Людина і світ. — 2001. — №9. — С.25-31
Від самих початків незалежності Україна приділяє особливу увагу питанням забезпечення релігійної свободи й гарантіям вільного функціонування релігійних організацій. Тим цікавішими видаються напрацювання законодавців різних країн Європи в цій сфері та практика застосування законодавства про свободу совісті й релігійні організації у різних країнах. Нижче ми подаємо витяг зі звіту, підготовленого за сприяння Бюро демократичних інститутів і прав людини Організації з безпеки і співробітництва в Європі (автор Коул ДЬЮРЕМ).
4. Визначення релігії
Перед тим як звернутися до аналізу типових проблем, які виникають у зв’язку із законами, регулюючими діяльність релігійних об’єднань, важливо розглянути попередні питання, зв’язані з визначеннями та формулюваннями. Найбільш очевидним є значення самого терміна «релігія» для визначення правомірності заяв про право на свободу релігії. З цими проблемами близько зв’язаний ряд інших термінів, які часто зустрічаються при розгляді питань свободи релігії, наприклад, «церква», «релігійна община», «секта» тощо. Складність полягає в тому, що формулювання майже неминуче призводять до погрози дискримінації релігійних груп, котрі виявляються на межі визначення. Звичайно, використання таких термінів, як «секта», з метою знеславити або підвести під стереотип певні релігійні групи, є неприпустимим у контексті зусиль, спрямованих на ліквідацію дискримінації і нетерпимості на основі релігії або переконань. У той час як філософські питання, що виникають при пошуках задовільного визначення, винятково складні в теорії, з практичної точки зору підхід, запропонований Загальними зауваженнями №22 Комісії ООН з прав людини, оприлюдненими в 1993 р., обгрунтований і його необхідно дотримуватися. У пункті 2 цього документа сказано:
«Стаття 18 захищає теїстичні, нетеїстичні й атеїстичні переконання, так само як і право не сповідувати ніякої релігії або переконань. Терміни «переконання» і «релігія» повинні тлумачитися в широкому розумінні. Стаття 18 не обмежується у своєму застосуванні традиційними релігіями або релігіями й переконаннями, що мають інституційні характеристики, або культами, аналогічними традиційним релігіям. У зв’язку з цим Комісія із занепокоєнням розглядає будь — яку спробу дискримінації будь — якої релігії або переконань з будь — яких причин, включаючи той факт, що вони недавно утворені або представляють релігійні меншини, які можуть бути об’єктом ворожості з боку домінуючої релігійної общини».
По суті, цей підхід визнає, що термін «релігія» повинен трактуватися в широкому смислі й поширюватися на нетрадиційні та непопулярні системи вірувань. Також, як визнано в численних міжнародних документах, захист має поширюватися й на свободу релігії або переконань, у той же час припускаючи, що невіруючі не повинні піддаватися дискримінації через свої переконання. Взагалі немає необхідності зараз удаватися в питання визначень більш глибоко, за винятком того, що слід зауважити: держави — учасниці мусять виявляти необхідні широту й толерантність при їх розгляді.
5. Аналіз типових проблем законодавств про релігійні об’єднання
У багатьох правових системах держав — учасниць ОБСЄ існує два або більше рівнів юридичного статусу, доступного релігійним організаціям для здійснення діяльності. Перший рівень визначає те, що можна назвати суб’єктами «базового рівня». Ці суб’єкти релігійні організації можуть використовувати для набуття рудиментарних форм юридичних осіб. Цього цілком достатньо для їхньої діяльності, але звичайно ці форми не дають значних додаткових переваг (відмінних від тих, які надає просто наявність юридичного статусу). Крім «базового рівня», існує низка різноманітних суб’єктів «вищого рівня», котрі за формою часто сильно залежать від держави, можуть мати прямі й непрямі фінансові привілеї з боку держави та різні інші переваги. Наприклад, у таких країнах, як Італія й Іспанія, де існує система угод з основними церквами або з федераціями релігійних об’єднань, можливість участі в державному договорі дає істотні переваги, і не всі релігійні організації мають таку можливість. У Німеччині кількість благ, так само як і високий престиж, виникають при досягненні статусу громадської корпорації. В Австрії «офіційні» церкви мають більш привілейоване суспільне становище, ніж «публічно зареєстровані общини віруючих» або невизнані релігійні общини. На сьогодні ця різниця не вважається порушенням канонів рівності, мабуть, через те, що погляди всередині таких систем є природно випливаючими з історії, традицій, накопичених зобов’язань, сформованих понять й урядових обмежень, підтримки громадського спокою і практичних аспектів взаємодії з основними церквами, чим і пояснюється такий різний підхід. Поки суб’єкти базового рівня повною мірою мають свободу здійснювати свою діяльність — істотне застереження, — навряд чи інший підхід до суб’єктів «вищого рівня» буде вважатися таким, що порушує основні міжнародні стандарти релігійної свободи. Звичайно, важливо, аби схеми, причетні до «вищого рівня», запроваджувалися з урахуванням прав і проблем рівності для менших релігійних груп. Але з огляду на переважання таких систем і важливість злагоди в діяльності ОБСЄ, резонно очікувати, що вимоги ОБСЄ відносно того, щоб «общини віруючих... (одержували) визнання і статус, надані їм у своїх країнах», вважалися виконаними в разі надання доступу до суб’єктів базового рівня.
5.1 Організаційні вимоги
5.1.1 Вимога обов’язкової реєстрації
Більшість держав — учасниць ОБСЄ не вимагають реєстрації релігійних організацій. На практиці деякі з них мають механізми, за допомогою яких релігійна організація може одержати юридичний статус без проходження реєстраційного процесу на державному рівні. Зазвичай група, наприклад, може створити траст для володіння власністю і здійснення інших функцій без одержання схвалення з боку держави. До того, як неприбуткові корпорації стали загальноприйнятими, трасти часто використовувалися для утримання власності церкви. У деяких країнах із громадянським законодавством можливе неформальне створення юридичної особи. У Франції група може одержати юридичний статус, подавши декларацію у відповідний департамент й опублікувавши її в «Journal Officiel». У Швеції і Швейцарії для створення суб’єкта права не потрібна навіть публікація. Нідерланди також визнають неформальні об’єднання, які можуть бути створені шляхом певних нескладних кроків навіть без нотаріуса. Законодавство Росії ставить певні перепони перед одержанням юридичного статусу, але очевидно, що група може діяти й без такого статусу.
Деякі держави — учасниці ОБСЄ, скоріш за все як пережиток свого соціалістичного минулого, вимагають реєстрацію як умову визнання релігії. Ці обмеження не узгоджуються з передовою практикою в галузі прав людини. Подібні вимоги накладають обмеження на діяльність релігійних груп, і, як уже пояснювалося, у державах, що беруть участь у вищезгаданих угодах, ці обмеження можуть бути виправдані тільки в разі їх відповідності критеріям, висунутим в обмежувальних положеннях (тобто ст. 18(3) Міжнародного пакту з громадянських і політичних прав і ст. 9(2) та 11(2) Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ). Навіть якщо законні підстави й можуть бути наведені (наприклад, захист громадського порядку), важко уявити, що існує настільки гостра й невідкладна соціальна необхідність реєстрації, яка робила б заборону захищеної релігійної діяльності «пропорційною» реакцією. Більш того, важко погодитися, що реєстрація невеликих неформальних груп є «необхідною в демократичному суспільстві», у той час як одностайний досвід багатьох демократичних суспільств свідчить про протилежне. У більшості випадків результатом подібних реєстраційних вимог є покарання законослухняних груп і перехід інших у підпілля. Будь — які соціальні вигоди при цьому у кращому разі проміжні, а ціна для релігійної свободи досить висока.
5.1.2 Засновники і їх кількість
Звертаючись до передбачених законом схем, що управляють формальним наданням юридичного статусу, першим виникає питання про кількість фізичних осіб, необхідних для створення юридичної особи. У більшості країн це число дуже мале. У типовому американському штаті потрібно не більше трьох засновників. У країнах Європи часто вимагають дещо більшої кількості засновників для релігійних об’єднань, ніж для інших неприбуткових організацій. У той час як від двох до п’яти засновників часто досить для створення світських НПО, для релігійних об’єднань звичайно необхідно 10 або більше. У Російській Федерації потрібно 10, у Польщі — 15, у Греції — 20, в Угорщині — 100. Латвія і Литва вирізняються тим, що вони вимагають 10 засновників для кожної релігійної общини (15 у Литві), але цього не досить для одержання юридичного статусу. Крім того, у Латвії для його одержання потрібно 10 общин і принаймні дві в Литві.
Ще більше занепокоєння викликають країни, що вимагають істотно більших кількостей. Чеська Республіка вимагає 300 членів, так само як австрійське законодавство 1997 р. Для більшості невеликих релігійних організацій це дуже істотне число, оскільки здогадно враховуються тільки дорослі члени. Особливо проблематична ця вимога для релігійних традицій, що дотримуються конгрегаціоналістського підходу до церковної форми правління й віддають перевагу невеликим за розміром «тісним» конгрегаціям. У такій традиції, з погляду релігійної практики, створення релігійного об’єднання, кількість членів якого перевищує поріг у 300 чоловік, може бути неприпустимим. Якщо державні органи управління запропонують різним конгрегаціям просто об’єднатися й об’єднати членство декількох конгрегацій, це означатиме ігнорування релігійних переконань даної традиції.
Особливе занепокоєння викликають пропозиції, подібні до тієї, що була висунута в Угорщині 1993 р. і знову розглядається в даний час. У ній пропонується ввести мінімум, необхідний для реєстрації, рівний 10 000 чоловік. Результатом такої вимоги стала б де — реєстрація приблизно двох третин релігійних організацій, зареєстрованих нині в Угорщині. Законодавство Австрії тепер висуває аналогічну вимогу: щоб стати офіційною церквою, релігійна община, яка її підтримує, повинна складати щонайменше 2% населення Австрії згідно з останнім переписом. Хоча ці вимоги можуть стосуватися тільки суб’єктів «вищого рівня», вони досить проблематичні, і варто згадати про них спеціально, оскільки вони можуть викликати постійну дискримінацію менших груп.
5.1.3 Питання строків
Питання строків можуть також викликати ускладнення. Звичайно, розумні строки, надані посадовим особам для розгляду заявки, цілком зрозумілі. Зазвичай такий період часу не перевищує одного — двох місяців. У деяких місцях існують положення, які надають додатковий час у випадках, коли одна з організацій іноземна, з метою переконатися, що це благонадійна група. У світлі рішення Європейського суду у справі Мануссакіса зрозуміло, що необхідно анулювати будь — які повноваження, що дозволяють повторення затримки ухвалення рішень на невизначений час.
Останнім часом найбільш спірним є положення про строки, передбачене російським Законом про свободу совісті й релігійні об’єднання. Якщо релігійна група не зв’язана з жодною централізованою релігійною організацією, то, згідно з цим законом, вона не може одержати повноправний юридичний статус у разі присутності у країні менше 15 років. Найдивніше в цьому положенні те, що, наскільки нам відомо, під час прийняття цього закону жодна інша держава — учасниця ОБСЄ не передбачала подібного строку чекання (за винятком часу, необхідного для розгляду документів) стосовно суб’єктів базового рівня. До цього Литва прийняла 25 — літній строк для одержання статусу традиційної церкви, але він відраховується з моменту одержання статусу суб’єкта базового рівня. Російська Федерація вжила певних заходів для зменшення дискримінації стосовно невеликих груп, зокрема, зменшивши кількість необхідних доказів перебування у країні в передбачуваний період і створивши обмежений юридичний статус для релігійних груп до викінчення 15 — літнього строку. Однак проблеми залишаються невирішеними щодо невеликих груп і конгрегацій, які відкололися від Московського патріархату. І хоча обмежений юридичний статус краще, ніж нічого, він зводить значні перешкоди на шляху розширення груп.
Такого роду положення про строки розгляду й чекання, мабуть, суперечать зобов’язанням ОБСЄ про надання релігійним групам юридичного статусу хоча б базового рівня. Формулювання цього зобов’язання у Віденському підсумковому документі (Принцип 16.3) означає, що конкретна форма юридичної особи залежить від правової системи, але можливість одержувати яку — небудь з таких форм абсолютно необхідна для узгодження з принципами ОБОЄ. Відмова реєструвати релігійні групи, що діють менше 15 років, мабуть, порушує ці принципи. Автори російського закону, судячи з усього, намагалися усунути цей дефект, передбачивши обмежений юридичний статус, однак і такий стан справ не задовольняє вимогам ОБСЄ, оскільки подібний обмежений статус не дозволяє виконувати важливі релігійні функції. Відмова надавати повноправний статус обмежує право сповідувати релігію, а це порушує статтю 9 ЄКПЛ. Важко погодитися з тим, що відмова надавати юридичний статус на підставі того, що організація не існувала під час попереднього антирелігійного комуністичного уряду, «необхідна в демократичному суспільстві» або є пропорційною реакцією, яка відповідає законним державним інтересам.
Законопроект, що його в даний час розглядають у Португалії, підходить до питання строків чекання досить оригінально. Він передбачає введення обов’язкового 30 — літнього строку, але звільняє від нього будь — яку групу, котра існувала в будь — якій іншій країні протягом 60 років. Ідея, яка лежить в основі цього положення, полягає в тому, що релігійні традиції стабілізуються протягом одного покоління. Якщо ж релігійне об’єднання діє у країні 30 років, то передбачається, що воно подолало цей бар’єр. Відповідність умові існування протягом 60 років в іншому місці є альтернативним свідченням довгострокової стабільності. Істотно, що тим часом релігійні організації можуть функціонувати як повноправні об’єднання, які мають можливість здійснювати всі види релігійної діяльності, отож даний законопроект не закриває повністю доступ до базового юридичного статусу.
5.1.4 Іноземні засновники
Багато держав дозволяють засновувати об’єднання тільки громадянам або особам, що постійно проживають у країні. Наприклад, у Чеській Республіці іноземці можуть входити в число 300 членів — засновників тільки якщо вони є постійними жителями. Російська Федерація також визнає право іноземців входити в число засновників. Але існує чимало законодавств, згідно з якими засновниками можуть бути тільки громадяни. Це обмеження спірне, оскільки свобода релігії повинна бути доступною будь — якій особі, яка законно перебуває у країні. Відмова приймати не — громадян, мабуть, є проявом дискримінації щодо них.
Законодавства, що управляють діяльністю неприбуткових організацій загалом, нерідко перешкоджають іноземним засновникам. Предметом особливого занепокоєння в релігійному контексті є те, що такі заходи звичайно вживаються для обмеження легітимних дій місіонерів. Підхід, застосовуваний сьогодні в Казахстані, намагається подолати цю проблему прямо. Іноземні громадяни, що прибувають у Казахстан як місіонери, повинні пройти акредитацію в місцевих державних органах, і неакредитовані місіонери не допускаються. Таким чином, можна сказати, що маніпуляції з положеннями про іноземних засновників, які чиняться з очевидною метою перешкоджати зусиллям, спрямованим на релігійну пропаганду, є дуже спірними.
5.1.5 Засновники — юридичні особи
Ми вважаємо, що зараз недостатня увага приділяється питанню, чи можуть юридичні особи як такі виступати засновниками релігійних об’єднань або як релігійні суб’єкти об’єднуватися один з одним. Проте з практичного боку це винятково важливо. Ієрархічна церква цілком може захотіти управляти власністю своїх нижчих підрозділів як підпорядкованих їй суб’єктів. Для конфесій з об’єднаною структурою законні механізми, що дозволяють створювати конгрегації зі зв’язаними між собою суб’єктами, можуть мати велике значення. У груп, які мають зв’язки по всьому світі, може виникнути бажання створювати суб’єкти, контрольовані спільно організаціями з різною релігійною історією. Зробити це при такому законодавстві, як, наприклад, у Російській Федерації, де загальна система вірувань розглядається як обов’язкова умова для одержання юридичного статусу, важко або взагалі неможливо.
У США релігійним об’єднанням можуть належати або контролюватися ними інші юридичні особи, незалежно від того, мають останні статус релігійних чи ні. Хоча найчастіше релігійні об’єднання не такі маневрені, як світські бізнес — корпорації. Наприклад, якщо підпорядкована організація не має права на звільнення від податків, можуть виникнути податкові проблеми. Але в самому законодавстві про релігійні об’єднання немає жодних положень, що забороняють юридичним особам володіти або контролювати інші релігійні об’єднання. Відносини між централізованими й місцевими організаціями в Російській Федерації теоретично є такими ж гнучкими, хоча закріплений образ домінуючої церкви як фону для тлумачення дещо їх утруднює. Хоча, слід зауважити, звільнення централізованих організацій від 15 — літнього періоду чекання відповідно до російського законодавства є основним пом’якшуючим це обмеження чинником. (Оскільки таких централізованих організацій не стосується вимога чекати 15 років, будь — яка місцева організація, зв’язана з однією з них, може уникнути виконання цієї умови, отримавши підтвердження того, що вона є частиною централізованої організації.)
5.1.6 Облік структурних відмінностей релігій
Як уже відзначалося в попередньому пункті, у багатьох країнах закони, що регулюють діяльність релігійних об’єднань, не досить гнучкі для задоволення потреб релігійних організацій. Закони, створені на основі уявлень про якісь певні церковні моделі, можуть стати прокрустовим ложем для інших релігійних організацій. Частково суть цієї проблеми полягає в тому, що придатне для однієї спільноти віруючих (наприклад, для конфесії з ієрархічною структурою) не годиться для іншої (з конгрегаційною, або об’єднаною, або представницькою структурою). Але це також і проблема, яка виникає через складність релігійних організацій. Закони, написані на основі уявлень про церкву, не завжди є ефективними, наприклад, у випадку релігійного ордену. Негнучке тлумачення не до кінця продуманих законів може ще більше ускладнити цю проблему.
5.1.7 Одерження юридичного статусу відповідно до законів про нерелігійні об’єднання
При аналізі законодавства про релігійні об’єднання необхідно мати на увазі, що різні юридичні системи по — різному ставляться до питання, чи може релігійне об’єднання використовувати світські неприбуткові юридичні особи для здійснення своєї діяльності. Для багатьох американських штатів це нормальне становище. В Європі ж існує набагато більш жорстка тенденція приймати окремі акти, додаткові до законодавства про релігійні об’єднання. Хоча багато хто дозволяє релігійним групам створювати організації відповідно до законодавства про світські об’єднання. Наприклад, навіть коли правила, що регулюють одержання статусу юридичного суб’єкта базового рівня, є досить обмеженими, це може не складати порушення прав людини, якщо можливо одержати статус світської неприбуткової організації з правом здійснювати всі види релігійної діяльності. Однак деякі держави забороняють релігійним організаціям використовувати неприбутковий юридичний статус. Інший можливий підхід представлений однією з версій законопроекту, що протягом деякого часу розглядався в Румунії. Тільки релігійні організації, належні до визнаних релігій, мають право, наприклад, будувати церкви. Неможливість одержання статусу визнаної релігії у цьому контексті означає істотне обмеження релігійної свободи даної групи.
5.2 Документи, необхідні для реєстрації
5.2.1 Порівняння оцінки поданих документів за формальною і змістовною ознаками
Вимоги, що стосуються документів, звичайно є досить прямими й чітко сформульованими. Проблеми виникають тоді, коли посадові особи, в обов’язки яких входить розгляд цих документів, замість розгляду поданих паперів за формальними ознаками займаються змістовною перевіркою. Тобто вони намагаються з’ясувати, чи є дане релігійне вчення обгрунтованим, а сама релігія «хорошою» і т. п. Або пропонується внести зміни в розділи документів, які є предметом релігійних переконань і не повинні піддаватися рецензуванню. Це не означає, що посадовим особам пропонується відкидати можливість того, що вони мають справу з групою, яка просто намагається використати релігію як маскування для здійснення контрабандної або іншої незаконної діяльності. Але це означає, що в їхні обов’язки не входить оцінка істинності релігійного вчення.
У більшості держав — учасників ОБСЄ розгляд документів має тенденцію проводитися за суто формальними ознаками й часто триває від кількох хвилин до кількох днів. Якщо у процесі виникають сумніви в тому, що конкретний суб’єкт гідний свого статусу або зловживає ним, податкові власті чи інші уповноважені структури можуть пізніше провести більш серйозну перевірку. Але на стадії реєстрації така перевірка проходить досить швидко. У багатьох країнах Центральної і Східної Європи, так само як і колишнього Радянського Союзу, розгляд відбувається набагато повільніше. Крім того, у багатьох країнах існують експертні комітети, в які входять фахівці з питань релігії. При цьому часто члени цих комітетів займалися цими ж питаннями й раніше, коли ставлення до релігії здебільшого було негативним. У більшості випадків ці люди пристосувалися до змін, що відбулися, але позбутися старих поглядів не так просто. Так само часто виникає ситуація, коли подібні комітети укомплектовані представниками домінуючих релігійних груп, які можуть бути настроєні скептично або вороже стосовно груп, що подали заявки. Ще один варіант існує у Греції, де православний єпископ має право голосу при розгляді заявок інших церков. Слід подбати про те, щоб подібні комітети не пускалися в розмірковування про істинність вчення або доброчесність релігійних груп, щодо яких вони проводять експертизу. У таких експертних комітетів існує постійна тенденція проводити надто глибоку змістовну оцінку. До того ж життєво важливо забезпечити такий стан справ, при якому офіційні представники превалюючих конфесій не могли б істотно впливати на долю інших груп, що іноді змагаються з ними. Ще одна область занепокоєння стосується оцінки питань, що входять у число «внутрішніх» справ релігійних організацій. Посадові особи, які втручаються в такі питання, порушують релігійну свободу цих об’єднань. Як зазначено у Принципі 16(4) Віденського заключного акта, сюди включаються права створювати місця богослужіння; створювати об’єднання відповідно до ієрархічної (або неієрархічної) власної структури організації; обирати, призначати або заміняти персонал у відповідності зі своїми вимогами і просити фінансування. Питання територіальної структури й організації звичайно також вважається належним до сфери «внутрішніх» справ релігійної общини.
5.3 Реєструючі інстанції
Інстанції, що безпосередньо займаються реєстрацією, в різних країнах різні. У США це робиться на рівні штату, звичайно співробітником адміністрації віце — губернатора або секретаря штату. В Албанії й Узбекистані реєстрацію проводить Рада міністрів. В Австрії це входить в обов’язок федерального міністра з питань освіти й культури. У Болгарії місцеві підрозділи реєструються в інстанції, що знаходиться на тій же сходинці в державній ієрархії. У Чеській Республіці реєстрацію проводить відділ з релігійних питань у структурі міністерства культури. В Угорщині реєстрація відбувається в суді. У Латвії цим займається міністр юстиції. Те ж саме відбувається й у Російській Федерації, хоча там, через федеративну систему, місцеві відділення міністерства юстиції можуть займатися реєстрацією місцевих організацій. У Сполучених Штатах реєстрацію звичайно проводить чиновник невисокого рангу, який не має права самостійно приймати рішення. Посадові особи, що займаються цими питаннями у країнах Європи, звичайно значно більш високого рівня.
5.4 Процес реєстрації
Після того як подано заявку, реєструючі інстанції часто мають порівняно короткий час — звичайно один або два місяці — для відповіді. Як уже зазначалося раніше, коли залучені іноземні сторони, нерідко виділяється додатковий час для перевірки. Для усунення недозволених, невизначено розтягнутих затримок остаточного рішення, згідно з рішенням у справі Мануссакіса, виникла тенденція обов’язково ухвалювати рішення протягом визначеного фіксованого часу.
5.5 Обгрунтування відмови в реєстрації й обґрунтування примусової ліквідації релігійних організацій
Звичайно пояснення, що даються в разі відмови в реєстрації й у разі примусової ліквідації об’єднання, дуже схожі. Спільною проблемою в цій області є те, що стандарти часто бувають надто нечіткими й у результаті надають надмірну свободу дій особам, які перевіряють відповідність поданих документів законодавству. Крім того, деякі з положень закону потурають стереотипним уявленням про невеликі групи або ж сформульовані без врахування особливостей різних релігійних груп. Нам здається, що найбільш легкий спосіб подати весь спектр таких обгрунтувань, включаючи примусову ліквідацію, — це постаратися перерахувати найбільш типові з них:
— засновники не відповідають критеріям, визначеним реєстраційними вимогами (практично всі країни);
— сама віра, обряди або ритуали знаходяться у протиріччі з «громадським порядком» (практично всі країни);
— суд визнає, що діяльність релігійної організації суперечить її власному статуту або чинному законодавству країни (Грузія);
— статус релігійної організації вже було надано іншій релігійній течії «тієї ж віри» (Болгарія);
— вже зареєстровано релігійну організацію з такою ж назвою (Болгарія);
— організація не припинила сумнівну діяльність після попередження властей (Угорщина);
— організація припинила діяльність і не утримує в порядку своє майно (Угорщина);
— сформована одиниця «не може розглядатися як релігійне об’єднання» (Казахстан);
— через порушення громадської безпеки (Казахстан);
— через поширення соціальної, расової, національної або релігійної ворожнечі (Казахстан, Російська Федерація);
— через руйнування сімей (Казахстан, РФ);
— через заподіяння шкоди нормам моралі (більшість країн);
— через підбурювання до самогубства (багато країн);
— через примус членів віддавати свою власність релігійній структурі (РФ).
5.6 Право на оскарження
Нині статути більшості релігійних об’єднань дають право оскарження в суді або, якщо реєстрація проводиться судом, звертання до апеляційного суду. Неможливість скористатися цим правом була б порушенням права звертання до суду, забезпечуваного, серед іншого, статтею 6 (1) ЄКПЛ.
5.7 Неприпустимість законів, що мають зворотну силу
Оскільки багато країн досить часто переглядають свої закони про релігійні об’єднання, необхідно сказати кілька слів про зміни в законодавстві, що мають зворотну силу стосовно релігійних груп і погіршують їхнє становище. Після одержання статусу юридичної особи релігійні об’єднання майже завжди набувають власність і використовують свій статус для діяльності, що приводить до виникнення певних очікувань і сталих законних прав. Більшість юридичних систем визнає це в часи змін і захищає такі сталі права. У противному разі наслідки для релігійних общин можуть виявитися важкими й порушують ряд міжнародних норм, що захищають законність. Таким чином, слід уникати пропозицій, які б призвели до де-реєстрації церков через застосування нових критеріїв заднім числом.