Історія християнства наповнена прикладами функціонерів, обережних гравців за власні інтереси. В той саме час ця історія наповнена іншими прикладами — вчинками та словами сильних і відданих людей, жінок та чоловіків, що добре розуміли: немає більше любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх (Євангеліє від Івана, 15:13).

У своїй книзі «Хрест Гітлера» Ервін Люцер розповідає про охоронця, що супроводжував пастора Мартина Німеллера, кинувшего виклик Гітлеру та який був за це ув'язненим, з тюремної камери до зали суду. Пастор ішов зі своїм конвоиром, наляканий і самотній. Він знав, що результат судового розгляду відомий заздалегідь. Коли вони проминули підземний тунель і готувалися зійти вгору останнім маршем сходів, Німеллер раптом почув, що його конвоїр повторює: «Ім’я Господа — міцна фортеця, — утече до неї праведник і безпечний». У той момент Німеллер йшов нагору сходами і не подавав виду, що чує слова. Але його страх зник і замість нього прийшла мирна величність повної довіри до Бога. Раз чи двічі впродовж наступних кількох днів Німеллер ловив на собі швидкий погляд охоронця в зеленій уніформі, але не міг розгледіти його обличчя. Той чоловік так і не дізнався, як багато значили ці його слова для в'язня.

Думаючи про цю історію, я розумію, що безумовно, пастор Німеллер був сильним та відважним лідером. Він увійшов в історію. Нажаль, ніхто вже не згадає зараз ім'я охоронця, що був поруч із в'язнем та підтримав його. Хіба охоронець не ризикував? Хіба він не відчув, надприродним чином, що та коли має сказати? Хіба через нього Сам Господь не зробив Свою справу? Щоб кинути виклик тирану, потрібні сила та характер лідера. Щоб вчасно сказати найважливіші слова, потрібна не тільки сила, не тільки мужність, але й любов. Саме тому, навіть на хресті, Ісус продовжує робити справу великої любові, даючи надію тому, хто був розп'ятим поруч з Ним.

Велика сім'я моєї бабусі була насильно позбавлена майна й депортована на Північ Росії; висловлюючись радянським новоязом, вони стали «ворогами народу» і були «розкуркулені». На Півночі, у селищі Териберка, кілька дітей померло, їх поховали у тверду, холодну землю, але частина сім'ї, вгризаючись у північний ґрунт, все ж зуміла вижити. Через роки, перед початком радянсько-фінської війни, за тими, хто вижив, знову прийшли люди зі зброєю та службовими собаками. Конвоїри заштовхали їх у трюм корабля, задраїли люки, і корабель відплив. Жінок і людей похилого віку стало нудити, заплакали діти. Тіла людей поволі сковував холод, що проникав із глибини моря через дно та борти корабля… Раптом це жахіття різко скінчилося. Хтось віддраїв люки і людей покликали на палубу, до свіжого повітря та сонячного світла. Коли вони почали підійматися нагору, до тремтячих "ворогів народу" звернувся капітан і сказав оті слова, що їх бабуся запам'ятала на все життя: «Товариші, виходьте, я невільників не вожу».

Після цього їх розташували в каютах, зігріли й доставили туди, куди було наказано капітанові. Він не міг змінити долю цих нещасних людей, які були для країни не людьми, а трісками великого лісоповалу. Бабуся не знала, що сталося з капітаном, чи був він покараний за такий вчинок і за свої слова. Не знав і сам капітан, що він став зіркою. Світло цієї зірки пройшло через життя бабусі і рушило далі. Воно продовжує сяяти й зараз – світло історії про мужність, гідність та милосердя.

Страсний тиждень. Тиждень великої Сили та великої Любові до тих, хто є поруч. Мужність ухвалювати рішення та бути милосердним. Готовність відпустити змучених на волю. Вміння підібрати слова, що повертають людську гідність. Якщо я відчуваю, що мені цього бракує, якщо історії Німеллера, його охоронця та радянського капітана кидають виклик моєму сумлінню, значить тиждень великої Сили та великої Любові є частиною не тільки Нового Заповіту, але й також частиною моєї власної долі. Яким би не був страсний тиждень, в ньому є неділя.