8500 малюнків церков, фортець, вітряків, старовинних маєтків Чернігівщини, Галичини, Закарпаття, Вінниччини стосами лежать у тісній темній комірчині приміщення Леоніда МОГУЧОВА, яке важко назвати житлом, — розповідає Валентина МАСТЄРОВА.
Чернігів задихався у полум’ї. Горів центр міста, палали околиці, а ворожі літаки прилітали знову і знову. І не було порятунку у ще зовсім недавно тихому провінційному місті. Люди ховалися у бомбосховищах, у власних і сусідських льохах, чимало тікало у навколишні села.
Бомбосховище рятувало, але і тут стіни здригалися від зривів, особливо, коли бомби падали близько. Після чергового нальоту літаків сміливіші вихоплювався назовні, щоб побачити, де горить і чи вціліла власна домівка. Льоня Могучов, худорлявий підліток, дослухався до розмов, аби дізнатися, що робиться на горі, коли почув крик: “Ваша хата горить!” Рвонувся із сховища, не думаючи про те, що ворожі літаки ще гудуть над містом. Горіла не тільки його хата, горів цілий квартал. Він устиг заскочити і вихопити з вогню альбом з фарбами і палаючий дах його будинку впав. Підліток стояв босий на гарячій землі і малював, як горить його єдиний і останній на цій землі дім. Сльози падали на папір, фарби розпливалися. Він додавав туди ще фарби і малював.
Це було перше горе хлопчика, який народився у великій сім’ї, народився аж десятим. І коли батьки побачили, як гарно він малює, відвели його не тільки до школи, а й віддали в науку до художника Василя Бєляєва, який свого часу закінчив Санкт-Петербурзьку академію мистецтв.
Його батько – Борис Могучов – загине на фронті, на фронтах Великої Вітчизняної загинуть чотири старші брати, а в Казахстані помре від ран сестра Євдокія, яка не одного солдата витягла з поля бою і не одному врятувала життя. А коли восени 1943-го в Чернігів увійде Радянська армія, Леонід Могучов теж піде на фронт – йому саме виповниться вісімнадцять. На його долю випаде форсування Дніпра, звільнення від фашистів Білорусі, Прибалтики. Він дійде до Кенігсберга, маючи не тільки ордени та медалі, а й тяжке поранення та контузію. На важких дорогах війни буде мінером, піхотинцем, де треба – штурмовиком і... художником. Ті фронтові сюжети ще й сьогодні можна побачити на виставках Леоніда Могучова. Але не всі: частина загубилася на військових дорогах, частину подарував друзям, віддав до музеїв. У сорок п’ятому, замість домівки, його ще на довгих чотири роки відправлять служити на флот, де художник стане тральщиком морських мін.
Повернувся до Чернігова і жив у рідного дядька, який проводжав його на фронт. Працював у судноремонтній майстерні, хоча й ходив з паличкою, адже поранені були обидві ноги. Фельдшер майстерні витяг йому з-під коліна останній осколок. Без наркозу, без нічого, тільки посадив на стілець і прив’язав руки до спинки. А потім сказав, що він з часом може ходити без палички, тільки треба сісти на велосипед і розробляти поранені ноги. Тоді ще художник не знав, що велосипед стане частиною його життя. Його творчого життя.
Кожен справжній митець мусить жити на цьому світі з терновим вінцем на голові. Без страждань не буває ні художника, ні письменника, ні композитора. І жодне суспільство, навіть найідеальніше, не в змозі порятувати митця від нього самого, від його глибокого бачення і розуміння сутності життя. Та ще й коли на твоєму шляху стояли спалені села, обгорілі немовлята, закатовані підлітки. Коли на твоїх очах гинули такі ж, як і ти, вісімнадцятилітні, світ повставав стражданнями народів і людськими муками. Не говоріть про це з Леонідом Борисовичем, бо він затулить очі долонями і заплаче – пережите не відійшло з часом і не забулося, а й ще і ще повертається, оживає в пам’яті, наче то все було вчора.
У Чернігівській школі №1 відкрита сто шістнадцята виставка Леоніда Могучова. Сотні малюнків туляться у невеличкому шкільному залі – історія міста, історія України. Наче й немає у нас театру, немає кінотеатрів, інших місць, де не треба було б тулити і накладати картину на картину і де б люди могли побачити те, що збереглося лише на картинах Могучова, і відкрити для себе самого цього художника. І не тільки. А може, й спитати у наших обранців, які засідають у міській раді: “А чому в Чернігові немає вулиці імені сім’ї Могучових, шестеро з яких віддали свої життя за Вітчизну, а сьомий не тільки боронив її зі зброєю у руках, а й своїм талантом виборонив у часу та войовничих атеїстів величезне багатство, з якого починається кожна нація?”.