Без сумніву, творчість Олі Ноженко – це явище. І тут завжди появляється небезпека тлумачення феномену. Дозволю собі лише окреслити його параметри, не даючи готових відповідей, бо їх не маю.
Дві тисячі років тому, коли Христос проповідував, оздоровлював і ламав хліб в домах митарів і фарисеїв, не було ще ЗМІ. І добре, що не було. Інформація передавалася з уст в уста дуже ефективно, якщо стояти колом. Особа, яка стоїть за межами кола, може отримати і передати тим, хто стоїть поруч і чудову новину – Євангеліє, і самого Христа у вигляді шматка розламаного хліба.
Якимсь чином люди довідувалися, де буде проходити Христос, де буде проповідувати. Так, наприклад, на Нагірну проповідь зібралося близько 4 тис. людей (не враховуючи челяді, тобто жінок і дітей). Ніхто з євангелистів не згадує, що Ісус голосно проповідував. Ні, Він говорив звичайним голосом, а слова поширювалися концентричними колами.
Так було і тоді, коли оздоровлював розслабленого у будинку, а багато людей стояло на дворі і дослухалися до слів, які переказували ті, що стояли попереду.
Вона ретельно фіксує деталі одягу, головні убори, зачіски, взуття. Складається враження, що іноді Оля знаходиться дуже близько до самої події і змальовує її майже впритул, іноді їй доводиться стати навшпиньки, щоб за головами щось побачити, часом вона стоїть... за спиною Христа – і тоді їй доводиться малювати обличчя тих, до кого звернене Ісусове Слово.
Олі дуже добре вдається передати розмови другого і третього плану, коли Слово передається наче відлуння з уст в уста. Дівчина дуже несподівано «кадрує» подію. Чого вартий малюнок, де в лівому нижньому куті зображено чверть чийогось виразно розгубленого обличчя! Оля компонує нашвидкоруч, працює теж блискавично, майже не витираючи зображення і не відриваючи руки від паперу. Починає рисунок в одному куті і закінчує в другому. Якщо композиція не влаштовує – перевертає папір на другий бік і починає спочатку. Вона – ніби Ісусовий репортер, який прибув на місце події і працює в режимі он-лайну з дуже обмеженим часом.
Інша подиву гідна річ: міміка персонажів. Художниця майстерно передає розгубленість апостолів і їх недолугі запитання, подив і захоплення оздоровлених, шемрання фарисеїв, якийсь щемливий сум в погляді Христа і ніби докір: «Ви знову не зрозуміли мене».
Теми, які піднімає Оля Ноженко: вдячність «Десять прокажених», «Оздоровлення сухорукого», «Зцілення сліпого», «Зцілення кровоточивої», зрада «Ніч у Гетсиманському саду», «Христос сповіщає учнів про свою смерть», «Поцілунок Юди». Окремою темою можна виділити спокуси: діалог Христа з Сатаною, де останній тримає в руках камінь і розмова з багатим юнаком про спокусу матеріального. Завжди діалоги, діалоги, діалоги. Іноді розмова поглядами, жестами.
Без сумніву, творчість Олі Ноженко – це явище. І тут завжди появляється небезпека тлумачення феномену. Дозволю собі лише окреслити його параметри, не даючи готових відповідей, бо їх не маю.
По-перше: як дівчина, яка від сили може прочитати одну сторінку тексту, так точно відтворює події часів Христа? Зустрічне питання: а як могла Марія Єгипетська, яка ніколи не читала Євангелії, після 40 років пустельного життя цитувати окремі вірші старцеві Зосимі?
По-друге: Можливо, завдяки своїй незіпсутості, чистоті і т. зв. «відсталості» (о, якби випускники Академії Мистецтв малювали як оця «відстала» дівчина!) Оля напрочуд точно передає доручену їй інформацію, яку вона почула чи побачила в «колі»? Не переінакшує, не інтерпретує, не додає нічого від себе. Як справжній євангелист, хочеться додати.
І третє: де Вчитель цієї дитини? Чомусь на думку приходить фільм «Привид Опери», де дівчинку-сироту вчив співу Ангел Музики, який потім виявився зовсім конкретним гомо сапієнс. У випадку Олі земного вчителя не було. Швидше з точністю до навпаки. Тут більше підходять такі картинки: дитинство Тараса Шевченка, молодість Ван Гога і, дай Боже – спокійна старість Катерини Білокур чи Параски Плитки-Горицвіт.
Декілька слів щодо колориту. В доробку Олі є гризайль (чорно-білі, коричнево-білі ефекту сепії роботи): «Ісус і дівчинка», «Оздоровлення сліпого» (фотокопію якої, до речі, поцупив якийсь шанувальник з останньої виставки на Руській, 10). Є ніби завдання на обмежену палітру (роботи в два кольори: жовтий – зелений, блакитний – коричневий, оранжевий – чорний) і є багатоколірні дуже яскраві композиції, характерні для останніх місяців 2010 року. Створюється враження, що Оля ніби працює по якійсь спеціальній програмі небесної Академії мистецтв, де вчать і анатомії, і перспективи, і рисунку, і символіки кольору, а особливо історії мистецтва і богослов’я.
Як тоді пояснити сміливий блакитний колір у світлих партіях обличчя апостола Івана і умбру в тінях (композиція «Іван»)? Таке міг дозволити собі ранній Пікассо. Або палахкотіння оранжевого кольору під густим синім в композиції «Гетсиманський сад»? Звідки така гострота світосприймання в композиції «Оздоровлення сліпого», де на передньому плані рука, що тягнеться до Христа за рівнем виразності не поступається Ренато Гуттузо (вислів проф. Миколи Шимчука). Для останніх робіт Олі характерні яскраві локальні кольори (проф. Роман Василик вбачає у цьому впливи Середньовічних вітражів, або Раннього Відродження).
Творчість Олі пронизана чаром нерукотворності. Пригадую вислів світлої пам’яті Євгена Лисика: «Ходжу по виставках і бачу тонни фарби». Про Олю такого не скажеш. І це не тільки тому, що вона ощадно, я би навіть сказала сакрально, відноситься до матеріалу. Є щось таке в її роботах (присутність світла?), що хочеться приглядатися до них, смакувати. Спочатку вражає загальна композиція, колорит, деталі. Потім починаєш застановлятися: а як це зроблено? Зникає відчуття паперу, фарби, олівця. Залишається: вираз очей, шовкові кучері Христа, важкі складки одягу, зморшкуваті як яблука лиця старців.
Для скептиків скажу таке: якщо ви хоч трохи малюєте, спробуйте взяти білило, коричневу акварель і намалювати складки шовкової тканини так, як це зробила Оля Ноженко в композиції «Христос і багатий юнак» і ви після деякого часу збагнете всю драму власної неспроможності (пишу з власного досвіду) – а можливо Вам усміхнеться успіх?. Для повноти враження треба, щоб Вас хтось постійно смикав, штовхав під лікоть і тряс столом – в кімнаті разом з Олею мешкає декілька неповносправних і досить активних дівчат від 6 до 26 років.
Першовідкривачкою творчості художниці з Букова є пані Наталя, якій належить скласти подяку за її подиву гідну енергію, почуття такту і материнську любов до Олі. Це вона організовує виставки, возить Олі фарби і папір, підтримує морально, вчить ліпити вареники, турбується про окуляри, одяг і чоботи на зиму. Всупереч (а може завдяки?) складній життєвій ситуації, пані Наталя своїм шляхетним прикладом гідно виховує двох власних дітей. А приклад, як відомо, кращий від сотень слів.
Ще подяка Сестрам Милосердя св. Вінкентія з Дори, які прийняли Олю на її перші Різдвяні Свята у світі добрих людей.
Своєю творчістю Оля запрошує нас увійти в коло її друзів. Дуже скромна, вона боїться слави, а хоче єдиного – славити Бога. Оля важко іде на контакт, її дивує наша метушня, базікання, змагання до «просунотості», хаос. Понад 200 її картин, зроблених гуашшю, тушшю, акварелями, маркерами, гелевими ручками і звичайним олівцем на шматках упаковок, картоні, обгортковому папері – це двохсоткратне свідоме чи несвідоме запрошення до діалогу з Христом.
Чи почуємо ми його?
іконописець з невеликим педагогічним досвідом на сакральному факультеті ЛАМ,
майстер «ІКОНАРТу»