Людина і світ. — 1999. — №7. — С. 24-29
Релігія і Церква в Україні: червень
Моніторинг подій релігійного життя здійснює журнал "Людина і світ"
Упродовж червня в Україні було зареєстровано статути понад ста релігійних громад. Причому левова частка новостворених громад припадає на схід і південь країни (Донецька область — 15, Полтавська — 12, Черкаська — 9, Херсонська та Луганська — по 8, Запорізька та Кіровоградська — по 7, Крим — 6, Чернігівська — 5 і т. д.) Тобто лишається висхідною тенденція збільшення числа релігійних організацій за рахунок більш населених регіонів країни, де викоренення інституційної релігійності було особливо жорстоким і тривалим.
Що ж стосується релігійних організацій, реєстрація статутів яких входить до компетенції Держкомрелігій, то їх у червні було зареєстровано 8. Таким чином, за перше півріччя 1999 р. в Україні отримали статус юридичної особи 13 релігійних місій, 6 монастирів, 3 місійних товариства, 1 братство та 1 духовний навчальний заклад (Колегія святого Петра Могили Української автокефальної православної церкви).
Проблеми, з якими зверталися віруючі до Держкомрелігій та його підрозділів в областях України в червні, непогано ілюструють структуру потреб церкви в її відносинах з державою. Найчастіше звертаються з проханнями передати церковні споруди, які зараз використовуються не за призначенням, чи надати земельні ділянки під будівництво храмів і молитовних будинків, проведення релігійних заходів просто неба, зі статутами новостворених релігійних організацій, з різноманітними майновими проблемами. Чимало звернень пов’язані з проханням посприяти в одержанні гуманітарної допомоги без в’їзного мита та в оренді приміщень. Влітку зростає число звернень щодо надання або продовження віз іноземним громадянам, які в’їжджають в Україну на запрошення релігійних організацій. Географія іноземців, які прагнуть допомогти своїм одновірцям в Україні (найчастіше — щиро, хоча, на жаль, не завжди) справді неозора. Тут і Німеччина, і США. і Норвегія, і Швеція, і Бразилія, і Південно-Африканська Республіка, і навіть Парагвай та Сингапур. Іноземці допомагають обладнувати літні табори для дітей та юнацтва, здійснюють місійні програми, проводять навчання. Переважна більшість закордонних гостей — це протестанти. Пожвавлення релігійного життя п’ятидесятницьких, баптистських, євангелічних та інших протестантських громад у літні місяці впадає у вічі й подобається далеко не всім. Тому в червні помітно збільшилося число звернень православних з вимогами «заборонити», «не допустити», «припинити» протестантські місійні проекти. Хоча деякі православні ієрархи й священнослужителі обирають більш конструктивний шлях. На Чорному й Азовському морях у цьому році діють православні літні табори, де молоді люди поглиблюють свої знання Святого Письма, вивчають свято-отцівську спадщину, праці православних богословів, разом моляться, працюють і відпочивають.
10 червня уряд України розглянув хід підготовки до відзначення 2000-ліття Різдва Христового. У своїй Інформації голова Держкомрелігій Віктор Бондаренко розповів про роботу, яку було здійснено тут упродовж двох останніх років: релігійні організації України взяли участь у багатьох конференціях, семінарах, симпозіумах, присвячених Великому Ювілеєві. До Верховної Ради направлено законопроект, який передбачає вдосконалення механізму передачі церквам відібраних у них у різні роки сакральних споруд та іншого майна. Виконано значні обсяги робіт з впорядкування пам’яток церковної архітектури й мистецтва. Зокрема, зведено храм Богородиці Пирогощі, Михайлівський Золотоверхий собор з дзвіницею; розпочато відтворення Успенського собору Києво-Печерської Лаври, Володимирського собору в Херсонесі, Бернардинського монастиря у Львові, Спасо-Преображенського в Новгород-Сіверському на Чернігівщині. Водночас виконано далеко не все з наміченого. Причина одна — брак коштів. На засіданні уряду у зв’язку з цим було визначено додаткові джерела фінансування, які б дали змогу гідно підготуватися до Ювілею.
11 червня було оприлюднено Заяву Президента України, в якій засуджується політика насильства щодо релігії, церкви та віруючих і висловлюється думка про необхідність морально-політичної реабілітації церкви як суспільного інституту, що постраждав від тоталітарного режиму. (Текст заяви див. у попередньому числі вісника. — «ЛіС», 1999, №6). Очевидно, президентська заява є певним компромісом між усвідомленням державою тієї величезної шкоди, що її було заподіяно церкві впродовж семи десятиліть, прагненням подолати наслідки комуністичної політики та встановити якомога більш конструктивні відносини з церквою і, з іншого боку, — наявними реаліями. А реалії такі, що держава не в змозі відшкодувати церкві ті колосальні втрати, яких вона зазнала за радянських часів. Вона не здатна ані повернути церкві націоналізовані землі, ліси, лікарні, притулки, заводи й фабрики, ані надати їй пристойну компенсацію. Зрозуміло, що навіть не дуже ретельна інвентаризація відчуженої церковної власності обов’язково засвідчить: майно однієї церкви зараз знаходиться в руках іншої, в будинках живуть люди, розміщені навчальні, культурні, лікувальні заклади тощо. Словом, почати процес реституції церковної власності (а саме це не в останню чергу мала на меті Українська греко-католицька церква, коли домагалася реабілітації з боку держави) — значить впритул наблизитися до серйозної соціальної проблеми. Розв’язати її в сучасній Україні навряд чи можливо. Тим більше, що відшкодування по справедливості належало б не лише релігійним інституціям, а й нащадкам сотень тисяч пограбованих (більшою або меншою мірою) радянською владою. Не забуваймо також, що в Україні живуть сотні вірних різних церков, які свого часу були ув’язнені за організоване навчання дітей релігії, відмову від військової служби за релігійними переконаннями, місіонерську працю, організацію виробництва й поширення духовної літератури тощо. Цим людям також належало б відшкодувати втрачені роки і здоров’я, скалічені долі. Отже, президентська заява — це своєрідний протокол про наміри, або, за словами єпископа-помічника глави УГКЦ Любомира Гузара, «перепрошення» держави перед церквою.
Конфлікти між громадами різних церков за право володіння або користування спорудами й майном у червні часом приводили до зіткнень. 10 червня у селищі Королево під час сутички між православними і греко-католиками член виконавчого органу громади Української православної церкви навіть отримав тілесні ушкодження. 20 червня загострилася ситуація в селі Великі Межирічі на Рівненщині, де вірні УПЦ Київського патріархату намагалися захопити храм УПЦ в єдності з Московським патріархатом. Втім, були в червні і зразки конструктивного вирішення подібних ситуацій: 18 червня громади УАПЦ та Римо-Католицької церкви села Іванівка на Тернопільщині підписали заяву-згоду про почергове й рівноправне використання костьолу, що дуже відчутно послабило напругу на релігійному грунті в цьому населеному пункті. Вперше за останні три роки 23 червня вдалося не допустити зіткнення вірних УПЦ в єдності з Московським патріархатом і ветеранів Української повстанської армії на місці, де 1941 р. НКВС знищив в’язнів луцької тюрми. Сумно, але в даному випадку це скоріше наслідок профілактичної роботи представників влади, аніж глибоке прагнення до примирення, бажання підвести риску під минулим і припинити багатовимірний поділ суспільства.
Поруч з «великими» лініями протистояння релігійне життя України виповнене дрібними сутичками, з’ясуванням відносин тощо, які серйозно підривають довіру до церкви, духовенства та віру в проголошені ними істини. В червні також не бракувало конфліктів у керівних органах низки релігійних громад різних конфесій, пов’язаних з фінансами, майже кухонних сварок між парафіяльним активом, інтриг і наклепів. Особливо негідно виглядали вправи деяких священиків з розподілу між собою «ласих шматків»: територій, якими не опікуються священнослужителі, лікарень і особливо кладовищ.
Непростою лишалася атмосфера навколо хресної ходи представників російських православних братств слов’янськими землями й ріками. Навколо цієї ходи різні політичні й церковні сили здійняли справжній ажіотаж. Для декого хресна хода — це унікальна й чи не єдино можлива наразі нагода вигулькнути з політичного небуття й нагадати про своє існування. В кінцевому рахунку Президент Л. Кучма в листі патріарху Алексію II пояснив причини, з яких хресна хода в нинішніх суспільно-політичних обставинах є для України небажаною. Очікується, що її програму в Україні буде зведено до мінімуму.
Звичайно, в червні проводилися церковно-богословські й академічні релігієзнавчі конференції, відзначалися ювілеї парафій та монастирів, освячувалися нові храми і наріжні камені, на яких незабаром буде зведено церкви та молитовні будинки. В урочистостях з нагоди закладання Свято-Володимирського собору в Луганську взяв участь навіть Президент України Л. Кучма. Як і завжди, велелюдною стала щорічна молодіжна проща до Зарваниці, організована Тернопільською єпархією УГКЦ спільно з «Пластом» та організацією «Українська молодь Христові». У прощі взяли участь близько 10 тисяч юнаків і дівчат. Тисячі прочан зібралися біля Малоберезнянського монастиря отців-василіан на Закарпатті, якому було передано унікальну ікону Божої Матері. Цю ікону, врятовану від турків і 1453 р. вивезену з Царгорода до Рима, подарував Мукачівській греко-католицькій єпархії 1926 р. папа Пій XI. У радянські часи ченці так ретельно переховували ікону, яка вже набула слави заступниці Закарпаття, що її сліди загубилися. Але настійливі пошуки таки дали результат. Ікону зберігала родина побожних мукачівців, невдовзі вона посяде своє місце в іконостасі храму Малоберезнянського монастиря.
12 ікон знайшли своє місце й у Троїцькому кафедральному соборі УПЦ Дніпропетровська. Вони були конфісковані при спробі нелегального вивозу за кордон. Серед ікон є направду унікальні твори XVII і XVIII століть. Особливо цінною архиєпископ Дніпропетровський і Павлоградський вважає Ікону Божої Матері Козельщинської.
Не припинялася, природно, милосердницька й доброчинна праця церков. На Київщині, наприклад, християни віри євангельської істотно нарощували обсяги кваліфікованої медичної допомоги людям похилого віку, інвалідам, дітям-сиротам. Вони налагодили роботу пересувних медичних станцій, де терапевти, хірурги і стоматологи надають допомогу хворим у найвіддаленіших від стаціонарних лікарень поселеннях. Звичайно, допомога ця — безплатна.
24 червня виповнилося 85 років кардиналові Мирославу-Івану Любачівському — главі Української греко-католицької церкви. М.-І. Любачівський народився в Долині на Прикарпатті, вчився у Львівській богословській академії, в Інсбруці та Римі. В ієреї його висвячував митрополит Андрей Шептицький, в архиереї — папа Іван Павло II. Кардинал Любачівський очолив УГКЦ після смерті Йосифа Сліпого, а 1991 р. повернувся в Україну після півстолітньої еміграції. Нині кардинал є лише номінальним предстоятелем церкви, але лишається, як підкреслив під час урочистостей єпископ-помічник Любомир Гузар, символом її стабільності. Єпископ Любомир також нагадав, що лише три особи стояли на чолі Греко-Католицької церкви в цьому столітті: Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий та Мирослав-Іван Любачівський. Очевидно, що десятиліття, впродовж якого ювіляр керував церквою, було для нього справді нелегким часом, у тому числі й у зв’язку з постійним порівнянням його діяльності зі справами великих попередників. На їхньому тлі дуже важко виглядати гідно. Але остаточну оцінку нинішньому верховному Львівському архиєпископові, якому випало очолити відродження катакомбної церкви, вправі виставити лише історія.
Подією, яка, щоправда, датується початком липня, стала ухвала Конституційного Суду за поданням 49 народних депутатів. У своєму поданні ці члени Верховної Ради ставили під сумнів конституційність 30-ої статті Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» і просили офіційного тлумачення Конституційним Судом статті 35-ої Основного Закону України. Стаття 30-та Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» стосується державного органу у справах релігії, його функцій та повноважень. Саме легітимність цього органу в умовах відокремлення церкви від держави й викликала спротив 49 обранців.
Однак Конституційний Суд відмовив у відкритті конституційного впровадження за цим поданням. У своїй ухвалі він зазначив, що відповідно до Конституції кожний має право на свободу світогляду й віросповідання. Забезпечення цього конституційного положення покладається на органи державної влади, які наділено відповідними повноваженнями. В Україні таким органом є Державний комітет у справах релігій. Міжнародно-правові документи, на які посилаються в поданні народні депутати, підкреслюється в ухвалі, не визначають, як саме держава повинна виконувати взяті на себе зобов’язання щодо забезпечення свободи віросповідання.
Зрозуміло, що подання депутатів мало суто політичне підгрунтя. Його поява на світ мала на меті розв’язання проблеми, яка є дійсно гостро актуальною. «ЛіС» неодноразово писав про те, що конституційне положення про відокремлення церкви від держави дійсно потребує офіційного тлумачення. Якби обранці дійсно вболівали б за оптимальні відносини між церквами й Українською державою, то їхній запит виглядав би дещо інакше. Йдеться про те, що «відокремлення» в нашій країні за інерцією витрактовується часом надзвичайно широко, і це шкодить і державно-церковним відносинам, і церквам, і суспільству. Таке витлумачення зле позначається й на системі соціального захисту та охорони здоров’я, й на культурній та освітній сферах. Словом, всюди, де церква здатна діяти ефективно й масштабно.
У червні відбулося дві події міжнародного релігійного життя, на які відгукнулися чи не всі світові медіа. Перша — це візит папи Римського Івана Павла II до Польщі. Про цю безпрецедентну за тривалістю й насиченістю подорож «ЛіС» докладно розповідав у червневому числі. Оглядачі квапилися визначити її як «прощання папи з Батьківщиною». Верховний понтифік дійсно виглядав утомленим; у рідному Кракові він сильно застудився, ще раніше — впав, миючись у ванні. Але його промови й проповіді були напрочуд прозорими й сильними, а бачення глобальних проблем людства, які заторкують кожного із сущих на планеті, — масштабним і всебічним. Після Батьківщини Римський архиєрей мав летіти до Вірменії і підтримати враженого невиліковною хворобою «союзника на Сході», як охрестили католикоса всіх вірмен Гарегіна І європейські газетярі. Але не встиг. Гарегін І пішов з життя, і ця смерть стала не лише трагедією для мільйонів вірних Вірменської апостольської церкви, а й викликом тому шляху, який обрав для неї покійний предстоятель. Дотепер Вірменська церква не бачила ще такої відкритості, такого екуменічного ентузіазму, який продемонстрував її 131-й католикос.
Гарегін І (Ншан Саркисян) народився 1932 р. в Сирії. Вчився в Лівані й Оксфорді, очолював Східну єпархію Північної Америки своєї церкви. 1983 р. Гарегіна обирають католикосом Великого Кілікійського дому, який об’єднує близько 800 тисяч вірних у Лівані, Сирії, на Кіпрі, в Ірані та Греції. З середини 50-х років Кілікійський дім практично не визнавав верховенства Ечміадзина. Тому після смерті 130-го католикоса всіх вірмен Вазгена І уряд Вірменії був зацікавлений в обранні на Ечміадзинський престол саме Кілікійського католикоса, який мав відновити єдність Вірменської церкви. Розділеність церкви на конкуруючі юрисдикції та її значення у вірменській історії примусило державу діяти виключно наполегливо, і офіційний Єреван таки домігся обрання Собором 1995 р. Гарегіна Саркисяна. Це був добрий вибір. Новий предстоятель — знавець мов, всесвітньої історії і класичної музики багато зробив для утвердження своєї країни у світі. Але його надзвичайно активні й плідні міжконфесійні контакти викликали спротив частини ієрархії і духовенства. Особливо хворобливо сприймалося встановлення нормальних відносин з Ватиканом і дружніх — з папою Іваном Павлом II. Глави Московської, Уругвайської та Арцахської єпархій навіть вручили католикосу листа із засудженням спільної заяви Вірменської і Католицької церков. У тій історичній заяві Гарегін І і Іван Павло II висловили жаль з приводу тих суперечок і протиріч, що мали місце в історії відносин їхніх церков, і рішучість назавжди усунути з пам’яті ту гіркоту, яка залишилась від минулого. Яким шляхом піде тепер Вірменська церква? Хто буде її 132-м католикосом? Серед можливих спадкоємців називають архиєпископів Гарегіна Нерсесяна, Паргева Мартиросяна, Хажака Парсамяна і стамбульського патріарха Вірменської церкви Месропа Мутафяна. Вибори відбудуться швидше, ніж це передбачено статутом, бо новому католикосові належить виконати великий обсяг роботи для відзначення 1700-ої річниці проголошення християнства державною релігією Вірменії.
* * *
Юридична консультація
1. Чи мають право на заміну загального військового обов’язку альтернативною (невійськовою) службою громадяни, які належать до релігійних громад, що діють без зареєстрованих статутів ?
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов’язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно із законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Перелік діючих в Україні релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у збройних силах, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30.06.92 р. №360.
Громадяни, які належать до вказаних у Переліку релігійних громад, що діють на засадах ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» без реєстрації статуту, мають рівні права на заміну виконання військового обов’язку альтернативною службою з мотивів релігійних переконань з громадянами, що належать до релігійних громад, які діють за зареєстрованими статутами.
2. Чи можуть бути релігійні громади, що діють без зареєстрованих статутів, суб’єктами колективної власності?
Згідно з частиною 1 статті 20 Закону України «Про власність» суб’єктами колективної власності можуть бути релігійні організації, що є юридичними особами.
Статус юридичної особи релігійна громада набуває відповідно до частини 1 статті 13 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» з моменту реєстрації статуту (положення).
Закон не визнає суб’єктами права колективної власності релігійні організації, що діють без зареєстрованих статутів.
3. Які правові наслідки зміни релігійною громадою підлеглості в канонічних й організаційних питаннях?
Відповідно до статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» держава визнає право релігійної громади на вільне визначення своєї підлеглості в канонічних й організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і на вільну зміну цієї підлеглості. Назване право органічно випливає з конституційного права на свободу світогляду й віросповідання як кожного громадянина окремо, так і їх об’єднання в релігійну громаду для спільного задоволення релігійних потреб. Як юридична особа релігійна громада залишається при цьому незмінною та зберігає за собою весь комплекс набутих цивільних прав й обов’язків. Перехід громади в іншу віросповідну (конфесійну) належність не тягне за собою втрату прав і зобов’язань цієї громади за угодами, укладеними нею раніше.
4. Який порядок проповідування в Україні релігійних вчень іноземцями — представниками зарубіжних релігійних організацій?
Згідно з частиною 4 статті 24 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» священнослужителі, релігійні проповідники, наставники, інші представники зарубіжних організацій, які є іноземцями чи особами без громадянства й тимчасово перебувають в Україні, можуть займатися проповідницькою чи іншою релігійною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких вони прибули, і за офіційним погодженням з органом виконавчої влади, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації.
У зв’язку з цим релігійна організація, до якої передбачається приїзд іноземного релігійного діяча, повинна попередньо отримати в державному органі, що здійснив реєстрацію статуту цієї організації, тобто в Державному комітеті України у справах релігій чи у відповідних місцевих органах державної влади, офіційне погодження на в’їзд для проведення богослужбової, проповідницької чи іншої канонічної діяльності в даній релігійній організації. Запрошення й офіційне погодження повинні передбачати строк перебування іноземного громадянина в Україні.
Продовження строку перебування в Україні та зміна місця перебування проводиться на підставі письмових клопотань приймаючих релігійних організацій та офіційного погодження відповідного державного органу.
Надія КОСТРИБА,
начальник юридичного управління Держкомрелігій