ОФІЦІЙНИЙ ВІСНИК
МЕМОРАНДУМ
ХРИСТИЯНСЬКИХ КОНФЕСІЙ УКРАЇНИ
ПРО НЕСПРИЙНЯТТЯ СИЛОВИХ ДІЙ У
МЕЖКОНФЕСІЙНИХ ВЗАЄМОВІДНОСИНАХ
(Прийнятий 21 липня 1997 р. в присутності Президента України з ініціативи глав та представників конфесій — учасників круглого столу з проблем церковно-державних відносин в Україні. Меморандум є відкритим для підписання іншими церквами і релігійними організаціями України.)
Ми, представники християнських конфесій України, які тривалий час співпрацюють у питаннях вдосконалення церковно-державних взаємовідносин,
— щиро сповідуючи християнські принципи миру, злагоди, братерської любові, маючи в серці заповіт Євангелія «якщо можливо, будьте в мирі з усіма» (Римл. 12, 18);
— усвідомлюючи складність сучасної церковно-релігійної ситуації в Україні та визнаючи, що протистояння між окремими християнськими конфесіями сягає іноді форм відкритого конфлікту із застосуванням сили;
— заперечуючи прагнення будь-яких сил використати міжконфесійні негаразди у своїх політичних або матеріальних інтересах;
— відстоюючи право Церкви на самостійне і вільне вирішення внутрішніх проблем;
— усвідомлюючи силу впливу Церкви на уми і серця людей, маючи певність, що злагода між конфесіями є злагодою в суспільстві, і прагнучи суспільного спокою в Україні;
— маючи на меті зустріти світлий ювілей Господа нашого Ісуса Христа у згоді, мирі, благодаті та Божому благословінні, проголошуємо наше тверде і одностайне рішення;
— не припускатися використання будь-яких силових дій у вирішенні та врегулюванні міжконфесійних проблем, особливо таких, що стосуються церковного майна;
— вирішувати всі спірні питання виключно шляхом переговорів відповідно до законів держави та по-християнськи на основі взаємоповаги і терпимості;
— не звертатися до влади з метою здійснення незаконного тиску на іншу релігійну громаду чи Церкву.
Вважаємо абсолютно неприпустимими насильницькі захоплення храмів і заявляємо, що не може зватися християнином той, хто піднімає руку на священнослужителів і вірних інших конфесій, прикриваючись іменем Божим або державними інтересами.
Не допускатимемо висловлювань, особливо в засобах масової інформації, в дусі ворожнечі, національної і конфесійної нетерпимості, будемо утримуватися від образливих і зневажливих заяв.
Сподіваємося також, що органи влади виконуватимуть свій конституційний обов’язок і забезпечать для всіх релігійних організацій рівноправність та дотримання законів і виконання судових рішень.
Щиро переконані, що ця наша спільна воля — є воля християн України, і закликаємо усіх вірних християнських церков України; не шукаймо ворога серед братів своіх, пам’ятаймо, що Христос не мав ворогів, а прийшов у світ, несучи світло й мир. ( ми приходимо у світ цей, щоб здійснити заповіді Його і творити добрі справи, а не сіяти розбрат і ворожнечу. Будьмо вищі за суєтність земних політичних пристрастей, бо гріхом є образа, приниження братів і сестер, що сповідують віру в єдиного Господа нашого Ісуса Христа, живуть на нашій спільній рідній українській землі і працюють заради нашого спільного блага. Тож ні словом, ні дією не образимо ніколи братів і сестер наших.
Щиро впевнені, що наш рішучий крок до миру і злагоди знайде розуміння в усьому суспільстві, стане ще одним виявом миролюбства та високої духовності українського народу.
Хай благодать Божа, прощення і порозуміння будуть з нами назавжди.
Меморандум підписали: митрополит Київський і всієї України Володимир (Українська православна церква); патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (Українська православна церква — Київський патріархат); єпископ Любомир Гузар (Українська греко-католицька церква); патріарх Київський і всієї України Димитрій, митрополит Львівський і Галицький Петро (Українська автокефальна православна церква); єпископ Маркіян Трофім’як (Римо-Католицька церква); Павло Хімінець (Українська уніонна конференція церкви адвентистів сьомого дня); пастор Вальтер Клінгер (Німецька євангелічно-лютеранська церква в Україні); Віталій Ткачук (Всеукраїнський союз об’єднань євангельських християн-баптистів); Микола Величко (Братство незалежних церков і місій євангельських християн-баптистів); Анатолій Козачок (Всеукраїнський союз християн віри євангельської—п’ятидесятників); Василь Райчинець (Союз вільних церков християн євангельської віри України); єпископ Натан Оганесян (Вірменська апостольська церква); єпископ Людвіг Гулачі (Закарпатська реформатська церква); єпископ Ярослав Шепелявець (Українська лютеранська церква).
* * *
«В міжконфесійних конфліктах не буває переможців...»
На засіданні Колегії Держкомрелігій було розглянуто питання про хід роботи з врегулювання конфліктів на релігійному грунті у Тернопільській області. Тернопільщина посідає особливе місце на релігійній карті України. Тут найвищий у країні показник діючих релігійних громад щодо кількості населення (на одну релігійну громаду припадає близько 800 осіб). Окрім цього, область великою мірою моделює той багатобічний міжконфесійний конфлікт, який вже доволі тривалий час нуртує в Україні. У цьому випуску вісника ми пропонуємо міркування про релігійну ситуацію в області, про здобутки і втрати у справі залагодження міжцерковних конфліктів начальника управління у справах релігій Тернопільської держадміністрації Івана Паляниці.
У 977 населених пунктах Тернопільської області нині діють 1529 релігійних організацій 22 конфесій, напрямків і течій.
Відновила свою довоєнну структуру Українська греко-католицька церква, яка є найвпливовішою в області й налічує 733 релігійних об’єднання.
У нас діють також 582 православні громади, в тому числі 325 — Української автокефальної православної церкви; 131 — Української православної церкви Київського патріархату; 126 — Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом; 110 громад створено протестантами, 68 — римо-католиками.
Кількість громад в області, як і повсюдно в Україні з кінця 80-х років, зростала дуже швидко, і можливості забезпечення віруючих культовими спорудами набагато відставали від їх реальних потреб, Претензії двох і навіть більше громад на один храм спричинилися до розвитку міжцерковних конфліктів. У боротьбу за культові споруди, які до 1989 р. знаходились у користуванні Руської православної церкви Московського патріархату (понад 900 храмів), в 1990 р. було втягнуто віруючих греко-католицьких і православних громад у 297 населених пунктах. Це був надзвичайно складний і вибухонебезпечний період. У протистоянні брали участь дорослі й діти, політичні партії і громадські організації, віруючі й ті, для кого виступ на боці тієї чи іншої церкви ставав виявом політичної або національної самоідентифікації. Зрозуміло, що питання врегулювання цих руйнівних конфліктів стали на порядок денний сесій районних і обласної Рад, засідань облвиконкому, облдержадміністрації, координаційних рад.
Було очевидно, що конче необхідно якомога ефективніше сприяти релігійним громадам у будівництві нових храмів, реконструкції і реставрації зруйнованих. Посильну допомогу в цій справі надавали облдержадміністрація, селянські спілки, підприємства. Тільки впродовж 1995—1996 рр. на ці цілі було виділено понад 900 тис. гривень, не враховуючи допомогу транспортом, робочою силою, будівельними матеріалами. Зрештою на сьогодні в області побудовано, реконструйовано й відреставровано 200 культових споруд. Крім цього, православним 1 греко-католицьким громадам активно передавалися храми, які використовувались не за призначенням.
Тут, звичайно, виникали проблеми, які завчасно важко було передбачити. Храми, зведені колись предками віруючих, які тепер належать до Греко-католицької або різних православних церков, практично повністю передано. Але в багатьох населених пунктах, де не залишилося польського населення, є збудовані в різні часи костьоли. Православні і греко-католики далеко не завжди погоджуються користуватися ними. Проте 20 будівель їм все-таки передано у власність, і це певною мірою також сприяло послабленню напруги.
І нарешті, ще одним виходом із ситуації є почергове їх використання віруючими різних церков. До речі, вперше в Україні, ще 1990 р., на це погодилися православні і греко-католики саме на Тернопільщині — у селі Лошнів Теребовлянського району. Згодом, після копіткої, часом просто виснажливої праці з віруючими, у 50 населених пунктах області було підписано заяви-згоди на погодинне використання храмів. Але варто наголосити, що процес цей далеко не простий; будь-яке необережне слово, непродуманий крок здатні зірвати домовленості, повернути віруючих на шлях ворожнечі. Наприклад, спочатку в Лошневі і в інших населених пунктах греко-католицькі громади, м’яко кажучи, «попросили» православних з храмів. Саме це, а також відсутність законних гарантій з боку державних органів релігійним громадам, які погодились на почерговість, призвели до того, що 16 храмів з 50-ти зайняли греко-католицькі громади, позбавивши права почергового користування ними православних віруючих.
Це викликало спротив і недовіру до державних органів та греко-католицьких громад у православних. Вони теж стали непоступливими щодо почергового використання храмів. Ухвалені облдержадміністрацією розпорядження про передачу храмів у 68 населених пунктах у безоплатне почергове користування згідно зі ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» були оскаржені православними в обласному суді, який визнав їх недійсними.
Розпорядження про передачу храмів у власність тим релігійним громадам, які погоджуються на почерговість, а це переважно громади УГКЦ, були оскаржені православними у Вищому арбітражному суді. У зв’язку з порушенням прав православних віруючих суд також визнав недійсними близько 50 таких розпоряджень.
Зрозуміло, що обласна державна адміністрація багато разів проводила зустрічі з керуючими єпархіальними управліннями, священнослужителями, деканами і благочинними, представниками релігійних об’єднань, на яких обговорювались питання врегулювання міжконфесійних відносин. У 27 населених пунктах релігійні громади все-таки почергово користуються храмами. Скажімо, у м. Скалат Підволочиського району протягом 4-х років почергового використання храму не було жодного порушення. Священики УГКЦ і УАПЦ дружать родинами; храм цілоденно відкритий, православні і греко-католики утримують і ремонтують його спільними силами. Вони вже й забули про те, що чотири роки тому йшли стінка на стінку.
Але і найкопіткішу працю дуже легко звести нанівець — занадто багато накопичилось підозри й нетерпимості, Наприклад, у село Завалів Підгаєцького району доводилося виїжджати понад 20 разів, перш ніж вдалося переконати громаду УАПЦ, яка одноособово користувалася храмом, що єдиним виходом з конфліктної ситуації є почергове користування. 4 березня цього року представники православної і греко-католицької громад разом із священиками підписали відповідний договір. Люди раділи й буквально плакали, що нарешті в селі настав мир. Але недавно у греко-католицьку парафію прийшов інший священик — і ситуація в селі загострилась настільки, що на його обійсті було навіть підпалено хлів.
У село виїхали представники церков, працівники обласної і районної адміністрацій. Ситуація вимагала заміни священика. Це, звичайно, не справа органів державної влади, але, здається, така необхідність була усвідомлена й церковною адміністрацією. Але заміни так і не сталося, напруження в селі сягнуло краю, чисельніша православна громада перестала пускати греко-католиків у храм.
Це лише один і, можливо, не найприкріший випадок, який поза тим свідчить, що у православно-греко-католицькому конфлікті переплелись безліч психологічних, особистісних, емоційних моментів, жоден з яких не можна ігнорувати. Розв’язувати ці вузли набагато складніше, аніж простувати шляхом протистояння, який вірні конфліктуючих церков пробігли напрочуд швидко. Досягти злагоди виявляється безмірно важче, ніж того рівня конфронтації, який існує нині. Тут просто не існує легких рішень, ефектні же кроки зовсім не обов’язково виявляються ефективними.
От конкретна ситуація: з 80 населених пунктів області, де існує протистояння на релігійному грунті, у 75-ти православні громади, які є чисельнішими, не допускають греко-католиків у храми. Що робити в такій ситуації?
Намагаючись врегулювати конфлікти з приводу користування культовими будівлями, обласна державна адміністрація згідно з вимогами ч. 3 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» ухвалила низку розпоряджень щодо тих населених пунктів, де між релігійними громадами не досягнуто взаємної згоди про почергове користування. Ці розпорядження визначають порядок користування культовою спорудою і майном шляхом укладання з кожною громадою окремого договору. Розпорядження не були оскаржені до суду релігійними громадами, а також прокурором і, отже, набули чинності. Відповідно до п. 17 ст. 348 Цивільно-процесуального кодексу України ці розпорядження є зобов’язальними документами для судових виконавців. Нами розроблено й погоджено з керівництвом облдержадміністрації, облради, обласних прокуратури та міліції методичні рекомендації стосовно їх виконання. Однак з досвіду відомо — де судовиконавець, там міліція, «Беркут» і загроза ескалації конфлікту. Взагалі розв’язання конфліктів на релігійному грунті силовими засобами — це, погодьтесь, нонсенс, який відгонить середньовіччям. Тільки робота серед людей, переконування їх у необхідності компромісів і поступливості можуть принести результат, на який всі ми очікуємо. Ясно, що цей шлях врегулювання міжконфесійних конфліктів найважчий, бо вимагає неабиякої витримки, такту, зрештою, затрат нервів, але тільки так можна уникнути гумових палиць, газових балончиків і одвічної ворожнечі.
Дуже сподіваюсь,, що високоповажні владики і священики сядуть нарешті за стіл переговорів і вироблять реалістичну й дійову програму залагодження конфліктів, у яких не буває переможців — лише переможені...
* * *
ПЕРЕЛІК
статутів релігійних організацій, зареєстрованих Державним комітетом у справах релігій у і півріччі 1997 року
Статути монастирів
Статути релігійних центрів та управлінь
Статути місій
Статути духовних навчальних закладів
* * *
Правопорушення на релігійному грунті: 1986—1996 роки
Якщо законодавство щодо свободи совісті, функціонування релігійних організацій, державно-церковних відносин розглядати як спробу законодавців збалансувати інтереси держави, церкви та віруючих, то порушення законодавчих норм і стандартів у цій царині не можна сприймати інакше, як прагнення певної частини названих суб’єктів права порушити таку рівновагу. Спонуки до дисбалансу існуючих відносин можуть бути дуже різними — від категоричного заперечення чинного законодавства та його свідомого ігнорування до елементарної необізнаності із законодавчими актами; від очевидної неадекватності застарілих нормативних актів наявним суспільним реаліям до спроб окремих осіб чи груп досягти певних цілей через порушення закону. Але попри розмаїтість причин стійка і тривала тенденція до зростання кількості порушень законів, активна практика різного виду покарань, притягнень до адміністративної відповідальності недвозначно свідчать про негаразди у сфері державно-церковних відносин та забезпеченні права на свободу совісті, віросповідання, а також про невідповідність існуючих законів нинішнім суспільним відносинам. І навпаки: кількісний спад показників, які так чи інакше виявляють ігнорування чинних законів, їх неавторитетність і необов’язковість, свідчить про задовільність регулятивно-нормативної системи відносин у сфері релігії. У цьому аспекті порівняння статистичних даних щодо порушень законодавства про свободу совісті та релігійні організації в Україні за 1996 рік з відповідними показниками минулих років дають певний матеріал для роздумів та висновків. Усього впродовж року зафіксовано 249 правопорушень. Переважну їх більшість допущено окремими громадянами (121) та зареєстрованими релігійними організаціями (86). Показово, що, на відміну від релігійної ситуації 60-х — першої половини 80-х років, коли найбільша кількість правопорушень здійснювалася віруючими та релігійними громадами, які діяли поза реєстрацією (адже фактично вже саме існування незареестрованої релігійної організації розцінювалося як протизаконне), громади віруючих, котрі на основі ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» діють сьогодні без реєстрації, дали за рік і лише 15 випадків порушення законодавства.
Тут треба взяти до уваги принципову різницю між незареєстрованими релігійними громадами 60—80-х років і тими, які діють зараз. Тоді незареєстрований статус міг означати, що: а) релігійна громада не визнає Положення про релігійні об’єднання в УРСР та різні підзаконні акти і, отже, не бажає брати на себе зобов’язання відмовитись від створення гуртків з навчання дітей релігії, від милосердницької допомоги одновірців тощо, а до того ж ухиляється від реєстрації та б) органи державної влади з політичних міркувань відмовляються реєструвати релігійні громади тієї чи іншої конфесії (українські греко-католики — найвідоміший, але не єдиний приклад). У наш час статус незареєстрованої громади означає тільке одне — вона є місцевою релігійною організацією і з якихось своїх міркувань не хоче брати на себе обов’язки юридичної особи.
Зрозуміло, що найбільша кількість правопорушень припадає на найчисельніші релігійні організації, які до того ж є суб’єктами багатобічного міжцерковного конфлікту, а в регіональному вимірі — на області, де зосереджено більшість релігійних інституцій країни, які вирізняються вищим різнем релігійності та релігійної активності населення. Йдеться насамперед про західноукраїнські області, на які припадає майже половина всіх релігійних громад країни, але і з цього ряду вирізняються Львівська, Чернівецька, Закарпатська області, де кількість правопорушень на релігійному фунті помітно більша. Логічно, що на найчисельніші конфесії — православні і греко-католицьку (їх громади складають близько 67% загальної кількості) в абсолютному вимірі припадає більше порушень чинного законодавства. Водночас не може не насторожувати факт відносно високого рівня порушень законодавства з боку громад церкви Ісуса Христа святих останніх днів (мормонів), об’єднання незалежних харизматичних церков України Повного Євангелія та інших, які за своєю чисельністю не йдуть ні в яке порівняння з одинадцятьма найбільшими церквами та релігійними об’єднаннями, що складають 91% загальної кількості релігійних організацій в Україні.
Попри значущість названих абсолютних показників вони не є самодостатніми й набувають більшої змістовності в порівняльних вимірах. За умов, коли тільки з 1991 р. кількість релігійних організацій в Україні збільшилася на 5,8 тис. (на 44%), порівняльний аналіз набуває сенсу тільки в разі встановлення співвідношення між правопорушеннями й загальною кількістю релігійних організацій.
Підрахунки показують, що на початку 1997 р. на кожні 100 релігійних організацій припадало 1,3 порушення законів на релігійному грунті. Багато це чи мало?
Візьмімо для порівняння відповідні статистичні дані десятилітньої давнини (1986—1987 рр.). Це були роки, коли нові соціальні реалії вступили у протиріччя з домінуючою ідеологічною системою — дуже ще сильною та потужною, примушуючи партійно-державне керівництво дуже повільно й не завжди відкрито відмовлятися від найбільш одіозних квазіатеїстичних стереотипів, жорсткого адміністрування стосовно релігійних громад і віруючих тощо. Найбільш послідовні кроки до нового розуміння державно-церковних відносин було здійснено під час підготовки і святкування 1000-річного ювілею введення християнства на Русі. Але інерція державного маховика, налаштованого на продукування одного, домінуючого світогляду, продовжувала відтворювати старі підходи у ставленні до релігії, яка мала зникнути. Звідси й адміністративна практика щодо релігійно-церковних інституцій, заангажована на обслуговування декларованих цілей, жорсткий контроль за діяльністю релігійних організацій та окремих віруючих. Це концентровано відбилося у статистиці випадків «ухиляння від виконання громадських обов’язків з релігійних мотивів», «навчання неповнолітніх релігії», «примусу дітей до здійснення обрядів», «порушення встановленого порядку придбання культового начиння і будівництва культових споруд» і т.д. З огляду на це в 1986 р. в Україні було зафіксовано 1952 порушенння законодавства про релігійні об’єднання. Найбільше було порушень, пов’язаних з протизаконним у ті часи здійсненням релігійних обрядів поза культовими приміщеннями, а також втручанням священиків у фінансово-господарську діяльність релігійних організацій.
На початок 1987 р. в Україні було 6193 релігійних об’єднання; на кожні 100 об’єднань припадало 32 у правопорушення. Ця цифра, як бачимо, разюче (майже у 25 разів) відрізняється від нинішнього показника й багато про що свідчить. Левова частка порушень закону (1288) припадала, зрозуміло, на незареєстровані релігійні об’єднання (християн віри євангельської, свідків Єгови, прибічників Ради церков євангельських християн-баптистів, адвентистів-реформістів та ін.). Притягаючи до відповідальності громади чи окремих віруючих, власті з усього переліку правопорушень найчастіше обирали звинувачення у «здійсненні обрядів з порушенням встановленого порядку» (85,7%). Загалом же на постійному контролі перебували 13 показників додержання законодавства про культи. Найбільше відхилень від закону в 1986 р. фіксувалося у Вінницькій (238), Закарпатській (206), Одеській (156), Івано-Франківській (139), Чернівецькій (115) областях.
Але вже наступного, 1987 р., кількість правопорушень на релігійному грунті різко зменшилася (з 1952 до 1349, або майже на 31%). Навряд це свідчило про якісь істотні зміни в позиції незареєстрованих релігійних громад, — радше йшлося про зміну позиції самих властей щодо релігійних об’єднань, пов’язану з визріванням у суспільстві нових політичних, духовних, національних цінностей, а також з входженням країни у період підготовки до святкування 1000-ліття запровадження християнства на Русі. Атмосфера цих урочистостей не могла не вплинути на найбільш зашкарублих адміністраторів від релігії.
У ювілейному 1988 р. кількість документально зафіксованих правопорушень у сфері релігії вперше знизилась за позначку 1 тис. і становила 836 порушень. Це може означати лише те, що велика кількість вчинків, які доти вважалися (і де-юре залишалися) порушенням закону, перестали виглядати такими в очах властей. До того ж саме в 1988 р, було скасовано низку інструкцій «не для друку», які не менше, ніж офіційне законодавство, впливали на самопочуття віруючих і створених ними громад. Після 1987 р. істотно (на 39%) зменшилась кількість засуджених за порушення законів з релігійних мотивів. Переважно це були покарання за відмову від служби в армії (до принципового закону про альтернативну (невійськову) службу залишалося три роки).
Під кутом зору розглянутих тут питань певним перехідним періодом став 1992 рік, який відобразив усю складність процесу становлення незалежної України, пошуку шляхів нормалізації та гармонізації державно-церковних відносин, реалізації прийнятого у квітні 1991 р. Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Упродовж цього року в Україні було зафіксовано 544 порушення релігійного законодавства. На кожні 100 релігійних об’єднань припало 3,8 порушення. Цей показник включав уже не лише факти незаконних дій з боку релігійних організацій, груп чи окремих віруючих, а й порушення чинного законодавства посадовими особами. Не можна сказати, що це не знаний раніше різновид правопорушень, але відтепер до нього почали ставитися серйозно і в 1992 р. було зафіксовано 175 таких порушень закону. Чималу частку їх вчинили недостатньо досвідчені посадові особи, які нерідко керувалися не законом, а особистими політичними чи конфесійними симпатіями, приймали необгрунтовані адміністративні рішення і цим, як правило, ще більше загострювали й без того складну релігійну ситуацію.
Рецидиви таких вольових, адміністративних підходів не подолано й досі. Але тепер у віруючих та релігійних організацій з’явились гаранти захисту їх прав на свободу совісті й віровизнання — Конституція України, надійна законодавча база, яка з кожним роком вдосконалюється, низка міжнародних правових актів, до яких приєдналася Україна. Для прикладу нагадаємо, що кожного року в суді всіх рівнів, включаючи Верховний Суд України та Вищий арбітражний суд України, звертається значна кількість віруючих громадян, релігійних організацій зі скаргами на неправильні, з їхнього погляду, рішення державних органів щодо майнових питань, реєстрації релігійних організацій тощо. В 1996 р. судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України та Вищий арбітражний суд розглянули понад 50 справ за скаргами релігійних організацій на розпорядження місцевих органів влади, — як правило, з майнових питань. Верховний Суд і Вищий арбітражний суд визнали значну частину рішень органів державної влади та місцевого самоврядування незаконними (19% і 62% відповідно). Зазначимо, що такі результати свідчать не лише про наполегливість та віру заявників у справедливість і принциповість вищих судових інстанцій, а й породжують справедливе запитання: а чи не занадто багато протизаконних або некваліфікованих рішень ухвалюють місцеві органи влади? Питання тим більш доречне, якщо врахувати, що стаття 29 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» покладає контроль за додержанням законодавства України з цих питань на місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі комітети.
Зважаючи на те, що на сьогодні, за словами Президента України, рівень конфліктності в релігійному середовищі вищий, ніж у суспільстві в цілому; що політизація сфери релігії справляє на останнє дестабілізуючий вплив; що з усією очевидністю постала потреба ввести діяльність прогресуючих неорелігій у національне конституційно-правове поле; що нині, як ніколи, вирішення цих і багатьох інших проблем вимагає системності, досвіду і професіоналізму, — з розумінням сприймається пропозиція Кабінету Міністрів України про доцільність передачі Державному комітету України у справах релігій контрольних функцій щодо додержання органами влади законів про релігійні організації. Поки що Держкомрелігій, покликаний забезпечувати проведення державної політики щодо релігій та церкви, згідно з чинним законодавством досить обмежений у засобах реалізації цього важливого завдання (консультативна допомога, релігієзнавча експертиза, здійснення координаційних зв’язків тощо). Передання контрольних функцій Держкомрелігій, окрім усього, сприятиме подоланню багатьох недоліків, упущень, а то й зловживань посадових осіб на місцях, що в кінцевому підсумку ведуть до порушень чинного законодавства. Разом з тим це дало б змогу більш послідовно реалізовувати конституційні гарантії свободи совісті та віросповідання, нормалізувати міжконфесійні відносини, вчасно попереджати конфліктні ситуації на релігійному грунті, вдосконалювати законодавство України й узгоджувати його з нормами і стандартами міжнародного права.
В. Климов,
начальник управління правової
та експертної роботи Держкомрелігій.
Людина і світ. — 1997. — №8. — С. 25—32.