Таємниці підземної келії-церкви неподалік Сміли
Колись тут, у непрохідних Ірдинських болотах Чорного лісу, був знаний на всю Україну православний Успенський Виноградський (Ірдинський) монастир. Один із семи, що залишився на все Правобережжя після запровадження там Річчю Посполитою Унії.
Точних відомостей про час заснування обителі немає. Деякі дослідники вважають, що перші ченці тут оселилися на початку XVI століття, інші — у XVII. Перша офіційна згадка про монастир датована 1625 роком.
Православний монастир отримував універсали та грамоти на володіння землею і сіножатями від гетьмана Богдана Хмельницького (1654), царя Олексія Михайловича (1660), короля Яна Казимира (1661), гетьмана Івана Скоропадського (1710), князя Станіслава Любомирського (1777). У його довгій історії були і злети, і падіння. У документах зафіксовано, що монастир пережив Руїну у 1630-х, 1678-му і 1711 роках. Але поставав з попелу, немов птах фенікс. Ось тільки радянського нищення пережити не зміг... Тож у наші часи лише нащадок колишніх ченців отець Євгеній із села Дубіївка Черкаського району приводив своїх парафіян на святе намолене місце двічі на рік.
У давнину монастир був жіночим. Коли після чергового плюндрування його відновили за виділені гетьманом Мазепою кошти, обитель стала чоловічою. Братія займалася і садівництвом, і виноградарством — недарма на старій печатці монастиря зображено гроно винограду. Тут лікували від різних недуг і... навіть виготовляли цеглу на монастирському цегельному заводі.
Цікаво, що у Виноградському монастирі після зречення права гетьманства на козацькій раді у Корсуні перебував 1663 року послушником син великого гетьмана Богдана Юрій Хмельницький. Братія знала його як Гедеона.
На початку XVIII століття святу пустинь удруге було зруйновано чи то татарами (спільниками Пилипа Орлика у боротьбі з Москвою), чи то поляками. Адже 1654 року монастир уже потерпав від їхньої наруги, і монахи змушені були тікати на Слобожанщину. Міг він спустіти і через наказ царя Петра I, який звелів усім жителям Правобережжя, яке перебувало під владою Польщі, переселитися на землі, підвладні Росії, тобто на Лівобережжя. Хто опирався, був вигнаний царськими військами. До речі, 1678 року після Чигиринської Руїни ченці Виноградського монастиря теж переселилися на Лівобережжя.
Відновили монастир приблизно 1730 року. Відродження обителі пов’язують з ім’ям Луки Пелеховського. За переказами він, рятуючись від уніатів, прийшов сюди аж із Почаєва і приніс із собою церковне начиння. Пелеховський був нібито ігуменом Почаївського монастиря, донедавна православного, а потім уніатського. Ієромонах побував спочатку в Києві, а потім і в Переяславі, де отримав всі потрібні дозволи на відновлення обителі. Повернувшись на Iрдинські болота, він заклав, облаштував та освятив храм Успіння Пресвятої Богородиці. Достеменно відомо, що 1731 року монастир уже діяв. До речі, і найменування Виноградський йому дав саме Лука Пелеховський через виноград, який щедро родив завдяки молитвам та щоденній праці ченців.
У середині XVIII століття Ірдинська обитель ненадовго опинилася в руках уніатів. Та вже у 1767 році там перебував гайдамацький загін. Показовою є «допомога» монастирю у важкі часи від московської православної церкви. У січні 1764 року ченцям було вислано з Москви... два примірники книжки «Послідування про сповідання».
До речі, є думка, що саме вихідці з Виноградського монастиря заснували у другій половині XVII століття Красногірський монастир біля Золотоноші, який успішно функціонує донині.
У XIX столітті Ірдинська обитель підтримувала тісні економічні та духовні зв’язки з відомою родиною українських промисловців та меценатів Яхненків-Симиренків.
Як підтверджує дослідник минулого Смілянщини, подвижник зеленого туризму Сергій Тимофіїв, незважаючи на всі лихоліття, монастир дожив до радянських часів. Та у 20-х роках минулого століття його декілька разів грабували, і 7 серпня 1923-го він припинив своє існування. Але в Успенській церкві ще правилося і в 1924 році, а в приміщеннях монастиря жили 10 ченців. Остаточно давню обитель закрили рішенням Малої Президії ВУЦВК 25 грудня 1924-го. Ченців перевели до Медведівського Миколаївського монастиря.
Тут варто згадати статистичні відомості Успенського Виноградського (Ірдинського) чоловічого монастиря від 1893 року. У них ідеться про те, що в пустині було три церкви: мурована Соборна Успенська і дві дерев’яні — Свято-Троїцька та Святителя Миколая. А також корпуси-келії, господарські будівлі для 31 ченця. Радянська влада знайшла для них нове застосування —1929 року територію монастиря віддали під лепрозорій.
У наш час у приміщеннях монастиря діє психоневрологічний інтернат, який місцеві мешканці вперто продовжують називати «лепрозорієм». Культові споруди, на жаль, не вдалося зберегти. А ось підземні ходи та келії — так. Свого часу ченці закопувалися у скити, щоб мати можливість усамітнюватися. Перший і, мабуть, єдиний вцілілий до наших часів план підземного монастиря намалював у 1868 році граф Олексій Бобринський. Його опублікував 2009-го у Москві у книжці «...Сказанье о Смелянщине» смілянин, відомий учений і краєзнавець Анатолій Коваленко.
— Там розмір печерної церкви подається як 150 кроків на 80. А її баню утримували чотири глиняні стовпи. І вже у той час на мапі позначили місця завалів печер, — розповідає Сергій Тимофіїв.
Про велику довжину підземель свідчать і спогади сина одного з колишніх медпрацівників закладу Станіслава Осадчого, який з друзями у повоєнний час грався в них. Осадчий розповідав про свої дитячі пригоди в Києві під час навчання. Розповіді набули розголосу, і до Малого Старосілля виїхали 20 археологів та спелеологів під керівництвом спелеолога Аліка Володимировича Агавяна. Вони, начебто, виявили, що підземна частина монастиря нараховує три поверхи, і знайшли речі, датовані XII—XIII ст.
Після трагічної загибелі керівника групи дослідників очолив письменник і сценарист Богдан Жолдак. Він зняв фільм про монастир, який передав до архіву Київського Військового морського училища. А далі сліди стрічки губляться...
Мені довелося побувати в келії підземної частини монастиря, що збереглася і яку разом з іншими відновлював непосидючий Сергій Тимофіїв. Тоді пригадалися слова київського митрополита Варлаама Ясинського, який 1706 року доручав ігумену Виноградського монастиря Йосифу Григоровичу відновити обитель, оскільки вона «пустує і в печері церковиця, в котрій жодного не буває набожества»...
Усе іде по колу. Набожество тут уже буває, та, на жаль, нині вхід до відновленої келії знову потроху обвалюється. Хоч туристи все одно їдуть. Воно й не дивно. Я добре пам’ятаю те почуття бентежності і піднесеності, яке охопило мене під землею. Адже це місце дивовижне, таємниче, намолене протягом століть. У ньому прохолодно, темно і тихо. Найгучніший звук тут — тріск ґноту свічок, які встановлені в спеціальних заглибинах у стінах. Водночас повітря свіже і панує якась урочистість. Мимоволі пригадуються слова поета Богдана-Ігора Антонича, котрий написав: «Тиша — це мова, якою до людини говорить Бог».
Ця келія-церква, по суті, єдина вціліла від величного монастиря. І хоч попри неї йде підземний хід завдовжки приблизно 400 метрів з відгалуженими від нього іншими келіями, та всі вони в аварійному стані. Ґрунт у цих місцях міцний, наполовину складається з глини, однак зверху над печерами росте ліс, і дерева, хитаючись від вітру, невпинно руйнують його.
Можливо, до наших днів залишилися б незруйнованими більше підземель поблизу монастиря, якби не трагічний випадок. Сергій Тимофіїв розповідає, що на початку 60-х років минулого століття під час екскурсії на Юрову гору, що під Смілою, загубилися двоє дітей. Вони потрапили в підземні ходи і, блукаючи ними чотири дні, вийшли аж біля монастиря. Тут їх побачили працівники медичного закладу, нагодували. Та діти померли через переохолодження. Після цього головний лікар викликав саперів, які зруйнували підземні ходи спрямованим вибухом. Проте, як бачимо, вони були з’єднані із знаменитими Смілянськими підземними ходами. А це майже 15 кілометрів...
До речі, монастир має і містичну історію. Під час руйнування його храмів богоборцями-комуністами один житель Малого Старосілля набрав звідси цегли й побудував собі хату. Але в ній уночі чулися церковні дзвони, тож люди покинули її. Хата стоїть і досі. Вона ніде не просіла, не обвалилась, та люди оминають її.
Олександр ВІВЧАРИК,
краєзнавець
