Блог о. Михайла Димида_image

Блог о. Михайла Димида

Протоєрей. Батько домашньої Церкви. Мрійник про Єдність Христової Церкви. Професор УКУ. Учасник відеоканалу "Християнин чи бандит?". 

Стереотипи греко-католиків або Наслідки ран минулого на сучасний спосіб думання деяких греко-католиків

26.04.2010, 21:08

Серед українських християн існують різні погляди так на своє минуле, як на сучасний стан Церкви. Ось деякі із способів думання, які ми знаходимо серед поодиноких груп вірних УГКЦ, але теж серед інших Церков. Вони походять від деформацій, що є наслідками складності повного осмислення страшних переслідувань і утисків, яких Церква зазнала в минулому.

В минулому відбувалися як позитивні так і негативні події в житті Церков, як на вселенському так і на помісному рівнях. Одні і другі явища можна інтерпретувати по-різному. Це так як історія про оптиміста і песиміста, які дивляться на ту саму склянку, на половину наповнену водою – для першого це майже повна склянка, для другого – напівпуста.

Позиція суспільства щодо болючих ран минулого залежить в першій мірі від позиції провідних людей щодо даного питання. Серед тих провідників є теж духовенство.

Як не дивно, але духовенство може по-різному реагувати на старі рани свого народу. Позиція Церкви мала б бути завжди наслідуванням прикладу життя Господа нашого Ісуса Христа. Однак, цей іспит, не всі можуть успішно пройти, бо не кожен відкритий до дії Святого Духа, який єдиний повсякчас просвічує свій нарід. Маємо позитивні приклади серед різних верств Божого народу – мирян, духовенства, монашества.

Серед греко-католиків існують, очевидно, різні погляди на минуле, як також різними є наслідки подій, – які, в різних століттях, спричинили рани цій християнській спільноті, –на сучасний стан Церкви. Існують теж офіційні, модні і приватні інтерпретації, кожна з яких призводить до відповідних ферментів в суспільстві.

Мої міркування прошу сприйняти, як вузький погляд на явища і людей. Ці ідеї однак завжди мають бути справою Церков, бо оскільки вони нуртують в деяких прошарках суспільства і можуть нести в собі деструктивний характер – то старання про їхнє розв’язання повинне належати до прямої компетенції Церков.

Ось деякі із способів думання, які ми знаходимо серед поодиноких груп вірних УГКЦ, але теж серед інших Церков. Вони походять від деформацій, що є наслідками складності повного осмислення страшних переслідувань і утисків, яких Церква зазнала в минулому.

ЧАСТКОВІ СТЕРЕОТИПИ

ЧАСТКОВІ ВІДПОВІДІ

Богословсько-канонічні стереотипи:

1.

Остаточним головою УГКЦ є Папа римський:      

Главою і Батьком УГКЦ є патріярх Києво-Галицький і всієї Русі. Таке положення, яке має конституційно закріпитися, не заперечує вселенському першенству Папи римського.

2.

Ідентичність УГКЦ виявляється в тому, що вона є католицькою Церквою візантійського обряду:              

УГКЦ добровільно ввійшла в підданство Римському Патріярхатові і до сьогодні належить до нього. Однак в УГКЦ фундаментальна структура Помісної Церкви Києва лишилася недоторканою! УГКЦ – київська Церква римського сопричастя, православна у вірі, католицька в любові.

 3.

УГКЦ не є православною Церквою:       

УГКЦ – православно-католицька Церква. Греко-католики посідають вповні православно-католицьку віру, як навчали сім перших Вселенських соборів і Отці Церкви.

4.

УГКЦ є благодатною Церквою, яка спасає своїх вірних, тільки під юрисдикцією Римо-Католицької Церкви:               

Київська Церква спасала і спасає своїх вірних незалежно від юрисдикційного підпорядкування.

 

5.

УГКЦ не має права вирішувати односторонньо свої життєві питання:          

Київська Церква односторонньо мала право і вирішила приєднатися до Риму в 1596 р. Вона це право нікому не віддавала. Все залежить від позиції її вірних…

6.

Є одне католицьке богослов’я:           

Кожна Церква має своє богослов’я. УГКЦ потрібно домагатися зміни адміністративних стосунків із Римською Церквою, щоб перейти до сопричасної моделі часів Київської Русі. Греко-католикам слід знати, що згідно ІІ Ватиканського собору їхнє богослов’я є православним богослов’ям – його потрібно вивчати і культивувати.

7.

Є різниця у вірі між православними і греко-католиками:              

Греко-католики і православні приймають всю спадщину Першого Тисячоліття Християнства. По-суті немає різниці у вірі між православними і греко-католиками. Для православних питання Першенства, Непорочного Зачаття, Індульгенції цілком прийнятні як теологумена, бо не засуджені Сімома Першими Вселенськими Соборами.

Іван-Павло ІІ сказав: «Лише з благоговінням, гостро відчуваючи трансцендентність невимовної таїни, “що перевищує всяке уявлення” (Еф. 3:19), ми зможемо побачити існуючі між нами розбіжності такими, якими воно є, щоб при тому “не накладати...тягаря, крім цього необхідного” (Діян. 15:28)».

8.

Виключно ККСЦ керує УГКЦ:                        

Патріярх Йосиф писав: «Кожна Східна Церква, зокрема, коли ідеться про патріярхат чи верховне архиєпископство, є законною одиницею зі суверенною при­родою. Ці прикмети мають найти вислів також в тому, що вона повинна мати своє власне канонічне право. Тому неправильним є такий кодекс, що формально спільний для всіх Східних Католицьких Церков без згляду на помісну Церкву і її законодавство. Спільним кодексом хочеться заперечити законодавство Помісної Церкви і це є противне духові Соборового Декрету про Східні Церкви Другого Ват. Собору». Патріярх Мирослав-Іван писав, що потрібне «зобов’язання з боку Римського престолу змінити канонічні стосунки між ним і Східними Католицькими Церквами так, щоб вони справді стали сприйнятливою еклезіологічною моделлю для православних. Читаючи між рядками, можна припускати, що новий Кодекс канонів Східних Церков це та модель, яку Баламанд уважає несприйнятливою».

 9.

Ідентичність УГКЦ утверджується різницями, які повстали між нею і «православними» через «латинізаційні» практики:              

Питання «Філіокве» емблематичне. Папа Римський і цілі греко-католицькі єпархії можуть його не відмовляти, і за визначенням Хом’якова воно є «братовбивчим» для православних, але УГКЦ в своїй повноті не має сили волі це зробити.

Ідеологічно-етнічні стереотипи:

1.

УГКЦ тільки для українців:                     

В УГКЦ є люди різних національностей і Літургія може відправлятися різними мовами.

2.

Римо-католицька Церква в Україні – це ворожі поляки, які хочуть асимілювати вірних УГКЦ:               

Римо-католицька Церква в Україні служить своїм вірним.

3.

Любов до ближнього залежить від його «конфесійної», політичної, національної приналежності:  

В кожній особі християнин має впізнавати ікону Ісуса Христа.

4.

УПЦ (МП) – РПЦ в Україні:                  

УПЦ (МП) – це брати УГКЦ. Митрополит Андрей (Шептицький) писав: «Користаймо з нагоди… щоб ми могли себе ближче пізнати, а може будемо могти і дати дещо одні одним… Мусимо себе пізнати, хоч у многім ми є подібні до себе. У них відправа така сама, як у нас, вони називають себе православними  і ми православні».

5.

Вся РПЦ і УПЦ (МП) погана, бо співпрацювала із царським і сов’єтським урядами проти інших християн, а особливо Греко-Католицької Церкви. Там всі ієрархи належали до КГБ, тепер працюють на Росію, як «п’ята колона» в Україні:                      

Іван-Павло ІІ писав: «Необхідно негайно собі усвідомити цю дуже велику відповідальність: сьогодні ми можемо або співпрацювати у проповідуванні Царства, або стати винуватцями нових поділів. Нехай Господь відчинить наші серця, наставить наші уми та вкаже нам конкретні, сміливі кроки, здатні, коли треба, подолати заяложені погляди, догідні компроміси чи застійні позиції. Якщо хтось хоче бути першим, то він покликаний стати слугою всіх, і тоді, зумовлений такою жертвенною любов’ю, стане очевидним зріст примату любові.» Крім того не треба, що в совєтські часи, з 1917 до 1962 р., було репресовано і знищено сотки тисяч православного духовенства.

 «Конфесійні» стереотипи:

1.

Церква – це «конфесія»:        

Церква одна і вічна, «конфесії» повстають і зникають.

2.

Всі «канонічні» Православні Церкви світу так само неприязні до греко-католиків як РПЦ і УПЦ МП:                                 

Константинопільський патріярх Димитрій І заявив, що Церква Константинополя готова до спілкування з УГКЦ за умови, що та виступатиме тільки від себе.

3.

Всі «канонічні» Православні Церкви світу так само діють і моляться як РПЦ і УПЦ МП:                        

В різних Православних Церквах різні календарі, різні звичаї, різна дисципліна.

4.

Всі «канонічні» Православні Церкви світу засудили Берестейське порозуміння:                   

Константинопільська матірна Церква не засудила Берестейського порозуміння.

5.

Існують канонічні і неканонічні Церкви:                       

Треба зрозуміти, чим насправді є канонічна автокефалія, звідки вона походить, що означає і як Православні Помісні Церкви узгоджуються одна з одною. Оскільки Церкви спасають своїх вірних не можна їх називати «неканонічними», навіть якщо вони ще не налагодили юридичний зв’язок із іншими Церквами. Про це може свідчити злиття РПЦЗ в РПЦ, яке наступило без ніякого покаяння…

Крім стереотипів, які є наслідками ран, завданих деяким вірним Української Греко-Католицької Церкви, можна ще спостерегти багато інших соціальних наслідків на всі Церкви в Україні, які зв’язані із роздвоєнням особистості. Це наприклад звихнення суспільної совісті, роздвоєння між моральним і суспільним кодексом честі і найгірше – страх і невпевненість, які є найважливішими чинниками нашого поділу.

 Звихнення суспільної совісті (для всіх):

1.

Церковне майно не треба віддавати власникам. Чи держава, чи інші Церкви, чи приватні можуть захоплювати і користатися храмами інших Церков без домовлення з ними:                

Заповідь Божа «Не кради» відноситься до всіх, зокрема до Церков.

2.

Про гріхи минулого не треба просити прощення, бо цього не робить УПЦ (МП) і РПЦ закриваючи очі на багато столітні переслідування Греко-Католицької Церкви:                 

В Оксфорді в серпні 1992 р. єпископ Калістос з Диоклеї звернувся через Радіо Воскресіння до українських греко-католиків і як православний єпископ попросив у них вибачення за все, що чинили православні. Взагалі вибачення завжди просить той, хто має сильнішу волю і більше покори. В конфліктах переможців нема.

3.

Авторитет добрий тільки коли він підтверджує волю підлеглих. Коли він говорить про послух, християнське смирення, то існують різні можливості

його не послухати і відкинути:

 

Роздвоєння між моральним і суспільним кодексом честі:

1.

Державний закон вищий від морального закону визначеного християнськими заповідями:                 

Моральні норми суспільства, яке домінує у державі втілюються в законодавчих актах. І моральні, і правові норми є соціальними. Спільним для них є те, що обидва види слугують для регулювання і оцінки вчинків індивіда. Якщо державні закони розходяться з християнськими моральними нормами, то імперативними є останні, однак в багатьох випадках спостерігаємо християн, які розлучаються, абортують і крадуть в межах «дозволених» законом.

2.

Як державний, так і церковний закон можна обминути:                 

Отець Церкви Аврелій Августин пише:

- Моральний закон  указує дорогу до щастя.

- Громадянський закон  має на меті збереження спільного блага: миру, порядку, безпеки.

3.

Коли існує проблема, та її у звичайний спосіб не можна полагодити, то всі засоби добрі для осягнення своєї цілі:                       

Критеріями моральних норм виступають категорії добра, зла, чесності, порядності, совісті. За допомогою моралі узгоджується поведінка особи з інтересами суспільства.

Страх, невпевненість та інертність:

1.

Архиєписноп Всеволод (Майданський) пише: «Перш за все українці як нація є невпевненими: майже завжди ми діяли наперекір замість пропонувати щось самі, тож ми боїмося брати відповідальність, боїмося всіх тих, хто діє відповідально, і завжди боїмося, що хтось хоче позбавити нас того малого, чим ми, думаємо, володіємо»:               

Побороти страх можна терпінням і любов’ю, саме тим, що Церква називає ікономією   і синкатанасис (супровід). В історії Церкви це звичайні засоби для уможливлення Божому Милосердю виправити ситуацію без подальшого духовного болю вже пораненій Церкві!

Як вийти з того стану не можу вичерпно запропонувати. Тільки можу повторити вже сказане попередниками, що «протистояння єдності є гріхом проти Святого Духа». Йде мова про внутрішню і зовнішню єдність кожного індивідуума.

Щоб навести порядок в одній частині Київської Церкви треба взяти під увагу проблеми іншої. Бажання розвинути братські стосунки вимагає знайти час, сили і навіть кошти, щоб пізнати, навчити, прислужитися, залікувати, підтримати один одного.

Митрополит Андрей (Шептицький) називає такі передумови: Щоб ми усі бажали примирення; щоб за це поєднання молилися: щоб були готові до потрібних уступок. Тим більше нині, коли в нас є плоди богословського діалогу між православними і римо-католицькою Церквами, нам треба їх вивчити, щоб не сперечатися над богословськими питаннями, які вже розв’язані.

На соціальному рівні дуже важливим, щоб крім послань і програм, було більше конкретних прикладів соціальної справедливості між духовенством, як теж, щоб духовенство більше практикувало моральні засади християнства в конкретних ситуаціях, особливо щодо бідніших.

А на кінець заключу таким чином: «Знаємо, що потрібно працювати в сінергії з Божою волею. Знаємо, що треба сильно старатися, щоб Бог допоміг. Ми просимо Бога захистити нас від гріха інертності!»

Останні новини

Вчора