У приміщенні дівчини-перукарі дзижчать як бджілки, працюючи над новим іміджем своїх відвідувачів. Навпроти — стіл із косметикою. Тут відкривають секрети краси, дають поради і знайомлять з правилами макіяжу. Після відвідин імпровізованого салону краси вам пропонують чашку ароматної кави і вірменські солодощі — гато. Ну й звичайно ж, розмови про Бога, читання і пояснення Біблії.
Таку корисну і цікаву акцію в Одесі провела 16 травня вірменська повноєвангельська громада «Божий Народ», яка базується в Одеській народній церкві. Ініціатор — служитель Марина Арутюнян.
Спочатку Марина не хотіла приїжджати до Одеси. Зізнається: було страшно починати служіння, тим більше, що в той час в Одесі своєї церкви ще не було.
— Раніше я вже була разом зі своєю родиною в Одесі, але коли помер батько, ми повернулися до Єревану. Батька я дуже любила, він був для мене всім. Дуже переживала з цього приводу. І тільки Господь зміг мене заспокоїти. І в 1999 році я покаялася. Мені було 21 рік. Потім покаявся мій старший брат і мати, — скромно посміхається Марина. — Через пару років я вже переїхала до Одеси назавжди. Я так і не зрозуміла, як потрапила сюди, але це сам Бог мене привів.
— Одного разу віруюча сестра раптом мені сказала: ти готова служниця, давай, іди служи! І тоді я їй відповіла: Бог робить щось нове в моєму житті. Ця розмова назавжди закарбована в моєму серці, оскільки саме з цих слів і почалась історія створення церкви в Одесі. Люди почали збиратися навколо мене. Бог мене не залишав. Показував бачення, якою буде церква, бачила, що церква стане народною, що буде багато людей, і я з ними служу. І я пару років вже серйозно служу. Дуже цьому рада. Мене це надихає, особливо коли людина покаялася — для мене це велика радість. За кожну людину щиро радію.
Все більше вірмен самі почали збиратися навколо Марини, хоча вона зізнається, що не євангелізувала спеціально, не говорила нікому, що Бог її направляє. Зараз в одеську вірменську громаду «Божий Народ» приходять близько 20 осіб. Приходять і нові, й не тільки вірмени. З місцем зустрічей допомогла Одеська народна церква.
— Познайомилася з єпископом Сердиченком дуже просто. Був духовний конгрес, і моя подруга з прославлення церкви теж прийшла туди з пастирем. У розмові єпископ сказав, що молиться про те, щоб при церкві були і вірмени. Подруга сказала, що знає таку дівчину, яка служить в невеликий вірменській групі. І дала слово єпископу, що обов'язково мене до нього приведе. Через місяць, коли я приїхала з духовного табору в Єревані, я і познайомилася з Сердиченком. І він відкрив своє серце для нас. Я сказала, що пораджуся зі своїм пастирем. Торік Одеська народна церква святкувала своє 20-річчя, я вирішила прийти і за велінням серця привітати її з ювілеєм. Принесла картину ручної роботи, яку намалювала молода талановита вірменка з Одеси. Думала — просто тихенько вручу подарунок і піду непомітно. Але єпископ Сердиченко дуже був радий і сказав, щоб подарунок я вручила на сцені.
Після цього старший пастор Денис Сердиченко запросив Марину ще раз до співпраці.
— Я люблю цю церкву, мені тут все подобається. Їх активність і діяльність надихає. Всі в церкві товариські, не скрізь таке можливо. Я бачу, як тут допомагають людям. Як вони допомагають переселенцям в Маяках. І я теж хочу вникати туди, активно допомагати. Всі члени церкви не залишилися осторонь. Ми зібрали десятину і хотіли допомогти переселенцям. Але не знали, куди йти і що далі робити. Нам тут все підказали, дали слушні поради. Почалася Божа робота.
Марина каже, що в Одесі — безліч труднощів, їх вона долає сама і з радістю. Крім того, дуже складно українців «розворушити» на емоцію. Вірмени більш емоційні — під час служби можуть і плакати, і сміятися. Вони більш чутливі. При цьому, вона як служитель вже не уявляє себе в служінні в Єревані. Там вона себе відчуває гостем і через тиждень вже сумує за Одесою, за морем, Дерибасівською та Привозом.
— Я просто ще на початку шляху помолилася про те, що якщо Господь хоче, щоб я служила в сонячній Одесі, то я повинна всім серцем полюбити це місто, країну і цих людей. І я раптом відчула, що я дуже сильно полюбила! Коли почалася війна, багато хто виїхав. Але я кажу, що труднощі завжди будуть. Потрібно просто помолитися і творити, думати про світ і всепрощення.
Вірмени розуміють українців особливо добре. Вони ще зберігають у своєму серці пам'ять про трагедію 1915 року — геноцид вірменського народу в Османській імперії. Але змогли пробачити турків через роки. Як поділилася Марина, вона дуже пораділа за свій народ.
У квітні в Єревані до меморіалу Ціцернакаберд, де горить Вічний вогонь, тисячі турків покладали букетики з незабудок — символ трагедії. "Як віруюча, я розумію, що потрібно прощати. І багато турків приїхали до Вірменії в нашу церкву «Божий Народ» в Єревані, щоб покаятися і вибачитися за своїх прадідусів. На знак примирення тут мили один одному ноги, трималися за руки і молилися. Ще рік тому про таке неможливо було й мріяти!", — говорить служитель.
— Зараз прекрасний момент, коли я можу людям сказати: приходь до церкви, знайомся з Богом, — підкреслює Марина Арутюнян. — А мені цього ніхто ніколи не говорив. І це найбільше щастя: розмовляти з людьми про любов Божу.