Українське православ’я чекає на активнішу участь Константинополя у вирішенні питання розколу в Україні

10 червня у Києві відбулася міжнародна науково-практична конференція “Константинопольський Патріархат в історії України”, присвячена питанням ролі Константинопольського Патріархату в історії Української Церкви та перспективам об’єднання українських Церков у єдину незалежну помісну Церкву, визнану світовим православ’ям.

У роботі конференції взяли участь науковці з Інституту філософії НАН України та Острозької академії, єпископи і священики УПЦ, УПЦ КП і УАПЦ, державні службовці, закордонні гості. Форум відбувся напередодні дня пам’яті апостола Варфоломія — небесного патрона чинного Патріарха Константинопольського. Повідомляє "Релігія в Україні".

У вітальному слові учасникам конференції Андрій Юраш, директор Департаменту у справах релігій і національностей Міністерства культури, наголосив, що порядок денний нині полягає в упорядкуванні стосунків між українськими православними юрисдикціями. Він простежив також еволюцію позиції Константинопольського Патріархату щодо розділення українського православ’я. Порівняно з різкими заявами 1990-х років нинішня позиція є набагато конструктивнішою. Патріарх Варфоломій, за особистим свідченням Андрія Юраша, з повагою ставиться до вибору української громади. Останніми днями він також вчинив вагомий крок, запросивши голову УПЦ разом із головою Англіканської Церкви до поїздки в Каппадокію (хоча замість предстоятеля УПЦ делегувала очільника Відділу зовнішніх стосунків). Цим, на переконання пана Юраша, Вселенський Патріарх показав важливість “українського питання” та вагомість предстоятеля УПЦ на міжнародному рівні.

Заступник голови Адміністрації Президента України Ростислав Павленко передав учасникам форуму вітання від Президента України Петра Порошенка і побажав успіхів.

Професор Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України Олександр Саган представив доповідь на тему “Константинопольський Патріархат у системі вселенського православ’я: проблеми і прогнози розвитку”. Він навів дані нещодавніх опитувань, за якими майже 60% українців не знають, хто такий Патріарх Варфоломій і взагалі що таке Константинопольський Патріархат. На думку релігієзнавця, це “ненормальна критична ситуація”.

Проф. Саган окреслив зовнішні і внутрішні проблеми Вселенського Патріархату. До зовнішніх проблем релігієзнавець відніс залежність Патріархату від турецької влади, яка, зокрема, виступає проти титулу “Вселенський”; намагання мусульманських радикалів припинити діяльність патріархії на Фанарі (район Стамбула, де розташована резиденція Константинопольського Патріарха) або витіснити її з країни. До внутрішніх проблем Вселенського Патріархату професор зарахував недостатній, на його думку, рівень освіти і освіченості його кліриків; внутрішню опозицію “консервативного крила” до Патріарха, зокрема, на Афоні; а також постійне суперництво Константинополя з Московським Патріархатом, який заявляє амбіції бути де-факто центром світового православ’я.

Стосовно можливих стратегічних перспектив Константинопольського Патріархату проф. Саган виділив наступне: 1) продовження активної політики для утвердження світового православ’я; 2) ініціювання і очолювання реформи в православ’ї; 3) ініціювання соціально значимих проектів, зокрема, екологічних; 4) продовження політики співпраці з іншими християнськими (не православними) Церквами; 5) участь у конституюванні єдиної помісної Православної Церкви в Україні.

Митрополит УПЦ Олександр (Драбинко) виступив з доповіддю “Участь Константинополя у розв’язанні сучасної канонічної кризи у православ’ї в Україні”. Владика засвідчив різне ставлення Російської і Константинопольської Церков до “української проблеми”. На його думку, вилучення українського питання з порядку денного Всеправославного собору, що скликаний на 16 червня на Криті, не значить, ніби Константинополь вважає це внутрішньою справою Московського Патріархату. Митр. Олександр також нагадав про програмну промову Патріарха Варфоломія на Софійській площі в Києві в липні 2008 року, коли Україна була буквально за крок до “другої канонічної” Церкви. Патріарх Варфоломій тоді назвав приєднання Київської Митрополії до Москви у 1686 році “анексією”, а також окреслив канонічні повноваження Вселенського престолу і визначив еклезіологічну позицію Патріархату стосовно України, чим обґрунтував можливу участь Константинополя у вирішенні українського церковного питання.

За спостереженням митр. Олександра, тим, хто вихований у традиціях Російської Православної Церкви, буває важко зрозуміти логіку єрархів Константинопольського Патріархату. Доповідач окреслив три чинники, які безумовно враховує Фанар щодо України. Це позиції: 1) помісних Церков (включно з РПЦ); 2) представників православної церковної спільноти України (разом УПЦ (МП), УПЦ КП та УАПЦ) та 3) української держави.

Питання про канонічний статус і адміністративний устрій Церкви в Україні (автокефалія, автономія чи нинішній статус УПЦ як самокерованої Церкви в складі МП) в умовах церковного розділення набуває “виразного етичного і пастирського значення”, зазначив митр. Олександр. Він також нагадав про бажання покійного Митрополита Володимира (Сабодана), щоб УПЦ здобула власну суб’єктність у сім’ї Православних Помісних Церков.

Архиєпископ УПЦ КП Євстратій (Зоря) представив тему “Константинопольський Патріархат: роль і місце у подоланні існуючого розділення українського православ’я”. На переконання речника УПЦ КП, цілком очевидним є, що саме Константинопольський, а не Московський Патріархат є Церквою-матір’ю для Української Церкви. Найбільш прийнятною моделлю набуття міжправославного визнання архиєпископ Євстратій назвав шлях Польської Автокефальної Православної Церкви, яка, будучи до подій 1917 року частиною Російської Церкви, з проханням про автокефалію звернулась не до Москви, а саме до Константинополя. Так само і Київський Патріархат сьогодні очікує визнання свого статусу від Константинополя, зазначив речник цієї юрисдикції. На його переконання, визнання УПЦ КП Константинополем приведе до інтеграційних процесів в українському православ’ї.

Заступник голови Київського Богоявленського ставропігійного братства протоєрей УПЦ Петро Зуєв у доповіді про українське церковне питання і стосунки в “трикутнику Київ-Москва-Константинополь” охарактеризував нинішній стан українського православ’я як “міжчасся” та “міжрим’я”. Одним з головних чинників кризи, на думку о.Петра, є те, що Україна — це “ключ” до панівного становища РПЦ в православному світі. Головна перевага Константинополя у можливому розв’язанні українського церковного питання — це історично засвідчені канонічні права надання автокефалії.

Проблема загострюється різницею світоглядних установок Москви і Константинополя. Як зазначив доповідач, Російська держава завжди тяжіла до моноюрисдикційності. Приклад — скасування автокефалії Грузинської Церкви після приєднання Грузії до Російської імперії. Натомість у Візантії здавна склалась система Пентархії (п’яти давніх Патріархатів), а також здавна було підтверджено автокефалію Кіпрської Церкви, тому тут можна говорити про “поліюрисдикційну” модель. Зволікання Константинополя з вирішенням українського питання, на думку о.Петра, може призвести до того, що Київський Патріархат припинить шукати визнання з боку світового православ’я та піде шляхом “вірменського сценарію”, коли канонічне визнання не є необхідним для розвитку церковних структур. Отець Петро запропонував єдиний шлях виходу із ситуації, що склалася: це подолання юрисдикційних інтересів заради загальноцерковних.

Після пленарної частини учасники форуму розійшлися для роботи по секціях. На секціях обговорювали історичні питання відносин Київської Митрополії з Константинополем, проблему автокефалії українського православ’я, спекулятивні спроби російських пропагандистів переписати історію присутності українських ченців на Афоні, роль мирянського руху у збереженні українського православ’я та особливості розвитку українських церков діаспори в юрисдикції Константинополя.

На одній із секцій російський експерт Олександр Солдатов представив погляд Константинополя на два типи автокефалії. Один з них — це стародавні автокефалії, “безумовні”, авторитет яких визнаний і підтверджений Вселенськими соборами. Другий тип автокефалії — це ті, що були даровані у XIX-XX стт. церквам на Балаканах та у Східній Європі. Це автокефалії є “умовні”, такі Церкви мають певну міру залежності від Константинополя, зокрема, не мають права варити миро. В цьому також полягає відмінність цих нових автокефалій від давніх прав Київської Митрополії, яка свого часу отримала право мироваріння від Константинополя.

Протоєрей УПЦ Андрій Дудченко говорив про погляди покійного архиєпископа УПЦ в США Всеволода Майданського на шляхи до церковної єдності. Він нагадав, як у середині 90-х владика Всеволод сприяв об’єднанню УПЦ в Америці (яку він тоді очолював і яка вже була в юрисдикції Константинополя) та УПЦ в США в одну юрисдикцію. Заради об’єднання він відмовився від предстоятельства та очолив Західну єпархію об’єднаної УПЦ в США в єдності з Константинополем. Це гарний приклад для наслідування церковним єрархам, які дійсно бажають церковної єдності, наголосив доповідач.

Отець Андрій також розповів, як, заради того, щоб сприяти зближенню Церков, владика Всеволод прийняв рішення не приймати до своєї єпархії парафії чи священиків інших американських юрисдикцій, мріючи не про переходи окремих осіб чи груп, але про зближення саме Церков як свого роду корпорацій.

Заради єднання Церквам варто іти на поступки, застосовувати найбільшу “ікономію”, зазначив доповідач. Це може бути прийняття двох паралельних юрисдикцій, як це було з сербською діаспорою в США; це може бути попри літургійні чи навіть певні догматичні (!) розбіжності, як це було під час прийняття до юрисдикції Константинополя греко-католицької Карпаторуської єпархії в США у 1938 році. Владика Всеволод свідчив, що коли минуло понад 50 років, стало зрозуміло, що Константинопольський Патріарх Атенагор вчинив правильно: “оскільки ті відмінні вчення і практики зникли, безболісно і природно, без чиїхось наказів”. Єрарх УПЦ в США ставив це прикладом ікономії “без завдання подальшого духовного болю вже пораненій Церкві”. Якщо ми прагнемо примирення, то маємо бути готовими прийняти один одного та примиритися з багатством нашого розмаїття, зазначив доповідач.

На підсумковому пленарному засіданні проф. Олександр Саган презентував очолювану ним громадську організацію “Київське Богоявленське ставропігійне братство”. Ця нова громадська ініціатива, що об’єднала священнослужителів і мирян різних православних українських Церков заради спільної мети, проголошує себе спадкоємницею Київського Богоявленського братства 1615 року і має намір відродити його діяльність. Метою об’єднання є згуртування українського народу в боротьбі за незалежність і цілісність України, конституювання єдиної Української помісної Православної Церкви, відродження духовності та давніх українських традицій і звичаїв. Серед завдань, яке ставить собі новостворене-відроджене братство, є, зокрема, популяризація в Україні праць митрополита Іларіона Огієнка, нейтралізація сумнівної московської пропаганди у сфері духовних надбань українців, робота задля усвідомлення суспільством важливості єдиної помісної Церкви тощо.