Українське літургійне шитво

Літургійне шитво — це гаптування золотом, сріблом, шовком різноманітних предметів релігійного вжитку, які виконують образно-символічну, культову функцію в церковному богослужінні, протягом якого згадується й відтворюється в певних символічних діях все життя Христа. Зміст літургії, її християнська символіка зумовили й художньо-стилістичний, культовий характер пам’яток шитва. До літургійного шитва належать насамперед предмети, якими користуються під час богослужіння: покрови, воздухи для Святих Дарів, катапетасми, напрестольні покрови, різноманітний одяг священнослужителів. Усе це має чітко означене місце в літургії. Водночас у церкві знаходяться ікони, підвісні пелени, покрови на мощах тощо, які безпосередньо не використовуються під час літургії, але теж прикрашені церковним шитвом.

В історії України друга половина XVII — початок XVIII ст. — то блискучий період Гетьманщини, доведений до найвищого розвитку й розквіту за часів гетьмана Мазепи. Формування національної свідомості відбувається на тлі різкого соціального розшарування суспільства, виділення козацької старшини як привілейованої частини суспільства. Дбаючи про утвердження своєї шляхетності, вона намагалась пишно й багато прикрасити свій побут, яскраво оздобити одяг коштовними тканинами, щедро орнаментувати його золотим гаптуванням та яскравим кольоровим шитвом. Для зміцнення своєї влади козацька старшина вела широке будівництво й відновлення церков, засновувала монастирі, якими опікувалась, щедро офіруючи високохудожніми творами. Меценатство сягає апогею в діяльності гетьмана Мазепи. Саме за досить тривалий спокійний період його гетьманства найвищого розквіту досягають усі види мистецтва, в тому числі архітектура, іконопис, гравюра.

Кінець XVII — початок XVIII ст. — то час формування національних рис українського шитва. Оптимістичне світовідчуття та його народно-естетичні ідеали були тим свіжим подихом, що наповнював радісною святковістю український живопис, гаптування, шитво. Це був щасливий час, коли збіглися народні ідеали й уявлення про красу з художніми прагненнями митців. По всій території Гетьманщини та Слобожанщини утворюється широка мережа жіночих монастирів, що були не лише осередками гаптарства та іконопису, а й значними центрами освіти та культури. Вивчення не відомих досі архівних матеріалів дало можливість розкрити історію утворення жіночих монастирів, їх устрій, стосунки між гаптарками, ігуменями й окремими черницями. Це сторінки, що захоплюють своїм драматизмом. Внутрішній поклик або особливі, фатальні обставини життя змушували простих або й багатих і дуже родовитих жінок приймати постриг і все своє життя віддавати монастирю. Досить згадати видатних гаптувальниць Києво-Флорівського монастиря: Калісфену — княгиню Милославську, Августу — княгиню Ягужинську, Пульхерію — княгиню Парасковію Шаховську, Нектарію — Наталію Долгорукову, дочку Шереметєва. Її трагічна доля вражала сучасників, їй було присвячено чимало поетичних рядків. Окрасою Національного музею українського образотворчого мистецтва у Києві є портрет її сина Дмитрія пензля Самуїла. Сама ж Нектарія була надзвичайно талановитою гаптаркою: її фелон 1749 року — видатна пам’ятка стилю бароко — й нині зберігається в музеї Києво-Печерської лаври.

Славу гаптарським майстерням Києво-Флорівського монастиря здобула ігуменя Олена, яка очолювала монастир з 1741 по 1754 рік. Сама ігуменя, як свідчить її листування, була високоосвіченою, енергійною, впливовою людиною, здібним організатором гаптарських майстерень і талановитою майстринею. В архівах збереглися матеріали, що розповідають про її конфліктні стосунки з підлеглими черницями, а також листування з приводу гаптувальних робіт. У листах до митрополита Рафаїла Заборовського, архимандрита Романа Копи змальовується той творчий процес, який розкриває нам, людям XX ст., невідому царину мистецтва шитва.

Сама ігуменя щедро дарувала до різних церков свої роботи, й сьогодні близько дванадцяти підписних творів, які вдалося розшукати, зберігаються в музеях Києва та Полтави. Серед найбільш вдалих її робіт — катапетасма 1756 року для Успенського собору Києво-Печерської лаври, фелон 1748 року «Собор архангела Михаїла» та «Тайна вечеря», а також плащаниця з Михайлівського Золотоверхого монастиря. Вона виділяється незвичністю композиції — передусім введенням у традиційний сюжет «Покладення до гробу» святої Варвари та архангела Михаїла, що тримають з обох боків покривало, на якому лежить Христос. Біля архангела схилив голову в тузі й стиснув руки Іван Богослов, у сумних, але спокійних позах схилилась Божа Матір та Марія Магдалина. Привертає увагу найбільш емоційно виразна постать архистратига. В її трактуванні відчувається вплив західноєвропейського мистецтва, образне вирішення та духовна наснага твору спираються на нові виражальні можливості гаптарства, засновані на естетичних ідеалах барокового мистецтва. Динамічність постаті досягається завдяки природній, невимушеній позі архангела. Майстриня підкреслює внутрішню динаміку, застосовуючи експресивне світлотіньове моделювання бганок одягу, й водночас віртуозно-вишукано окреслює силует. Емоційність підтримано реальним трактуванням жіночих образів — вишуканістю малюнка, ретельним відтворенням намиста та вишитого коміра української сорочки, що виглядає з-під пишного гаптованого одягу Варвари. Ця несподівана деталь — свідчення глибокого інтересу до реалій життя. Іконописець, що попередньо розробляв прорисовку, та гаптарка спирались на нові естетичні ідеали и нові художньо-виражальні можливості гаптарства. Вони полягали у відході від абстрагованої ідеальності, в оспівуванні хоч і піднесено-опоетизованої, але земної краси.

Плащаниця цікава не лише незвичністю іконографічного сюжету й глибиною художніх образів, але й тим, що в написі повідомлено про батьків ігумені, її дівоче прізвище. Ця деталь надзвичайно важлива для уточнення її біографії. Період 40-60 років — це час розквіту Флорівських майстерень, оновлення образної мови гаптарства, поглиблення зв’язків з лаврською іконописною майстернею, митці якої створювали ескізи для літургійного шитва. Саме Києво-Флорівський монастир, його гаптарські майстерні стали тим осередком, що формував художні смаки доби, сприяв розбудові нових форм мистецтва на шляху утвердження бароко в його розвинутому варіанті. Бурхливо розквітає рослинна орнаментація; поряд із шитвом золотом та сріблом широкого розповсюдження набуває вишивка гладдю різноманітним шовком. З’являються роботи Нектари, Піори, Агафії та інших майстринь, позначені яскравими індивідуальними рисами.

Одним із значних центрів українського гаптарства був Києво-Йорданський жіночий монастир, заснований у 1615-1616 pp. Проіснував він до кінця XVIII ст., коли його було переведено до Золотоніського жіночого монастиря. Не відомі досі архівні документи розкривають сенсаційні відомості про соціальний стан черниць, рівень їх освіти, наводять біографічні дані, а головне — свідчать, що це був центр не лише гаптування, а й іконопису. Архіви розкривають прізвища черниць, що займались іконописом, і окремо тих, що гаптували.

Інший відомий центр гаптарства в Україні — Чернігівський П’ятницький жіночий монастир. Протягом 40 років (з 1712 р.) його ігуменею була Фотинія Максимовичівна, найближча родичка митрополита Івана Максимовича. Пощастило розшукати її роботи й з’ясувати, що в цьому осередку шитва у 20-х роках гаптували за малюнками видатного гравера І. Щирського.

Жіночі монастирі засновувались заможними людьми, опікувались гетьманами, митрополитами, впливовою козацькою старшиною. Архівні матеріали засвідчують, що в усіх жіночих монастирях знались на шитві. Серед них особливо вирізнялися Сумський Предтечівський, Покровський Шуморовський, Мокошинський Покровський, Козелецький Богословський, Кам’янський Успенський, Новомлинський дівочий монастирі.

У XVIII ст. засновується чимало майстерень шитва при монастирях. В Україні такі училища існували в Ладинському Покровському, Києво-Флорівському, Красногорському Богословському, Лебединському Миколаївському жіночих монастирях.

Найяскравіша сторінка в історії українського гаптування — це творчість Марії Магдалени Мазепиної — матері гетьмана Івана Мазепи. Вона очолювала Києво-Вознесенський монастир — визначний освітній осередок шитва, де, крім різних ремесел, значна увага приділялась філософії, логіці, а також співу й музиці. Це відзначали у своїх спогадах Павло Алепський, який відвідав монастир у 1654 році, та Боплан, що жив у Києві в 1632-1648 роках. Монастир знаходився навпроти Києво-Печерської лаври, її іконописці брали участь у розробці прорисовок для шитва. Тут виконувались найвідповідальніші й найкоштовніші роботи як для Лаври, так і для інших церков та монастирів України. Найвищого розквіту монастир досяг завдяки меценатській діяльності гетьмана Мазепи. Ігуменею тут була його матір, у чернецтві перебували найближчі родички — Мокієвські. З нагоди важливих подій гетьман та ігуменя дарували монастирю дорогоцінні гаптовані роботи. Перлинами світового мистецтва слід визнати роботи Марії Мазепиної, що сьогодні дбайливо зберігаються в музеї-заповіднику «Києво-Печерська лавра». Це пелена «Покладення до гробу» 1689 року, «Покрова» 1692 року, палиця «Вручення ікони Рудницької Богоматері» 1689 року та інші. На них вигаптовані портрети гетьмана Мазепи та ігумені Марії Магдалени Мазепиної, в орнамент вплетені небесні патрони ігумені та гетьмана, родовий герб. Цікавою є палиця «Вручення ікони». В центрі зображення на п’єдесталі сидить у короні й зі скипетром Богородиця. Праворуч — Антоній та Феодосій Печерські, ліворуч — постаті в українському народному одязі. Найстарший — з бородою, вусами, довгим чорним волоссям, у жупані — шанобливо приймає від Богородиці ікону. Поруч з ним — безвусий юнак у кунтуші, за ним ще двоє молодих людей і літня жінка. Це і є гаптований портрет ігумені Марії й гетьмана Мазепи, що тримає ікону. Аналіз історичних джерел доводить, що ця палиця відтворює легенду про ікону Рудницької Богоматері, яка знаходилась у монастирі і якою опікувався гетьман. Самуїл Величко розповідає цю легенду, зазначаючи, що у 1689 році священик Василій переніс ікону з Рудні до Печерського Вознесенського монастиря і що вона уславилася своїми чудотворними діяннями. Незважаючи на неодноразові прохання митрополита, гетьман заборонив переносити ікону до Києво-Печерської лаври. Палицю було вигаптовано в майстернях Вознесенського монастиря з нагоди освячення у храмі ікони Рудницької Богородиці. Зображення гетьмана Мазепи з матір’ю бачимо й на пелені 1692 року «Покрова». Ці зображення були пов’язані з меценатською діяльністю гетьмана, утвердженням його політичних поглядів.

Людина і світ. — 1996. — №11-12. — С. 9-12

Тетяна КАРА-ВАСИЛЬЄВА,

доктор мистецтвознавства