«У кожному серці має пробуджуватися людяність і тоді перемога прийде швидше», – сестра Бернадетта
«Гостинність є одним із елементів нашого служіння»
Одним із елементів служіння споглядальницького ордену сестер бенедиктинок є гостинність. Майже рік (а саме стільки часу у Солонці біля Львова діє це згромадження) сестри намагалися відгукуватися на запити громади. Молитвою, підтримкою та своїми діями вони намагалися допомогти кожному, хто опинявся у потребі. Війна додала сестрам набагато більше роботи. «У нашій спільності ми одразу увімкнули відповідальність і зрозуміли, що маємо виконувати нашу місію більш ревно: ще більше молитися, жертвувати і служити», – говорить монахиня сестра Бернадетта. Двері монастиря відчинилися для людей, які втікають від жахіть війни, а сестри розгорнули свій фронт підтримки.
Проєкту Українського католицького університету «Малі історії великої війни» має на меті познайомити світ із сотнями людських доль, яких війна зробила сильнішими. Втративши все, вони зросли у вірі і здобули себе справжніх. Про новий досвід, бажання удосконалюватися і плекання любові поговоримо з сестрою Бернадеттою.
— Як виглядало ваше служіння до початку війни? Як воно змінилося? Коли ви зрозуміли, що потрібно допомагати більше?
— Ми – новоутворена спільнота. Нашому служінню тільки рік. Ми перебували у пошуку відповіді на питання: «чим, окрім молитви ми можемо допомогти людям, серед яких живемо?». Можливо, для декого назовні це виглядає як бездіяльність, але для Бога і людей у потребі це має велику вартість. Спочатку ми хотіли, щоб наш монастир був місцем молитви й місцем пошуків Бога для тих, хто прагне усамітнення і перебування на молитві спільноти. І це нам вдалося. Ми запрошували людей на реколекції, «дні пустині», усамітнення. До нас приєднувалися люди зі Львова, з Солонки, з навколишніх сіл. Тривалий час навіть приїжджав чоловік, який мешкає за 150 км звідси. У такий спосіб ми служили.
Війна все змінила. Кожен член нашої спільноти, брати й сестри, зрозуміли, що ми мусимо відкритися на потреби людей. Ми зрозуміли, що людей, які втікають з під російських куль та ракет, буде дуже багато і вирішили зробити наш монастир прихистком для них. Вже за перших неповних два тижні з початку повномасштабного вторгнення росії на територію України дуже багато людей пройшло через наш монастир, втікаючи від жахіття війни. Вони зупинялися тут, щоб перепочити і далі шукати безпечного місця. Ми стараємося служити цим людям, стараємося не відмовляти тим, хто просить пристановища в нашому монастирі. Хоча дедалі більше розуміємо, що потреби є більші за наші можливості. Людей набагато більше, ніж може помістити наш монастир. У нас маленькі кімнатки без особливих зручностей. Але кожен, хто потребує, отримує тут найнеобхідніше: дах над головою, тепло і їжу. Люди з розумінням сприймають ті умови, які є.
Спочатку було багато людей, які зупинялися на кілька днів, а далі шукали родичів у Німеччині, Словаччині, Польщі. Цей етап пройшов. Зараз приїжджають люди, яким немає куди їхати і немає куди повертатися, вони залишаються з нами на довше. Що нас чекає, – не знаємо. Разом молимося за припинення цієї війни, а там – життя покаже.
— Що вас найбільше вражає в історіях людей, які приїхали до вас?
— Знаєте, коли я слухаю їхні історії, ці жахіття, які вони бачили, то відчуваю співчуття. Тут у Солонці ми не пережили такого. Навіть наші сестри з Житомира не пережили. У нас лунають повітряні тривоги, але, слава Богу, бомби не літали. Проте слухаючи, я переживаю це все разом з цими людьми. Щоразу, коли ми чуємо, що там в Житомирі бомбардують, руйнують місто, ми переживаємо реальний страх і реальну війну. І мене дуже вражає, як Господь турбується про людей, що опиняються у тих обставинах і допомагає їм потрапити до нас, як Він виводить їх з того пекла. Через цих людей я знаходжу підтвердження, що ми зараз виконуємо добру місію. Ця їхня змученість, виснаження, цей страх, непевність – вони настільки великі і непереможні…Але попри це, Господь, з ними, Він їх веде і турбується про них. Люди, які були у нас, їхали далі вже з певною надією. На монастир – це така собі оаза спокою, миру, яку ми хочемо створити, щоб кожна людина умиротворилася і зустрілася з Богом.
Ми вважаємо, що ми маємо тримати ритм нормального життя, попри все, що відбувається, попри постійну біганину, додаткові клопоти. Сила монахинь у тому, щоби бути вірними покликанню. І для мене особисто це новий виклик: як поєднати ці дві реалії – моє покликання, вірність Богові зі служінням тим людям, які цього потребують. Думаю, що з Божою допомогою ми це реалізуємо. Наша спільнота дуже мобілізувалася, до нас доєдналися брати і сестри з Житомира і зараз усі разом з цими людьми в потребі ми творимо одну велику родину.
— Чи міцніють у вірі люди, які до вас приїжджають? Чи змінилися ви?
— Я не знаю цих людей настільки близько, але бачу, що вони знаходять спокій у нас. Виспавшись, наївшись, прийнявши душ, вгамувавши базові людські потреби, вони можуть дивитися в майбутнє з більшою надією. Хоча, без сумніву, тривога і непевність залишаються. Але, я гадаю, що наша атмосфера поміркованої тиші, участь в молитві, – чимала допомога для них.
У собі я ще не бачу якоїсь переміни. Можливо, потрібно більше часу, щоб я оглянулася і подивилася, що конкретно в мені змінилося.
— Що вам зараз найважче? Чого вам бракує?
— Я визначила два напрями, в яких хочу робити кроки впевненіше. Перший – це свідоміша молитва. Я все життя працюю над цим. Зараз чітко розумію, що молитва лише тоді є переконливою, коли ти усвідомлюєш присутність Бога з тобою. Моя молитва – це свідома молитва присутності. Другий напрям – дорога любові, конкретно вираженої в конкретних ситуаціях до конкретних людей. Це нелегко, але я розумію, що іншої дороги не маю. Коли роздумую над дорогою любові до Бога, ближнього, до себе, я завжди повертаюсь до істини, що це повернення до Бога. Я прошу Бога дати мені любов, яку потім можу передати людям. Це така школа, коли лекції відпрацьовуються щодня. Для мене найголовніше, щоб не ухилитися, не зійти з цієї дороги любові.
— Чому Господь допускає смерті людей і те, що їм доводиться переживати?
— Я не ставлю Богу запитання «Чому?» Це не правильно. Якщо Господь щось допускає, Він знає, для чого це. Я ніколи не ставила претензій Богу. Для мене залишається таємницею оця воля. Часто це є настільки болісним, що вмирають невинні діти, родини. Але таємниця людської і Божої волі залишається. Господь, мабуть, робив різні застереження. Але змінити нічого не можна, принаймні зараз.
Одна людина вперлася у свої ідеології, ставить свою незрозумілу для всього світу мету, яку хоче осягнути. Він їде танками, зброєю, вбивствами, а Господь залишається безпорадним. Не хочу занурюватися у теологію. Є камінь, який Господь не може підняти. І це камінь людської волі. Господь дав кожній людині свободу вибору. А зрозуміти цю таємницю ми зможемо, мабуть, на небі, коли будемо мати більше можливостей пізнання Божої істини. Я глибоко вірю, що в цій ситуації винен не Бог, а винна вільна воля конкретної людини. Я не вірю, що Господь не діяв в душі людини, яка розпочала це все. Бог не міг не діяти. Але забракло людяності, аби відповісти на цей поклик Господа. Наслідки ми бачимо.
— Що ви зараз відчуваєте до російського окупанта?
— Я прошу Бога, щоб не зʼявилась ненависть.
Великої любові до росіян я не відчуваю. Мені просто шкода їх. Мені навіть важко слово підібрати… Дивуюся, наскільки людина може бути затята в злі. Я вважаю, що це не тільки людська провина. Людина піддалася під вплив тотального зла. І це жахливо. Хоча мене радує, що під час богослужінь люди попри все моляться за російський народ, за спасіння ворогів з цього народу і нашого народу. Триває молитва, і відкривається правдиве обличчя нашого краю, нашої України. Люди попри все відкриті на спасіння інших людей.
— Що може зупинити цю війну?
— Тільки Господь. Але ми маємо молитися, просити Бога про цей дар миру. Я не політик, але, вважаю, якщо ми, українці, зʼєднаємося всі разом в одному прагненні перед Богом з молитвою, – Господь нас вислухає. Скільки це триватиме? Історія показує, що це може бути довго. Але я дуже вірю, що це не буде рік чи два, три, пʼять, а закінчиться швидше.
Часом я чую свідчення з різних сторін, що не всі переживають досвід війни, так, як би належало. Більшість українців відкриваються і зберігають людяність, але, на жаль, не всі. А має бути пробудження такої людяності в кожному серці українця, і тоді перемога прийде швидше.
— Що змінилося в розпорядку дня на тлі присутності нових людей в монастирі?
— Нам вдається триматися звичайного ритму. Ми молимося у ті ж години, але зараз залучаємо більше людей. Багато людей, які не вірять у Бога приїхали до нас, зокрема з Запоріжжя, Харкова. Зараз вони теж прагнуть брати участь у богослужіннях. Кожен брат, кожна сестра, які мають свої обов’язки, зараз об’єднані ще одним спільним обовʼязком – служити цим людям. Прибирання, приготування їжі, прання, підготовка ліжок – щоденні потреби. У такому ритмі йде служіння нашої спільноти. Але сила нашої харизми в тому, щоб навіть за таких умов триматися і виконувати своє покликання.
— Як ви гадаєте, чи на довго збережеться зв’язок з тими людьми, яких ви прийняли.
— Передбачити майбутнє важко. Я не знаю, що нас чекає. У нас є родини, яким немає куди бігти далі. Ми щось шукатимемо. Але те, що певний звʼязок залишається, це безсумнівно.
До нас почали приїжджати не тільки родичі, знайомі, знайомі знайомих, але й випадкові люди, які дізналися про нас через координаційний центр.
Я запитала себе: «Для чого Господь ставить цих людей на моєму життєвому шляху, і нас, як монахинь, ставить на їхньому життєвому шляху?». Для мене була великим здивуванням одна родина з Луганщини. Вони планували залишитися у нас на довго, але за добу вирішили їхати далі. Перед від’їздом вони дочекалися мене з Літургії і у нас було таке розставання, як у близьких людей. Хоча все, що я для них зробила, – це завела їх в кімнату і розказала, що, де і як. Цього було достатньо, щоб виник дивний глибший звʼязок. Вони поїхали за кордон і пообіцяли, що на зворотній дорозі знову прийдуть до нас. І ця нова родина в мене буде постійно.
Ми молимося за всіх, хто зупиняється у нашому монастирі, але є іноді такі люди, такі родини, які залишають особливий слід.
— Чи змінилося щось у стосунках, взаємних жестах, правилах, обовʼязках самої спільноти монастиря?
— Раніше у нас часто були такі спільні зустрічі, що називаються рекреацією. Зараз ми більше часу виділяємо служінню людям і не маємо можливості для такого взаємного спілкування. Окрім того, що весь час обслуговуємо інших, навіть місця, для особистих зустрічей не має, бо воно зайняте вимушеними переселенцями. Але сестрам бракує таких міжособистісних спілкувань. Для нас це важливо, бо в цьому сила наших бенедиктинських спільнот. Тому думаю, що в найближчу суботу-неділю ми матимемо таку внутрішню розмову.
Розмовляли Наталя Стареправо, Петро Дідула
