Блог о. Михайла Димида_image

Блог о. Михайла Димида

Протоєрей. Батько домашньої Церкви. Мрійник про Єдність Христової Церкви. Професор УКУ. Учасник відеоканалу "Християнин чи бандит?". 

Примирення пам’яті в Україні

06.05.2010, 18:14

В днях від 3 до 6 травня, я мав честь взяти участь в Європейських Консультаціях на тему «Зцілення і Розрада» (Healing and Reconciliation), організоване Світовою Радою Церков у Сараєво, столиці Босні і Герцеговини. Подаю свою точка зору про примирення пам’яті в Україні, яке складається із чотирьох частин: Невияснені конфлікти; Походження процесу Примирення пам’яті; Проблеми і перспективи; Активи і засоби використані в процесі Примирення пам’яті. Радий буду прочитати Ваші конструктивні думки для доповнення картини, яку я тут намалював.

1. Невияснені конфлікти

Оскільки в Україні майже відсутня розмова про найбільш суттєві речі, які детермінують суспільне життя, важко входити в діалог примирення пам’яті, бо це не є якимсь пріоритетом. І хоча деякі науковці (Грицак, Яковенко) стараються писати свою і спільну історію із іншими, і постійно наголошують таку потребу, існує багато невияснених історичних конфліктів.

Як відомо, український народ століттями не мав своєї незалежної держави, і це спричинилося до того, що історія народу писалася представниками окупаційних сил. Ними виступали всі сусіди України, крім Білорусі і Молдови. Це – Росія, Польща, Румунія, Угорщина, Словаччина. Нині потрібний власний погляд автохтонного народу на себе самого, примирення із своєї особистістю такою, якою вона є, а тоді спільний погляд із сусідами на спільно пережиті історичні події.

Це не просте завдання, бо залишається невиясненою роль значної кількості іноземного та іншомовного населення, яке було переселене в Україну. Також не з’ясована відповідальність цієї категорії людей, яка співпрацювала із різними окупантами проти місцевого населення. В багатьох випадках потрібна спільна діяльність істориків та юристів, щоб встановлювати факти, а опісля залишити це для суду незалежним інстанціям, яких фактично досі не створено.

Щодо культурного аспекту існують невияснені мовні і етнічні конфлікти. Мовні конфлікти тривають в тих місцях, де замість мови місцевого населення, впроваджувалася мова держави, яка адмініструвала дану територію. До етнічних конфліктів потрібно зачислити думку суспільства щодо ролі Єврейської Спільноти, якої представники інтегрувалися у всіх напрямках історії цього краю – більшості позитивних і також негативних.

Церковні конфлікти – це православно-римо-католицький, православно-православний, православно-греко-католицький і римо-католицький-греко-католицький. Також існують конфлікти спричинені виникненням нових релігійних утворень. Ще треба зазначити, що протестантський і реформаторський рухи ще не зайняли належного місця в ментальності українського народу, як повноцінна серйозна релігійна сила.

2. Походження процесу Примирення пам’яті

Оскільки, так як ми вже сказали, немає концепційного підходу до національного будівництва, то важко говорити про якісь можливі більш менш визначні результати. Хоча можна спостерігати значний зріст толерантності в суспільстві завдяки превентивного упередження конфліктних ситуацій з ініціативи поодиноких груп людей, а може й силових структур, про що нам достеменно не відомо.

Щодо походження церковного примирення багато було зроблено УГКЦ (Вибрана бібліографія до теми примирення / http://www.ucu.edu.ua/irs/reconsal/). Вже митрополити Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий в ХХ ст. провадили відкриту політику щодо українських православних. За патріярха Мирослава Івана Любачівського розпочався процес примирення між УГКЦ і Польською Церквою, і була простягнута рука примирення до РПЦ. За патріярха Любомира Гузара появилися богословські листи до УПЦ (МП), появилося лояльне ставлення до УПЦ КП і УАПЦ. З 1996 р. існує важливий форум спілкування між Церквами і релігіями України, а саме Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій.

Політичне примирення має свої коріння в дисидентському русі, який хотів бачити людину в обличчі репресивної системи, щоб мати з ким дискутувати. Згодом наступила реабілітація політв’язнів, і помилування Верховною Радою СРСР у 1991 р., але без вибачень за поламані долі.

Суспільне примирення базується на ініціативах поодиноких груп людей. Це також інші ініціативи українсько-польського і українсько-єврейського ініціативи, як наприклад спільна молитва організована кожного року, 1 листопада, Українським Католицьким Університетом і культурологічним часописом «Ї», на Личаківському цвинтарі, коли на українських і польських могилах українці і поляки моляться разом.

3. Проблеми і перспективи процесу Примирення пам’яті

Щодо проблем і перспектив церковного примирення перша думка така, що ряд вже існуючих документів не дуже змінили відносини між громадами і Церквами і далі потрібно примирювати пам’ять, як давніших так і новіших спільних переживань. Треба переходити від доктрини до процедури.

Доктор Андрій Юраш із УПЦ КП, в інтерв’ю під заголовком «Церковне життя УГКЦ є дуже інтенсивним», каже, що: «В Україні УГКЦ виявила чимало жестів доброї волі відносно Української Православної Церкви Московського Патріархату (УПЦ), тобто до Церкви, яка спричинилася до її ліквідації. УГКЦ показала досі не знані в Україні моделі примирення й порозуміння. Таким чином, вона засвідчила великий рівень християнських чеснот і прагнення до нелицемірного миру. Так, Кардинал Любомир неодноразово звертався до львівської влади з проханням надати місце для будівництва кафедрального храму УПЦ.

Однак такі дії УГКЦ не викликали належного відгуку в УПЦ. Жодні церковні переговори не відбувалися без згадки про так званий розгром трьох православних єпархій в Україні, тобто відродження УГКЦ.»

Греко-католик д-р Микола Крокош, в статті «Екуменізм як тест на помісність», пише: «Загалом складається враження, що екуменізм в УГКЦ є лише справою її Патріярха та кількох богословів, але ще не став головним лейтмотивом життя Церкви, її ієрархії й передусім мирян. Все обмежується спорадичними ініціативами та загальними закликами, однак не вистачає конкретних справ, необхідної рішучості й продуманого плану дій.»

Єпископ Євстахій із УПЦ КП, у коментарі «Екуменізм – але без подвійного дна», каже, що: «Проте над екуменічним діалогом між Київським Патріархатом і УГКЦ тяжіє важке минуле. Цього року виповнюється 20 літ від часу виходу УГКЦ з підпілля. Виходу, який багатьом православним на Галичині ще досі пам'ятається “поверненням” храмів, побиттям священиків і вірних, обструкцією, залякуванням і погрозами. Згадані події живуть у пам'яті цілого покоління сучасних православних і греко-католицьких священиків і вірян. Вони формують спосіб мислення, вони впливають на взаємини.»

Зі сказаного видно, що хоч перспективи великі, за браком влаштування зустрічей взаємно пізнавального характеру, спільні християнські ідеали не досягаються. Наприклад УГКЦ ще не знайшла в собі сили на виразні жести, що свідчили б про жаль за певні релігійно-фанатичні стихійної надмірності, які мали місце вкінці 80-их початку 90-их років. Потрібно однак ще завважити, що віддалення від УГКЦ псевдо-релігійних провідників, які знаходять притулок в специфічних групах типу «лефевристів» є свого роду очищенням пам’яті.

Щодо проблем і перспектив політичного примирення, Мирослав Маринович думає, що «формула “ошибочка вышла” – неприпустима, адже не послідувало навіть вибачень за поламані долі багатьох людей. Понад те, винні у жахах комуністичного режиму не лише судді чи кагебісти, але й прості люди, які підтримували це.» Віце-ректор УКУ  каже – «Я зрозумів, що є багато винуватих, але немає судді. Бо немає судді, який може сказати, що має моральне право за те судити». І додає: «Злочин комунізму є такий самий великий, як і злочин Каїна. І за його має судити Господь, а не люди». На думку Мариновича, є підстави стверджувати, що на Україні був режим комуністичної окупації. Але так само значна частина українців брала участь у ньому:  «Тому ми не маємо морального права вказувати пальцем на Росію і називати її єдиним винуватцем», – розмірковує миротворець (Західна інформаційна корпорація, 2009).

Іншою проблемою політичного примирення, як записано в прес-релізі Міжнародна конференція «Геополітика, примирення та пам’ять», що відбулася в Києві 2008 р., таке, що: «можна спостерігати посилення тенденції використовування “історичної політики” як інструменту впливу у внутрішній та зовнішній політиці. Конфлікти, які, видавалося б, стали вже предметом вивчення для істориків, знову є предметом війни за пам’ять. У стосунках між давніми імперіями та постколоніальними країнами примирення не відбулось. У міжнародній політиці сусідні держави часто інсценізують протилежні уявлення про спірну історію сусідства. Маніпуляція може набирати різних форм: фальсифікації свідчень, знищення документів, заборони доступу до архівів або навіть їх знищення, репресій та усування свідків, цензури промов тощо...»

А все ж «зустріч з новою історією, яку раніше було сфальсифіковано і перекручено загарбниками, стає тим фактором, що формує відчуття національної свідомості і статус на міжнародній арені.» Однак неповноцінний, бо ідентичність сформована лише пам’яттю про трагедії конфліктогенна і тому їй бракує благовістя, яке б творило концепційні принципи для всього суспільного життя.

Щодо проблем і перспектив суспільного виміру примирення в Україні, важко писати, бо феномен ще не надто розкручений.  Треба однак заявити, що він міняє тих, які є учасниками акцій примирення. Якщо миряни вирішують разом молитися, то це їх змінює. Євген Сверстюк постійно виступає із ініціативами суспільного навернення, що приносить справжній Христовий мир, проте він є одиничною особою разом із кількома іншими ентузіастами як наприклад Маринович. Є надія в молодих науковцях, а також письменниках (Тарас Прохасько), незаплямованих радянськими суспільними стереотипами. Вони ставлять перед собою вказаний вище об’єм питань.

А ще остання, хоч не найменша проблема, що в українському суспільстві поняття «reconciliation» майже відсутнє, а якщо перекладається, то словом «примирення», що несе майже виключно сенс зв’язку з Богом, полишаючи індивідів у своїй автономії. Отже в слові «примирення», не зажди присутня думка про обмін дарів між жертвою і винуватцем. Мій друг, Олег Дудич, мені порадив вжити слово «розрада», що я і зробив.

Теж відсутній медійний простір, який би використовувався для знаходження і встановлення суспільного консенсусу.

4. Активи і засоби використані в процесі Примирення пам’яті

Суспільство, перебуваючи в нужді не відчуває потреби у вищих цінностях миру. Для прикладу, спільнота «Егідіо» розпочала свою роботу власне годуючи нужденних.

Щоби не марнувати святу пам'ять слід теж обережно ставитися до згадування жертв насильства, стараючись не утилізувати її в політичних цілях, реалізуючи різні проекти. Потрібні усвідомлення, простори, методологічні вказівки…

На кінець хочу назвати імена найцікавіших рушіїв процесу Примирення пам’яті в Україні, імена яких я знаю. Це: Інститут Релігії і Суспільства УКУ та Комісія «Справедливість і Мир» УГКЦ, Інститут Екуменічних Студій УКУ та Екуменічні соціальні тижні, Фонд св. Володимира та «Християнин і політика», Незалежний культурологічний часопис «Ї», видавництво «Дух і Літера», журнал «Патріярхат» і «Наша Віра», Архіви СБУ. Хочу їм висловити, від свого і вашого імені, подяку і заохоту до дальшої так потрібної роботи, а інших прикликати брати приклад від них для того, щоб процес примирення пам’яті заторкнув кожну особу в Україні.

Останні новини

Вчора