ОФІЦІЙНИЙ ВІСНИК
Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій до народних депутатів
України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
депутатів обласних, міських і районних рад
Ми, члени Ради Церков і релігійних організацій, серйозно занепокоєні небезпечними тенденціями, які розвиваються в суспільно-політичному житті нашої країни. Особливо руйнівними, на наш погляд, є спроби окремих депутатів різних рівнів втручатися у внутрішньоцерковні справи, до того ж — не як вірних тієї чи іншої Церкви, а саме як представників органів державної влади; постійні намагання цих депутатів зіткнути між собою релігійні громади, які належать до різних церковних юрисдикцій, заклики, акції і висловлювання з їхнього боку, що мають нерідко провокативний характер і спричиняються до посилення напруги в і без того складних міжконфесійних відносинах в Україні.
Ми змушені констатувати, що в міру наближення виборів до Верховної Ради України ситуація навколо цих проблем стає дедалі загрозливішою. Активізуються спроби як окремих народних депутатів, так і депутатських об’єднань використати релігійні організації для досягнення своїх політичних цілей; підвищити власні передвиборні шанси шляхом розпалювання ворожнечі на релігійному грунті, маніпулювати почуттями віруючих; даються всілякі обіцянки релігійним організаціям, реалізація яких можлива лише за рахунок обмеження прав та дискримінації інших релігійних об’єднань. Подальша політизація релігійного життя, привнесення в духовну сферу напруги міжпартійних змагань і політичного протистояння здатні завдати українському суспільству непоправної шкоди, увічнити ті численні поділи й розколи, які ми сподіваємося, з Божою допомогою, врешті-решт подолати.
Усвідомлення небезпеки, як і розуміння нами власного релігійного й пастирського обов’язку, спонукає нас рішуче висловитися проти будь-яких намагань втягнути релігійні організації у боротьбу політичних партій, що з неминучістю призведе до ворожнечі, нетерпимості між прихильниками різних віросповідань, ускладнення політичної ситуації у суспільстві загалом. Кожна Церква і релігійна спільнота, яка входить до складу Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, має свою соціальну доктрину, власну систему поглядів на служіння суспільству й окремій людині. Але всі вчення об’єднує нездоланна віра в те, що до Церкви або релігійної спільноти приходять ті, хто сповідує її істини, але ні в якому разі не носії лише тих чи інших політичних переконань. Це вирізняє релігійні інституції з-поміж суто світських організацій, і цю відмінність, на наше переконання, слід особливо поважати й цінувати всім, хто реально зацікавлений у духовному й моральному поступові України.
Всебічно обговоривши ситуацію й напрямки її можливого розвитку, ми звертаємося до вас, вельмишановні депутати всіх рівнів, з проханням утриматися від будь-яких акцій, що можуть бути використані для втручання у внутрішньоцерковні справи, протиставлення віруючих одних конфесій іншим, розпалювання міжрелігійної ворожнечі; давати адекватну й принципову оцінку подібним діям.
Ми щиро впевнені, що народні обранці, які хочуть прислужитися Церкві, завжди зможуть це зробити шляхом створення якісної законодавчої бази, яка сприятиме швидким та ефективним реформам в Україні, зростанню добробуту наших людей, створить для релігійних організацій плідні й гідні умови для здійснення їх місії, допоможе в налагодженні широкомасштабної милосердної, доброчинної, просвітницької праці, сприятиме храмобудівництву й книговидавництву. Праці — по-справжньому корисної і плідної —вистачить усім. І, певні, народ її високо оцінить.
Віримо у вашу мудрість.
З побажанням Божих благословінь
Всеукраїнська Рада Церков
і релігійних організацій
ВСЕУКРАЇНСЬКА РАДА ЦЕРКОВ І РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
утворена з ініціативи Президента України у грудні 1996 року як представницький міжконфесійний консультативно-дорадчий орган з метою об’єднання зусиль релігійних та відповідних громадських організацій з національно-духовного відродження України; координації міжцерковного діалогу як в Україні, так і за її межами; участі в розробці поточних та довгострокових прогнозів з питань державно-церковних відносин та проектів нормативних актів з цих питань; здійснення колективних заходів добродійного характеру.
Рада функціонує при Держкомрелігій на засадах рівності та рівноправ’я, поваги до внутрішніх настанов і традицій усіх діючих в рамках Конституції України релігійних організацій.
До складу Ради входять 15 керівників найпоширеніших в Україні церков і релігійних організацій, що представляють майже 93 відсотки загальної релігійної мережі.
* * *
Оподаткування релігійних організацій в українському законодавстві
Питання оподаткування сьогодні для релігійних організацій надзвичайно актуальне. Про це свідчать не тільки численні звернення з цього приводу на адресу Державного комітету України у справах релігій від релігійних інституцій, але й від державних органів. Йдеться про консультативну допомогу у вирішенні питань щодо прав, обов’язків та пільг для релігійних організацій у державній системі оподаткування.
Отже, існує нагальна потреба в юридичних консультаціях зі згаданих проблем. Оскільки всі правовідносини, пов’язані з діяльністю релігійних організацій, регулюються законодавством України, варто передусім звернути увагу на характеристику законодавчих та нормативних актів у цій галузі. Згідно з Конституцією України (п. 1 ч. 2 ст. 92), система оподаткування, податки та збори встановлюються виключно законами України.
Головним законодавчим актом, який регулює питання оподаткування, є Закон України «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 р. (в редакції Закону № 77/97—ВР від 18 лютого 1997 р.) зі змінами й доповненнями, внесеними Законом України від 19 квітня 1997 р. № 221/97—ВР (зміни, внесені останнім Законом, є чинними до 1 січня 1998 р.). Цей закон визначає принципи побудови системи оподаткування в Україні, податки, збори та інші обов’язкові платежі до бюджетів і внески до державних цільових фондів, а також права, обов’язки й відповідальність платників. Усі інші закони України про оподаткування мають відповідати принципам, закладеним у цьому Законі, згідно з яким на території України справляються 19 видів загальнодержавних та 14 видів місцевих податків і зборів (обов’язкових платежів). Інші закони України про оподаткування конкретизують положення цього Закону, встановлюючи ставки окремих податків і зборів (обов’язкових платежів), механізм їх сплати, пільги для окремих категорій платників тощо.
Законодавчим актом, який найбільш повно і всебічно визначає та закріплює правове становище релігійних організацій, є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», ухвалений Верховною Радою України 23 квітня 1991 р. Слід підкреслити, що згідно з цим законом правоздатність релігійної організації виникає після набуття нею статусу юридичної особи, тобто з моменту реєстрації її статуту (положення). Правоздатність релігійної організації, як і будь-якої іншої юридичної особи, не є безмежною, — вона визначається відповідно до цілей її діяльності. Це положення безпосередньо стосується й питань оподаткування релігійних організацій, які в загальній формі сформульовані у згаданому законі. Зокрема, в ньому визначено, що фінансові та майнові пожертвування, так само як і інші доходи релігійних організацій, не оподатковуються (ч. 6 ст. 18). Це положення статті з 1 січня 1996 р. втратило чинність у частині звільнення від сплати ввізного мита, митних та акцизних зборів і податку на додану вартість з підакцизних товарів, що імпортуються на митну територію України (згідно із Законом № 498/95-ВР від 22 грудня І995 р.), а також у частині звільнення від сплати ввізного мита, Митних та акцизних зборів і податку на додану вартість з товарів, що звозяться (пересилаються) на митну територію України (згідно із Законом № 608/96-ВР від 17 грудня 1996 р.).
Доходи релігійних організацій не оподатковуються, оскільки ці організації за своїми статутами не здійснюють виробничої та іншої комерційної діяльності, тобто діяльності, спрямованої на отримання прибутку, а тому є неприбутковими й не входять до переліку платників податків, визначених ст. 2 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку Підприємств» від 22 травня 1997 р. Підпунктом 7.11.7 ст. 7 цього закону визначено, які саме доходи релігійних організацій звільняються від оподаткування. Це доходи, отримані у вигляді:
— коштів або майна, які надходять безоплатно або у вигляді безповоротної фінансової допомоги чи добровільних пожертвувань;
— будь-яких інших доходів від надання культових послуг, а також пасивних доходів (відсотків, дивідендів, страхових виплат, відшкодувань тощо).
Особливу увагу слід звернути на те, що положення підпункту 7.11.7 застосовується тільки до релігійних організацій, зареєстрованих у порядку, передбаченому законом (абзац «е» підпункту 7.11.1). Відповідно до підпункту 7.11.9 ст. 7 цього ж закону доходи релігійних організацій, отримані з інших, не згаданих вище джерел (якщо, звичайно, таку діяльність дозволено законодавством про релігійні організації), оподатковуються в загальному порядку, передбаченому для платників податків. При цьому неприбуткова організація повинна вести окремий облік фінансових результатів неосновної діяльності в порядку, встановленому для платників податків (підпункт 7.11.9). Під терміном «основна діяльність» слід розуміти благодійну допомогу, створення системи соціального самозабезпечення громадян, просвітню, культурну, наукову, освітню та іншу подібну діяльність неприбуткових організацій, передбачену статутними документами, укладеними на підставі норм відповідних законів про неприбуткові організації. Статутні документи таких організацій повинні містити вичерпний перелік видів їх діяльності.
Доходи релігійних організацій складаються з фінансових і майнових пожертвувань організацій і громадян, з надходжень за проведення релігійних обрядів та церемоній, з грошових і майнових внесків (складчин) членів релігійних організацій, а також з прибутків власних підприємств та закладів — юридичних осіб.
Оскільки безпосередня (статутна) діяльність релігійних організацій є безприбутковою, то для її забезпечення кожній релігійній організації — юридичній особі надається право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо). Ці підприємства та заклади організаційно підпорядковуються релігійним організаціям-засновникам, але діють за власними зареєстрованими статутами (тобто мають права юридичної особи) в рамках чинного законодавства, яким регулюється подібна діяльність. Прибуток від виробничої діяльності та інші доходи підприємств релігійних організацій оподатковуються відповідно до чинного законодавства в порядку й розмірах, встановлених для підприємств громадських організацій. Суми їх прибутку, які використовуються в добродійних цілях, не оподатковуються, як це визначено у ст. 19 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (підпункт 5.2.2 ст. 5) не оподатковуються грошові суми або вартість майна, добровільно перерахованих (переданих) до неприбуткових організацій у випадках, визначених у пункті 7.11 цього закону, але не більше, ніж 4% оподаткованого прибутку.
Відповідно до Закону України «Про податок на додану вартість» від 3 квітня 1997 р. (підпункт 5.1.14 ст. 5), який набув чинності з 1 жовтня 1997 р., від податку на додану вартість звільняються доходи релігійних організацій, одержані від надання культових послуг та продажу предметів культового призначення за переліком, встановленим Кабінетом Міністрів (постанова Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 р. № 1010 «Про затвердження переліку культових послуг та предметів культового призначення, операції з надання і продажу яких звільняються від обкладання податком на додану вартість»).
До переліку, зокрема, включено такі культові послуги, як хрещення, укладання церковного шлюбу, похорон, молебень тощо. Звільняються від податку на додану вартість також операції з продажу таких предметів культового призначення, як свічки, ікони (образи), хрести, ладан, лампади, кадила, підсвічники, облатки, маца, вбрання священнослужителів тощо.
Відповідно до Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 р. від земельного податку звільняються зареєстровані релігійні організації, оскільки вони не займаються підприємницькою діяльністю (пункт 5 ч.1 ст. 12). Але якщо релігійна організація, яка користується пільгами щодо земельного податку, має у своєму підпорядкуванні госпрозрахункові підприємства або здає в тимчасове користування (оренду) земельні ділянки, окремі будівлі або їх частини, податок за земельні ділянки, зайняті цими госпрозрахунковими підприємствами або будівлями (їх частинами), переданими в тимчасове користування, сплачується у встановлених розмірах на загальних підставах (ч. 5 ст. 12).
Отже, попри кризове становище в економіці держава надає релігійним організаціям ряд пільг, у тому числі у сфері оподаткування.
Галина СУБОТЕНКО,
провідний спеціаліст відділу підготовки проектів
нормативних актів та правової експертизи
* * *
«Секти» і «культи» в Західній Європі: проблеми правового регулювання
Питання правового регулювання проблем, які виникають у зв’язку з діяльністю тих новітніх релігійних рухів, що завдають шкоди фізичному й моральному здоров’ю своїх адептів, загрожують їхньому життю тощо, очевидно належать до найскладніших з-поміж тих, які взагалі виникають на релігійному грунті. Відразу слід застерегти від занадто широкого підходу до визначення подібних утворень — доволі часто до них зараховують практично всі новітні релігійні рухи або навіть всі релігійні організації, котрі не є традиційними для тієї чи іншої країни, але давно й широко представлені в інших культурно-релігійних контекстах.
А проте вказана проблема реально існує. Починаючи від 18 листопада 1978 р., коли 927 прихильників «Народного храму» Д. Джонса випили суміш синильної кислоти, знеболюючих препаратів, транквілізаторів та полуничного сиропу, і до березня 1997 р., коли коктейль з фенобарбіталом випили 39 членів «Небесної брами», жертвами подібних культів стало понад 1200 осіб у США, Канаді, Японії, Південній Кореї, Франції, Швеції, на Філіппінах.
Результатами пошуків більш або менш ефективних засобів правового попередження такого роду трагедій стали доповіді спеціально призначених комісій парламентам низки європейських країн. Повністю здаючи собі справу в тому, що підгрунтям цих трагедій є соціальні та культурно-психологічні причини, а не недосконалість законодавчих систем, законодавці, однак, зосередились і на віднайдені юридичних механізмів відвернення катастроф.
Очевидно, що найгостріше з-поміж усіх західних країн на діяльність «культів» (зрозуміло, ми вживаємо цей термін виключно як операційний) реагують органи державної влади ФРН. Деякі спостерігачі пояснюють це тим, що Німеччина, яка пережила нацизм і процес денацифікації, хворобливо і з підозрою ставиться до радикалізму взагалі — у політиці, ідеології, релігії. Інші вважають, що джерела цієї підозри слід шукати в низькому рівні релігійності та церковної активності: розвиненість «антикультизму» зворотно пропорційна впливу традиційних церков на суспільство. У кожному разі, боротьба німецького уряду з Сайєнтологічною церквою викликала широкий резонанс у світі. Федеральний уряд поширив матеріали, які застерігають німецьких громадян від приєднання до сайєнтологів. Власті Баварії ухвалили рішення про введення обмежень для сайентологів — зокрема при зарахуванні на державну службу, до того ж діяльність церкви взято під контроль земельним відомством охорони конституції. Відкрите звернення до канцлера Г. Коля на сторінках «Інтернешнл Геральд Трибюн» із закликом припинити переслідування сайєнтологів, як і заява проти обмеження свободи совісті в Німеччині з боку Президента США Б. Клінтона, а також виступи різних міжнародних організацій на захист релігійних свобод не змусили Федеральний уряд змінити позицію. Канцлер Г. Коль, наприклад, оцінив авторів відкритого листа як осіб, що не мають жодного уявлення про Німеччину. Про своє різко негативне ставлення до Церкви сайєнтології заявили також деякі впливові німецькі політологи, серед них і опозиційні.
В Італії боротьба проти зловживання релігією здійснюється шляхом ретельного збирання інформації про схильні до цього угруповання. Якщо встановлюється, що керівництво того або іншого з них забороняє своїм адептам зустрічатися зі своїми близькими й друзями, якщо дітей намовляють проти батьків, держави, а від членів релігійної спільноти вимагають робити значні фінансові внески, передавати майно, заповідати гроші тощо, тоді в дію вступає Кримінальний кодекс. При цьому до відповідальності притягається, природно, не сама організація, а конкретні особи, які порушують закон. Іншим важелем є жорсткий контроль за фінансовою діяльністю релігійних громад з боку податкових органів. Зараз в Італії розглядається також можливість запровадження законодавчої норми, яка б зобов’язувала релігійні організації (крім Католицької церкви та інших церков, які мають спеціальні угоди з урядом) повідомляти про своє утворення. Надання різних пільг, передбачених чинним законодавством для релігійних інституцій, залежатиме, таким чином, від подання інформації про організацію.
Персональна, а не колективна відповідальність у разі порушення законодавства на релігійному грунті передбачена і в Бельгії. Що ж до відстеження процесів, які відбуваються в так званому «сектантському середовищі», то в Бельгії існує спеціальна служба «Сюрте де лета», яка, поряд з виконанням інших функцій, надає всю необхідну інформацію з цього питання.
Попри відмінні системи державно-церковних відносин, які склалися в західних країнах, різні релігійні традиції та історію, існують певні спільні для них загальні принципи, покликані запобігати зловживанням релігійними почуттями членів новітніх культових об’єднань.
Передусім практично всіма країнами — і при цьому доволі рішуче й послідовно — визнається, що така профілактична робота жодним чином і ніколи не може бути спрямована проти фундаментальних релігійних свобод. Громадська думка не вважає, що зловживання свободою з боку сект є чимось гіршим, аніж зловживання владою з боку держави.
Обмеження релігійних свобод є мінімальним і необхідним для захисту життя, здоров’я, моралі та — знов-таки — свободи громадян, а до того ж цілком прозорим. Іншими словами, заборона на діяльність релігійної організації тільки тому, що вона пропагує непопулярне, неприйнятне для переважної більшості населення країни вчення, по суті справи унеможливлена конституційним устроєм західних демократій. Оцінюється це по-різному: і як досягнення, і як неминуче зло, яке породжує демократія — «недосконала система, кращої за яку людство, однак, ще не створило». У кожному разі, недавня серія самогубств членів «Ордену сонячного храму» (48 осіб у Швейцарії 5 жовтня 1994 р., 5 осіб у Канаді 6 жовтня 1994 р., 16 осіб у Франції 13 листопада 1995 р.) викликала бурхливу реакцію, але не привела до жодних змін законодавства в бік його ужорсточення.
Отже, друга спільна характеристика законодавчих систем країн Заходу в питанні, яке тут розглядається, — це відсутність спеціальних законодавчих актів стосовно «сект» або «культів». Вважається, що заходи повинні вживатися не проти тієї чи іншої організації, а проти конкретного злочину. Формальні заборони певної організації, яких так часто жадають антикультові рухи, реально призводять лише до підпільної релігійної діяльності і втрати можливостей контролю з боку правоохоронних та фінансових органів. Водночас у країнах, де вже кілька разів відбувалися самогубства або терористичні акти під прикриттям релігії (Канада, Франція, Японія, Швейцарія та ін.), дедалі частіше висловлюється думка про необхідність створення спеціального підрозділу попередження подібних трагедій — щось на кшталт підрозділів з боротьби з організованою злочинністю або поширення наркотиків.
І, по-третє, попри розмаїття думок та поглядів, очевидне усвідомлення тієї реальності, що вказана проблема не може бути вирішена «в поліцейський спосіб», все-таки домінує. Як і усвідомлення того, що ця проблема є більше суспільною, аніж державною. Адже починаючи боротися з «сектою», а не злочином або порушенням закону, держава тим самим стає на дуже сумнівний шлях: наступний крок вимагатиме поділу релігійних організацій на «хороших» і «поганих», далі постане питання про критерії, яке здатне завести в безвихідь.
Варто звернути увагу й на обережність та збалансованість рекомендацій Парламентської Асамблеї Ради Європи в цьому питанні. Так, Рекомендація 1178 (від 5 лютого 1992 р.) пропонує для країн—членів Ради Європи включити до базових освітніх програм об’єктивну всебічну інформацію про головні релігії світу та про права людини, елементи порівняльного релігієзнавства. Інформація про різні релігійні утворення, їхні особливості й реальну діяльність повинна бути доступна широкому загалу. З цією метою тим країнам, які ще не ратифікували Європейської Конвенції про захист дітей (1980 р.), рекомендується утворювати незалежні інституції, які б накопичували та поширювали відповідну інформацію, а також ухвалити законодавство, яке б дало змогу реально запровадити цю Конвенцію в життя. Вже існуюче чинне законодавство про захист дітей має виконуватись більш послідовно; до того ж усі, хто належить до «сект» чи новітніх релігійних рухів, повинні бути поінформовані про те, що вони можуть вийти з них. Нарешті, ті, хто працює в «сектах», мають бути зареєстровані в органах соціального забезпечення й на них мають поширюватись усі соціальні гарантії, навіть у тому разі, якщо вони вирішать покинути «секту».
Резолюція Європарламенту від 29 лютого 1996 р. ще раз підтверджує беззастережність визнання свободи совісті та релігії як фундаментальних свобод, зосереджує увагу країн—членів Ради Європи на певних елементах діяльності деяких «асоціацій, які називають сектами». Оскільки ці асоціації діють всередині Європейського Союзу, — вони можуть розраховувати на захист своїх свобод та індивідуальних свобод для своїх членів. А проте враховуючи, що деякі з них пригнічують особистість, порушують права людини та національне законодавство, культивують расистську ідеологію, практикують фінансові зловживання та ухиляння від сплати податків, вживають наркотики тощо, Європарламент був змушений ще раз повернутися до цієї проблеми. У зв’язку з цим Європарламент рекомендує країнам-учасницям ефективно застосовувати чинне законодавство проти зловживань у релігійній сфері, забезпечити такі законодавчі — адміністративні, фіскальні, карні — заходи, які б виявилися достатніми для попередження незаконної діяльності «сект». Урядам пропонується утримуватись від автоматичного надання статусу релігійних організацій і навіть передбачити можливість переглянути статус тих «сект», які користуються правовими перевагами, наданими релігійним організаціям, у кримінальних цілях. Країни-учасниці запрошуються до більш інтенсивного обміну інформацією між собою з «сектантської» проблематики, а також до більшої пильності — аби субсидії Європейського співтовариства не були використані для незаконної сектантської діяльності.
Цілком зрозуміло, що, окреслюючи найбільш загальні рамки правового розв’язання проблеми, Європарламент залишає право детального й конкретного вирішення її національним законодавчим системам. Якщо говорити про українську ситуацію, то очевидно, що тут розв’язання правових проблем, які виникають навколо діяльності новітніх релігійних організацій, вимагає не стільки вдосконалення законодавства про свободу совісті, скільки забезпечення дійового контролю за його дотриманням, а також за відповідністю діяльності релігійної організації її власному статутові.
Держкомрелігій складає подяку Міністерству
зовнішніх справ за допомогу в підготовці
цього матеріалу.
* * *
«Гарячі точки»: стан справ і шляхи врегулювання
Багатобічний міжцерковний конфлікт — одна з найбільш серйозних проблем не лише релігійного, але й соціально-політичного життя України. Так або інакше, більшою чи меншою мірою він позначається на суспільній атмосфері всієї країни, ставить під загрозу громадський спокій і стабільність соціуму. Але є регіони й населені пункти, де ситуація особливо небезпечна. Їх називають «гарячими точками», і в цьому операційному визначенні, на жаль, не так вже й багато перебільшення. У цих поселеннях дійсно буває «гаряче», й охолодження конфліктуючих сторін досить часто вимагає міліцейських контингентів, причому значних.
«Гарячі точки» на конфесійній карті України існували й у «найзастійніші» радянські часи. Так навіть в офіційних паперах називали села та міста, де віруючі роками, навіть десятиліттями не визнавали самого факту закриття їхніх храмів (під час хрущовської антирелігійної кампанії в Україні було знято з реєстрації 47% усіх православних громад і, відповідно, у віруючих відбирали й церковні споруди). Але в десятках поселень віруючі самочинно відкривали храми та молились у них. Спроби властей перешкодити віруючим висловлювати свої релігійні почуття створювали серйозну напругу в цих населених пунктах, робили їх дійсно «гарячими» (хоча, зрозуміло, про це офіційно не повідомлялось).
Нові «гарячі точки» з’явилися на території України після виходу з підпілля Української греко-католицької церкви. 29 листопада 1989 р. Рада у справах релігій про Раді Міністрів УРСР оприлюднила заяву, згідно з якою греко-католики, які вже понад два роки тому оголосили про свій вихід з катакомб, «могли користуватися всіма правами, що встановлені Законом для релігійних об’єднань...» Достатньо сказати, що лише впродовж 1990 р. було зареєстровано 1677 (!) греко-католицьких громад. Практично водночас відроджується Українська автокефальна православна церква, і на конфесійній арені з’являється 1100 парафій. Більш ніж у 1400 населених пунктах відбувається розкол дотепер єдиної православної громади — вона ділиться надвоє, а часом і натроє. Причини, перебіг подій і дослідження цього процесу вже мають велику й серйозну літературу (не тільки українську, а й закордонну), хоча напевно найбільш продуктивний аналіз ще попереду. Але зараз звернімо увагу на інше — частини раніше єдиної громади потребували культової споруди і претендували на той храм, в якому дотепер молилися, і претендували небезпідставно.
Виникла величезна диспропорція між дедалі зростаючою кількістю релігійних громад і можливістю забезпечити їх культовими спорудами. Адже від 1917 р. в Україні було зруйновано — під час антирелігійних вакханалій або в роки війни — понад 14 тис. культових будівель. До цього слід додати, що головною базою відродження УАПЦ наприкінці 80-х — на початку 90-х стала Західна Україна (на відміну від 20-х років, коли цей процес розгорнувся на Право- та Лівобережній Україні і Придніпров’ї). Тут же почали діяти численні парафії УГКЦ. Тобто на порівняно невеликій території країни, дуже й дуже часто в одних і тих самих населених пунктах зійшлися віч-на-віч громади, яким було що ділити.
В окремих містах Галичини та Закарпаття боротьба за право користуватись культовою будівлею виливалась у групові сутички, масові безпорядки, акції громадянської непокори (міста Самбір, Миколаїв, села Новий Добротвір, Руданці Кам’янко-Бузького району Львівської області, села Дубівці Тернопільського, Завалів Підгаєцького та Шили Збаразького районів Тернопільської області, сіла Россільна Богородчанського, Солуків Долинського, Орелець Снятинського районів Івано-Франківської області та ін.) Нагадаємо, що це був час надзвичайно гострої політичної боротьби, в якій політичні сили постійно апелювали до віруючих з метою власного зміцнення і протистояння «ворогові». Втручання в суто церковні справи, участь політиків у міжконфесійній боротьбі стали звичайною справою, надавши конфліктові величезної гостроти.
Місцеві власті у великій кількості випадків виявлялись безпорадними й дуже часто брали сторону одного з учасників конфлікту. Внаслідок цього навіть якісь конструктивні кроки — хай тимчасові й недосконалі — виявлялися не просто неефективними, а й шкідливими. Скажімо, за умов справжньої істерії згода православних на почергові відправи у храмах (що навіть суперечило чинному на той час законодавству) нерідко призводили до одноособового його використання громадою греко-католиків. Так, у грудні 1992 р. у Львівській області налічувалось 72 населених пункти, де православні, впустивши до церкви односельців греко-католиків, втрачали можливість проведення богослужінь. Місцеві ж власті жодного разу не дали принципової оцінки подібним діям. Аналогічні випадки фіксувались в Івано-Франківській та Тернопільській областях. За виявлені порушення релігійних свобод Україна неодноразово ставала об’єктом критики з боку міжнародних релігійних організацій. Зрозуміло, що подальші події у православ’ї не сприяли зменшенню «гарячих точок» у нашій країні.
Як виглядає ситуація зараз? Річ у тім, що кількість населених пунктів, де існує напруга на релігійному грунті, весь час змінюється. І не в останню чергу через вади чинного законодавства про свободу совісті. Простий приклад. Десять осіб у тому чи іншому населеному пункті, часом далеких від релігії, але певних, що вони знають, яка з церков є «правильною», до того ж цілком виразно політично заангажованих, створюють релігійну громаду. Місцеві органи влади зобов’язані зареєструвати статут цієї громади. А вже маючи офіційне визнання, ця «громада» має право претендувати на почергове користування храмом, який знаходиться в одноособовому користуванні громади з 500—600, скажімо, віруючими. Подальший розвиток подій неважко передбачити, і лишається тільки шкодувати, що законодавчі ініціативи, які спроможні запобігти такому «типовому сценарію», так і не розглядаються Верховною Радою.
Природно, існують й інші «сценарії» — адже поділи громад не закінчилися. Наприклад, у Волинській області зараз досить інтенсивно відбувається поділ громад Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом (причини — тема окремої і великої розмови, частково порушеної також в у цьому числі «ЛІС». — Ред.) У результаті лише з червня цього року кількість «гарячих точок» на карті області зросла з 11 до 29.
Загалом же нині в Україні налічується 446 населених пунктів, де релігійну ситуацію можна визначити як гостру. Причому в 158 з них існує відкрите протистояння між церковними громадами. 85% усіх поселень з гострою релігійною ситуацією — це ті, де існує конфлікт між православними і греко-католиками. Серед них, зокрема, на Закарпатті є 23 таких населених пункти (у 17 з них — дуже складна ситуація); на Івано-Франківщині— 157 (23); на Львівщині —125 (73) і на Тернопільщині — 79 (11). Там у більшості населених пунктів зі складною релігійною ситуацією православні віруючі (практично це вірні УПЦКП та УАПЦ) де-факто володіючи храмами, не допускають греко-католицьких відправ. І лише в 21 селі Івано-Франківської, у 4 — Тернопільської та у 2 — Львівської областей храмами одноособово користуються громади УГКЦ.
Така ситуація пояснюється не якоюсь особливою агресивністю православних, а тим, що у переважній більшості міст і сіл, де діють громади УГКЦ, представників інших церков, які б претендували на культові споруди, просто немає Остання обставина, на жаль, великою мірою пояснюється спробами витиснути православних «за Збруч», які здійснювалися в Галичині впродовж 1989—1992 рр. І очевидно, що досягнення «моноконфесійності» в такий спосіб ще довго даватиметься взнаки, відлунюючи новими конфліктами. Міжправославний конфлікт призвів до утворення «гарячих точок» головним чином на Волині й Буковині. Очевидно, цей конфлікт є складнішим, ніж православно-греко-католицький, і його врегулювання вимагатиме більших зусиль, ніж забезпечення конфліктуючих сторін храмами. Ситуація тут виглядає так. У Рівненській області напруга у зв’язку з вимогами однієї зі сторін (як правило, Київського патріархату) ввести почергове користування храмами існує в 15 населених пунктах. Найбільш гостра ситуація склалася в містах Костопіль та Сарни, де громади УПЦ одноособово користуються храмами. У Чернівецькій області — 12 конфліктних поселень. Найважче становище в Заставнівському районі, особливо в селах Брідок та Горішні Шелівці, а також у Кіцманському районі, де впродовж 5 років зберігається напруга в селах Стрілецький Кут та Ставчани. У Вижницькому районі — три «гарячі точки», у Глибоцькому та м. Хотині — по одній. Кількарічне протистояння на межі вибуху зберігається в селах Жидичин — Ківерцівського, Луків — Турійського та Троянівка — Маневицького районів Волинської області, а також у селі Манево Лановецького району та смт Шумське Тернопільської області. Якими є або можуть бути магістральні напрями врегулювання ситуації, котрі були б спроможні вилучити поняття «гарячі точки» з нашого лексикону? Звичайно ж, піднесення рівня суспільної моралі, відповідальності ієрархів, кліру й вірних різних церков, впровадження ефективних форм міжконфесійного діалогу, підвищення правової культури й культури взагалі, формування нової генерації священнослужителів, обтяжених не амбіціями, а сумлінням і турботою за долю Церкви та народу.
У тих же рамках, в яких діє Держкомрелігій, варто насамперед і головно вказати на нагальну необхідність вдосконалення законодавства й запровадження ефективних механізмів його здійснення. Як вже зазначалося, пропозиції з цього приводу є. Слово за парламентом. Далі. Необхідно скасувати низку рішень облдержадміністрацій Західної України, які суперечать здоровому глуздові й продиктовані політичними міркуваннями, а не піклуванням про стан справ. Можна, звичайно, передати храм, в якому моляться 400 вірних однієї церкви, 29 віруючим іншої церкви, але як виконати це розпорядження?
Між іншим, там, де керівники місцевих органів влади займають реалістичну позицію, не соромляться визнавати помилки й виправляти їх, ситуація змінюється на краще. Наприклад, у Львівській області кількість «гарячих точок» порівняно з 1991 р. зменшилась майже в сім разів — з 850 до 125; на Тернопільщині — у 3,5 раза: з 296 до 81. А от на Івано-Франківщині їх, як і 5 років тому, понад 150.
І ще один дуже важливий напрям — це організація багатосторонніх консультацій, переговорів і роз’яснювальна робота, яку постійно веде Держкомрелігій та його підрозділи на місцях. Адже в кожному разі залагодження конфлікту між людьми — це їхня здатність домовитися між собою.
Володимир ВАСЬКОВСЬКИЙ,
начальник відділу сприяння діяльності
релігійних організацій Держкомрелігій
Людина і світ. — 1997. — №10. — С. 25—32.