У Краснопущі на Тернопіллі відбулася проща
Багатолюдну прощу провели у василіанському монастирі в Краснопущі, що на Тернопільщині, на свято Різдва Івана Хрестителя.
7 липня у відпустовому місці, у храмі Різдва Івана Хрестителя, де є чудотворна ікона Пресвятої Богородиці, зібралися приблизно півтори тисячі прочан зі Львівщини і Тернопільщини. Усіх присутніх та їхні родини закликали рівнятися на цього пророка і месію, а також духовно оновити своє власне хрещення, задуматися про те, що воно насправді значить.
Паломники зі Зборова і району, з Поморян, Бережанщини та довколишніх сіл йшли до чудотворного місця пішки, незважаючи на частий дощик. А от, наприклад, із Жидачівщини люди добиралися автобусами.
“Ми ідемо на прощу і це не просто хода. Я би хотів, щоб кожен із нас задумався, для чого він туди йде,” промовляв до своїх парафіян із села Кального, що на Зборівщині, отець Андрій Гавдяк.
Отці закликали вірян “поговорити з Богом” і протягом усього шляху учасники пішої прощі молилися, співали духовних пісень. А хлопці-підлітки навіть сперечалися між собою, хто нестиме хрест перед процесією.
“Я з села Присівці біля Зборова. Це вже третій раз пішки у Краснопущу йду. Звісно, що з Богом спілкуюся у молитві, але це — особливе місце,” розповіла кореспонденту РІСУ Володимиру Морозу прочанка Оксана.
Вона вирушила у дорогу з двома подругами, які у Краснопущі ще не були. Натомість паломник Богдан із Золочева туди вже традиційно пішки вирушає зі старовинного містечка Поморяни, з батьківської хати.
“Я про це місце знаю ще з дитинства. Мої покійні батьки туди ходили, і мені розповідали. Потім відпусти заборонили,” говорить уже літній чоловік.
Цей паломник знаходить позитив навіть у дрібному дощику. Каже, що дорогою назад піде великими у цих місцях лісами — назбирає білих грибів.
Із наближенням до Краснопущі, невеликого села на три десятки хат, людей більшає. На кам’янистій, з глибокими вибоїнами, дорозі люди йдуть вервицею, автомобілі та автобуси минають їх повільно. Місце вузьке. Уже чути звуки літургії…
Люди стоять не тільки у понад столітній церкві, а й надворі. Останні — з парасольками. Над лугами і лісистими схилами пагорбів лунає наспів хору василіанської парафії із Золочева. Бігають діти. Поряд продають молитовники і книги: святого Августина, Папи Римського Бенедикта XVI, українських богословів…
“Що зробила людина зі своїм хрещенням, якщо вона забула, що її добро — у вічності? Що зробила людина зі своїм хрещенням, якщо у її побутовому житті стільки зла!.. Там, де немає святого хрещення, людиною завжди володіє імперія зла. Треба повірити у своє спасення, до якого ми сотворені, покликані і спасенні Ісусом Христом. Треба бути правдивим свідком святої віри,” промовляв у своїй проповіді вислужений протоігумен Чину святого Василія Великого отець Теодозій Янків.
Відтак усіх закликали у своєму духовному житті рівнятися на Івана Хрестителя. Адже, за словами проповідника, збереження віри — заслуга саме людей, яких можна назвати “Іванами Хрестителями”. Йдеться передусім про митрополитів Іларіона, Клима Смолятича, Йосифа Вельямина Рутського, Андрея Шептицького, святого Йосафата…
Показово, що під час літургії і проповіді ніхто не ходив сюди-туди. Люди слухали, а після водосвяття освятили іконки, та ікони, натільні хрестики. Ті, хто не зміг через тісняву зайти у храм одразу, йшли туди після літургії, молилися навколішки біля чудотворної ікони Богородиці.
Прочани, які відвідали Краснопущу вперше, дивувалися: “Що то за люди з сумними обличчями виглядають з вікон монастирської будівлі?” Їм пояснювали, що ці чоловіки — підопічні Бережанського психоневрологічного закладу, який досі працює у колишніх келіях. Колись радянська влада відібрала монастир і перетворила його у такий спеціалізований заклад. Але навіть у незалежній Україні для підопічних будинку-інтернату ніяк не можуть знайти належного місця і кілька їх десятків тиснуться у розрахованій на 10 монахів обителі — пам’ятці XVIII-ХІХ століть.
Після літургії і водосвяття прочани підходили до ігумена монастиря отця Степана Романика ЧСВВ і дякували за гарний відпуст. Учасники прощі казали, що атмосфера була якоюсь особливо "домашньою".
ВОЛОДИМИР МОРОЗ
