У прийдешнє — через каяття

З історії Римо-Католицької церкви

У червні цього року минає п’ята річниця відтоді як вперше в історії Церкви папа Іван Павло II на надзвичайному засіданні кардинальської колегії поставив питання про «теа сиlра» — покаяння Римо-Католицької церкви перед Богом і людьми. У своїй записці до кардиналів «Роздуми про Великий Ювілей 2000 року» папа наголосив: «У той час коли наближається до завершення друге тисячоліття християнства, Церква повинна ясно усвідомити, що протягом цього історичного періоду її члени своїми гріхами неодноразово порушували вірність Христу і Його Євангелію». Зокрема понтифік згадав «релігійні війни, трибунали інквізиції та інші порушення прав людини». Кардинальська колегія 1994 р. стала одним з найбільш виразних етапів розвитку II Ватиканського собору, який, між іншим, скасував інквізицію та «Індекс заборонених книг». Глава папської Конгрегації віровчення (колишньої Конгрегації святої канцелярії) кардинал Йозеф Ратцінгер визнав інквізицію однією з найсерйозніших помилок в історії католицизму. Кардинал переконаний, що Церква не повинна піддаватися спокусі уподібнитися державі, яка переслідує своїх супротивників. Її обов’язок — виявляти терпимість і милосердя до грішників, враховуючи попередні помилки.

Саме слово «інквізиція» походить від латинського іnquisitіо — розслідування, розшук. Її історія сягає перших століть християнства, коли єпископ був зобов’язаний опікуватися наверненням єретиків на шлях істини. Але тодішній єпископський суд, на відміну від середньовічного, був порівняно м’яким і суто церковним; найбільшим покаранням було відлучення від церкви. Після того як християнство стало державною релігією, римські імператори почали додавати до церковних покарань цивільні. Так, Феодосій І не обмежувався конфіскацією майна й вигнанням єретиків, а засуджував на смерть донатистів і маніхеїв. Починаючи з 430 р. до н.е. громадянський кодекс передбачав смертну кару за єресь. Але особливого розквіту інквізиція набула протягом наступних століть. 1148 р. папа Люцій III створює першу в історії єпископську інквізицію, головним завданням якої було проголошено систематичне розслідування будь-яких відхилень від офіційного віровчення. Кожен, на кого впала бодай найменша підозра, змушений був доводити свою невинуватість або бути покараним світськими властями. А всім без винятку представникам судочинства належало співпрацювати з інквізицією під страхом відлучення від церкви.

Починаючи з IX ст. вигнання та конфіскація майна стають звичайною карою, і вже трапляються поодинокі випадки спалення на вогнищі. З огляду на дедалі більше поширення єресі собори в Тулузі (1119 р.) та Реймсі (1147 р.) вимагали залучення до справи викоренення єресей світської влади («роtestates ехterае»). Особливо наполягав на цьому папа Олександр III, який видав низку суворих указів проти південнофранцузьких єретиків. Починаючи з 1184 р. Люцій III вводить перші ревізійні поїздки єпископів, які разом зі світськими властями повинні були розшукувати єретиків і притягати їх до суду. Інокентій III у своїх листах до імператорів докладно розвинув ідею співпраці єпископів і світської влади, доводячи, що єресь є зрадою перед Богом і повинна каратися смертю, подібно зраді государя.

Як структурована інституція інквізиція («Іnquisitio haereticae pravitatis», «Sanctum Officium») була заснована близько 1200 р. Головною причиною створення папських трибуналів стала наростаюча загроза втрати католицької пастви на теренах Європи, особливо у Південній Франції та багатих містах Центральної Франції і Рейнланду. Наприкінці XII ст. Пітер де Во писав, що «майже всі барони [Провансу] стали прихильниками і захисниками єретиків». Папська інквізиція вже у 1204 р. виступила проти альбігойців, які складали більшість населення цієї області.

Однією з найперших відомих акцій інквізиції стало відрядження 1227 р. папою Григорієм IX домініканця Джованні ді Салерно розслідувати діяльність єретичного єпископа Патертона. 1233 р. Григорій IX прямо втручається у внутрішні справи єпископатів, надсилаючи спеціальних посланців-домініканців (комісіонерів, інквізиторів) у «заражені єрессю» південнофранцузькі області. Незабаром францисканців почали призначати на посади інквізиторів — з огляду на їхнє «вміння переконувати тих, хто відпав від церкви».
Спершу інквізиторські трибунали складалися з мандрівних суддів, які переходили з однієї провінції до іншої. Але обсяг і складність «роботи» змусили їх до осілості. Сфера діяльності трибуналів, штати й форми судочинства формувалися поступово, за регулярними вказівками з Риму. Як правило, прибулий на місце призначення інквізитор звертався до населення із закликом каятися й називати імена єретиків. Ті, хто зробив це протягом «пільгових днів» (як правило — 30), підлягали лише церковному покаранню, на решту накладалися тяжкі кари. Окрім інквізитора, до складу трибуналу традиційно входили нотаріус, промотор, радники, тюремник, секвестратор та нижчі служники. Судочинство було таємним; звинувачений не знав ні імен свідків, ні матеріалів обвинувачення. Він був зобов’язаний говорити правду й назвати інших учасників «злочину». Інквізитори не мали права виїжджати кудись доти, доки єресь не була повністю викоренена. Їхніми «штаб-квартирами» ставали місцеві домініканські (іноді францисканські) монастирі.

У «Керівництві для інквізиторів» відомого Бернарда Гідоніса (1261-1331 рр.), який особисто засудив 930 єретиків, описано зовнішній вигляд інквізитора: «Вам належить носити два хрести з жовтого фетру, один спереду і другий на спині, на кожному виді одягу, крім сорочки. Ви ніколи не повинні виходити за поріг без хрестів на видному місці, один бік яких має бути двадцяти, а другий — шістнадцяти дюймів завдовжки, і кожен бік хреста мусить мати дванадцять дюймів у ширину. Якщо хрести відірвуться або обтріпаються, ви повинні відновити їх».

Коли катування було дозволено продовжувати до отримання остаточного зізнання жертви, менші покарання поступилися основному — спаленню на багатті. Хоча інквізиція постачала й утримувала персонал для власних в’язниць та кімнат катувань (які іноді здавалися в оренду), а також засуджувала на довічне ув’язнення, вона досить рідко сама виносила вирок або страчувала засуджених. Завдяки законодавчій практиці, введеній у дію 1231 р., трибунали передавали засуджених єретиків цивільним властям (для страти), демонструючи цим власне милосердя: «Ми наполегливо просимо світський суд пом’якшити вирок, щоб можна було уникнути кровопролиття й небезпеки для життя». Але якщо світські судді дійсно виявляли милосердя, їх звинувачували у сприянні єретикам. Тому виправдувальні вироки виносили вкрай рідко. У разі відсутності складу злочину, як правило, призначалося церковне покарання. Найчастіше це було замирення з церквою, яке супроводжувалося конфіскацією майна, позбавленням певних прав винного і його дітей, та ув’язнення. Незламні єретики й «рецидивісти» засуджувалися до страти на багатті, причому тих, хто покаявся, спочатку душили, а вже потім спалювали.

Якщо єретик втікав, його засуджували «in effigіе» (через його зображення) — заочно. Трупи померлих єретиків викопували й знов-таки спалювали на вогнищі. Процедури оскарження рішення інквізиції не передбачалось, і навіть папський легат не мав права втручатися в її справи. Особа інквізитора мала статус недоторканності. Хоча його й обирали провінціали ордену, він вважався підзвітним лише папі й міг віддавати під суд старших по службі. Інквізиція мала право скасовувати закони, які заважали її діяльності, відлучати від церкви магістратів і накладати інтердикт на міста. Представники світської влади зобов’язані були беззастережно підкорятися інквізиторам.

Передбачалося, що єпископ мав бути членом трибуналу інквізиції, але фактично це правило не виконувалося, як і вимога щодо обов’язкової попередньої наради інквізиторів з досвідченими людьми («соmmunicatio bonorum virorum consilіо»). Засадничими принципами інквізиції були швидкість і відсутність адвокатських дебатів та судообговорення («sine strepitu et figura judісіі»). Як правило, вирок урочисто оголошували на головній площі міста, де облаштовувалися підмостки і трибуни. Засуджені були вбрані у спеціальний одяг — сан-беніто. Таке публічне звинувачення, що розпочиналося загальною проповіддю («sermo generalis»), мало назву аутодафе; воно відбувалося в неділю, у присутності тисяч людей і досить часто — короля. Засуджених на смерть, як правило, спалювали наступного дня.

Усіх без винятку єретиків позбавляли права на майно, конфіскація якого була стимулом розвитку інквізиції. У місцевостях, де було багато заможних людей (Лангедок, деякі республіки Італії), вона діяла найбільш енергійно. Конфісковане в єретика вважалося власністю держави й духовенства, які мали все ділити між собою порівну. Але досить часто король привласнював більшу частину майна, ініціюючи конфлікти між світськими властями й інквізиторами. Саме майнові суперечності призвели до того, що починаючи з XIV ст. відбувається поступове витіснення інквізиції і перехід справи боротьби з єрессю до рук світських властей.

Новий сплеск активності інквізиції припадає на середину XVI ст., коли у Франції починає набирати сили реформаторський рух. У той період справами віри вже опікувався французький парламент, який до 1772 р. виконував функції трибуналів інквізиції. Французька революція 1789 р. поклала край діяльності інквізиції у Франції, а Наполеон скасував її і в завойованих ним країнах.

У різних регіонах Італії інквізиція діяла по-різному. В Неаполі вона ніколи не мала суттєвого впливу внаслідок постійних суперечок між римською курією й неаполітанськими государями. У Ломбардії після вбивства в 1252 р. Петра Мученика вона лютувала з особливою силою. У Тоскані на початок XIV ст. католицтво отримало беззастережну перемогу, і відомий інквізитор Рівальдо міг на початку 1304 р. стверджувати, що «єресь тут повністю знищено». У Венеції досить тривалий час інквізиції не було, справою захисту віри там займалася світська влада. Тільки 1288 р. між Римом і Венецією було досягнуто компромісу — й відтоді інквізиція могла діяти на венеціанській території, але під суворим контролем властей, що й практикувалося аж до самого кінця існування незалежної венеціанської держави (кінець XVIII ст.). На території Папської області інквізиція діяла як політична інституція, вважаючи єретиками всіх, хто виступав проти світської влади пап.

Інквізиція в Італії знову набула поширення за часів Реформації, коли папа Павло III (1542 р.) створив «Священну конгрегацію римської та вселенської інквізиції, її священне судилище» («Sacra Congregatio Romanae vel universalis inquisitionis») і сам її очолив, призначивши членами 10 кардиналів, 27 радників і 3 кваліфікаторів. Головним завданням Конгрегації було налагодження дійового контролю за єпископськими судами. Історична наука не має більш докладної інформації про діяльність цієї інституції, оскільки всі її члени давали клятву нерозголошення. Після ліквідації 1870 р. світської влади пап інквізиція могла діяти лише суто церковними методами, отож займалася відлученнями, прокляттями й доповненням «Індексу заборонених книг». Під назвою «Конгрегація святої канцелярії» вона проіснувала до 1965 р., коли була перетворена на Конгрегацію віровчення.

У Німеччині, незважаючи на досить значний розвиток єресі у XII ст., боротьба з нею велася досить мляво. 1231 р. папа Григорій IX, одночасно із суворими інструкціями місцевим прелатам, відправив до Німеччини викорінювати єресь «комісіонера» Конрада з Марбурга. «Енергійна діяльність» Конрада закінчилася його вбивством (1233 р.), а місцеві єпископи, спираючись на народне невдоволення, домоглися відновлення попередньої процедури судочинства. Фактично папської інквізиції на землях Німеччини не було аж до другої половини XV ст., коли світські власті надали їй право переслідувати відьом, чим вона і займалася аж до проголошення Реформації.

У Чехії папа Олександр IV 1257 р. почав на прохання короля організовувати трибунали інквізиції для боротьби з вальденсами. Але, на відміну від Франції, тут діяльність інквізиторів не давала їм зиску, отож єресь досить успішно розвивалася, готуючи підґрунтя для ідей Яна Гуса.

Досить «плідною» була діяльність інквізиції на Балканському півострові, зокрема у Боснії, де 1234 р. було страчено велику кількість єретиків. 1298 р. папа Боніфацій VIII, а 1323 р. Іван XXII безуспішно намагалися організувати трибунали в Болгарії, Славонії та Далмації. Але зрештою балканські єретики почали лояльніше ставитися до турків, з їхньою більшою віротерпимістю, ніж до інквізиторів.

Початок інквізиції в Арагоні датується 1232 р., коли Григорій IX послав туди групу інквізиторів під головуванням Педро де Кадрайта. Його вбивство та опір місцевого населення призвели до того, що 1235 р. за згодою Якова І кортеси заборонили катування та інквізиційне судочинство як такі, що суперечать вільностям держави. На території Кастилії Альфонс X передав усі повноваження щодо боротьби з єрессю до компетенції світських властей, рішуче не допустивши втручання Риму.

В Іспанії, як і в Португалії, прояви єресі серед християн були досить незначними, хоча поруч з католиками проживало чимало мусульман і євреїв. Не маючи можливості організувати в Іспанії діяльність папських трибуналів, папа Миколай IX 1278 р. доручив домініканському ордену навертати в католицтво євреїв та маврів. Результати не забарилися: багато іспанських євреїв і арабів прийняли католицьку віру, отримавши назву новохристиян.

Доки тривали бойові дії між християнськими королями й арабами, релігійні переслідування могли ослабити силу християнської зброї, отож будь-які зазіхання інквізиції зустрічали рішучий опір з боку місцевої світської влади. Лише після коронації відомих своєю релігійністю Фердинанда та Ізабелли перемога над маврами була забезпечена, і Рим почав наполягати на введенні інквізиції. Але Фердинанд рішуче виступив проти беззастережної влади папи над іспанськими трибуналами, а відтак відмовився ділитися з ним конфіскованими багатствами єретиків. Антиєретична боротьба у країні призупинилась, і тільки 1480 р. за рішенням папи Сікста IV в Іспанії було впроваджено новий варіант інквізиції, який суттєво відрізнявся від середньовічного. Інквізицію став очолювати генеральний інквізитор, який призначався папою за згодою короля. Він поділяв владу із Радою (Супремою), до складу якої входили світські й духовні особи, котрі очолювали окремі трибунали. Право апеляції до Риму було фактично зведено нанівець.

Іспанська інквізиція була замкнутою структурою, фактично безконтрольною після того як зі смертю Фердинанда зникла сильна державна влада. Першим її генеральним інквізитором був домініканець Томас Торквемада — видатний організатор і неухильної волі фанатик. Оскільки формально інквізицію було впроваджено задля боротьби з новохристиянами — вихідцями переважно із середовища євреїв («маранами»), «заражених іудаїзмом», то головні зусилля її були спрямовані саме проти них. За переконанням Торквемади іудейська єресь черпала свої сили з єврейської громади. 1492 р. він домігся вигнання з Іспанії близько 170 тис. євреїв.

Підкорені араби під страхом смерті теж були змушені прийняти християнство; їх називали морисками. Проти маранів і морисків, християнські переконання яких із самого початку було поставлено під сумнів, інквізиція діяла з особливою жорстокістю. Досить було навіть незначної підозри у співчутті до іудаїзму, щоб кинути винного до в’язниці на багато років і там жорстоко катувати. 1609 р. з Іспанії було вигнано близько 600 тис. морисків.

З другої половини XVIII ст. інквізиція стала переважно політичною організацією. Вона боролася з ліберальними ідеями, які проникали із Франції. 1808 р. Наполеон скасував інквізицію, але з падінням імперії 1814 р. її було відновлено, незважаючи на те, що кортеси також скасували її 1812 р. І хоча «реставрована» інквізиція діяла більш помірно, під час революційних подій 1820 р. її скасували вдруге. Та реакція, що одержала перемогу 1823 р., знову запровадила її у вигляді релігійних хунт. Останнього єретика було засуджено і спалено 1826 р. у Валенсії. Ця подія викликала невдоволення всієї Європи, і після втручання папи 1834 р. діяльність іспанської інквізиції було остаточно зупинено.

Кількість жертв іспанської інквізиції точно не встановлено. За Льєренте, живцем було спалено 34 628 осіб, іn effigіе — 18 049, різним іншим покаранням було піддано ще 308 214 осіб. Імена багатьох жертв інквізиції, зокрема теолога Празького університету Яна Гуса, «орлеанської діви» Жанни д’Арк, вченого-філософа Джордано Бруно, увійшли в історію.

Інквізиція досить довго функціонувала в усіх іспанських колоніях, ставши однією з причин відокремлення Північних Нідерландів від Іспанії. У Латинській Америці її було заборонено під час війн за незалежність (1810-1826 рр.).

Перший крок у визнанні помилок минулого зробив нинішній папа Іван Павло II у 1979 р., створивши спеціальну комісію для перегляду справи Галілео Галілея, якого й було реабілітовано 1992 р. Перебуваючи 1988 р. у Німеччині, верховний понтифік назвав «сумним» проголошений 1555 р. принцип «сuius regio eius religіо» («чиє правління, того й віра»), який заперечував свободу релігійного вибору й пов’язував християнство зі світською владою. У травні 1995 р. під час свого візиту до Чехії Іван Павло II урочисто проголосив: «Сьогодні я, папа Римської церкви, від імені всіх католиків прошу вибачення за несправедливості, які були допущені стосовно некатоликів протягом історії».

У посланні «Теrtio millennio advenientе» (1994 р.) Іван Павло II закликає всіх вірних на порозі нового тисячоліття окинути поглядом минуле й переглянути «темні сторони в історії церкви». Нині Святий престол розглядає понад два десятки справ, серед яких — розділення церков, хрестові походи, релігійні війни, історія папства, методи інквізиції і її жертви, ставлення до работоргівлі, расизму, євреїв, мусульман, жінок, до соціальної несправедливості, диктаторських режимів тощо.

У Ватикані створено спеціальну комісію експертів, яка має врешті-решт з’ясувати питання — чи повинна Римо-Католицька церква офіційно просити вибачення за діяльність інквізиції? У разі позитивної відповіді вибачення можуть бути принесені в посланні папи Римського у 2000 р. Але не все так очевидно. На думку інших католицьких ієрархів, не все було так вже й погано; і те, що нині громадській думці видається чорними сторінками історії РКЦ, такими насправді не є. Серед аргументів захисників є, наприклад, такі: за стандартами відповідної епохи методи інквізиції були навіть більш прогресивними, а наявність адвоката взагалі сприяла розвитку європейської судово-правової системи; інквізиція діяла зовсім не без розбору — її жертвами (тобто спаленими) стали всього лише приблизно 2% звинувачених...

Людина і світ. — 1999. — №5. — С. 47-51

Сергій СЬОМІЙ,

кандидат психологічних наук