великі міста в пошуках кращих місць праці, тому й молоді тут зовсім небагато.
В старій частині Перемишля (поляки означують такі місця як «старувка») не дуже помітна туристична активність, водночас, як згадував на початку статті, «густота» сакральних споруд тут зашкалює. З площі Ринок достатньо підняти голову вгору і святині мов витягують свої шпилі і притягують до себе, щоб зайти до них і наповнити душу багатством духовної спадщини. До українських церков (нової і старої катедри) можна йти з різних боків, я обрав бічну вулицю, яка вивела на найстарішу святиню Перемишля – римо-католицьку архикатедру міста, яка до 1412 року була православною церквою, а потім стала власністю латинників. З неї відкривається вигляд на відновлену архикатедру греко-католиків.
Це колишній костел отців єзуїтів, який мав своїм патроном св. Ігнатія Лойолу і був збудований у XVII ст. в стилі раннього бароко. Австрійський цісар Йосиф II пропонував його греко-католикам облаштувати під катедру, але оскільки вони отримали давній костел отців кармелітів, то костел св. Ігнатія залишився без духовної опіки, — стверджує Б.Білий у своєму дослідженні. Тут було приміщення для студій єдиної школи в Перемишлі з німецькою мовою навчання. З середини XIX ст. храм був опущений, діяв військовий магазин, а в 1903 році храм повернули римо-католикам. Після здійснення грунтовного ремонту святиня отримала назву «костел Пресвятого Ісусового Серця» і стала філією головної римо-католицької святині Перемишля. Лише драматичні події після Другої світової війни у стосунку до українців-греко-католиків в Польщі пов’язали їх з колишнім єзуїтським костелом. Як відомо, комуністична влада ліквідувала осідок єпископа Перемишльської єпархії і заарештувала тодішніх владик – блаж. Йосафата Коциловського і блаж. Григорія Лакоту (перший помер у в’язниці в Києві, а другий – на засданні в Сибіру). Сотні тисяч українців в 1946-1947 рр. попали під каральну операцію «Вісла» і були вивезені або до УРСР, або у віддалені регіони Польщі. Та в 1957 році о. Сильвестр Крупа відновив богослужіння для греко-католиків в церкві «на Болоню». І знову влада заборонила там греко-католикам молитися, тоді названий священик знайшов підтримку в римо-католицького пароха костелу Пресвятого Серця Ісуса ксьондза Атамана і переніс туди церковне життя наших земляків. У цьому костелі «майже 50 років наші душпастирі в скрутних умовах, на правах комірника, ревно служили українській греко-католицькій спільноті» — стверджує Б.Білий у своєму дослідженні.
В посткомуністичній Польщі настала релігійна свобода. З того часу греко-католицьке духовенство Польщі домагалося повернення українцям старої архикатедри в Перемишлі. Місцеві поляки всіляко противилися цьому поверненню, тоді в час гострого протистоння між ними, в 1991 році під час свого паломництва до Перемишля св. Папа Іван Павло II «переказав цю святиню (костел Пресвятого Ісусового Серця – прим. авт.) греко-католикам на катедру і виключне користування» [4]. Про це нагадує пам’ятна таблиця при головному вході в архикатедру.
Першим парохом нової української катедри у Перемишлі став о. Теодор Майкович, згодом перший єпископ Вроцлавсько-Гданської єпархії. В 1993 році сюди передали гарний іконостас з Любачева (XVII ст.), який суттєво відновили. Проект для його збільшення під масштабні розміри архикатедри розробив львівський скульптор Іван Могитич.
Становлення нового українського храму в Перемишлі активізувалося завдяки розвитку греко-католицьких структур в 90-их роках минулого століття. В 1996 році Ватикан підніс єпархію у Перемишлі до статусу Перемишльсько-Варшавської архиєпархії. Цю структуру та всю митрополію греко-католиків в Польщі очолив владика Іван Мартиняк, який 2015 року, у віці 75 літ, зрікся свого уряду. Його служіння як митрополита, згідно з рішенням Ватикану, перейняв владика Євген Попович (введення в сан митрополита відбулося 19 грудня 2015 року), другий парох відновленої української катедри в Перемишлі.
Ще в 1996-1999 рр. за проектом митців Івана Могитича та Наталі Сліпченко зі Львова цей священик доклався до організації ремонтних робіт в колишньому костелі Пресвятого Ісусового Серця та його переоблаштування під потреби храму східного обряду. Ремонт внутрішнього фасаду і фресок були зроблені родиною Скрентовичів під керівництвом Андрія Скрентовича. Єпископське сідалище, встановлене біля престолу, належало відомому українському єпископу Констянтину Чеховичу, століття зі смерті якого архиєпархія вшанувала минулого року. В інтер’єрі храму представлена низка ікон українських святих (свв. Антонія і Теодозія Печерських, св. свщмуч. Йосафата Кунцевичата ін.) і образів блаженних новомучеників УГКЦ (блаж. свщмуч. Йосафата Коциловського, блаж. свщмуч. Миколая Чарнецького, блаж. свщмуч. Омеляна Ковча і блаж. свщмуч. Григорія Лакоти). Духовну допомогу можна просити біля ікони Матері Божої з Кальварії Пацлавської (відпустове місце неподалік українсько-польського кордону), біля мощей (рука) св.свщмуч. Йосафата Кунцевича, блаж. свщмуч. Омеляна. Візуалізувати красу інтер’єру собору св. Івана Хрестителя можна з допомогою фотогалереї на офіційному сайті цього храму.
Звертаю ліворуч від архикатедрисв. Івана Хрестителя, впадає у вічі велична дзвіниця, встановлена за проектом архітектора Юрія Левосюка. В 2001 році сюди вмонтували два історичні дзвони – св. Івана, св. Петра і один новий – св. Стефана. Внизу дзвіниці вміщено відновлені постаті св. Ольги і св. Володимира, які знаходилися в старій катедрі греко-католиків Перемишля. З неї також в 2003 році перенесли, як зазначає у своєму дослідженні Богдан Білий, останки місцевих єпископів Максиміліана Рилла та Івана Снігурського і поклали у крипту нової катедри.
Справа від архикатедрального собору, на повороті знову бачу шпиль найстарішої церкви Перемишля – латинську архикатедру. Все таки підіймаюся вгору, де за дзвіницею височіє колишня стара катедра греко-католиків.
Стара катедральна церква греко-католиків (1785-1946) – костел св. Терези (орден монахів-кармелітів)
Автору цих рядків не вдалося побувати в середині цієї святині, однак історія теперішнього костелу отців кармелітів заслуговує на увагу. Як зазначає дослідник Б. Білий, протягом віків «українська церква у Перемишлі, так православна як й греко-католицька, ніколи не зазіхали на латинські храми. Пригадаймо, що у тому часі стояла уже дзвіниця побудована єп. Атаназієм Шептицьким, що будова нової катедри була б здійснена якби не політика австрійської влади». Греко-католицьке духовенство зверталося тоді до цієї влади з проханням побудувати катедру на Владичу у Перемишлі. Та згідно з постановою австрійської адміністрації в 1784 році відбулося передання Греко-Католицькій Церкві костелу св. Терези та прилеглих до нього монастирських будівель. Зі свого боку тодішня влада в місті забрала в греко-католиків площу і матеріали під будову храму на Владичу, а також привласнила зібрані гроші на її спорудження. Єпископ Максиміліян Рилло був змушений перебрати колишній кармелітський костел. Розпочалася його перебудова під потреби храму східного обряду, а переосвячення відбулося у липні 1886 року. В 1925 році, згідно з конкордатом Польщі з Ватиканом, власність цієї святині греко-католикам була визнана беззастережною як катедральна церква Перемишльського владики. В міжвоєнний час XX ст. ніхто не ставив під сумнів приналежність цієї власності УГКЦ.
Не можна не згадати постатей цього періоду, зокрема, о.мітрата Василя Пинила, домового прелата папи (високий титул для священнослужителя), який служив у колишній катедрі і в момент нападу прокомуністичного бандитського угрупування молився на колінах. У своїй статті Мирослава Ляхович наводить свідчення племінниці цього священика Юлії Гусар: коли ті нападники побачили таку поставу греко-католицького священика, то «самі стають на коліна у храмі. …Про віру отця Василя і про нього самого ходили легенди. Він жив дуже благочестиво та скромно, і не тільки українці, а й поляки вважали його святим, після смерті ходили молитися на його могилу, називаючи отця мітрата «другим Христом». Василь Пинило був професором у Богословській католицькій семінарії, автором рецензій до багатьох релігійних книг. Його пам’ятають як благодійника, бо отець не раз допомагав бідним сім’ям і студентам.». До речі, при катедрі до 1946 року існувало таємне товариство «Собор Крилоса», членів якого називали крилошанами. «Про діяльність таємного товариства відомо, що його членами були священики з катедри, зокрема мітрат Василь Пинило. …Ніхто з крилошанів не розголошував мети своєї діяльності, не знайдено жодного програмного документа «Собору Крилоса». За словами Володимира Качмарського, «Собор Крилоса» був створений свідомим греко-католицьким духовенством для збереження і пропагування ідеї української церкви та державності», ‒ пише на сторінках «Українського тижня» Мирослава Ляхович. Інші священнослужителі катедри в міжвоєнний період теж займалися просвітницькою діяльністю, писали чисельні рецензії на різні праці. Загалом повнішу картину про духовенство Перемишльської єпархії можна відтворити з допомогою нової монографії ректора УКУ о. д-ра Богдана Праха [5]. Він наводить таку статистику: Перемиська єпархія тоді налічувала 45 деканатів, 640 парафій та 1 159 380 вірних; духовні послуги несло 746 священиків і керували нею два владики. Катедральна капітула нараховувала 5 крилошан-прелатів, 3 – соборних і 7 – почесних крилошан.
Після того, як владик Перемишльської єпархії ‒ блаж.Й.Коциловського і блаж.Г.Лакоту ‒ комуністична влада арештувала, греко-католицька катедра перейшла у власність ордену монахів кармелітів, які почали ліквідовувати «сліди східнього обряду»— стверджує Б.Білий у своєму дослідженні. При вході до катедри демонтували статуї святих українського народу, а також св. Василія Великого, св. Івана Золотоустого, свв. Кирила і Методія (ці просвітителі слов’ян «стоять» при вході нової катедри). В середині храму зняли іконостас, стягнули ікони й ліквідували усі українські таблиці, серед них пропам’ятну – з нагоди 100-ліття від дня народження українського поета о. Маркіяна Шашкевича. В 70-их роках минулого століття демонтували золоту митру на каплиці св. Миколая. З кінця 50-их років деякі греко-католицькі священики домагалися повернення катедри, але їхні зусилля були безуспішні.
На початку 90-их років тривав конфлікт між українцями й «оборонцями польського косцьола», яких підтримували монахи кармеліти щодо права власності на цю святиню. Питання про нову катедру УГКЦ, як ми зазначали вище, розв’язав св. Gапа Іван Павло II, якого, до речі, під час його паломництва до Перемишля затяті активісти «оборони» не пустили до костела св. Терези. В подальшому стару катедру Ватикан передав у власність ордену монахів кармелітів, які продовжили «боротьбу» із залишками східних елементів, зокрема, зняли купол, на якому демонтували хрест вагою 150 кілограмів, який містив 50 (!) кілограмів золота. Б.Білий з болем констатує, що цього виявилося замало і ще повішали таблиці антиукраїнського змісту.
Таким чином колишня катедра була назавжди втрачена для місцевих греко-католиків. Сьогодні, у XXI ст, сподіваємося на те, що ті антиукраїнські настрої у Перемишлі будуть відходити в минуле, а нова генерація мешканців толерантно ставитиметься до представників всіх конфесій.
Піднімаємося обабіч вище і завершуємо мандрівку «старим» Перемишлем на території місцевого замку з живописним парком.
Використані джерела:
1. Пахолків С. Українська інтелігенція у Габсбурзькій Галичині: освічена верства й емансипація нації. – Львів: Піраміда, 2014. – С. 232-241.
2. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. ‒ Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995. ‒ 368 с., іл.
3. Cтецик Ю. Василіанські монастирі міста Перемишля (XIV-XVIII ст.) // Актуальні питання гуманітарних наук: міжвузівський збірник наукових праць молодих вчених Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка. ‒ Ч. 4. ‒ Дрогобич, 2014. – С. 55-62.
4. Ваврик М. Монастир оо. василіян у Перемишлі / По василіанських монастирях. – Торонто, 1958.
5. Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини: у 2-х томах. Том 1: Біографічні нариси (1939-1989). Том 2: Документи і матеріяли (1939-1950). Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2015. –722 c.
Світлини Лесі Малахівської