Українські євангельські християни в США: характеристика поколінь

Питання послідовності та наступності поколінь в еміграції – це досить складне питання, на вирішення якого, як автору здається, майже не залишилося часу. І якщо одна помісна українська церква в США докладе всіх зусиль для того, щоб вирішити це складне питання в межах своєї компетенції, – це вже буде досягненням великого значення.

Слід зауважити, що класифікація поколінь та аналіз відносин серед українських емігрантів у США, які розглядаються у цій статті, не є вичерпними і не претендують на абсолютну історичну точність та достовірність. Це завдання істориків та інших фахівців, які досліджують цю галузь. Наше ж завдання – класифікувавши покоління, дати оцінку тим подіям, про які піде мова.

КЛАСИФІКАЦІЯ ПОКОЛІНЬ

Починаючи з кінця Другої світової війни і до сьогоднішнього дня, можна виділити п’ять поколінь, які збереглися та існують в євангельсько-протестантському середовищі в США (звичайно, що є винятки в кожному з цих поколінь).

1. «Діпісти»

Покоління віруючих, яке прибуло у США після Другої світової війни. (Їх називали «діпістами» від «Displaced Persons») [1]. Багато з них увірували в Бога в німецьких концтаборах і, переїхавши до США, вони або приєднувалися до існуючих євангельських українських церков, яких було досить мало, або створювали нові. Представники цього покоління (за невеликим винятком) не мали догматичних знань та мало знали доктрини Святого Письма, і велика частина їх невдовзі перейшла до католицьких або православних парафій. Переселенці цього покоління багато та важко фізично працювали на заводах та фабриках, для того, щоб забезпечити свої сім’ї найнеобхіднішим.

Вони боролися проти «впливу світу» (впливу Америки) на своїх дітей. Волтер Половчак, який протягом багатьох років жив серед покоління «діпістів» та їх дітей, говорив, що «вони хотіли, щоб їхні діти були такими, як вони, але вони самі не знали хто вони такі і в якому світі живуть». Із дітей цього покоління майже ніхто не залишився в українських етнічних церквах, і один Бог знає, скільки їх приєдналося до американських церков, а скільки взагалі перестало відвідувати церкву.

Це покоління почало «вирівнюватися», пристосовуватися до умов американського суспільства, починаючи з кінця 60-х років і впродовж 70-х років. У цей час емігрантські церкви «діпістів» майже скрізь перейняли американську доктрину та церковні традиції і порядок богослужіння.

Девіз цього покоління: «Ми розпочали нове життя, і ми зробимо все можливе, щоб залишитися вірними Богу і не забути, ким ми є».

2.  «Іспанці»

Покоління віруючих, яке переселилося в США з Південної Америки: із Парагваю, Уругваю, Бразилії, Аргентини та інших країн. Це переселення почалося з кінця 50-х років і продовжувалося до середини 60-х. Представники цього покоління переїхали до Південної Америки ще до Другої світової війни або з Німеччини після війни. У Південній Америці вже були слов’янські баптистські церкви, засновані віруючими в першій половині ХХ ст., до яких вони приєднувалися, а також створювали нові етнічні церкви.

До США представники цього покоління почали переїжджати, намагаючись уникнути економічних (чи політичних) труднощів, які виникли в Південній Америці. Їхньому переселенню сприяла також можливість переселитися до США «майже без перешкод» та завдяки «спрощеному оформленню документів на переїзд».

Це була досить велика і впливова група віруючих. Серед цього покоління було більше людей, які розпочинали свій бізнес і, складається враження, що вони були більш успішними і в навчанні, і в праці.

Це покоління було більш прихильним до західного мислення, порівняно із «діпістами». Їх можна називати поколінням «більш інтегрованих» емігрантів.

Майже всі «іспанці» вільно володіли іспанською мовою. Їх менше цікавила українська мова, тому вихідці з Німеччини сприймали їх неоднозначно, часто зневажаючи та принижуючи. Ставлення «діпістів» до вихідців із Південної Америки можна сформулювати таким реченням: «Чи може бути щось добре з Парагваю?» або «Де їх двоє чи троє, там все іспанською мовою». Ставлення було таким через те, що «іспанців» майже не сприймали в українському культурному контексті: «і розмовляють вони не так, і їжа їх не така, як наша».

Із дітей цього покоління також майже ніхто не залишився в українських етнічних церквах.

Девіз цього покоління: «Жити й служити Богові можна було і там (в Південній Америці), те ж саме робитимемо і тут (в Північній Америці)».

3.  «Біженці»

Покоління віруючих, які почали прибувати в США в кінці 80-х – у першій половині 90-х років із колишнього Радянського Союзу зі статусом біженців.

Михайло Черенков справедливо зауважує, що «бути в опозиції можна довго, але не все життя, тому природно, що віруючі шукали та шукають тих умов, за яких їхній особистий потенціал, інтереси родини, поклик до служіння будуть реалізовані найкращим чином» [2].

«Біженці» були тими людьми, які зберегли віру й шукали кращої долі для себе й своїх дітей (хоча вони про це не говорили). Вони говорили, що виїхали до США через переслідування за віру. На початку українські євангельські віруючі в США так і сприймали їх та ставилися до них, як до «мучеників за віру» (проте досить скоро таке ставлення припинилося).

Серед представників цього покоління можна виділити три групи, які керувалися різними мотивами, переїжджаючи на постійне проживання до США:

Перша група. «Усвідомлене рішення». Віруючі, які належать до цієї групи, мали бажання емігрувати з Радянського Союзу або мріяли виїхати на постійне проживання до демократичних країн. Вони були готовими виїхати за першої можливості й усвідомлювали своє рішення.

Друга група. «Ситуативне рішення». Віруючі цієї групи не мріяли і не планували виїжджати з Радянського Союзу, але коли ситуація змінилась і виїзд для них став можливим, вони вирішили скористатися цією нагодою. У психологічному плані ці віруючі були схильними приймати рішення без належного усвідомлення та обґрунтування, були готовими до ризику, динамічними, імпульсивними, оптимістичними та екстравертними.

Третя група. «Безпідставне рішення». Віруючі цієї групи прийняли рішення про переїзд до США на підставі тільки того, що туди вже переїхали або почали переїжджати інші віруючі, друзі та родичі. «Хіба ми гірші від них?» – запитували себе представники цієї групи і доходили висновку, що вони також спроможні на переїзд і зможуть дати собі раду в нових обставинах.

Представники покоління «біженців» у більшості своїй не розуміли, що таке капіталізм, демократія та свобода. У них були нереальні очікування від Америки, і вони сподівалися, що їдуть у рай. Для них «свобода» означала робити те, що вони вважали за необхідне.

Ці віруючі почали створювати нові церкви (або приєднуватися до існуючих), у яких продовжували відстоювати свої догмати, вірування, форми служіння, погляди на життя, які вони вистраждали в Радянському Союзі.

Через короткий час вони почали сприймати Америку, як козла відпущення, який намагається знищити їхніх дітей, коли побачили, що їхні діти стали «американцями» в найгіршому значенні цього слова, досить швидко засвоївши не лише англійську мову, але й «вплив світу».

Це покоління діє за принципом: «Ми все знаємо, і як жити, і як служити Богові, і ми все робимо правильно».

4.  «Прогресивні»

Це покоління віруючих складається з двох груп:

Перша група. Покоління дітей (або внуків) «біженців», які залишилися в українських етнічних церквах і перейняли «прогресивніші» методи служіння, відвідуючи та беручи участь у американських служіннях.

Друга група. Покоління родичів «біженців» і тих віруючих, які емігрували після 1995 р. і були свідками або учасниками духовного пробудження на теренах колишнього Радянського Союзу.

«Прогресивні» росли в «новій» Україні, вони брали участь у служінні нових місій та церковних служіннях за межами церкви, вони мали можливість навчатися в новостворених християнських учбових закладах тощо.

«Прогресивні» – це представники покоління двох світів «теперішнього» й «минулого», яке наповнене своїми внутрішніми протиріччями, тому що з одного боку «прогресивні» розуміють необхідність нових підходів та змін у житті та служінні, а з іншого, – вони не мають засобів та необхідних зв’язків у новому середовищі для здійснення необхідних змін.

Девіз цього покоління: «Ми знаємо, що все змінилось і в житті, і в служінні, але від нас мало що залежить».

5.  «Новітні»

«Новітні» – це покоління дітей, які народилися або виросли в США і які ототожнюють себе та сприймають систему цінностей цієї країни. Вони або створюють нові «етнічні» чи «напіветнічні» церкви (таких одиниці), або стають членами американських церков.

Це покоління не турбує послідовність і наступність поколінь в традиційному розумінні. Їм потрібно вирішувати проблеми сьогодення та думати про завтрашній день. Їх майже не цікавить, що було в минулому і як вірували їхні діди та батьки. Їхня віра (якщо вони вірять) орієнтована не на віру батьків, а на соціально-орієнтоване християнство.

Для цього покоління важливі досягнення, результати, визнання, партнерство та «практичне» християнство.

Інколи складається враження, що в цього покоління немає бажання мати щось спільне з існуючим «традиційним» християнством, але, здається, майбутнє саме за цим поколінням, і нам потрібно звернути серйозну увагу саме на нього.

Девізом цього покоління може бути вислів: «І в житті, і в служінні треба бачити результати. Усе інше –має другорядне значення».

СПЕЦИФІЧНІСТЬ ПРОБЛЕМИ ПОКОЛІНЬ В ЕМІГРАЦІЇ

Проблема поколінь у еміграції не є новою і не притаманна лише християнській Церкві. Будь-яке покоління в еміграції перебуває в маргінальному стані (від латинського margo – край, межа). Слово маргінальність означає положення на межі, перебування на краю серед різних соціальних груп, систем та культур і відчуття їх впливу.

У маргінальному стані група (або окрема людина) не сприймає цінностей, вірувань та культурної спадщини того суспільства, серед якого вона опинилася, і водночас перебуває під безпосереднім впливом цінностей, вірувань та культурних особливостей, які вона залишила. Таким чином, перебуваючи в маргінальному стані, емігранти живуть під впливом норм та стандартів двох світів.

Маргінальність – завжди перехідне явище: або емігранти набудуть нового розуміння і визначення своєї ідентичності, або вони зникнуть як суспільно-значиме явище.

Специфічність проблеми поколінь в еміграції складається із трьох компонентів:

• «Перенесення»

Проблемою старшого покоління є те, що для цього покоління майже не існує можливості переорієнтуватися. Для цього покоління характерною особливістю є наявність того, що психологи називають перенесенням. Перенесення – це сукупність сприйняття людиною світу і реакцій на нього, які були вироблені давно (в дитинстві) й безпідставно перенесені в сьогоднішні умови [3].

Проблема старшого покоління полягає в тому, що воно тримається за поняття, які вже віджили, і намагається передати їх наступному поколінню, яке цими поняттями зовсім не цікавиться.

Досить часто представниками старшого покоління маргінальність свідомо (чи несвідомо) видається за «чистоту євангельських принципів», за відданість Богові. Це трапляється тому, що набагато простіше «переносити» ті моделі, форми та ставлення до життя й служіння, які були засвоєні колись давно, ніж своєчасно почати впроваджувати інші методи та підходи.

• «Адаптація»

Молодь швидше адаптується та пристосовується до змін та нових умов життя. Коли старше покоління приїхало до США, воно навіть не могло собі уявити, наскільки швидко їхні діти тут адаптуються. І доки батьки важко працювали, заробляючи гроші, щоб встати на ноги, їхні діти стали «чужими», підхопивши все найгірше, що вони побачили у своїх однолітків, і залишивши церкву тимчасово, або й назавжди.

• «Трансмісія»

Особлива гострота проблеми поколінь в еміграції окреслилася тоді, коли з’ясувалося, що відсутні механізми «трансмісії» – передачі мета-наративу від одного покоління до іншого. Складається враження, що старше покоління в еміграції намагатиметься утримувати свої владні повноваження до останнього.

ВАРІАНТИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ

1. Благодать. Перший крок на шляху до вирішення конфлікту поколінь – це вияв благодаті один до одного. Коли віруючі виявляють благодать, тоді старше покоління перестає нехтувати молодим поколінням, а молоде покоління починає поважати наставників.
2. Наставництво. Наставництво – це неформальне учнівство християн різних за віком. Генрі Ноуен говорив, що «учитель та учень – брати, які разом шукають істину, зміст та цінність і дають можливість один одному помінятися місцями» [4].
3. Діалог. Обидва покоління повинні бути готовими до діалогу. Причому, культури діалогу повинне вчитися не лише молоде покоління, але й старше. У процесі діалогу сторони повинні навчитися, якщо і не погоджуватися одна з одною в усьому, то принаймні розуміти одна одну.
4. Інновації. Бажання та вміння впроваджувати інновації, як у межах церковного служіння, так і за межами церковних стін. Не можна упускати цей важливий момент, інакше інновації в служінні стануть безнадійно застарілими [5].

ВИСНОВОК

Питання послідовності та наступності поколінь в еміграції – це досить складне питання, на вирішення якого, як мені здається, майже не залишилося часу. І якщо одна помісна українська церква в США докладе всіх зусиль для того, щоб вирішити це складне питання в межах своєї компетенції, – це вже буде досягненням великого значення.

Я вірю, що християнська Церква має потенціал для вирішення цієї проблеми, і це відрізняє нас від світу.

Я особисто не маю оптимістичного погляду на вирішення проблеми поколінь серед еміграції в українському євангельському середовищі в США, але якщо ми хочемо бути оптимістами і почати вирішувати цю проблему, нам потрібно поставити собі три запитання і знайти на них відповідь:

1. Чи були ми успішними за останні 25 років нашого служіння в США?
2. Якщо ми були успішними, тоді що ми зробили й робимо правильно?
3. Якщо ми були неуспішними, то в чому причина й що нам потрібно зробити?

 

ПРИМІТКИ

1. ^«Displaced Persons Act» був прийнятий конгресом США в 1948 р. Режим доступу: http://library.uwb.edu/guides/USimmigration/1948_displaced_persons_act.html.
2. Черенков М. Баптизм без кавычек, Коллоквиум. – Черкассы, 2012. – С. 251.
3. M. Scott Peck «The Road Less Traveled», A Touchstoned Book published by Simon & Shuster, «Dedication to Reality», 2003. – p. 44-50.
4. Цитата взята із книги Далласа Виларда “Умеете ли вы слушать Бога?”, Триада, М., 2001 С. 91.
5. Гореньков Д. Как разрешается проблема «отцов и детей», преемственности и конфликта поколений в служении? / [ред.-сост. М. Черенков] // Форум 20. Двадцать лет религиозной свободы и активной миссии в постсоветском обществе. Итоги, проблемы, перспективы евангельских церквей. Материалы к дискуссиям . – К.: Дух и литера, 2011. – С. 118-119.

Віктор КУЗЬМЕНКО,

пастор Української баптистської церкви (м. Чикаго), член Опікунської ради Донецького християнського університету