Пропонуючи свою версію загибелі Успенського собору Києво-Печерської лаври, ми повинні насамперед спробувати з’ясувати мотивацію цього жахливого злочину. Але сформулювати її без виявлення причини скоєного просто неможливо. До речі, це типовий недолік усіх відомих досі робіт, які пояснюють причини злочину, виходячи не зі спонук протиборчих сторін, а з атестації вже доконаних наслідків того, що сталося, і їх суперечливої оцінки. В результаті постає спотворена картина реальності, де відповідь на запитання «хто?» отримується без розкриття обставин «навіщо?» й «чому?»
Отже, передусім необхідно визначити ймовірні спонукальні причини обох сторін. Серед прибічників «радянської версії» руйнація Успенського собору найчастіше розглядається як невмотивована акція, здійснена в стані саморуйнівного афекту або психічної прострації. Як правило, при цьому посилаються на «досвід» нищення культурно-мистецьких набутків у 1930-і рр. та самогубну «тактику випаленої землі» в перший рік війни. Однак цей «діагноз» навряд чи можна визнати точним, оскільки знищенню храму явно передувала тривала організаційна й технічна підготовка. Тому окремі, особливо західні, дослідники висувають так звану «стратегічну» версію, що витлумачує мінування Успенського собору як прогностичний захід заради ймовірного вбивства високопоставлених нацистів або як пропагандистську підпору звинувачення окупантів у нищенні культурних цінностей та поштовх до створення антифашистського опору.
Однак і таке тлумачення подій видається лише різновидом попереднього «стихійного» варіанту, оскільки передбачувана ефективність заходу була б украй низькою й сумнівною. Слід було б чекати неймовірного збігу обставин, аби дістати очікуваний результат від «запланованої» руйнації храму. Шанси здійснення операції дорівнювали майже нулю, а її сенс зводився до спроби «морально-психологічного тиску» з низьким коефіцієнтом дієвості. Тобто знову маємо суперечність: визначення підстав для закладання мін аж ніяк не прояснює мотивів здійснення самого вибуху.
Вищесказане варто доповнити кількома зауваженнями.
Київське підпілля на початку війни було повністю деморалізоване й не спроможне на активні дії. У жовтні 1941 р. через зраду секретаря Ленінського райкому КП(б)У м. Києва Романенка майже всі члени міськкому і райкомів міста були заарештовані. З дев’яти членів центру опору — підпільного міськкому вдалось врятуватися лише трьом. Припинили своє існування всі комсомольські райкоми. Взагалі партизанський і підпільний рух на Україні зазнав у перший рік війни майже повного розгрому: за даними Іллі Старинова, колишнього заступника начальника Українського штабу партизанського руху, на червень 1942 р. із приблизно 3500 партизанських загонів та диверсійних груп, перекинутих на окуповану територію, вціліли і продовжили діяльність лише 22. Ця вбивча статистика, можливо, трохи пояснює режим «тотальної таємності» чекістів, які намагалися будь-що приховати власну безпорадність і провали.
Замах на вбивство німецького сателіта Й. Тісо, що подається в популярній літературі як основний мотив злочину, ніяких переваг для СРСР у воєнно-стратегічному відношенні не створював. Варто додати й аргумент, який зазвичай ігнорується: комуністична влада набула великого досвіду в руйнуванні православних церков у 1930-і рр., то чому ж Успенський собор став винятком з цієї практики, якщо віднести його знищення на рахунок енкавеесівських саперів? Малоймовірним здається й самий спосіб здійснення детонації: нібито за допомогою радіокерованої міни. Технологія таких вибухів, за наявними даними, була вперше застосована лише в окупованому Харкові. Отже, «радянський слід» у підриві Успенського собору видається надто невиразним і слабкообгрунтованим. Єдиним більш-менш поважним аргументом на його користь може бути лише факт масштабного мінування цивільних об’єктів у Києві радянськими саперами, але про наявність радянської вибухівки у храмі аж до його висадження в повітря окупанти ніколи не згадували!
Набагато більше вмотивованих підстав для акції знаходимо у німецької сторони.
1. Знищення Успенського собору цілком вкладається у рамки нацистської політики зневажання й пригнічення національної свідомості, релігійних почуттів і патріотизму місцевого населення. Початкова «ліберальна окупаційна ситуація під тимчасовою військовою адміністрацією» дуже швидко, вже з перших тижнів і місяців, змінилась на втілення політичної концепції «нової Європи» під гаслом «розділяй і володарюй». Початкові «національні реверанси» нацистських бонз тепер укладалися в цю людожерну формулу. До того ж акт руйнації храму цілком перегукується з наказом генерал-фельдмаршала фон Рейхенау «Про поведінку військ на Сході», де, зокрема, говориться про необхідність викорінення азіатського впливу на європейську (читай: нордичну, арійську) культуру та стверджується, що «ніякі історичні або художні цінності на Сході не мають жодного значення».
У повній відповідності з цією реляцією німецька влада здійснювала на Україні політику своєрідної «релігійної сегрегації», дозволивши діяльність Автокефальної церкви лише на Правобережжі, а так званої Автономної церкви у юрисдикції Московського патріархату — у східних областях. Вбивство її предстоятеля православного митрополита Олексія (Громадського), імовірно, було інспіроване гітлерівцями. Крім того, зазначимо, що одна з нацистських інструкцій за вересень 1941 р. наполягала: «...слід завадити тому, щоб древні місця релігійного культу ставали місцями паломництва і, отже, центрами руху за автономію» (Вundesarchiv-Militararchiv/ВА-МА/. — Freiburg. — RН 22/171). Існують також побічні дані, що загибель Успенського собору сприймалася гітлерівськими емісарами цілком схвально, з почуттям глибокого задоволення. Німецький вчений Ф. Хайєр стверджує, що за вибухом у Лаврі найвірогідніше стояли керівник партійної канцелярії Мартін Борман і рейхскомісар Еріх Кох, які вважали необхідним позбавити Україну її ідеологічного центру, оскільки навіть відновлений храм не міг би будити історичні спомини.
2. Вибух древнього храму було використано німецькою стороною як козирну карту в антирадянській пропаганді, яка мала своєю метою викриття «більшовицького хрестового походу проти культури» та обгрунтування «всесвітньо-історичного значення боротьби великого німецького народу під проводом Адольфа Гітлера». З цією метою у квітні 1942 р. в Києві було навіть створено так званий Музей-архiв перехідної доби, що мав збирати експонати й документи на тему «Руйнація більшовиками культурних пам’яток Києва». Імовірна причетність радянського командування до розміщення в Успенському соборі складу боєприпасів робила малоефективними або неможливими будь-які спроби контрпропаганди чи дезавуювання обставин трагедії.
3. Однією з можливих причин руйнації Успенського собору могла бути також глибоко законспірована боротьба між конкуруючими нацистськими відомствами, спрямована на дискредитацію суперника та перерозподіл політичного впливу. «Замах» на Тісо у такому контексті міг бути здійснений СС з метою завдати серйозних неприємностей службі безпеки та контррозвідці.
В київському підрозділі військової розвідки панувала думка, що вибух здійснено есесівцями під орудою обергрупенфюрера Пруцмана.
Намір політичної провокації проглядає з повоєнних спогадів окремих фашистських ватажків. Міністр озброєння гітлерівського уряду Альберт Шпеєр у своїй книжці «Всередині Третього Рейху» повідомляє, що Успенський собор був висаджений в повітря за наказом рейхскомісара України Е. Коха, для чого використано вибухівку, закладену радянськими військами перед відступом з міста. Акція нібито викликала велике обурення Геббельса, а це свідчить, що вона не була узгоджена з найвищими відомствами Рейху й була складовою таємного корпоративного плану окремого нацистського угруповання.
Окрім того, руйнація храму могла мати поліційний характер, оскільки сталася напередодні чергової річниці Жовтневої революції. І. Хорошунова згадує, що весь тиждень напередодні 7 листопада в місті лунали вибухи (зокрема, 1 листопада згорів будинок міськвиконкому на Хрещатику), і вони стали приводом для масового розстрілу заручників, впровадження комендантської години з 16.00., посилення облав тощо. А проте відомо, що київське підпілля на той час було майже повністю ліквідоване.
4. Серйозною причиною проведення «акції» в Успенському соборі могло бути й прагнення окупаційної адміністрації приховати розміри розкрадання музейного майна до початку роботи в Печерській лаврі відомства Розенберга. В заяві Надзвичайної комісії повідомляється про факти мародерства німецьких військових в Музейному містечку вже з перших днів окупації. Наводить подібне свідчення й А. Кузнєцов: «19 вересня 1941 року, увійшовши до Києва, німці одразу ж попрямували до Лаври й довго, урочисто, тріумфально калатали в дзвони. Потім почали відчиняти всі приміщення, музеї, келії, почали цупити килими, срібні чаші, ризи, але тут німецьке командування здійняло галас, і люди бачили, як переляканих солдатів змушували нести ризи назад».
Можливо, в такий спосіб і було призупинено розкрадання рядовим складом вермахту надто помітних, громіздких чи екзотичних речей, але не систему «передачі» творів мистецтва офіцерам під розписку «в тимчасове користування», санкціоновану окупаційною владою (збереглися відповідні накази). Відомо також, що попереджувальні заходи в цьому напрямку було вжито з деяким запізненням, коли значні матеріальні цінності вже зникли, внаслідок чого оперативний штаб Розенберга та Головна робоча група для України втратили можливість поставити на надійний облік усі музейні колекції (німецькі фахівці-музеєзнавці прибули до Києва лише в кінці 1941 р.). Жодних документальних свідчень про «превентивне» вилучення цінностей не існує, оскільки робилося це надсекретно й без санкції вищих гітлерівських інстанцій. Вірогідно, що цей слід у поєднані з попередніми мотивами міг бути найвагомішою причиною лаврської трагедії 3 листопада 1941 р.
У світлі коментованих вище припущень наштовхує на певні роздуми й аналіз фотознімків, надісланих з Німеччини. Радянську сторону можна звинувачувати хіба що в теоретичних намірах «здійснити заходи відплати». В такому контексті мінування Успенського собору вписується в картину тотального розміщення вибухівки у спорудах громадського й культурного призначення. Разом з тим здійснення цих намірів великою мірою було поза межами технічних та оперативних можливостей радянської агентури. Німцям вдалося повністю знешкодити міни в будівлях на Печерську та Володимирській вулиці, де вони хотіли розмістити свою військову й цивільну адміністрацію (комендатуру, генерал комісаріат, гестапо тощо).
Знищення Хрещатика подається в сучасній літературі неправдиво. Поряд з кількома справжніми диверсіями там мало місце самозаймання вибухових речовин, полишених на горищах будинків ще влітку 1941 р. (свідчення А. Кузнєцова), а також планомірне нищення споруд самими німцями. «Один за одним називались номери будинків, які німці збиралися підірвати, аби зупинити пожежу: 12-й номер на Прорізній, 7-й номер на Пушкінській... Вже відселили людей з усіх будинків на всій Пушкінській, Прорізній та інших вулицях поблизу Хрещатика» (свідчення Хорошунової від 28. IX. 1941).
У спеціальній літературі чомусь ігнорується офіційне розпорядження Гітлера від 7. XI. 1941 р. «не допускати ризику життя німецьких солдатів для збереження російських міст від вогню». А проте Київський міськвиконком згорів 1 листопада від локального займання лише тому, що «німецьке командування не дозволило гасити пожежу» (доповідь начальника пожежної охорони Києва міському голові від 3 листопада.). Аналізуючи архітектурні втрати міста під час німецької окупації, слід враховувати, що нацисти вже мали значний досвід організації резонансних провокацій з вогнем, наприклад, з підпаленням Рейхстагу. Хрещатик же як визнаний символ міста, де було чимало помешкань партійних функціонерів та інтелектуальної еліти, мусив неабияк дратувати ворога. З іншого боку, досі не розглянуто антисемітський підтекст цієї історії, коли руйнування супроводжувались зловісними чутками (свідчення Кузнєцова, Хорошунової), що готувало трагедію Бабиного Яру.
З усього сказаного випливає, що внесок радянських підпільників в «акції помсти» окупантам був скоріше фіктивним і менш вагомим, аніж досі уявлялося. Звідси й «промах с Успенкой» міг полягати радше в повному «перехопленні ініціативи» німцями. Крім того, звертає на себе увагу, що висадження собору в повітря та його тотальна руйнація вимагали за приблизними розрахунками близько 8 тонн вибухівки, якщо її розміщувати вздовж усіх опорних стін та стовпів (згадаймо 4 вирви у фундаменті собору). Заряди, що були знайдені в Педагогічному музеї, оперному театрі, Держбанку, будівлях ЦК КП(б)У, НКВС, штабу КВО, університеті тощо, містили лише від 1 до 3 тонн вибухівки і явно не призначалися для цілковитого їх руйнування.
Важко повірити, що у випадку з Лаврою мав місце якийсь особливий розрахунок. Дуже підозріло й те, що лише в ній німці проґавили небезпечний сюрприз або не змогли дати йому ради протягом майже 1,5 місяця свого перебування в Києві. Не витримує найменшої критики й версія про їх необізнаність чи недбалість, абсолютно неприйнятна на тлі низки успішних попереджувальних заходів, здійснених у місті. Навпаки, у перші після вибуху дні серед цивільного населення ходили чутки (чи не поширювані самими німцями), що його було здійснено для знешкодження радянських мін (свідчення Хорошунової від 6. XI. 1941).
Звертає на себе увагу ще одна обставина: вибухівка була закладена мовби з таким розрахунком, щоб уламки розліталися в західному й північному напрямках. Саме це врятувало Іоанно-Богословський вівтар, — він вцілів на повну висоту, в той час як стовпи центральної нави було наче лезом зрізано. Чи можна вважати подібний характер руйнування випадковим, непрогнозованим? Зрозуміло, що південно-східному компартименту храму надавалася роль своєрідного амортизатора вибуху; він мав стримати падіння важких уламків на дніпровські схили й... набережну зі стратегічно важливим автотранспортним мостом, збудованим німцями якраз під Печерським монастирем!
Відомо, що «червоні пласкі цеглини [з Успенського собору] розліталися на відстань до кілометра, встеляючи весь Печерськ» (Кузнєцов), принаймні в післявоєнний період один з найстаріших співробітників заповідника В. Шиденко знаходив уламки плінфи навіть в районі площі Слави, на віддалі 500—700 м від місця вибуху. Отож чи не слід пов’язати перекриття руху через міст та попереджувальну «евакуацію» охорони ближче до лівого берега ріки 3 листопада, що видно з відповідних фотознімків, із прагненням уникнути можливих небезпечних наслідків акції? Варто нагадати, що вартових-жандармів було виставлено якраз за півкілометра від Лаври (Гуржій), а подекуди перекрито навіть дальні підступи до неї — до 1,5 км, і під час вибуху ніхто з німецьких військових (тих, хто начебто перебував у самому монастирі!) не постраждав (рапорт опергрупи «С» від 7. XI. 1941). Чи не свідчить подібна завбачливість, що тут мала місце ретельно спланована операція? На це вказують додаткове граничне накопичена вибухівки в соборі й старанне оберігання єдиного на той час мосту через Дніпро.
Серед інших мотивів, які могли спонукати до злочину, виділяються корисливі. Вилучення та привласнення культурно-мистецької спадщини поневолених народів проводилось спеціальними німецькими командами задля створення відомчих і персональних зібрань. Розподіл музейних цінностей здійснювався за ієрархічним ранжиром. Найкоштовніші речі призначалися для «музею фюрера» в Лінці, менш цінні — для поповнення збірки рейхсмаршала Герінга, решта — для музею та бібліотеки «вищої школи НСДАП», що перебували під юрисдикцією рейхсляйтера Розенберга, і т.д. (інструкція від 5. XI. 1940).
При цьому йшла постійна конкуренція за «трофеї» між окремими відомствами — армійською розвідкою (Канаріс) і розвідкою СС (Шеленберг), гестапо (Гіммлер) і апаратом партійного керівництва (Борман), армією і СС, особисто Герінгом і Геббельсом, Розенбергом і Кохом. Альфред Розенберг, прибалтійський німець, колишній підданий Російської імперії, що став міністром Рейху на окупованих східних областях, смертельно ворогував зі своїм підлеглим Еріхом Кохом, гауляйтером Східної Прусії і України, який саботував його розпорядження й накази. Кох був людиною М. Бормана, одного з найвпливовіших фашистських ватажків, що контролював діяльність СД, гестапо та відповідних армійських інстанцій і здійснював охорону так званих «прерогатив фюрера» (тобто вилучав для Гітлера найкоштовніші художні твори).
Сам Розенберг був дуже обмежений у своїх «інвентаризаційних» повноваженнях. В його компетенцію входило переважно обстеження бібліотек та архівів з правом вилучення цінних книг і документів. До того ж оперативний штаб Розенберга мав свої відділи на окупованій території СРСР лише в Мінську, Ризі й Талліні, але не в Києві. Робочі групи рейхсміністра приступили до планомірного дослідження лаврських музеїв лише наприкінці 1941 р., вже після трагедії, що там відбулася. Відкладення «ревізії» й обліку музейних цінностей на два місяці та причетність підрозділів СС до охорони території Музейного містечка викликають серйозні підозри щодо цього збігу. Ймовірно, що тоді й форсувалося пограбування окремих лаврських колекцій, переміщених до Успенського собору.
Йдеться насамперед про ужиткові церковні предмети з дорогоцінних металів, які мали бути переплавлені. Метою заходу було створення необліковного резервного запасу — своєрідної гарантії безпеки на повоєнний час. Цю роботу практично неконтрольовано й у власних інтересах здійснював скарбник націонал-соціалістичної партії Мартін Борман. Еріху Коху в цій операції відводилась допоміжна роль зв’язкового. Відомо, що чимало вантажів, награбованих в українських музеях, в тому числі з Києва, надходило до його маєтків у Східній Прусії.
Варто звернути увагу й на Ганса Пруцмана, що «охороняв» Печерський монастир в 1941 р. За даними радянської слідчої комісії, саме на нього було покладено загальне керівництво операцією з ліквідації єврейського населення в Бабиному Яру (пізніше він влаштував табір для євреїв уже в самій Лаврі). Наприкінці 1944 р. Пруцману було доручено очолити «Вервольф» — організацію, яка після втечі німецьких військ мала здійснювати терористичні й диверсійні акції, допомагати гітлерівцям, що переховувалися, і сприяти збереженню таємниць та коштовностей рейху (!).
Есесівський слід у знищенні Успенського собору виразно проступає й у матеріалах професора Айхведе. Надіслані ним фотографії скоріш за все фіксують організаційну діяльність одного з високопоставлених співучасників злочину, добре поінформованого щодо його подробиць. Варто відзначити, що після відкриття цього сенсаційного матеріалу німецька дослідницька група, що займалась реституційними проблемами, була змушена припинити свою роботу.
Залишається констатувати, що «лаврський інцидент» був, мабуть, продуктом такої ж надсекретної змови, що може бути прирівняна до знаменитих середньовічних та новітніх політичних провокацій на кшталт спроби підірвати британський парламент («пороховий заколот» 1605 р.) чи «дивної війни» 1940 р., яку вела Англія. «Змова мовчання» триває, і розкрити її можна лише за допомогою ґрунтовних і поглиблених досліджень, відкриття нових документів та всебічного осмислення вже відомих.
Людина і світ. — 1997. — №10. — С. 12—16.