«Habemus Papam»: фільм про бездушну церкву
Днями зайшов на останній вечірній сеанс в одному з столичних кінотеатрів. Мали показувати «Habemus Papam». Інших глядачів не знайшлося, я собі купив два білети та подивився цей фільм. Доповню міркування Анатолія Бабинського своїми роздумами.
Враження від фільму – дуже прикрі. Я не очікував побачити католицьку церкву в образі такого собі будинку престарілих, недоумкуваті мешканці якого вбивають час співанням гімнів та настільними іграми. Не схоже, щоб вони прагнули якоїсь мети, керувалися якоюсь вірою.
Головний «конфлікт» і «сюжет» фільму – обрання безумного папи, який «не знає, куди рухатись далі». Боїться виконувати вимоги церемоніалу, втікає від церкви у місто. Коли ж його умовляють виступити перед людьми на площі св. Петра – публічно відмовляється від папства.
У героя фільму не просто втрата віри чи якісь сумніви. Це повна, цілковита, інфернальна ірраціональність, відсутність віри в Христа, віри в себе, віри в життя, віри у будь-що, людяності, одушевлення. Таке безнадійне безумство, що, начебто, ніякої віри ніби й ніколи не було. Жодних її слідів не видно.
Як безумця обрали папою, в фільмі підкреслено не пояснюється. Очевидно, це натяк, що всі кардинали такі самі.
Я довго і гучно сміявся один у кінозалі, коли виявилося, що за задумом авторів фільму для вирішення проблеми відсутності віри церква... звернулася до подружжя «найкращих» психоаналітиків. Чоловік влаштував волейбольний чемпіонат між кардиналами, і виявилося, що спортивна гра - кращий момент конклаву. А дружина успішно переконала папу в тому, що в дитинстві йому не вистачало батьківської любові, та «розвела» на серію сеансів протягом кількох місяців. Отже, не вдаючись до таїнства сповіді, папа погодився «сповідуватись» у психоаналітика. Як вам це подобається?
Загалом, у фільмі показане «життя» «людей», що не мають ніякого внутрішнього життя. Тобто, це життя людей без душі, без доброї волі. І ці, як висловився пан Бабинський, «живі люди» (без душі) з їх «життям» (без сенсу) чомусь представлені керівниками церкви.
На мою думку, це карикатура, недоброзичливіша за мультсеріал «Папське містечко» (Popetown). Бо там, попри купу непристойностей, принаймні, головним героєм є людина – кмітливий молодий священник, який конкретними добрими справами успішно «виконує соціальну місію церкви». А в «Habemus Papam» церкву показано відмираючою соціальною інституцією, безглуздим зборищем недоумків.
Найкращими фільмами останнього часу про церкву як соціальну інституцію я вважаю серіали «Борджіа» та «Розкол», які, порівнюючи їх за осмисленістю із «Habemus Papam», є горами поряд з піщинкою. Також добрі враження від фільму «Лютер».
Матеріалістична безнадія «Habemus Papam», мабуть, є кращою ілюстрацією того, що «соціальність» як така, сліпа «любов один до одного» не є благом і може бути безвихіддю та масовим безумством – так само, як і духом Божим. А чим «соціальність» буде – залежить від того, чи знайшлося у ній місце індивідуальній душі, розуму, добрій волі. Отже, душа, а не «соціальність», є істинною цінністю. Мусимо пам’ятати: душа досконала, тіло недосконале, і велика кількість тіл тільки збільшує недосконалість, перебільшує «силу» недосконалості, наче недосконалість є непереборною.
Недарма з карикатурно зображеної церкви без душі тікають люди, і першим тікає сам папа. Суть будь-якої релігії була, є і буде в тому, що внутрішнє життя людини так само важливе, як і зовнішнє. Без цієї суті релігія мертва.
Я, віруючий, можу і мушу самовдосконалюватись, я маю рацію, коли задля розвитку відокремлюю себе від інших, і я правильно обмежую власні примітивні бажання і потреби, якими спокушає і яким потурає матеріальний світ, і суспільство, і держава.
У самовдосконаленні завжди є сенс, що б не казали люди, бо нашого самовдосконалення хоче Бог, то є сенсом життя душі, внутрішнього життя людини, не менш важливого, ніж зовнішнє, і жодна недосконалість навколо не може відволікти від віри у необхідність та можливість самовдосконалення, постійного пошуку Божих дарів у собі, в своєму внутрішньому світі. А бездарне життя, гонитва за матеріальними благами та за чужим неповторним розумом, який дехто марно намагається «клонувати» в своїй голові механістичним заучуванням і повторенням чужих ідей на втіху лінивим «наставникам»-формалістам – це, насправді, безумство, а не життя. Це карикатура у пекельних відтінках.
Істинна віра не у престижі церкви, не в ритуальних зборах і не в мовчазній згоді однодумців незрозуміло з чим. Істинна віра живе в кожній окремій людській душі, і ніщо зовнішнє, включаючи будь-яке висловлення та описання віри, не є ціннішим за саму віру. Бо віра є досконало чистим листком, на якому зображена уявна безмежність всього, що було, є і буде, а також всього, чого нема і бути не може, і віра надихає бачити на цьому аркуші тільки добро та здійснювати побачене. Думаю, в католицькій церкві є чимало справжніх (не «об’єктивних») ідеалістів, які розуміють такі прості істини, і саме завдяки їм церква залишається церквою, а не установою, корпорацією чи то банальним дурдомом.
Тому фільм «Habemus Papam» заслуговує тільки на поблажливу посмішку.
Що стосується «Черевиків рибалки», то я цього фільму в інтернеті не знайшов. Цікаво було б подивитись. Чи почитати книжку Моріса Веста, за якою цей фільм знятий.
