«Коли нації важко, Бог посилає потрібних людей»: шлях і письмо Миколи Горбаля
В Українському католицькому університеті днями свої нові книжки презентував Микола Горбаль ― письменник і музикант, дисидент, учасник руху шістдесятників, багаторічний політв’язень комуністичного режиму. Чоловікові минув 85-ий рік, однак його історія, яка могла закінчитися під час жорстоких ув’язнень, триває далі.
Книжка «У пошуках Христа» ― це збірка нарисів і есеїв, у ній Микола Горбаль ділиться своїми пошуками Бога, Його провидінням у житті. У виданні «Дорогами Патріарха» письменник проводить паралелі між шляхом, яким ішов Патріарх Йосип Сліпий, і тим, який згодом переживав сам автор: ті самі етапи, ув’язнення, табори.
Під час презентації студенти заспівали пісню «Ой чий то кінь стоїть». Такий подарунок другові зробив ще один дисидент ― Мирослав Маринович. У книжці «У пошуках Христа» є щемливий епізод. Микола Горбаль згадує:
― На засланні ми мешкали у вагончику в тайзі. Якось прийшла мені посилка, треба було йти 12 кілометрів на пошту в село. Була протоптана стежка, яку чомусь називали «тропой надєжди». І вже коли я повертався (бо ж треба ще встигнути прийти назад завидна), почув, як у якійсь хаті співали «Ой чий то кінь стоїть». Щось немислиме робиться в душі чоловіка, коли на чужині чуєш рідну пісню. Я думав, що мушу зайти до тої хати, мушу дізнатися, хто тут. Бо це ж українці! Але я не мав часу. Думав, іншим разом. Але той раз не стався.
Біограф Миколи Горбаля Петро Маленький розмірковує над тим, що дозволило дисидентові не зламатися. Пан Микола відбув 16 років ув’язнення, став «особливо небезпечним злочинцем-рецидивістом», пережив чимало випробувань на життєвому шляху. Тричі засуджений, сумарно на 23 роки. І тільки втручання тодішнього президента США Рональда Рейгана при зустрічі з генеральним секретарем ЦК Компартії так СРСР Михаїлом Горбачовим зумовило звільнення політв'язнів, останнім серед яких був Микола Горбаль.
― Звідки ж цей нескорений дух , що в найтяжчих випробуваннях долі не дав розчавити себе? З генеалогії предків та емпатії до свого багатостраждального поневоленого народу. Народився Микола Горбаль 10 вересня 1940-го року в селі Воловець Горлівського повіту Краківського воєводства (Польща) в сім'ї сільського інтелігента Андрія Горбаля та Теклі з дому Литвинських. Частину свого дитинства провів на рідній Лемківщині. У 1945 році родина разом з усім населенням регіону була депортована зі своїх предківських земель до тодішньої УРСР.
Сім’я Горбалів рік прожила на Харківщині, а тоді переїхала на Тернопільщину. 1957-го року Микола закінчив школу, а потім навчався в середньому та двох вищих музично-мистецьких навчальних закладах. Викладав музику в Борщівській восьмирічній школі та естетику в місцевому технікумі. Мав не лише музичний, але й письменницький хист. Це й призвело до першого ув’язнення. За поему «Дума» (яка навіть не виходила друком), де Микола Горбаль виступив із засудженням поневолення України московським комуно-імперським шовінізмом, був заарештований 1970-го року. На закритому суді отримав 5 років ув'язнення та 2 роки заслання за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації та пропаганди.
― Покарання пан Микола відбував у Мордовських та Пермських концтаборах. Брав активну участь у всіх протестних акціях політв'язнів, вів підпільну хроніку зони, написав збірку віршів «Дні і ночі». Саме з першого ув’язнення розпочалися гостре протистояння та невтомна боротьба проти імперії зла. Відбувши перший термін, Микола Горбаль розпочав активну громадську конспіративну діяльність. Довідавшись про розгром правозахисної Української Гельсінської групи, 24 червня 1977-го року став її неоголошеним членом. Допомагав репресованим та їхнім родинам, відправляв інформацію про порушення прав людини в УРСР до країн Заходу відомими йому зв'язками. Але КДБ вистежував усе, в помешканні дисидента проводили обшуки. Щоб заарештувати пана Миколу, сфабрикували кримінальне звинувачення за спробу зґвалтування малознайомої йому жінки. Заарештували 23 жовтня 1979-го року й присудили 5 років ув'язнення в таборі суворого режиму. Наприкінці цього фарсу Микола Горбаль офіційно проголосив себе членом Української Гельсінської групи, ― додає біограф.
Покарання відбувалося у двох кримінальних зонах: у селах Ольшанське та Новоданилівці Миколаївської області. І навіть звідти Микола Горбаль конспіративними каналами відправляв записки про життя в кримінальному таборі та знущання адміністрації над в'язнями на закордонні радіостанції демократичних країн. Кримінальна верхівка була йому за це вдячна, але ця діяльність коштувала дисидентові свободи. За добу до закінчення терміну ув’язнення адміністрація колонії пред’явила панові Миколі ордер на арешт, звинувачуючи у розповсюдженні наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державно-суспільний лад. За це присудили ще 8 років ув'язнення та 3 роки заслання.
― За класифікацією радянської криміналістики, Микола Горбаль був визнаний «особливо небезпечним державним злочинцем-рецидивістом». Покарання відбував у концтаборі особливо суворого режиму, розташованому в селі Кучино Пермської області. За півтора року до прибуття Миколи Горбаля в цю катівню у ній загинули три українських дисиденти: Олекса Тихий, Юрій Литвин та Василь Стус. Валерій Марченко помер у Ленінградській в'язничній лікарні. У цьому концтаборі смерті зі всього СРСР каралися лише 24 політв'язні-рецидивісти, 14 з яких ― українці.
Але і з цієї катівні Микола Горбаль в неймовірно складних умовах зумів передавати інформацію до країн Заходу, описуючи крайнощі виживання політичних в'язнів. І лише 12 серпня 1988-го року вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР про звільнення Миколи Горбаля від подальшого відбуття покарання. 18 серпня він був звільнений, а 23 серпня доставлений літаком до Києва й одразу ж поринув у вир національно-визвольної боротьби та політичних процесів, ― зазначає Петро Маленький.
Микола Горбаль розповідає, що серед людей, які допомогли йому пережити всі випробування, були Іван і Надія Світличні, Ігор Калинець. А найбільшою підтримкою була блаженної пам’яті Ольга Стокотельна ― дружина, що була поруч навіть за тисячі кілометрів.
― Коли Президія УРСР підписала звільнення від покарання, я і ще двоє політв’язнів були на етапі в Пермі. Ми про це нічого не знали. І тоді нас почали по одному викликати з речами. Я залишився останнім і хотів оголосити голодування. Однак викликали й мене. З’ясувалося, що двох «особливо небезпечних злочинців» в одному літаку везти не можна везти. Зі мною були два конвоїри ззаду, два ― спереду, і капітан поруч. А я в наручниках. І так літаком доправили до Києва. Уже там воронок під’їхав під самий трап. Потім, за правилом, садять у камеру, роблять обшук: повністю роздягають, змушують відкривати рот, розсувати сідниці, щоб перевірити, чи нічого не сховав.
Вони мене вивели в кабінет і сказали, що я звільнений від відбуття покарання. Я кажу: «А чому ж ви мене не випускаєте?» «Ну йдіть. А у вас немає другого одягу?». «Ні, ― кажу, ― мені не належиться, це мій єдиний одяг рецидивіста». Просив, щоб позичили грошей на трамвай, але мене відвезли. Я не впізнав дому. Оля і Павло (дружина пана Миколи та її брат ― ред.) придбали квартиру на голому місці, а тут ― дерева. Я забув, що Горбаль сидить, а дерева ростуть. Оля та інші люди стояли на Хрещатику з плакатами за свободу політв’язнів. У той день їй сказали, що я буду вдома. Вона чекала. Це був єдиний в моєму житті день, коли я їв баланду на обід в пермській тюрмі, а вечерю вже вдома. Оля розплакалася, але це був єдиний раз, коли вона плакала від радості. Це відважна жінка. Вона приносила передачі, приходила на побачення. За весь час, що я сидів у таборі особливо суворого режиму, Оля тільки один раз мала право на побачення зі мною. Але і з того побачення вона вивезла ампулу з інформацією. Так світ дізнавався, що відбувається в каральній системі СРСР. В окупованій сатаною країні вона була відважним воїном.
Дружині пан Микола присвятив есе «Останній подих», воно увійшло до книжки «У пошуках Христа».
А в книжці «Презентація життя» є спогади про родину Світличних. З одним із основоположників шістдесятництва Іваном Світличним Микола Горбаль познайомився в ув’язненні. Завдяки йому він уже знав, чого чекати, що робити, знав систему.
― Коли нації важко, то Бог посилає потрібних людей. Для мене постать Івана Світличного ще до сьогодні залишається містичною. Я не розумію, як у сім'ї колгоспників, на кордоні з Росією, міг з'явитися цей чоловік.
Надія Світлична отримала чотири роки лише за те, що вона його сестра. У жінки був шестирічний син, коли вона перебувала під прокурорським наглядом у Києві. Було правило про два порушення, після третього ― кримінал. У Надії вже було два. Вона зрозуміла, що виходу не буде, викинула паспорт, відмовилася від радянського громадянства. Сталося чудо ― її видворили з СРСР за кордон. Ця жінка близько 20 років працювала на «Радіо Свобода», на її голосі виросло ціле покоління. Тому я вирішив присвятити книжку «Презентація життя» Івану, Надійці та Леоніді Світличним.
Микола Горбаль має чудове почуття гумору. Сміється, що колись називав 85-річних людей старезними, тепер старезний він сам. Зізнається, інколи йому здається, що ті тюрми, етапи, випробування відбувалися не з ним. Але як перед ув’язненнями, впродовж них, так і досі з паном Миколою залишається його добрий друг ― письмо.
З-під пера Миколи Горбалая вийшло сім книжок. Одна з них ― роман «Повернення». У ньому є епізод, присвячений історії Митрополита Андрея Шептицького. Польський граф повертається до свого коріння, стає монахом Греко-Католицької Церкви, формує українську свідомість серед галичан і робить неймовірні речі для становлення України як держави. Цей епізод Ігор Калинець, поет і дисидент, з яким Микола Горбаль також познайомився в таборі і від якого вчився поетичної майстерності, видав свого часу окремою брошурою.
― Мій добрий приятель Богдан Тернопільський родом зі села Заздрість. Там же народився Патріарх Йосип Сліпий. Богдан запропонував написати щось таке ж, як про митрополита Андрея. Як з’ясувалося, я йшов тими самими шляхами, таборами та етапами, що і Йосип Сліпий, тільки пізніше. Так з’явилася книжка «Дорогами Патріарха».
Тарас Вашків, видавець книжок Миколи Горбаля, згадує про ще одну збірку під назвою «Коломийки для Андрійка». Коли синові пана Миколи виповнилося два роки, батько якраз відбував друге ув’язнення в Миколаївській області.
― Він вирішив привітати сина і написав невеличку збірочку, сам ілюстрував її. Оскільки в пана Миколи вичерпався ліміт листів (їх можна було надсилати тільки два на місяць), він попросив начальника загону капітана Ткаченка вкинути лист до сина позацензурно. Конверт не закривав, щоб було видно, що всередині жодного криміналу. І таким чином збірка потрапила до адресатів, а далі ― за кордон. 1971-го року її опублікувала у США Надія Світлична. Це була перша книжка Миколи Горбаля, яку побачив світ.
Поезії, які писалися в ув’язненні, дисидент у вигляді ампул передавав на волю різними шляхами. Щось, губилося дорогою, щось потрапляло в руки Надії Світличної. Під час першого терміну Микола Горбаль написав збірку поезій «Дні і ночі», під час другого ― «Деталі піщаного годинника», під час третього ― «Придорожня капличка». Лише у 2008-му році письменник особисто уклав власну збірку, доповнивши її віршами, які зберігалися в архіві Надії Світличної, але не були опубліковані. До того часу всі книжки видавали без його участи.
У всіх обкладинках книжок пана Миколи, за словами Тараса Вашківа, використані малюнки рідного брата дисидента ― Богдана. Чоловік мав ментальні порушення, але вмів зобразити світ, таким, як він був: безликі люди, погоні, собаки, колони… Коли Микола Горбаль вперше потрапив в ув’язнення, то зрозумів, що вже бачив цю реальність на картинах брата.
― Богдан до кінця життя так і не навчився читати, писати. Але малював. Він мав пів року, коли тяжко захворів. Мама носила його пів року на руках. Був дивний світ у Богдана Горбаля. Я потім почав його розуміти і просив маму не викидати малюнків. Їх також збирала Надія Світлична. Коли почали вже виходити мої нові книжки, я вирішив ілюструвати їх Богдановими малюнками. Він не знав і не бачив речей, які відбувалися, але несвідомо малював їх.
Довідка про Миколу Горбаля
Від вересня 1988-го року ― секретар виконкому правозахисної національно-визвольної організації «Українська Гельсінська спілка».
1994-ий рік ― голова Київської обласної організації Республіканської платформи, водночас депутат Київської міської ради.
27 березня 1994-го року обраний депутатом Верховної Ради України другого скликання. Був головою депутатської групи Української республіканської партії, працював в Комітеті культури та духовності.
З 1986-го року член міжнародного літературного ПЕН-клубу.
Лауреат премії імені Василя Стуса 1992-го року, премії імені Ірини Калинець 2016-го року.
Нагороджені орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, орденом «За мужність» І ступеня та Орденом Свободи.
1999-го року заснував та очолив Київське товариство «Лемківщина».
