Created with Sketch.

У Суботу Лазареву

12.04.2025, 09:28

На контрасті світло-темряви предмет стає яскравішим. Біле краще можна розгледіти на тлі чорного. Біла тарілка на темному столі стає особливо білою. Життя поряд зі смертю стає особливо живим.

Сьогодні субота Лазаря, коли Христос кинув виклик смерті як ніхто ніколи перед ним, прийшовши у Витанію, щоб воскресити друга. Зробив це впевнено, одним лише слово, так як і личить Богові. І смерть неохоче вийшла зі свого комфортного логова у всій неприглядності тліну.

У ту суботу, яку ми звемо Лазаревою, ще ніхто не підозрював, що це був щойно пробний тест Христа перед остаточним демаршем смерті. Вже незабаром Ісус возляже у гробі, а потім увійде у всі найпотаємніші апартаменти шеолу, щоб позбавити смерть її найменших претензій бути поглиначкою життя.

Відчути себе живим на сто відсотків можна на кладовищі у будень. Крім птахів і комах там практично не побачиш жодних ознак життя. У царстві мертвих править тиша, що час від часу порушується вдаряннями лопати по землі - то будується чергова обитель новопереставленому або невпевненими кроками випадкового гостя. Ковток води з пластикової пляшки тут набуває особливого сенсу, бо ти ще можеш робити оцей ковток і що в тебе є це живе відчуття спраги. На цвинтарях не ставлять білбордів. Там відсутня реклама. Люди знімають маски, стають справжніми.

Повільно проходячи вздовж алеї з надгробків і хрестів, розумієш, як же хочеться жити. Не тільки зараз, а завжди. Жити незважаючи на війни, хвороби, кризи, обмани, втрати - тільки б жити. Мозок працює у напрямку «але ж ми всі помремо», а серце стискає холодний, ірраціональний страх: бунтується гордовитий ум, оплутаний наївними мріями і планами. В жодній казці з дитинства не написано про поганий кінець – всі завершуються щасливим фіналом. Вмирають тільки баби-яги і злі персонажі. Для мене хороші люди зовсім не вмирають. Смерть не поглинаюча, вона народжуюча. І саме у таку смерть я вірю. У неї не холодні руки, а усміхнене лице, для мене вона переображена світлістю Христа, який одного разу сам увійшовши у неї, намалював незагладну печать своєї світлосяйності.

Хочу жити: молитися, спати, їсти, говорити і слухати, любити морозиво, читати книги й відзначати важливі місця маркетом, пити зі звичайної пляшки і щоб це ніколи не закінчувалося. Ми всі хочемо жити. Ось іду по старому кладовищі. З застиглою увагою на мене зорять особи з надгробків. Вони теж не переставали хотіти. Надгробки різні: вони не урни з попелом. Вигадливі і звичайні, доглянуті і занедбані, зі свіжими квітами чи давно забуті. Могила, як душа: після смерті піклуватися про себе сама не може. Залишається все на милість тих, хто напише епітафію, буде носити квіти або ж забуде на сороковий день. Все в руках живучих. Бо остаточно все у руках Життя.

Кладовище якогось дня стало для мене індикатором правдивості, у моє щоденне життя додалася краплина вічності і день увіковічнився. Додому прийшов втомлений і у призадумі. Не хотілося відповідати на запитання: «Як ваші справи» або «ми дуже хотіли б вас бачити». Заплановані «дуже важливі» речі, зустрічі, турботи до вечора ніби потьмяніли. Поблідли у розкладі дня порожні бажання та надумані проблеми. Я помітив, що не образився на виклик без відповіді. І було про що поговорити з другом по телефону, прокинувся сором, що довго комусь не дзвонив. І справа не у тому, що я вмить став ангелом – просто у шпарину мого життя зазирнула вічність.

Перед моїми очима ще деякий час стояли особи з надгробків - померла дитина, красивий, усміхнений, але вже неживий юнак - вічний біль батьків. Скульптура батька, який тримає на руках немовля - чоловік помер саме у той рік, коли народився син, він ледв

е встиг потримати його на руках. Обличчя жінок, чоловіків - такі різні, з різними усмішками... Смерть безпристрасна, вона вибирає людей, лише коли їй скажуть, забирає всіх, і часто несподівано. Вона некорумпована, їй не даси хабаря. Мати померлої дитини, можливо, інакше читала б казку або без роздратування відповідала на її постійні "чому?», коли б знала, що дитина стоїть на порозі вічності.

Для більшості смерть - це радикальна антитеза життя. Але велич життя включає у себе і смерть. Повинна включати. Вона конче має містити у собі цінний бісер преображеності. Життя у Христі все менше контрастує зі смертю, воно все менш бліде і все більш живоносне. На чорному столі брудна тарілка виглядає особливо брудною і хочеться її вимити. Але у темній кімнаті на столі з включеним монітором ця ж тарілка не буде ні брудною, ні чистою. На тлі смерті життя набуває сенсу. Розкривається у всій повноті барв. Людина, віддалена від думок про власну кончину, розтягується в ілюзорну безсенсовість, ніяк не знаходячи свого місця на землі.

Читайте також