“У своїй хаті своя правда і сила, і воля”: лисиничани святкують свої ювілеї
На перший погляд наша мандрівка особливо не відрізнялася від попередніх – анонс подій, наперед визначений напрямок, маршрутне таксі… Ми і не встигли оком кліпнути, як опинилися у центрі місцевих історій.
Перше враження – центр села, який, без перебільшення, можемо назвати «духовним осередком», оскільки кожного гостя вже із прочинених дверей маршрутного таксі гостинно «зустрічає» і Церква, і каплиця. Насамперед прямуємо до каплиці, яка ще здалеку вражає своїм модерним виглядом. Пізніше, із розповідей лисиничан, дізнаємося про те, що каплиця була збудована у 2001 році на честь візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну. Приїзд Блаженного для жителів села, як і для багатьох українців, був ключовою подією у двадцятирічному житті молодої держави.
Храм Святої Параскеви: давня історія та сучасність
Храм Святої Параскеви належить греко-католицькій громаді села. Крім нього, тут ще є представники Української Православної Автокефальної Церкви. За свідченнями лисиничан, храм має дуже давню історію, адже стіни для першого проекту святині робили із Чатових скал, які оточують селище. «Чатові скали завжди були для нас оберегом від повеней, землетрусів і та різних бід. Вони ніби захищали село, через те сьогодні можемо похвалитись нашим лисиничанським «довголіттям», адже 600 років – це непростий шлях історії», – ділиться враженнями жителька села Марта Царик. Зазначимо, нині пані Марта очолює Маріїнську дружину храму Святої Параскеви. «Вважаю, що найбільшим надбанням нашого села є греко-католицький храм Святої Параскеви. Він має просто неймовірну енергетику! Коли лунають літургійні пісні, таке враження, що Святий Дух наповнює наші серця. Мабуть, це все від древності храму, який накопичив молитви наших предків», – зазначила Марта Царик. «Справді, історія Церкви дуже давня. У 1280 році на місці дерев’яної каплиці, збудованої королем Данилом Галицьким, почалася розбудова храму його сином Левом. Сьогодні з впевненістю можемо сказати, що при Церкві починається наша історія, у ній вона триває до сьогодні», – зазначає парох храму Святої Параскеви о. Михайло Тимків, який водночас є і капеланом при військовому госпіталі. Загалом історія храму підтверджує слова священика. Найперша письмова згадка про Церкву Святої Параскеви міститься у літописах : «…весною 1649 року селяни Місько Мадіїв та Андрусь Макаришин визнали перед збирачами податків, що село було спустошене, а Церква знищена». Скоріше за все, ці руйнації спричинили кримські татари, союзники Богдана Хмельницького, які поверталися додому з-під Замостя.
Вже в 1683 році на місці зруйнованої Церкви було побудовано дерев’яну Церкву великомучениці Параскеви та дзвіницю із трьома дзвонами. Незадовго у 1687 році громада здійснювала роботи, пов’язані із будівництвом Церкви: купол було накрито бляхою.
Відзначимо, у 1848 році на землях Західної України, яка перебувала під владою Австрії, було скасовано панщину. На згадку про цю подію у селі біля Церкви було встановлено хрест свободи.
Справді, Церква була не тільки духовним пристанищем для прихожан, а й фундаментом, на якому творилося громадське життя. У 1815 році в Лисиничах було збудовано першу парафіяльну школу. 28 листопада 1885 року в акті деканальної візитації було зазначено, що збудовано нову Церкву за сприяння о. Ферапонта Котовича, війта С. Коновки та парафіян. (Акт деканальної візитації – це архівний джерельний документ, який складали в ревізованій церковній установі задовго до огляду. Він вміщував описи церковної округи, підпорядкованої декану, за певний часовий проміжок). Окрім того, 1900 року в селі Лисиничі була створена церковна бібліотека.
Кобзарське «благословення»
Ми б ще із задоволенням спілкувались із героями наших коментарів, але із подвір’я бриніли звуки оркестру, який, до речі, минулого року також святкував свій столітній ювілей. Тому ми прямували туди.
За свідченнями довгожителів, музики були посвячені ще самим Митрополитом Андреєм Шептицьким. Лисиничани розпочали урочистості із панахиди за Великим Тарасом, який ось уже сотню літ пильно дивиться за тим, як вирує життя, і знов, як і тоді, у 1911 році, лунають рядки із його «Заповіту». «Я люблю своє село за те, що тут моя школа, батьки, вчителі. За те, що можу побігати на перервах із друзями», – розповідає семирічний Максимко.
Мабуть, так само із дитячою наївністю відповіла б сотню років тому пані Марія Драган, яка сьогодні є єдиним очевидцем подій встановлення монумента Шевченку. Пані Марія зазначає: «Я пам’ятаю, як мама тримала мене на руках і показувала пам’ятник. Певно, що Шевченко від того часу став моїм проводирем, адже у кожній життєвій ситуації я відчувала присутність його слова». Щось надзвичайне було у словах цієї жінки, адже у її очах гіркий досвід столітньої історії не лише села, але і цілого нашого народу. Надзвичайно цікавою є історія спорудження пам’ятника.
Це сталося на початку XX століття. Спортивне товариство «Сокіл», котре із 1903 року мало свій осередок у Лисиничах, займалося виховною та патріотичною роботу в середовищі української молоді. 1908 року громада завершила будівництво нової мурованої дзвіниці біля Церкви великомучениці Параскевії-П’ятниці. Оскільки після будівельних робіт залишилося ще досить тесаного каміння, то на прохання товариства парох Церкви о. канонік Іван Бакович пожертвував його на пам’ятник Тарасу Шевченку. Підготовчі роботи щодо спорудження тривали досить довго, адже потрібно було отримати позитивне рішення від австрійських властей. Отримавши всі необхідні дозволи, громада Лисинич активно взялася працювати над спорудженням пам’ятника. Первісно монумент мав вигляд піраміди, що завершувався кам’яним хрестом, під яким стояла розгорнута книга із написом: «Боже великий, єдиний, Русь-Україну храни!», а посередині постаменту – фотографія Кобзаря і пам’ятний напис.
Відкриття пам’ятника відбулося 17 вересня 1911 року і було приурочене до 50-ліття з дня смерті Тараса Шевченка. Напередодні у львівській газеті «Діло» було розміщено це оголошення. На свято відкриття пам’ятника прибуло багато гостей та делегатів від різних організацій, зокрема були: «Сокіл», «Січ», «Сила», «Просвіта», Український Студентський Союз. Окрім цього, на свято завітали також посли – депутати австрійського парламенту та галицького сейму. Коли від імені товариства «Просвіта» д-р Озаркевич зняв покривало, що було на монументі, то виголосив слова: «Слава Тобі, батьку Тарасе, що виховав наше покоління, що вміє тебе шанувати». Саме на відкритті пам’ятника Тарасу Шевченку дебютував Лисиницький духовий оркестр (як тоді казали, «дута орхестра»).
За спорудження пам’ятника Кобзареві свідома українська громада в Лисиничах заплатила криваву ціну: всі учасники першого складу «дутої орхестри», котрі не загинули в Першій світовій (1914-1918 рр.) та українсько-польській (1918-1919 рр.) війнах, були розстріляні більшовиками у 1939-1941 рр. Тяжкою смертю за старання та добробут поліг отець Іван Бакович, тодішній парох Лисиничів, що пожертвував камінь на спорудження монумента. Місцеві поляки звинуватили його у москвофільстві в часи Першої світової війни.
Вже в перші роки радянської окупації пам’ятник Тарасу Шевченку зазнав змін: хрест із нього було знято, натомість, встановлено погруддя письменника, напис «Боже великий, єдиний, Русь-Україну храни!» – стерто, пам’ятний напис змінено. У 1983 році за пароха о. Євгена Толочкевича, знятий з постаменту хрест було встановлено біля підніжжя дзвіниці при храмі великомучениці Параскевії-П’ятниці, щоб, таким чином, вберегти його від руйнування.
Щороку в селі 9-10 березня відбуваються Шевченківські свята. Саме тоді поняття екуменізації, тобто руху за порозуміння між християнами різних конфесій, набуває практичного значення: представники Української Православної Автокефальної Церкви та греко-католицька громада села традиційно відправляють спільну панахиду за упокій душі поета.
18 вересня 2011 року Тарас Шевченко вкотре зібрав разом різні покоління лисиничан: малят, батьків, сивочолих старців, опершихся на посохи… І хоча вже промайнуло сто років, та нічого не змінилося. Й досі лунають рядки із Кобзаревого послання «І мертвим, і живим, і ненародженним…»: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля».